Постанова 22.04.2024 Підстави для відступлення відсутні Договір, на підставі якого відбувається постачання енергетичних ресурсів (зокрема, електричної енергії) споживачу, є видом договору купівлі-продажу. Електрична енергія по своїй суті є специфічною споживною річчю, визначеною родовими ознаками. Рішення загальних зборів садівничого товариства може бути регулятором цивільних відносин пов’язаних, зокрема, зі сплатою членських внесків та визначення правових наслідків несплати таких внесків. В рішенні загальних зборів садівничого товариства має бути вказано якого саме члена або членів садівничого товариства воно стосується. Тобто, рішення загальних зборів садівничого товариства має бути, зокрема, «персоніфікованим». Чинне законодавство, на момент ухвалення рішення загальних зборів садівничого товариства, не передбачало такої правової конструкції як нікчемність рішення загальних зборів садівничого товариства.

Постанова від 22.04.2024 Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом — моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв’язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.

Передана на ВП ВС

Постанова від 22.04.2024 Законодавець передбачив можливість прийняття спадщини постійним проживанням разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини для будь-яких спадкоємців, в тому числі й обов’язкових спадкоємців. Тому обов’язковий спадкоємець може прийняти спадщину на підставі частини третьої статті 1268 ЦК. Законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права. Право на обов’язкову частку внаслідок прийняття спадщини обов’язковим спадкоємцем, трансформується в майнове право, яке підлягає спадкуванню. Цивільний кодекс України, як основний регулятор спадкових відносин, не містить жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Ухвала про повернення від 22.04.2024 Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у зв’язку з відсутністю предмета (об’єкта) для перегляду, оскільки розгляд судом справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об’єднаної палати, не відповідатиме критерію суду, встановленого законом.

ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від вказаного висновку з урахуванням уточнення такого змісту: - пп. 16 п. 1 Постанови НКРЕКП № 332 має обов’язковий характер як норма щодо правового регулювання договірних відносин учасників ринку електроенергії щодо відповідальності за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань на ринку електричної енергії; - зупинення нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами, що укладені відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії», між учасниками ринку електричної енергії є обов’язковим з урахуванням імперативного характеру пп. 16 п. 1 Постанови НКРЕКП № 332. ОП КГС ВС дійшла висновку, що: - рішення Регулятора щодо порядку застосування норм про відповідальність учасників на ринку електроенергії не суперечать нормам ЦК та ГК про відповідальність у договірних відносинах з огляду на те, що Регулятор в силу Закону наділений повноваженнями унормовувати договірні відносини суб’єктів господарювання, що проводять свою діяльність у сфері енергетики, у тому числі в частині відповідальності за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань на ринку електричної енергії; - рішення Регулятора не скасовують встановлену нормами ЦК та ГК відповідальність за порушення договірних зобов’язань для учасників ринку електроенергії, та не встановлюють мораторію для застосування цієї відповідальності, позаяк Регулятор, який наділений повноваженнями нормативного регулювання договірних відносин на ринку електроенергії, з метою забезпечення стабільного функціонування ринку електричної енергії, у тому числі фінансового стану учасників ринку електричної енергії, під час особливого періоду, в межах наданих йому Законом повноважень тимчасово зупинив нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами, що укладені відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії», між учасниками ринку електричної енергії; - хоча постанова НКРЕКП № 332 має нижчу юридичну силу порівняно з ЦК та ГК, втім її норми є обов’язковими до виконання всіма учасниками ринку та мають застосовуватись останніми у своїй господарській діяльності на ринку електроенергії, зокрема, які уклали між собою двосторонні договори відповідно до ст. 66 Закону України «Про ринок електричної енергії», що також обумовлено положеннями ст. 179 ГК, яка встановлює нормативне обмеження вільного розсуду сторін господарського договору при визначенні його умов у разі укладання типового договору.

Вимога про визнання торговельної марки добре відомою не може бути задоволена в позовному провадженні як окрема, оскільки така вимога не спрямована на захист права інтелектуальної власності від конкретного порушення, а є умовою надання цього захисту, зокрема шляхом визнання недійсною реєстрації (свідоцтва) торговельної марки іншою особою. За відсутності недобросовісності в реєстрації торговельної марки іншою особою позов власника добре відомої марки про скасування (визнання недійсним) свідоцтва (реєстрації) торговельної марки цієї особи може бути задоволений у межах загальної позовної давності, що не може бути меншою від п’яти років із дати реєстрації марки. ВП ВС зауважила, що на час звернення позивача до суду з позовом ч. 1 ст. 25 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» установлювала, що охорона прав на добре відому торговельну марку здійснюється згідно із ст. 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності та цим Законом на підставі визнання торговельної марки добре відомою Апеляційною палатою Державної служби інтелектуальної власності України або судом. Водночас визнання торговельної марки добре відомою Апеляційною палатою або судом не є способами набуття прав на торговельну марку.

