ВП ВС відступає від свого висновку, сформульованого в постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України). ВП ВС також зазначає про те, що для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст. 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна. Очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст. 3, 13 ЦК України), не допускається.

Висновок щодо застосування норм права Ухвала суду про зобов’язання слідчого, дізнавача чи прокурора вчинити певну дію під час досудового розслідування, постановлена після повідомлення про завершення досудового розслідування і відкриття матеріалів досудового розслідування, не відновлює досудове розслідування і перебіг його строку. Відновлення досудового розслідування після його завершення у зв’язку з необхідністю проведення процесуальних дій належить до виключної компетенції сторони обвинувачення, яка приймає відповідне рішення з огляду, серед іншого, на достатність строку, визначеного статтею 219 КПК, для вчинення відповідних дій. Ухвалення слідчим, дізнавачем або прокурором постанови про відмову у проведенні слідчої дії не є процесуальною дією, яка відновлює перебіг строку досудового розслідування.

ОП ККС виснувала, що відповідно до статей 96-1, 96-2 КК майно, що перебуває у спільній власності, підлягає спеціальній конфіскації, якщо співвласник, який є правопорушником, використав його як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення. Якщо майно, яке було використано як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, перебуває у спільній власності подружжя і воно було використано одним із подружжя в ході вчинення кримінально-караного діяння, то таке майно підлягає спеціальній конфіскації в повному обсязі, оскільки його власник (той з подружжя, який вчинив кримінальне правопорушення) усвідомлено використав його в протиправних цілях.

ОП ККС виснувала, що роз’ясненню підлягають ті судові рішення, які прийняті за результатами судового провадження у судовому засіданні та якими вирішено питання, що становило предмет його розгляду. Заяви про роз’яснення таких рішень суд повинен розглянути у окремому судовому засіданні після повідомлення особи, яка звернулася із такою заявою й учасників судового провадження, та за результатами судового розгляду постановити ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову в його роз’ясненні. Якщо ж заявник просить роз’яснити судове рішення, яке не було результатом судового провадження і не становило предмет його розгляду, то суд за результатами розгляду такої заяви повинен постановити ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову у його роз’ясненні без призначення судового засідання. Питання про те, чи є судове рішення таким, що прийняте за результатами судового провадження, тобто чи становило воно предмет розгляду, суд вирішує з урахуванням підстав відкриття та здійснення конкретного провадження. Якщо заявник просив роз’яснити судове рішення, яке не є самостійним предметом роз’яснення за процедурою, визначеною ст. 380 КПК, оскільки не є результатом судового розгляду, то суд апеляційної інстанції вправі відмовити у відкритті провадження або закрити апеляційне провадження у разі, якщо воно було відкрите за апеляційною скаргою на ухвалу місцевого суду за підсумком розгляду такої заяви.

Правовідносини у справі № 280/5808/23 не є подібними до правовідносин у справах, які були на розгляді КГС ВС, оскільки виникли в інший період, ніж той, що досліджувався цим судом та відрізняються як предметом так і суб`єктним складом. Крім того, висновки ОП КГС ВС побудовані на аналізі норм ст. 2 та п. 1 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Натомість норми абзаців 2 ч. 1 ст. 13, 13-1 цього Закону, про застосування яких йде мова в ухвалі КАС ВС про передачу справи на розгляд ВП ВС, стосуються ТОТ та надр під нею, передбачених у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»

З огляду на викладене ВП ВС відступила від висновків, викладених у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 у справі № 266/4331/17 та дійшла таких висновків. - якщо на підприємстві діє декілька первинних профспілкових організацій, кожна з них (через виборний орган або профспілкового представника) незалежно від членства у спільному представницькому органі та участі в укладенні колективного договору має право самостійно звертатися до власника або уповноваженого ним органу з вимогою про розірвання трудового договору з керівником підприємства відповідно до частини першої статті 45 (пункту 9 частини першої статті 247 КЗпП України, частини першої статті 33, пункту 9 частини першої статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); - оскільки особа, яка тимчасово виконує обов`язки керівника підприємства за вакантною посадою, тобто «виконувач обов`язків керівника підприємства» підпадає під загальне поняття «керівник підприємства», то рішення виборного органу або профспілкового представника первинної профспілкової організації про звернення до власника або уповноваженого ним органу з вимогою про розірвання трудового договору (контракту) може стосуватись і виконувача обов`язків керівника підприємства.

