ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах ВСУ від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, від 02.10.2013 у справі № 6-79цс13, від 03.06.2015 у справі № 6-38цс15, виснувавши, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статний капітал цього товариства. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

ВП ВС відступила від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 07.06.2022 у справі № 909/835/18, від 13.12.2022 у справі № 927/682/20, від 30.05.2023 у справі № 914/4127/21, та виснувала, що оскільки НАН України наділений повноваженнями щодо управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, тобто на основі законодавства здійснює управлінські функції, то прокурор має повноваження на представництво інтересів держави в особі НАН України, що відповідає приписам ч. 3 ст. 23 Закону "Про прокуратуру".

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 28.04.2023 у справі № 904/272/22. ВП ВС виснувала, що процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі -через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених п. 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених п. 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі. Отже надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених п.п. 4, 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонено, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення у порядку, передбаченому ст. 272 ЦПК (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення).

ВП ВС конкретизувала висновок ОП КГС ВС, викладений у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, щодо захисту прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебував у зобов’язальних відносинах, визначивши, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення

ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 01.12.2021 у справі № 367/1505/20, та зазначити, що персональні дані співвласників та інших фізичних осіб є конфіденційною інформацією з відповідним правовим режимом. Такі персональні дані не підлягають наданню об'єднанням для ознайомлення співвласнику як конфіденційна інформація (крім випадку надання згоди на її поширення). Тому об'єднання має надати співвласнику для ознайомлення документи, інформацію, визначені Законом про ОСББ та Законом про особливості здійснення права власності, а також статутом об'єднання, за винятком персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб, які є конфіденційною інформацією. Якщо документ містить персональні дані, такий документ надається для ознайомлення з вилученням персональних даних як конфіденційної інформації.

Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у ЄДРСР, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання.

В ухвалі КЦС ВС про передачу справи на розгляд ВП ВС відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

ОП КГС ВС сформулювала висновок щодо застосування ст. 594, 595 ЦК в сукупності з нормою ст. 953 цього Кодексу в подібних правовідносинах про те, що: притримання реалізується тільки тоді, коли кредитор письмово повідомив боржника про фактичні умови застосування притримання та його початок, і таке повідомлення кредитор зробив якомога швидше з моменту виникнення прострочення виконання боржником зобов’язання, проте у будь-якому разі одразу після отримання кредитором першої письмової вимоги боржника (поклажодавця) повернути річ шляхом надання письмової відповіді про застосування притримання. У разі невиконання вказаних умов кредитор зобов’язаний повернути майно боржнику навіть за умови наявності боргу за його зберігання, виготовлення та утримання. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу.

ВП ВС виснувала, що норма п.3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі ст. 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.

Зазначення колегією суддів СП КАС ВС в ухвалі про передачу про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів з цієї самої палати, не може бути підставою для передачі справи на розгляд ОП, оскільки справа може бути передана на розгляд палати, до якої входить така колегія. Також критерії застосування ОП принципів адміністративного судочинства з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини є достатніми поясненнями для відсутності підстав здійснення провадження в цій справі ОП КАС ВС.

ВП ВС відступила від висновків щодо застосування ст. 80 ГК України, ст.ст. 115, 155 ЦК України, викладеного у постанові КАС ВС від 09.10.2018 у справі № 826/11262/15. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ВП ВС дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю.

ВП ВС мала зробити висновок про те, чи існують підстави вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив у пункті 9 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів. Відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, ВП ВС при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громадив редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів(якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об'єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. ВП ВС відзначає, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені вище, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв'язку як такий, що робить об'єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння. Щодо належності та ефективності заявленого у цій справі позову. ВП ВС зазначила, що суди у цій справі розглянули усі заявлені вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права Позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту. ВП ВС з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

ВП ВС відступає від наведеного висновку КАС ВС викладеного в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17 (п. 44), від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20 (п. 42). Щодо повноважень Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав ВП ВС виснує, що п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. За наявності підстав для застосування положень п. 1 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (п. 4 ч. 8 ст. 37 зазначеного Закону).

ВП ВС вважає, що в ухвалі від 21.02.2024 КЦС ВС не навів ґрунтовних підстав необхідності відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у викладених у постановах ВП ВС від 06.06.2018 у справі № 127/9870/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 382/389/17 та від 26.10.2022 у справі № 229/1026/21.

Оскільки ВП ВС вже висловилася щодо застосування приписів ст. 1280 ЦК України за подібних спірних правовідносин, то розгляд ВП ВС справи № 569/18608/21 є недоцільним. ВП ВС констатує, що з часу прийняття нею 14.12.2022 року постанови у справі № 461/12525/15-ц із висновком щодо застосування ст. 1280 ЦК України до правовідносин за участі територіальної громади цей висновок не застарів, а такі вади тієї постанови, які б зумовлювали потребу відступу від нього, - відсутні. ВП ВС вже зауважувала, що саме по собі періодичне передання їй на розгляд справ для вирішення однієї і тієї ж проблеми за відсутності обґрунтованих підстав та лише з мотивів незгоди з раніше сформульованими ВП ВС висновками не сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності (див., зокрема, ухвалу від 19 жовтня 2023 року у справі № 465/5184/14-ц).