Виключна правова проблема, яка полягає у взаємовиключних підходах судової практики ВС щодо визначення суб'єкта права вимоги лізингових платежів у формі викупної вартості майна після розірвання договору, що створює неоднозначне розуміння юридичної долі цих платежів та невизначеність щодо співвідношення договірного регулювання та імперативності положень ч.2 ст. 693 ЦК, а також у визначенні можливості застосування цієї загальної норми ЦК до правовідносин, передбачених § 6 «Лізинг» Глави 58 «Найм (Оренда)».

Виключна правова проблема полягає в тому, що на практиці тлумачення норм права щодо строку звернення до суду призвело до неоднакового розуміння ситуації судами та платниками податків щодо правових висновків як ВП ВС, так і палати КАС ВС в контексті того, яку ж норму права та судову практику слід враховувати при вирішенні питання про дотримання строку звернення до суду у справах за позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, прийнятих податковими органами. Так, з одного боку, висновки ВП ВС мають перевагу над тими, що сформовані у складі КАС ВС, з іншого – такі висновки ВП ВС сформувала не у справі про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Так, ВП ВС у постановах від 19.01.2023 у справі № 140/1770/19 та від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20, у яких предмет спору стосувався бюджетного відшкодування податку на додану вартість, фактично констатувала, що строк звернення до суду у 1095 днів поширюється на право платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, водночас аналізувала не обумовлюючи вибір правової норми наявністю чи відсутністю досудового врегулювання спору, тобто наявністю чи відсутністю адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення. При цьому ПП КАС ВС постановою від 26.11.2020 у справі № 500/2486/19 відступила від висновку, викладеного в постанові від 03.04.2020 у справі № 2540/2576/18, у частині того, що строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду, у тому числі після використання процедури адміністративного оскарження, становить 1095 днів з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено. ПП КАС ВС виснувала, що норма п. 56.19 ст. 56 ПК є спеціальною щодо норми ч. 4 ст. 122 КАС, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин – оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов’язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження – абз. 3 п. 56.18 ст. 56 ПК). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до п. 56.17 цієї статті. В іншій постанові від 27.01.2022 у справі № 160/11673/20 ПП КАС ВС сформувала висновок, відповідно до якого процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (рішення про застосування штрафних санкцій) у випадку, якщо платником податків не використовувалася процедура досудового вирішення спору (адміністративного оскарження) визначається ч. 2 ст. 122 КАС – становить шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, зараз існують фактично протилежні висновки  щодо строку звернення до суду з позовами про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Очевидно, що при вирішенні питання щодо дотримання строків звернення до суду у цій справі суд не може не врахувати як висновки ПП КАС ВС у справах № 500/2486/19, № 160/11673/20, так і ВП ВС у справах № 140/1770/19 та № 320/12137/20. Врахування одного підходу щодо застосування норм права свідчитиме про відступлення від іншого підходу щодо застосування норм права у спосіб, що не передбачений правилами КАС. Така ситуація щодо різного тлумачення норм, що визначають строк на оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень, негативно впливає на правову визначеність, ускладнює для платників податків визначення оптимальної стратегії захисту своїх прав та повною мірою не дає можливості платникам податків визначити, який же конкретний строк звернення до суду позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, що може обмежити право на доступ до суду.

