Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 26.01.2024 у справі № 466/9158/14-к про те, що аспекти допустимості окремих доказів у провадженні в контексті наявності відповідних повноважень слідчого мають бути належно проаналізовані місцевим та апеляційним судами з урахуванням змісту належного процесуального документу, якими такі повноваження визначаються. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що надані під час касаційного розгляду кримінального провадження документи на підтвердження повноважень прокурора чи слідчого оцінюються касаційним судом, оскільки вони за своєю суттю не є доказами у відповідному провадженні, а лише підтверджують наявність або відсутність повноважень у вказаних вище суб’єктів на вчинення певних процесуальних дій.

Відступлення від висновків, викладених у Постановах ККС ВС від 10.11.2020 у справі № 676/7843/19 та від 24.03.2024 у справі № 401/1156/15-к про те, що суд першої інстанції помилково застосував положення ч. 1 ст. 461 КПК, оскільки у заяві засудженого ставилось питання щодо обставин, які підтверджують його невинуватість у злочині, за яким його було визнано винуватим та засуджено, а тому така заява, згідно ч. 4 ст. 461 КПК, не була обмежена строками звернення до суду та, відповідно, засуджений не повинен був звертатися до суду із клопотанням про поновлення йому процесуального строку. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що правила частин 2-4 ст. 461 КПК підлягають застосуванню із урахуванням приписів частини 1 цієї статті, які визначають строк, протягом якого можуть бути подані відповідні заяви учасниками кримінального провадження, які не підпорядковуються і не змінюються положеннями частин 2-4 вказаної статті. Приписи ч. 3 ст. 464 КПК у їх взаємозв’язку із ч. 3 ст. 429 КПК дають підстави до висновку, що заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, подана після закінчення строку на її подання (ч. 1 ст. 461 КПК), якщо особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд за заявою такої особи не знайшов підстав для його поновлення, має бути повернута особі, яка її подала.

Відступлення від висновків щодо можливості вирішення питання про забезпечення позову на стадії касаційного перегляду судового рішення, викладених в ухвалах КГС ВС від 01.03.2018 у справі № 917/1391/17, від 08.07.2020 у справі № 918/194/19, від 03.09.2020 у справі № 907/762/16 та від 09.07.2021 у справі № 910/8965/18

Відступ від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що зміст управління активами боржника Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, є тотожним змісту права власності.

Відступлення від висновку, викладеного у Постановах ККС ВС від 08.12.2022 у справі № 211/77/21 та від 15.10.2024 у справі № 507/1771/22 про те, що суд касаційної інстанції погодився з рішенням апеляційного суду, який у провадженні, судовий розгляд якого здійснено в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, зокрема, визнав необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо наявності в засудженого обставини, що пом’якшує покарання, – щирого каяття. На переконання колегії суддів ККС ВС необхідно вирішити питання щодо того, чи мав право апеляційний суд з огляду на положення ст. 91, ч. 3 ст. 349, ч. 2 ст. 394 КПК виключати обставину, що пом’якшує покарання, за умови, що судовий розгляд у суді першої інстанції здійснювався за процедурою, передбаченою ч. 3 ст. 349 КПК, і ця обставина, зазначена в обвинувальному акті, ніким з учасників судового провадження не оспорювалася, та не могла бути оскаржена в апеляційному порядку і визнана апеляційним судом недоведеною.

Відступ від правових висновків, у тому числі можливо шляхом уточнення, викладених КГС ВС у справі № 910/908/21, оскільки наявні різні підходи у застосуванні п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК щодо визначення порядку застосування передбаченого цією нормою обмеження у касаційному оскарженні ухвал апеляційного суду у сукупності з положеннями ч. 8 ст. 129 ГПК.

Відступлення від висновків, викладених у Постановах ОП ККС ВС від 08.02.2021 у справі № 390/235/19, від 22.01.2024 у справі № 236/4167/20 про те, що у разі, коли в діях особи має місце повторність кримінальних правопорушень, передбачена ч. 1 ст. 32 КК, і ця особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, і при цьому, одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька – після його ухвалення, то спеціальні правила ч. 4 ст. 70 КК не застосовуються. У такому випадку суд кваліфікує зазначені кримінальні правопорушення за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК та призначає покарання, передбачене її санкцією, а остаточне покарання визначає за правилами ст. 71 КК за сукупністю вироків. Натомість колегія суддів пропонує сформулювати висновок: - покарання призначається за кожне кримінальне правопорушення, яке кваліфікується окремо (самостійно); - далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення Вироку 1; - після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК щодо покарання, призначеного за Вироком 1; - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення Вироку 1; - після цього – за сукупністю вироків відповідно ст. 71 КК.

Відступ від висновків щодо застосування ст. 512, 514 ЦК, викладених у постанові КГС ВС від 08.11.2023 у справі № 918/1174/20, про те, що визначальним при встановленні обставин правомірності набуття новим кредитором права вимоги за кредитними договорами, забезпеченими порукою, є факт сторнування (анулювання) банком операції зі списання коштів на виконання постанови суду від 19.06.2019 у справі № 910/19560/16.