БП КГС ВС зробила висновки про застосування норм права: Аналіз положень ст. 90 КУзПБ свідчить, що законодавець розмежував можливість закриття провадження у справі про банкрутство з тих чи інших підстав стадіями процедури банкрутства. При цьому встановлений КУзПБ порядок закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) з наведених зазначеною статтею підстав не врегульовує питання виплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, що зумовило формування єдиної правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики. На підставі системного аналізу приписів ст. 43 Конституції України та ст. 30, 90 КУзПБ Суд висновує, що здійснення арбітражним керуючим повноважень у справі про банкрутство (неплатоспроможність) відбувається виключно на платній основі, а своєчасне одержання грошової винагороди за працю є його конституційною гарантією. Водночас розгляд господарським судом звіту арбітражного керуючого про нарахування та виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат за підсумками відповідної процедури банкрутства (неплатоспроможності), загальним правилом, є обов'язковою передумовою для закриття провадження у справі про банкрутство незалежно від підстав такого закриття. Вирішення господарським судом питання щодо сплати винагороди арбітражному керуючому та відшкодування його витрат жодним чином не порушує імперативності норм ч. 1 ст. 90 КУзПБ, якою встановлено підстави закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а натомість є необхідною складовою процесу такого закриття. Обов'язковою процесуальною дією, що забезпечує реалізацію права арбітражного керуючого на отримання грошової винагороди та відшкодування витрат, є затвердження господарським судом відповідного звіту за підсумками кожної із процедур банкрутства (неплатоспроможності). За наявності підстав для повного чи часткового затвердження звіту про нарахування та виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат господарський суд у судовому рішенні визначає також джерела покриття оплати грошової винагороди та витрат арбітражного керуючого. У разі ліквідації юридичної особи - боржника внаслідок закриття провадження у справі про банкрутство з підстави затвердження звіту ліквідатора й ліквідаційного балансу (п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ) і відсутності при цьому визначених статтею 30 цього Кодексу джерел фінансування послуг арбітражного керуючого та відшкодування його витрат ліквідатор не може бути позбавлений права звернутися до суду із заявою про стягнення з кредиторів банкрута коштів на оплату його грошової винагороди за період виконання повноважень та відшкодування його витрат за підсумками ліквідаційної процедури. За таких обставин, зважаючи на необхідність дотримання принципу оплатності послуг арбітражного керуючого та враховуючи принцип пропорційності задоволення вимог кредиторів, суд покладає витрати на оплату послуг ліквідатора та його витрати на кредиторів у справі про банкрутство пропорційно до розміру визнаних кредиторських вимог за наявності на це правових підстав. У випадку закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) з підстави погашення вимог кредиторів (п. 5 ч. 1 ст. 90 КУзПБ) і відсутності при цьому визначених ст. 30 цього Кодексу джерел фінансування послуг арбітражного керуючого й відшкодування його витрат належним способом оплати грошової винагороди та покриття відповідних витрат є стягнення необхідної суми коштів із самого боржника. Такий підхід у застосуванні положень КУзПБ у справах про банкрутство (неплатоспроможність) забезпечує дотримання принципу оплатності послуг арбітражного керуючого відповідно до приписів ст. 43 Конституції України та ст. 12, 30 КУзПБ, а також в цілому узгоджується з принципами верховенства права та процесуальної економії. При цьому господарським судам варто враховувати, що при визначенні розміру оплати послуг арбітражного керуючого під час здійснення ним відповідної процедури у справі про банкрутство (неплатоспроможність), господарський суд має досліджувати не тільки період здійснення арбітражним керуючим такої процедури, а й обсяг вчинених фактичних дій та чи дійсно такі дії потребують на їх вчинення саме стільки часу, оскільки оплаті підлягає виключно фактично виконана робота (її обсяг), а не період часу, протягом якого тривала означена процедура.

Висновки щодо застосування норм права: Окрема ухвала суду є особливим видом судового рішення, за допомогою якого реалізується процесуальний механізм фіксації судом виявлених під час судового розгляду справи порушень закону (законодавства) чи недоліків у діяльності відповідних суб`єктів з метою доведення їх до відома уповноважених органів. Унаслідок постановлення окремої ухвали не вирішується спір або пов`язані з його вирішенням процесуальні питання, вона не впливає на кінцевий результат вирішення спору. З огляду на особливу правову природу окремої ухвали правом на її оскарження в апеляційному або касаційному порядку наділені саме ті особи (учасники справи або особи, які не брали участі у справі), для яких окрема ухвала породжує юридично значущі наслідки та безпосередньо впливає або може вплинути на їхні права, свободи та/або інтереси, тобто їх стосується. Щодо відступу від висновків ВС: Висловлені в ухвалах ВС від 27.02.2019 у справі №914/2/18, від 07.09.2022 у справі №521/15561/15 та від 25.11.2019 у справі №183/5286/18-ц, а також в ухвалі ВП ВС від 05.04.2023 у справі №9901/400/21 підходи щодо визначення кола осіб, які мають право оскаржити окрему ухвалу суду в апеляційному або касаційному порядку, слід вважати висновками ВС щодо застосування норм ч.9 ст.246 ГПК України, ч.9 ст.262 ЦПК України, ч.7 ст.249 КАС України. Підстав для відступу не встановлено.