Виключна правова проблема щодо наявності (відсутності) підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди відповідно до п. 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» (№ 1402-VIII) судді, який був обраний суддею ВСУ безстроково, проте не проходив кваліфікаційне оцінювання (відсутнє рішення про підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у ВСУ), а також не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього закону, у контексті прийняття КСУ Рішення від 18.02.2020  № 2-р/2020 у справі №  1-15/2018(4086/16). При цьому, ключовим аспектом під час вирішення цього спору є встановлення дати, з якої повинен бути здійснений такий перерахунок заробітної плати (суддівської винагороди), оскільки вказане питання немає чіткого законодавчого врегулювання. Відповідь на ці питання є неможливими без вирішення виключної правової проблеми, а саме: надання системного тлумачення норм чинного законодавства України (яке було прийнято на виконання Рішення КСУ) та положень закону, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, і в подальшому визнані неконституційними, шляхом визначення порядку здійснення перерахунку суддівської винагороди, відповідно до п. 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний до ВС України безстроково, не проходив кваліфікаційного оцінювання, не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, а також періоду, за який має бути здійснений такий перерахунок суддівської винагороди. Виключність правової проблеми полягає в такому: 1) у спірній ситуації судове рішення не може бути ухвалене відповідним касаційним судом у межах звичайної оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права; 2) відповідність якісному критерію — неоднозначність (суперечливість) чинного законодавства, що об’єктивно призводить до широкого правозастосовчого розсуду (а саме щодо моменту визначення дати, з якої необхідно здійснити перерахунок суддівської винагороди, відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №  1402-VIII судді, який був обраний до ВС України безстроково, не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, а був переведений на посаду судді ВС у зв’язку з ухваленням Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020  року №  2-р/2020); 3) вирішення цієї виключної правової проблеми зачіпає також положення частини третьої статті 95 Конституції України, згідно з яким держава прагне до збалансованості бюджету України; 4) вирішення цієї виключної правової проблеми потребує застосування аналогії права (відповідно до ч. 6 ст. 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)); 5) вирішення цієї виключної правової проблеми стосується також можливих майбутніх реформ у сфері судоустрою і статусу судді; 6) вирішення цієї виключної правової проблеми відповідає кількісному критерію — зачіпає права інших суддів ВС України, які перебували у штаті цього суду станом на 01.01.2017  (більше 20 суддів). Також колегія суддів звертає увагу, що у провадженні КАС ВС перебуває справа №  320/32253/23 за позовом Волкова  О.Ф. до ВС та ВСУ, у якій, серед іншого, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з ВС заборгованості зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9281327,97  грн. Позовні вимоги та їх доводи, викладені у справі №  320/32253/23, пов’язані зі справою №  826/15959/18, вирішення якої прямо впливає на період та розмір заборгованості, яка підлягає стягненню на користь позивача.

Відступ від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 17.09.2024 у справі № 752/6166/17 в частині відсутності повноважень арбітражного керуючого Кудляка Є.В. надалі представляти інтереси банкрута ЗАТ «Київгума», про те, що за відсутності справи про банкрутство (справа втрачена і невідновлена), зокрема і постанови про визнання боржника банкрутом, згідно з якою арбітражний керуючий наділяється повноваженнями ліквідатора у справі про банкрутство, ліквідатор не має права підписувати та подавати від імені боржника заяви та судові позови.

Відступ від висновку, викладеного в постановах КГС ВС від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19, від 30.08.2022 у cправі № 904/1427/21, щодо застосування ст. 75 ГПК.

Відступ від висновку, викладеного в постановах КГС ВС від 26.06.2024 у справі № 908/818/22, від 02.07.2024 у справі № 908/815/22, від 03.07.2024 у справі № 908/816/22, від 03.07.2024 у справі № 908/817/22, від 12.09.2024 у справі № 910/4264/22, від 02.10.2024 у справі № 910/4273/22, про те, що положення пп. 16 п. 1 постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 щодо настанови про зупинення на період дії в Україні воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування стосуються виключно нарахування та стягнення штрафних санкцій саме за цей період та, відповідно, їх дія не може бути поширена щодо штрафних санкцій, право на нарахування яких виникло раніше.

Виключна правова проблема визначення правового статусу земельних ділянок, які розміщені в межах прикордонної смуги, встановленої вздовж державного кордону з урахуванням положень п. 27-1 Перехідних положень ЗК, а саме щодо віднесення / не віднесення їх до земель оборони в автоматичному порядку; встановлення дійсного власника вказаних земель, їх належного розпорядника.

Відступ від висновку КЦС ВС щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК, викладеного в постанові від 25.09.2024 у справі № 206/2984/23, зокрема щодо можливості нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, не обмежуючись останніми трьома роками, які передували поданню позову.

Відступлення від висновків ВСУ і КГС ВС щодо застосування статей 1281, 1282 ЦК України до правовідносин кредитора та спадкоємців іпотекодавця (майнового поручителя), який не був основним боржником.

