Позовна давність за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину обчислюється з моменту виконання такого правочину, а не з моменту прийняття спадщини. Спадкування не перериває та не поновлює позовної давності, спадкуванням є лише перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), тому закріплений у ч. 3 ст. 261 ЦК України особливий початок перебігу позовної давності до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину поширюється не тільки на сторони нікчемного правочину, а й на їхніх правонаступників

Здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні не є підставою для зупинення провадження в цивільній справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України. Підставою для зупинення провадження у справі за п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України є наявність іншої справи, що розглядається в судовому порядку, а не перебуває на стадії досудового розслідування

Захист переважного права наймача (орендаря) здійснюється шляхом переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу за умов належного виконання договору найму, порушення переважного права та внесення грошової суми на депозит суду. За неможливості переведення прав покупця наймач має право вимагати відшкодування збитків. Визнання права власності чи визнання договору недійсним є неналежними способами захисту

Належним способом захисту прав орендодавця, який не підписував договір (додаткову угоду), є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. При цьому судове рішення про визнання відсутнім права оренди є підставою для державної реєстрації припинення права оренди. Будь-яке інше судове рішення (про скасування державної реєстрації права оренди, про зобов`язання повернути земельну ділянку) за змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не є підставою для державної реєстрації припинення права оренди.

Недотримання уповноваженими працівниками банку внутрішніх вимог щодо оформлення вкладу не свідчить про недотримання письмової форми договору банківського вкладу. Передача коштів уповноваженій особі банку за письмовим договором створює зобов'язання банку перед клієнтом, відсутність обліку коштів та банківського рахунку свідчить про неналежне виконання банком своїх обов'язків, а не про відсутність договірних відносин.

Передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа становить значний суспільний інтерес, а судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики щодо визначення правового статусу замовника, забудовника та інвестора будівництва, оскільки кожен із цих суб`єктів має власний обсяг прав і обов`язків, закріплених у законодавстві (зокрема й прав на об`єкт нерухомості, який є предметом судового спору), а від їх статусу залежить коло можливих позовних вимог (способів захисту) та обґрунтування підстав позову

ЗП КГС ВС дійшла висновку, що: - позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб'єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень завдано шкоди інтересам держави або існує загроза порушення інтересів держави.  Процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.  Вибір між речово-правовими та зобов'язальними способами захисту права залежить від характеру порушення, правового статусу сторін та конкретних обставин справи.  Речово-правові способи захисту, одним з яких є віндикація (статті 387, 388 ЦК України), базуються на праві власності як абсолютному праві, що діє проти необмеженого кола осіб.  Водночас реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнаний недійсним.  Тобто вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яка пред'явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції.  У справі, що переглядається, правовідносини між відповідачами виникли на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу нерухомого майна, який, як зазначалось, є недійсним, і Прокурор у позові просить зобов'язати відповідача-3 повернути на користь територіальної громади м. Харкова в особі відповідача-1 майно, яке було передано йому на виконання цього договору.  З наведеного випливає, що належним способом захисту права власності територіальної громади міста у цьому разі є застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину (реституції).  Зазначений спосіб захисту також є ефективним, оскільки позивач (у цьому разі Прокурор), який заявляє вимоги про визнання недійсним договору, на підставі якого було відчужене майно, та повернення майна, має дві мети: повернути майно у фактичне володіння та реєстраційно підтвердити право володіння ним. ЗП КГС ВС не вбачала підстав для відступу від викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суд у справах № 922/2934/19, № 922/1030/20, № 922/243/22, № 922/1782/21, № 922/787/20, № 922/1970/19, № 922/2932/19, № 922/3562/21, № 922/801/21, № 922/2008/21, № 922/3834/19, № 922/979/21, № 922/1398/20, № 922/4006/19, № 922/1822/20, № 922/4361/19, № 922/1172/20, № 922/2246/19, № 922/984/20, № 922/3960/19 висновків щодо належності способу захисту про зобов'язання боржника вчинити дії (повернути майно).

