Щодо виключної правової проблеми ВП ВС зазначила, що наведені КГС ВС мотиви, не свідчать про наявність виключної правової проблеми. Підстава для передачі цієї справи, передбачена ч. 5 ст. 302 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Щодо відступу від висновків КАС ВС, ВП ВС зазначає, що предмет спору, характер та правове регулювання правовідносин у зазначених справах суттєво відрізняються., оскільки у справі № 240/401/19 прокурор звернувся до суду як самостійний позивач, тоді як у справі № 922/639/23 прокурор зазначив позивачем Міністерство енергетики України, а правовим питанням, яке потребує вирішення в межах розгляду цієї справи, є те, який саме державний орган повинен бути визначений прокурором як позивач.

ВП ВС зазначила про те, що немає підстав для висновку про те, що правовідносини у цій господарській справі та адміністративній справі, на висновки КАС ВС з якої посилався Скаржник, обґрунтовуючи порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції в оскаржуваних рішеннях, є подібними. Так, на відміну від адміністративної справи № 120/19700/21-а, у якій за висновками КАС ВС не було спору про межі земельної ділянки, так само як і щодо прав позивачки або третіх осіб на земельні ділянки, у цій господарській справі виник спір між двома власниками суміжних земельних ділянок щодо їх конфігурації та розміру (межовий спір). КГС ВС не звернула уваги на те, що ФОП Троянчук О. П. під час розгляду справи в суді першої інстанції не заявляв про порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції. Заперечення проти того, що цей спір має розглядатись за правилами господарського судочинства, Відповідач 2 навів лише в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції, яке було ухвалено не на його користь.

Повторна передача справи на розгляд ВП ВС, у разі якщо вона попередньо поверталася на розгляд КГС ВС, незалежно від обґрунтування підстав такої передачі, є недотриманням положень ч. 6 ст. 303 ГПК України. Оскільки ВП ВС 10.09.2024 ухвалою повернула цю справу КГС ВС з огляду на відсутність передбачених ч. 4 ст. 303 ГПК України підстав для прийняття справи до свого розгляду, повторна передача 14.01.2025 цієї справи на розгляд ВП ВС з підстав необхідності відступу від висновку іншого касаційного суду відповідно до ч. 3 ст. 302 ГПК України суперечить вимогам ч. 6 ст. 303 ГПК України.

Передаючи справу на розгляд ОП, колегія суддів не врахувала, що постанова Верховного Суду, від висновку якої пропонується відступити, обґрунтована посиланням на правову позицію ОП КЦС ВС з цього питання, стосовно відступу від висновків якої в ухвалі КГС не наведено жодного мотиву.

ОП ККС виснувала, що: (1) факт наявності або відсутності певних домовленостей чи контактних зв’язків службової особи з іншою фізичною чи юридичною особою, яка отримала неправомірну вигоду, не має кримінально - правового значення для кваліфікації дій службової особи за відповідною частиною ст. 364 КК; (2) кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК настає і у тому разі, якщо службова особа діяла в інтересах третьої особи без доведення до відома такої особи відомостей про зміст і характер своїх дій.