Відступ від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 15.05.2025 у справі № 910/7488/24, про необхідність застосування положень ст. 213 ЦК до правовідносин щодо укладення додаткової угоди до договору купівлі-продажу природного газу, умови якої, на думку позивача, вже було погоджено, та про необхідність здійснення судом при новому розгляді справи дослідження змісту додаткової угоди № 2 до індивідуального договору відповідно до вимог цієї норми права.

Конкретизація висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22 про початок перебігу строку дії договору оренди землі, зазначивши, що: «автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи. Договір як прояв автономії воля та свободи договору, і зокрема договір найму (оренди) земельної ділянки, вчиняється для того щоб «породити» відповідний результат, а не для того щоб згодом констатувати, що певна умова договору не створює для сторін такого правочину тих наслідків, на які він спрямовувався без застосовуванням недійсності частини правочину (нікчемності чи її оспорюваності); нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків; парламент не передбачив як нікчемності на рівні норми закону умови договору оренди землі про набрання ним чинності після його державної реєстрації, так і «імпліцитної» чи «віртуальної» нікчемності умови договору оренди землі про набрання ним чинності після його державної реєстрації. Тому така умова договору оренди землі є оспорюваною; умова договору оренди землі про набрання ним чинності після його державної реєстрації, яка суперечить імперативним нормам абзацу 3 ч. 1 ст. 15 та другого речення ч. 1 ст. 19 ЗУ "Про оренду землі" у редакції ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", є оспорюваною та може бути визнана недійсною за позовом заінтересованої особи; допоки така умова договору оренди землі не визнана недійсною вона є такою, створює для сторін такого правочину ті наслідки, на які вона спрямована. Тобто початок перебігу строку дії договору оренди землі визначається за правилами, встановленою такою умовою».

Відступ від висновку у питанні чіткого визначення обставин або дій, з настанням яких вимоги до боржника-поручителя набувають відповідного статусу конкурсних чи поточних, викладеного в постановах КГС ВС від 19.05.2021 у справі № 925/367/20 та від 09.06.2022 у справі № 911/1378/21, про те, що визнаючи конкурсними кредиторські вимоги до боржника, які виникли на підставі договору поруки, суд не встановив наявність окремого письмового звернення до боржника за відповідним договором, а виходив з того, що заборгованість у первісного боржника вже визначена та підтверджується відповідними судовими рішеннями.

Відступ від висновку, викладеного в ухвалі КГС ВС від 12.11.2024 у справі № 922/4571/14, яка обґрунтована тим, що у касаційному порядку у справах про банкрутство не підлягають оскарженню постанови судів апеляційної інстанції, предметом перегляду яких були ухвали судів першої інстанції, постановлені за результатами розгляду скарг на дії арбітражного керуючого, можливість оскарження яких у касаційному порядку не передбачено абз. 1 ч. 3 ст. 9 КУзПБ. Зазначена норма не містить жодних винятків для перегляду в касаційному порядку рішень суду апеляційної інстанції, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень у процедурі банкрутства, за нововиявленими обставинами.

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ОП ККС ВС від 01.06.2020 у справі № 766/39/17 про те, що при визначенні того, які з правил призначення остаточного покарання (за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків) підлягають застосуванню за наявності іншого обвинувального вироку (вироків) щодо цієї ж особи, слід керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили. На переконання колегії суддів ККС ВС, можливість призначення остаточного покарання як за сукупністю злочинів, так і за сукупністю вироків залежить саме від набрання попереднім обвинувальним вироком законної сили.

Відступ від висновків, сформульованих КГС ВС у постановах від 20.02.2025 у справі № 910/15474/23, від 24.10.2024 у справі № 914/2694/23, від 18.09.2024 у справі № 916/3864/23, від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23 щодо застосування ст. 23 Закону «Про прокуратуру» у позовах, заявлених прокурором в інтересах Міністерства оборони України та військової частини стосовно наявності підстав для визнання недійсним пункту договору про закупівлю товарів за державні кошти в частині включення до ціни договору суми ПДВ та стягнення на користь військової частини грошових коштів (зайво сплаченого ПДВ).