ВП ВС у не викладала у своїх постановах висновків щодо юрисдикції спору в аналогічних правовідносинах. Саме лише несформулювання висновку ВП ВС щодо визначення юрисдикції у певних правовідносинах, починаючи з 08.02.2020, не є підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. КЦС ВС зазначила, що і КЦС ВС у справі № 464/1455/16-ц, і КГС ВС у справі № 909/516/23, сформулювали однаковий підхід про те, що вирішення подібних спорів належить до юрисдикції господарських судів. Отже у різних касаційних судах, які входять до складу ВС, існує однаковий підхідні у визначені юрисдикції подібних спорів.

КГС ВС не навів ані кількісних, ані якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі № 911/1095/22, а тому справа може бути вирішена КГС ВС як належним судом у межах оцінки правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Також, зазначаючи про необхідність відступу від висновків ВП ВС, викладених у постановах від 16.10.2018 у справі № 916/4625/15, від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 щодо застосування ст. 6 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», КГС ВС не вказує конкретних причин необхідності відступу від цих висновків, зокрема, у чому полягає їх практична неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 31.08.2022 у справі № 120/3807/18-а. Правовий висновок. Доплата за роботу в зоні Чорнобильської АЕС не належить до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень), які мають постійний характер, та не підлягає зазначенню у довідці про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ при її формуванні.

ОП ККС виснувла, що відповідно до вимог п. 21 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 33 КПК Верховний Суд наділений повноваженнями щодо перегляду за нововиявленими обставинами рішення Верховного Суду України, який за КПК 1960 року виконував функції суду касаційної інстанції стосовно рішення апеляційного суду, постановленого останнім, як судом першої інстанції

ОП ККС виснувала, що повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору у зв’язку з тим, що вони не відповідають вимогам КПК (п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК), не відновлює досудове розслідування. В ухвалі про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору суд першої інстанції не вправі зазначати про неповноту чи неправильність досудового розслідування, неправильність кримінально-правової оцінки діяння та про необхідність проведення органом досудового розслідування слідчих (розшукових) дій та/або негласних слідчих (розшукових) дій. Сторона обвинувачення після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність до вимог КПК, має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду. Якщо сторона обвинувачення після повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру проводила слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії та/або приймала процесуальні рішення, які не є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду, то отримані у кримінальному провадженні за результатами здійснення таких дій докази повинні визнаватись недопустимими, як отримані після закінчення досудового розслідування. Прокурор може повторно звернутися до суду із обвинувальним актом чи клопотанням в межах розумного строку, без невиправданих затримок у часі, після закінчення виконання процесуальних дій, які були необхідними на виконання ухвали суду для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК і подальшого звернення з ними до суду.

ОП ККС виснувала, що у разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК, заходи забезпечення кримінального провадження, серед яких і арешт майна, припиняють свою дію в силу прямої вказівки ч. 4 ст. 132 КПК. Ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або відмову у його скасуванні, постановлена після закриття кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, тому суд апеляційної інстанції не вправі відмовити в перевірці законності такого рішення, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 та ст. 309 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, статей 124, 129 Конституції України. Ухвала суду, постановлена на підставі ч. 9 ст. 100 КПК після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором, за якою вирішено питання про долю речових доказів і документів, може бути оскаржена як у апеляційному, так і у касаційному порядку. Постановлена слідчим суддею в порядку ч. 9 ст. 100 КПК ухвала про вирішення питання про долю речових доказів і документів, може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, як така, що не передбачена КПК

Конкретизація висновків ОП КГС ВС, викладених у Постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми ст. 391 ЦК України та ст. 26 ЗУ від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ВП ВС дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

Спори між асоційованим членом обслуговуючого кооперативу і таким кооперативом щодо сплати пайових внесків, визначених кооперативними договорами, не пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього кооперативу, тобто з корпоративними відносинами, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. ВП ВС дійшла висновку про відсутність необхідності відступати від своїх висновків, висловлених у постановах від 24.04.2019 у справі 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 29.05.2019 року у справі № 592/2083/15-ц (провадження № 14-165цс19).