ОП ККС виснувала, що закінчення встановлених у частинах 1, 2 ст. 80 КК строків давності виконання обвинувального вироку є підставою для звільнення засудженого від відбування призначеного йому цим вироком покарання, з врахуванням положень частин третьої та четвертої цієї статті. Покарання, строк давності виконання якого сплив відповідно до положень ст. 80 КК, не може бути приєднано до покарання, призначеного за новим вироком, при вирішенні питання про призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ст. 71 КК. Суд у конкретному кримінальному провадженні може прийняти рішення щодо звільнення особи від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, за наявності для цього підстав, передбачених ст. 80 КК, не лише в порядку ст. 537, 539 КПК, а й за наслідками розгляду справи, про що має бути зазначено в резолютивній частині рішення.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 27.09.2024 у справі № 910/7489/24, від 04.11.2024 у справі № 910/7487/24, від 06.11.2024 у справі № 910/7485/24 та від 06.11.2024 у справі № 910/7486/24, шляхом їх конкретизації та зазначила, що: – виконання банком свого обов’язку перед бенефіціаром за гарантією жодним чином не впливає на права та обов’язки позивача, оскільки останній не є стороною одностороннього правочину (гарантії), а поданий ним позов спрямований на захист його прав, передбачених саме індивідуальним договором до рамкового договору; – системне тлумачення статей 136, 137 ГПК дає можливість дійти висновку, що заборона банку здійснювати будь-які виплати за банківськими гарантіями за будь-якими вимогами бенефіціара є втручанням в господарську діяльність банку у розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльності» та такі заходи забезпечення позову не відповідають процесуальним нормам, що регулюють ці правовідносини, зокрема вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовних вимог. ОП КГС ВС зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. ОП КГС ВС виснувала, що:  прийняті судові рішення у справі про визнання укладеною додаткової угоди за результатами розгляду заяви позивача про застосування заходів забезпечення позову, як заборона банку здійснювати будь-які виплати за банківськими гарантіями: 1) не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості та адекватності заходу забезпечення позову із заявленими позовними вимогами; 2) порушує збалансованість інтересів сторін такого договору; 3) є неспівмірним із негативними наслідками, що можуть настати в результаті вжиття судом такого заходу забезпечення позову; 4) спрямоване на втручання в господарську діяльність сторін договору який не оспорюється; 5) фактично підмінює собою судове рішення у справі, яке має ухвалюватися за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог.

ОП КГС ВС виснувала про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування ч. 2 ст. 651 ЦК у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 911/1102/19, за відсутності колізії між нормами частин 2, 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення до суду з позовом), частин 3, 9 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та ст. 651 ЦК. ОП КГС ВС вважала за необхідне надати уточнення такого змісту: – у разі встановлення судом такого порушення приватизаційного договору, яке входить до переліку виключних умов, визначених ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та звернення до суду), з урахуванням обмежень, передбачених в абз. 6 ч. 2 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також визначеного у договорі критичного значення неналежного виконання виключних умов, договір купівлі-продажу підлягає розірванню без встановлення обставин істотності такого порушення на підставі критеріїв, передбачених ст. 651 ЦК; – в інших випадках підставою для розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації може бути його істотне порушення другою стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК), що, крім того, вимагає встановлення у судовому порядку істотності такого порушення; – ч. 9 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» має загальний і диспозитивний характер та не містить імперативних вказівок щодо обов’язкового розірвання чи визнання недійсним приватизаційного договору у разі невиконання будь-якого зобов’язання за ним однією із сторін, а тому не вступає у конкуренцію як норма спеціального закону з нормою ст. 651 ЦК як загального закону; – ч. 3 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» не містить імперативного припису про обов’язковість розірвання договору купівлі-продажу у разі невиконання стороною виключних умов, а, навпаки, відсилає до загальних норм ЦК, зазначаючи про те, що за наявності виключних умов для розірвання договору останній розривається в передбаченому законодавством порядку, що не виключає можливості застосування приписів ст. 651 ЦК; – наявність передбачених ч. 3 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» виключних умов для розірвання договору купівлі-продажу об’єкта приватизації не завжди є підставою для його автоматичного розірвання, а потребує додаткового встановлення істотності такого порушення у судовому порядку.