ВП ВС констатує, що КЦС ВС не обґрунтував доцільності перегляду висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 10.08.2022 у справі № 202/4233/16 щодо порядку розгляду окремих категорій справ судом апеляційної інстанції, посилаючись на однотипність конструкції статей 369 та 389 ЦПК України. ВП ВС наголошує про те, що схожість формулюванням вище зазначених статей не дає права їх однакового тлумачення та застосування, оскільки вище зазначені статті унормовують різні процесуальні правовідносини. КЦС ВС не навів, а ВП ВС не встановила очевидні вади попереднього рішення, його неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо.

ВП ВС дійшла висновку, що КГС ВС не навів кількісний та якісний критерії виключної правової проблеми; мотиви, наведені в ухвалі про передачу, не свідчать про її наявність, а висновок про таку виключність є передчасним, що не позбавляє КГС ВС розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно. ВП ВС також встановлено відсутність в ухвалі обґрунтування наявності підстав передачі справи визначених частиною шостою статті 302 ГПК України щодо порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Підстави для передачі цієї справи на розгляд ВП ВС за частиною третьою статті 302 ГПК України визнано необґрунтованими: 1)КЦС ВС у справах № 758/16162/19 та № 754/14103/17 не зробив власного висновку щодо застосування норми права, а послався на висновок, що міститься, зокрема, у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, водночас КГС ВС не порушує питання щодо відступу від останнього. 2)Встановлено наявність висновку ВП ВС щодо застосування ч. 1 ст. 1050 та параграфа 2 глави 49 ЦК України стосовно наявності / відсутності підстав для стягнення передбаченої договором пені після настання строку повернення кредиту / позики, визначеного у договорі, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України, від якого КГС ВС не просить відступити (зокрема п. 6.28, 6.29 постанови ВП ВС від 19.05.2020 у справі №910/23028/17 та ін.). 3)Наведене у п. 57 постанови ВП ВС від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, п. 71 постанови ВП ВС від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 не суперечить висновкам, викладеним у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц. 4)Подібність обставин справи № 489/192/17 до обставин у справі № 914/140/24 не встановлено.

ВП ВС виснувала, що накладення арешту на корпоративні права, так само як і на частку члена фермерського господарства, відповідає вимогам законодавства України та є заходом, за рахунок якого можна забезпечити реальне виконання рішення. З набуттям прав на частку у складеному капіталі фермерського господарства в особи виникають і корпоративні права. Частка у складеному капіталі фермерського господарства та корпоративні права є нерозривно пов’язаними між собою. Накладення арешту на корпоративні права позбавляє боржника — члена фермерського господарства можливості розпорядитися своїм майном (часткою та корпоративними правами, які з неї виникають). ВП ВС вважає, що немає підстав для відступу від висновку КАС ВС, викладеного у постанові від 23.04.2021 у справі № 340/2214/19.

Здійснено відступ від висновку, викладеного в ухвалах ВП КАС ВС від 18.12.2023 і 25.12.2023 у справі № 991/8725/23. Правовий висновок. Не підлягають касаційному оскарженню судові рішення Вищого антикорупційного суду (рішення та ухвали), ухвалені (постановлені) у справах про застосування санкції щодо стягнення активів у дохід держави відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», особливості розгляду яких визначені ст. 283-1 КАС, а також ухвали та постанови Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у цих справах. Закрито касаційне провадження.

ОП КАС ВС зазначила, що розгляд справи № 320/5589/23 в касаційному порядку у складі ОП не зможе розв'язати порушене перед нею питання про забезпечення єдності та сталості судової практики щодо застосування норм ст. 264, 265 КАС у випадках судового оскарження нормативно-правового акта, який станом на момент вирішення справи по суті вже втратив свою чинність. Тому ВС констатував, що ухвала колегії суддів СП КАС ВС від 18.12.2025 у справі № 320/5589/23 не містить належних мотивів стосовно необхідності відступлення у цьому конкретному випадку від висновку щодо застосування норм ст. 264, 265 КАС у правовідносинах, пов'язаних з оскарженням в суді нормативно-правових актів, які були чинними на час звернення з позовом до суду та втратили чинність на час ухвалення рішення судом першої інстанції, й не підтверджує підстав для передання вказаної справи на розгляд ОП, а також доцільності її розгляду ВС саме в такому складі як судом, встановленим законом.

Висновок про застосування норм ст. 290 КПК та їх взаємозв’язку із тими, про які йдеться в ч. 5 ст. 301 цього Кодексу, щодо ознайомлення сторони захисту із матеріалами дізнання: Виконання стороною обвинувачення після завершення досудового розслідування проступку (дізнання) правил, передбачених ст. 290 КПК, які, серед інших, забезпечують реалізацію права на захист від обвинувачення у вчиненні злочину, а не тих, що встановлені з цією метою в ч. 5 ст. 301 КПК за обвинуваченням у скоєнні найменш суспільно небезпечного кримінального правопорушення – проступку, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки забезпечує належне ознайомлення сторони захисту із матеріалами дізнання, що становить дієве підґрунтя до належної реалізації права на захист від висунутого обвинувачення.