Відступ від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 29.11.2023 у справі № 910/3422/22, про те, що постанова КМУ від 03.03.2022 № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» застосовується до правовідносин про стягнення коштів, в яких один з учасників юридичної особи є особою, пов’язаною з державою-агресором, на момент виникнення боргу (тобто неважливо, чи підпадає під дію зазначеної постанови особа, яка звертається з позовом, значення має факт виникнення боргу щодо особи, пов’язаної з країною-агресором).

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС: - у постановах від 29.01.2025 у справі № 500/6880/23 та та від 28.08.2024 у справі № 580/9690/23, щодо застосування ст. 233 КЗпП у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом; - у постановах від 23.01.2025 у справі № 400/4829/24 та від 20.11.2023 року у справі № 160/5468/23, про те, що у випадках звільнення військовослужбовця з військової служби та у разі невиплати йому частини грошового забезпечення, на отримання якого він мав право під час проходження служби, перебіг строку звернення починається саме з дати його звільнення з цієї служби. Спірними є питання про те, яку редакцію ст. 233 КЗпП необхідно застосовувати до спірних правовідносин та з якою подією слід пов’язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС в ухвалах від 02.07.2024 у справі № 640/6003/22 та від 11.07.2024 у справі № 380/4008/24, щодо неможливості оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного суду, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Уточнення висновку, який викладено в постанові ВП ВС від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22, за яким факт самостійного виховання дитини матір’ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв’язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду. На думку КЦС ВС, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, висновок ВП ВС, викладений у справі № 201/5972/22, стосовно можливості розгляду заяви про встановлення факту самостійного виховання дитини лише в межах справи при наявності спору між батьками щодо зміни обсягу їх батьківських прав та обов’язків суперечить правовій меті ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу" у частині звільнення з військової служби осіб, які самостійно виховують та утримують дітей, в якому в ст. 26 зазначено вичерпний перелік документів, які підтверджують наявність підстав для звільнення, зокрема рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини.

Виключна правова проблема полягає, зокрема, у необхідності вирішення питання щодо співвідношення норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та КЗпП в частині виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі. Практика судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цих спорів засвідчує відсутність єдиного підходу до оцінки нормативного регулювання відповідних правовідносин у контексті конституційних принципів незалежності суддів та несумісності статусу судді з іншими видами діяльності, зокрема, в умовах воєнного стану. Однією з підстав спорів цієї категорії стало неоднозначне розуміння і застосування судами змін, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (Закон № 2352-IX) від 01.07.2022 (набув чинності 19.07.2022) до ч. 3 ст. 119 КЗпП, з якої було виключено припис про збереження «середнього заробітку» до дня фактичної демобілізації. На цій підставі у всіх випадках, які стали предметом судового розгляду, до зазначених вище наказів було внесено зміни, якими з умов увільнення від виконання суддівських обов’язків виключалися слова «та середнього заробітку». На виконання таких змін суддям, які перебували на військовій службі, було припинено нарахування і виплата суддівської винагороди, що спричинило звернення цих осіб до суду з метою захисту своїх порушених (на їх думку) прав. Основними позиціями, які потребують розгляду, є: 1) чи є еквівалентними (синонімічними у контексті цих прав) терміни «середній заробіток» і «суддівська винагорода»? У зв’язку з цим, які правові наслідки прийняття наказів про збереження суддям, які проходять військову службу, «середнього заробітку» та про припинення виплати такого «середнього заробітку»? 2) чи застосовні положення КЗпП, а також відповідне положення Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», до питань нарахування та виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі під час дії правового режиму воєнного стану? 3) у разі позитивної відповіді щодо належності виплати суддівської винагороди у спірних випадках, чи нарахування та виплата суддівської винагороди у цих випадках має здійснюватися в повному обсязі (з урахуванням встановлених Законом доплат до посадового окладу)? Крім того, слід звернути увагу, що в окремих випадках вступ суддів-позивачів на військову службу здійснювався поза часовими межами особливого періоду, в умовах відсутності воєнного стану та мобілізації, і висловити оцінку наслідків такого вступу на військову службу за контрактом.

Виключна правова проблема щодо співвідношення положень пунктів 1 та 3 ч.1 ст. 3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII стосовно визначення тимчасово окупованих територій для цілей застосування особливостей здійснення економічної діяльності та переміщення товарів, передбачених статтями 13 та 13-1 цього Закону.

Відступ від висновку щодо застосування п. 4 ст. 18 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та ч. 1 ст. 198 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, викладеного у постанові КЦС ВС від 09.06.2021 у справі № 757/34959/18-ц, відповідно до якого перебіг п’ятирічного строку безперервного невикористання торговельної марки як підстави для дострокового припинення дії свідоцтва на торговельну марку на території України повністю або частково має здійснюватися від дати отримання особою прав на використання спірного знаку для товарів і послуг від попереднього власника.