Щодо застосування статей 18, 20 ЗУ "Про оренду землі" (в редакції до 01.01.2013) до додаткових угод, підписаних до зазначеної дати На законодавчому рівні закріплено дві форми правочину: усна і письмова (ч. 1 ст. 205 ЦК України). Тому державна реєстрація не є різновидом форми правочину в її класичному розумінні. Водночас державна реєстрація договору є складовою та завершальним етапом процедури його укладення, що передує набранню договором чинності. Лише після державної реєстрації договору (якщо така реєстрація передбачена законом чи самим договором) сторони набувають прав і обов`язків за ним. Тож державна реєстрація договору нарівні з його формою є одним із тих елементів, який обов`язково має бути збережений сторонами правочину при внесенні змін до нього. Такий підхід ВП ВС ґрунтується на тому, що додаткова угода за своєю юридичною природою є правочином, який вносить зміни до вже існуючого договору. За допомогою такого юридичного інструменту сторони можуть змінити свої попередні домовленості, які виражені й зафіксовані в істотних умовах основного договору. Тому з огляду на те, що договір оренди землі відповідно до закону підлягав укладенню в письмовій формі з обов`язковим проведенням його державної реєстрації, то й додаткова угода, якою вносяться зміни до істотних умов такого договору, за аналогією закону (ст. 18, 20 ЗУ "Про оренду землі") теж має бути укладена в письмовій формі й зареєстрована як правочин.

ВП дійшла висновку, що колегія суддів не навела ні якісного, ні кількісного критеріїв правової проблеми, зокрема не продемонструвала різних підходів до правозастосування з посиланням на суперечливу судову практику, що свідчать про передчасний висновок про наявність такої проблеми і не позбавляє ККС ВС можливості розтлумачити зазначене правове питання самостійно.

ВП ВС дійшла висновку про те, що у справі № 916/1559/24 відсутня виключна правова проблема, питання щодо правильного визначення предметної юрисдикції цієї справи може бути вирішене КГС ВС в межах його повноважень. ВП ВС зазначила, що Прокурор у касаційній скарзі не обґрунтував порушення судом правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду іншого касаційного суду з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах, отже, друга вимога частини шостої статті 302 ГПК України відсутня. Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 302 ГПК лише за відсутності всіх трьох указаних у цій частині ознак. У випадку наявності хоча б однієї з перелічених ознак справа не підлягає передачі до ВП ВС (такі висновки наведено в ухвалах ВП ВС, зокрема, від 09.11.2023 у справі № 910/6925/22, від 31.08.2021 у справі № 761/3726/19, від 02.03.2021 у справі № 361/3865/19, від 15.12.2020 у справі № 759/16206/14-ц, від 30.09. 2020 у справі № 910/4286/20, від 06.10.2020 у справі № 199/550/20, від 13.01.2020 у справі № Б 39/02-09).

КП КГС ВС зазначила, що:  не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові КП КГС ВС від 15.06.2022 у справі № 905/671/19, щодо можливості колишнього акціонера звернутися з позовом про стягнення збитків або про стягнення набутого без достатньої правової підстави за ст.1212 ЦК;  у даній справі застосування доктрини підняття корпоративної завіси є обґрунтованим, оскільки відповідачі, незалежно від наявності чи відсутності у Компанії BARLENCO LTD статусу «технічної» особи, фактично становлять єдину економічну групу, їх інтереси збігаються. Особливістю діяльності групи компаній є те, що один учасник цієї групи може діяти в інтересах інших учасників, а тому неможливо визначити, хто саме отримав вигоду від процедури примусового продажу акцій за заниженою ціною. Вигодонабувачем у такому випадку може бути будь-яка юридична особа, а відтак, кінцевим вигодонабувачем є кінцевий бенефіціарний власник, що вбачається навіть із визначення самого поняття «бенефіціар» (від фр. benefice — прибуток, користь) – це особа, яка одержує вигоди;  правові висновки КП КГС ВС, викладені у постанові від 15.06.2022 у справі № 905/671/19, зокрема, щодо способів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурі сквіз-ауту, застосування доктрини «підняття корпоративної завіси», неодноразово були підтримані Верховним Судом та наразі застосовуються судами першої та апеляційної інстанцій у невизначеній кількості подібних справ. Це свідчить про сталість та послідовність існуючої практики, що відповідає принципу правової визначеності. КП КГС ВС нагадала, що:  як підстави для «підняття» судом «корпоративної завіси» найчастіше називають такі випадки: - якщо юридична особа та учасник становлять єдине ціле (майно, діяльність, інтереси компанії та учасника настільки спільно пов’язані, переплетені між собою, становлять єдине ціле, що неможливо або немає сенсу юридично розмежовувати їх); - використання учасником юридичної особи як фасаду, схеми, оболонки (юридична особа не має самостійного бізнесу, органи управління створені лише номінально, фактично вона керується учасником, створена виключно для уникнення відповідальності перед кредиторами або легального обходу приписів закону); - якщо юридична особа фактично діяла як агент або володіла майном в інтересах учасника (коли компанія діє як агент чи номінальний власник майна учасника, суто в його інтересах як принципала чи бенефіціарного власника); - в інтересах справедливості (усі інші випадки, коли визнання за компанією самостійної правосуб’єктності призводить до очевидно несправедливого результату);  спір, у якому «піднімають корпоративну завісу», відповідно до ст. 19 ЦПК та ст. 20 ГПК, має відноситися до юрисдикції господарських судів. КП КГС ВС зауважила, що: оскільки з часу ухвалення постанови від 15.06.2022 у справі № 905/671/19 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, відсутні, то КП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновків, викладених у зазначеній постанові. Постанова прийнята з окремими думками суддів Верховного Суду Губенко Н.М, Кондратової І.Д та Студенця В.І. (протокол с/з)

