Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 21.03.2023 у справі № 240/7411/21. Правовий висновок. На будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України. Суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22. Правовий висновок. Висновки ВП ВС щодо критеріїв зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, формулювання яких зумовлене недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі кошти підлягали стягненню, та з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах, не можуть застосовуватися до правовідносини, які урегульовуються статтею 117 КЗпП в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX № «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 та яким було обмежено строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні трьома місяцями, та період, за який може стягуватися середній заробіток у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, шістьма місяцями.

Ппитання, поставлені колегією суддів Першої судової палати, нормативно врегульовано, на них надано відповіді у правовому висновку ОП ККС ВС у Постанові від 19.09.2022 у справі № 521/12324/18), а тому немає потреби повторно розглядати це питання.

Характер спірних правовідносин у справах № 910/4017/22, № 910/16672/20 та № 910/4131/22 в контексті застосування положень ст. 1, 9, 19, 21 Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» та ст. 1173, 1176 ЦК за змістовним критерієм не є очевидно подібними. Окрема думка судді О. Кібенко

ОП ККС виснувала, що ухвала суду апеляційної інстанції, якою поновлено строк на апеляційне оскарження, не підлягає окремому оскарженню в касаційному порядку; якщо після відкриття касаційного провадження буде встановлено, що касаційний розгляд здійснюється за касаційною скаргою на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню, суд касаційної інстанції має постановити ухвалу про закриття касаційного провадження.

ОП ККС виснувала, що якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК, процесуальні витрати потерпілого можуть бути стягнені з такої особи в порядку, передбаченому частиною 1 ст. 124 КПК. Можливість стягнення процесуальних витрат має бути роз’яснена обвинуваченому при роз’ясненні йому права на звільнення від кримінальної відповідальності і права заперечувати проти закриття кримінального провадження відповідно до частин 2 та 3 ст. 285 КПК.

ВП ВС в своїх постановах виснувала, що платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. ВП ВС чітко визначилась стосовно строку звернення до адміністративного суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а також щодо наслідків для осіб, які звертаються до суду з такими позовами, у зв'язку із зміною судової практики правозастосування у подібних правовідносинах. Питання, про необхідність вирішення якого в цій справі зазначає КАС ВС може бути вирішено КАС ВС.

ВП ВС відступає від правових висновків КЦС ВС викладених у постановах від 22.06.2022 у справі № 335/8468/18 та від 18.01.2023 у справі № 753/15818/19, згідно з якими: непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між указаними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. ВП ВС резюмує, про те що наслідком непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, за відсутності доказів фактичного вчинення такого правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є його неукладеність. ВП ВС підтримує раніше викладені нею правові висновки в постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ВСУ від 05.09.2013 у справі № 5-15к13, зазначивши, що алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

ВП ВС конкретизувала висновок КГС ВС викладений у постанові від 12.06.2018 у справі № 908/1604/17 зазначивши наступне: за своїм змістом процедура закінчення розгляду справи укладенням мирової угоди складається з декількох процесуальних дій, що вчиняються сторонами та судом у визначеній послідовності, включаючи процесуальні рішення про затвердження мирової угоди та про закриття провадження у справі. Однак ці процесуальні рішення оформлюються одним процесуальним актом - ухвалою, а тому не можуть розглядатися як два самостійних процесуальних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо закриття провадження.

СП КГС ВС погодилася з доводами касатора, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних договорів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція (ч. 1 ст. 216 ЦК). Відповідно визнання договорів щодо відчуження спірних земельних ділянок недійсними не матиме наслідком захист прав позивача, оскільки він не є стороною цих договорів, а відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК вимагати повернення одержаного на виконання правочину можуть лише його сторони. СП КГС ВС акцентувала увагу на тому, що:  оскільки позивачі, які не є сторонами спірних правочинів, обґрунтовують свої вимоги тим, що право власності на земельну ділянку належить на праві власності державі, то єдиною належною позовною вимогою є вимога про витребування земельної ділянки від її кінцевого набувача, а решта позовних вимог (зокрема тих, які пред’явлені у справі, що переглядається) є неналежними;  обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин. СП КГС ВС виснувала, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові, але з інших підстав. СП КГС ВС не розглядала питання відступлення від висновків, викладених у постанові ЗП КГС від 23.10.2023 у справі № 916/3030/22, оскільки для вирішення справи, що переглядалася, не виникало потреби у їх застосуванні. Судді Случ О. В., Міщенко І. С. виклали окрему думку.

ВП ВС зауважила, що на момент ухвалення постанов, у яких сформульовані правові висновки, від яких пропонує відступити КАС ВС, ЗУ «Про адміністративну процедуру» ще не був схвалений і не набув чинності. Тобто на момент їх ухвалення нормативно-правове регулювання, яке визначене колегією суддів як підстава для такого відступу, було відмінним. Додатково ВП ВС наголосила, що за змістом ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про адміністративну процедуру» особа має право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністративного органу в порядку адміністративного оскарження відповідно до цього Закону та/або в судовому порядку. Тобто ЗУ «Про адміністративну процедуру» не містить чіткого визначення юрисдикції суду, який може здійснювати розгляд спорів, що виникли у спірних правовідносинах. У справах з подібними правовідносинами та однаковим нормативно-правовим регулюванням, яке у подальшому змінилося, ВП ВС однозначно та послідовно застосовувала норми процесуального права та зробила висновки, що спори щодо одночасного існування державної реєстрації кількох прав на один об`єкт нерухомості мають розглядатися у порядку господарського чи цивільного судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.

ВП ВС відступає від висновків щодо застосування статей 237, 293 і 294 КАС України у подібних правовідносинах, які викладено у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян КАС ВС від 12.03.2024 у справі № 640/12926/20 ВП ВС виснувала наступне. Ухвали суду першої інстанції, які відсутні в переліку ст. 294 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі й особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

ВП ВС відступає шляхом конкретизації від висновків викладених у постановах ОП КЦС ВС від 06.03.2019 у справі № 183/262/17, від 10.10.2019 у справі № 293/1011/16-ц, у постановах КГС ВС від 24.11.2021 у справі № 922/367/21, від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21 та в постановах КЦС ВС від 20.11.2019 у справі № 549/178/17, від 10.11.2021 у справі № 175/642/19, від 10.08.2022 у справі № 426/6529/20 та зазначає про те, що несплата орендної плати в розумінні пункту «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України охоплює випадки лише повної несплати орендної плати, у строки, визначені договором. Натомість часткова несплата (недоплата) орендної плати може бути підставою для розірвання договору оренди землі на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, якщо таке порушення умов договору буде кваліфіковане як істотне. ВП ВС відступає від висновків ВСУ, викладених у постанові ВСУ від 21.01.2015 у справі № 910/16306/13, та висновків КГС ВС, викладених у постанові КГС ВС від 10.04.2018 у справі № 921/383/15-г/17, оскільки такі суперечать сталій практиці ВС щодо значення виплати заборгованості з орендної плати, зокрема, після пред`явлення позову про розірвання договору оренди землі.

ВП ВС конкретизувала власний висновок, викладений в ухвалі від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20, за яким з 29.12.2019 самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. Цей висновок підлягає уточненню в останній частині стосовно того, що наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема, обсяг цих повноважень. Цей висновок потребує уточнення як такий, що не в повній мірі узгоджується з визначеним законодавством значенням відомостей Єдиного державного реєстру для державних органів, зокрема й для суду, на що ВП ВС звернула увагу вище. Здійснюючи тлумачення ч. 3 ст. 56 ГПК України, ВП ВС, доходить висновку, про те, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у ч. 3 ст. 56 ГПК України