ЗП КГС ВС відступила від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 918/1141/22, від 12.06.2024 у справі № 918/744/23, від 27.11.2024 у справі № 922/221/24, від 11.12.2024 у справі № 927/1089/23, від 16.01.2025 у справі № 922/660/24, від 29.01.2025 у справі № 927/1128/23, від 11.02.2025 у справі № 922/985/24 та від 11.02.2025 у справі № 918/1358/23 щодо правової кваліфікації вимоги про повернення нерухомого майна, яке є захисною спорудою, як такої, що опосередковує негаторний позов. Підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 11.09.2024 у справі № 906/1052/22, судова колегія не знайшла. ЗП КГС ВС виснувала, що особа, за якою зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості, який є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об’єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об’єкт, не є його володільцем. Тому права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об’єкта, не можуть захищатися негаторним позовом. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об’єкта нерухомого майна з чужого володіння (від відповідача, за яким зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості) в порядку віндикації. ЗП КГС ВС також звернула увагу, якщо певне приміщення відповідає ознакам захисної споруди, то її володілець несе обов’язки, встановлені законом щодо таких споруд, навіть у разі, якщо він є власником такої споруди (зокрема, утримання об’єктів фонду захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням та їх експлуатації за рахунок власних коштів та інших не заборонених законодавством джерел). Постанова ухвалена з окремою думкою суддів Берднік І. С., Зуєва В. А.

Питання, які виносить колегія суддів на розгляд об`єднаної палати ККС ВС, були вирішені в постановах ВП ВС, які мають пріоритет по відношенню до рішень об`єднаної палати або окремих колегій суддів, та по ним існує сформована єдина судова практика.

Під час розгляду цієї справи може виникнути питання щодо відступу від висновків Верховного Суду у складі колегій суддів інших касаційних судів, що не належить до повноважень Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у ст. 317 ЦК (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном). ОП КГС ВС виснувала, що: - укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя; - управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління; - власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності — воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту; - управління активами, переданими відповідно до ст. 100 КПК та положень Закону № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України; - оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення; - виконавець (державний / приватний) не є учасником процедури врегулювання заборгованості, визначеної Законом України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», і відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавця виник обов’язок зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу (за винятком витрат на оплату судового збору), а також відповідно до ч. 4 ст. 35 цього Закону — зняти арешт з майна та грошових коштів боржника.

У провадженні ВП ВС перебуває справа № 367/252/24 в якій вирішується питання відступу (чи її підтримання) від правової позиції, викладеної в ухвалі ОП КАС ВС від 19.03.2025 у справі № 380/970/24 про те, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про повернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.

ВП ВС відступила від висновків зроблених у постанові КАС ВС від 26.05.2020 у справі № 815/7269/15, процитовані у п. 136 цієї постанови, сформулювавши висновок про те, що як ч. 1 статті 50 ЗУ «Про виконавче провадження», так і п. 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за №489/20802 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не визначалось обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.

БП КГС ВС зазначила, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов’язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов’язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. БП КГС ВС дійшла висновку, що виникнення права на позов у цій справі про витребування майна та початок перебігу строку позовної давності невірно обчислювати з дати набрання чинності судовими рішеннями щодо недійсності результатів аукціону та правочинів з продажу спірного майна у ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство Боржника. Належним моментом початку перебігу такого строку є дата укладення Боржником в особі ліквідатора та 3-ю особою (переможцем аукціону) за результатами проведення аукціону договорів купівлі-продажу спірного майна. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від аналогічної правової позиції, викладеної КГС ВС у постанові від 20.01.2022 у справі № 5009/4987/12 (908/25/21). Однак БП КГС ВС відступила від протилежної позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 29.11.2022 у справі № 902/858/15 (902/310/21). БП КГС ВС вказала, що на час звернення Позивача з позовом мав місце сплив позовної давності, про застосування якої заявив Відповідач. Разом з тим, виходячи із встановлених обставин справи, БП КГС ВС виснувала про поважність причин пропуску Позивачем строку звернення до суду в спірних правовідносинах щодо витребування спірного майна. За результатом розгляду касаційної скарги БП КГС ВС погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та витребування у Відповідача спірного майна на користь Боржника з підстав обґрунтованості позовних вимог, а також поважності причин пропуску Позивачем строку позовної давності, змінивши мотивувальну частину.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 11.11.2024 у справі № 160/7289/22 та інших, де його застосовано, щодо реалізації права на апеляційне оскарження, передбаченого ч. 1 ст. 293 КАС, про те, що суб’єкт господарювання, на якого законом покладено обов’язок відшкодування витрат Пенсійного фонду України на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, має право брати участь у якості третьої особи, а також оскаржувати судові рішення у справах, в яких відповідний працівник доводить факт роботи у такого суб’єкта господарювання на посадах, які дають право на призначення пенсії на пільгових умовах. Правовий висновок. У справах, де позивачем є фізична особа, відповідачем – орган Пенсійного фонду України, а предмет спору стосується визнання протиправним рішення про відмову у призначенні пенсії особі на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку на підставі Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII “Про пенсійне забезпечення” роботодавці, де працювала особа, та у яких відповідно виникає обов’язок відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгової пенсії, не мають права на апеляційне оскарження таких судових рішень.