ВП ВС наголошує, що аналіз усталеної судової практики доводить те, що розгляд справ щодо формування складу органів місцевого самоврядування здійснює КАС ВС. Винятково КАС ВС здійснював розгляд справ, у яких оскаржувалися рішення політичної партії про відкликання депутата відповідної ради за народною ініціативою (постанови від 28.05.2020 у справі № 818/386/17, від 29.12.2020 у справі № 819/151/18, від 02.11.2023 у справі № 460/37812/22, від 12.09.2024 у справі № 640/21435/22, від 30.09.2024 у справі № 380/4166/22 та інші). Така практика КАС ВС є сталою. Практики іншого касаційного суду (КЦС ВС, КГС ВС) у подібних до цієї справи правовідносинах немає. Додатково ВП ВС наголосила про наявність юрисдикційного конфлікту саме в цій справі.

ВП ВС вважає, що відсутні підстави для прийняття справи для її розгляду з огляду на таке. У постанові КАС ВС від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 вже відступила від висновків, викладених у постанові колегії суддів КАС ВС від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22, щодо застосування ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, від яких пропонує відступити КЦС ВС. КАС ВС вказав, що у зв`язку з набранням чинності ЗУ № 2352-IX, яким ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 ст. 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IVвтратила чинність, тому КАС ВС дійшов висновку, що поширення висновків ВП ВС, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на ст. 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19.07.2022, є неможливим.

КГС ВС не навів ні кількісних, ні якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі № 910/5506/23, натомість питання застосування норм матеріального права вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Відтак на розгляд ВП ВС в цій справі передані питання, які може вирішити КГС ВС як належний суд. ВП ВС вважає доводи КГС ВС необґрунтованими з огляду на таке. У справі № 757/64569/16-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, Держави України в особі Кабінету Міністрів України. Посилаючись на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України, статтю 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закон про передачу, примусове відчуження або вилучення майна, статтю 86 Кодексу цивільного захисту України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позивачка просила суд стягнути компенсацію за матеріальну шкоду в розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та за моральну (немайнову) шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн. ВП ВС в постанові від 13.09.2023 у справі № 757/64569/16-ц дійшла висновку про необґрунтованість доводів позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного чи воєнного стану. При цьому позивачка у справі № 757/64569/16-ц не оскаржувала оцінку вартості примусово відчуженого майна на підставі Закону про передачу, примусове відчуження або вилучення майна. ВП ВС не досліджувала питання оскарження оцінки майна саме до відшкодування його вартості в постанові від 13.09.2023 у справі № 757/64569/16-ц.