Палата КГС ВС уточнила правову позицію, викладену в постанові КГС ВС від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15, зазначивши таке. Вибуття майна з володіння власника (або особи, якій він передав майно у володіння) на підставі правочину, який у подальшому визнано недійсним, можна вважати таким, що відбулось не з їхньої волі в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК, у тому разі, коли недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або іншими конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі власника на відчуження відповідного майна. Водночас без встановлення наведених конкретних обставин щодо вчинення правочину з відповідними вадами волі самий лише факт визнання недійсним такого фраудаторного правочину не є достатньою підставою для висновку про вибуття відчуженого за ним майна не з волі власника або особи, якій він передав майно у володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного законодавства. Палата КГС ВС виснувала, що: - визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального задоволення вимог кредиторів; - визнання недійсним фраудаторного правочину є необхідною передумовою для покладення на відповідних осіб негативних майнових наслідків його укладення, адже це спростовує презумпцію правомірності такого правочину внаслідок встановлення факту правопорушення незалежно від того, що витребування майна від останнього у ланцюгу договорів добросовісного власника буде неможливим за приписами ст. 388 ЦК у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції; - водночас витребування майна із чужого володіння не потребує оспорювання договору, на підставі якого воно було набуте останнім набувачем. Таке майно може бути витребуване у набувача в будь-якому разі за наявності підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові КЦС ВС від 12.12.2018 у справі № 758/3453/16-ц та зазначила, що з урахуванням фактичних обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, колегія суддів КГС ВС не врахувала, що постанова ОП КЦС ВС, від висновку якої пропонується відступити, обґрунтована посиланням на правову позицію ВП ВС з цього питання, стосовно відступу від висновків якої в ухвалі КГС ВС не наведено жодного мотиву.

ВП ВС відступила від висновку, сформульованого в постанові КЦС ВС від 13.12.2023 у справі № 459/1639/22, про наявність у суду повноважень щодо визнання нещасного випадку таким, що пов`язаний із виробництвом. ВП ВС у в розділі 8 цієї постанови виснувала, що суд не наділений такими повноваженнями, а може лише перевіряти правильність установлення такого факту іншими уповноваженими на те органами. Крім того, ВП ВС відступила від висновку щодо застосування ст. 389 ЦПК, викладеного в ухвалах КЦС ВС від 14.02.2024 у справі № 753/405/20 та від 16.02.2024 у справі № 653/790/20 та зазначає, що відповідно до положень ст. 389 ЦПК в касаційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення першої інстанції (крім судових рішень, визначених у ч.3 цієї статті) або судові рішення в частині, які були предметом апеляційного перегляду, незалежно від того, за скаргою якого учасника судового провадження вони переглядалися. Якщо судове рішення першої інстанції або рішення в якійсь частині не переглядалися апеляційним судом, приписи п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК виключають можливість касаційного оскарження такого рішення або його відповідної частини.

ВП ВС вважає відсутніми передбачені ч. 3 ст. 302 ГПК підстави для передачі цієї справи на її розгляд.

Заявник не порушує питання перегляду судових рішень за виключними обставинами з підстави, передбаченої ч. 2 ст. 297-1 КУпАП, та не наводить жодного рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, яким встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом цієї справи про адміністративне правопорушення. Оскільки заявник не вказав про наявність обставин, передбачених главою 24-1 КУпАП, а інших підстав для перегляду ВП ВС справи про адміністративне правопорушення законом не визначено, подана заява не підлягає розгляду ВП ВС в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 297-5 КУпАП заява повертається заявнику в разі, якщо її подано особою, яка не наділена правом на подання такої заяви.

ОП ККС ВС виснувала, що правозастосування положень п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК у взаємозв’язку зі статтями 170, 173, 174 КПК: Ухвали слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна та про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку ст. 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають

ОП КГС ВС відступає від висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, що при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. ОП КГС ВС виснує, що норми ГК та ЦК, якими врегульовано забезпечення виконання зобов'язання гарантією та її правова природа, слід розуміти таким чином, що гарант не вправі робити власних висновків щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, а зобов’язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу, як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов'язання боржником.

Попри подібність справ № 903/133/23 та № 924/692/21 за суб’єктним критерієм (правовідносини виникають між банком, як іпотекодержателем, та органом місцевого самоврядування, до якого разом з відумерлим майном перейшли права та обов’язки іпотекодавця), ОП КГС ВС вважає їх неподібними за змістовим критерієм. Як зазначив Верховний Суд, і ОП КГС ВС погоджується з цим, висновок, наведений у пунктах 7.42 та 7.43 постанови Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 924/692/21, стосується обставин, які відрізняються тих, що мають місце у цій справі, оскільки позивач не реалізовував своє право звернути стягнення на предмет іпотеки до правопопередника – територіальної громади. Відповідно, у справі № 903/133/23 відсутнє виконавче провадження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, у межах якого можуть бути відновлені права позивача. У постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 924/692/21 зауважується, що обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним саме з урахуванням вимог Закону України "Про виконавче провадження", які у цій справі apriori є незастосовними. Наведене зумовлює неподібність правовідносин, на підставі яких виник спір у цій справі та справі № 924/692/21, за змістовим критерієм.

ВП ВС зазначає, що необхідність відступу (уточнення) від висновків ВП ВС, яку обґрунтовує палата КГС, не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, а зводиться до незгоди з правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16. Відсутні підстави для прийняття цієї справи до розгляду для вирішення питання щодо відступу від висновку (уточнення висновку) про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні ВП ВС.

ВП ВС дійшла переконання, що палата КГС ВС належно не обґрунтувала існування якісного критерію, оскільки, як установлено, посилаючись на унікальність правової ситуації та необхідність її вирішення задля забезпечення дотримання принципу правової визначеності, відсутність судової практики та чіткого нормативного врегулювання порушених питань, визначених як виключна правова проблема, виклала власні висновки, які, зокрема, зводяться до власного бачення вирішення наявної проблематики з одночасною незгодою із правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16. ВП ВС зазначила, що обґрунтування існування кількісних показників в ухвалі є недостатнім та формальним за відсутності жодних конкретних цифр.

ВП ВС виснувала, що висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані КАС ВС у справах за іншого правового регулювання, яке не є подібним до правовідносин у цій справі. При цьому колегія суддів належно не обґрунтувала існування якісних та кількісних показників щодо вирішення порушеного нею питання у подібних правовідносинах, відповідно й не обґрунтувала існування виключної правової проблеми.

КЦС ВС, передаючи справу № 333/395/22 на розгляд ВП ВС, не врахував, що правовідносини в адміністративній справі № 817/928/17 хоча і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте фактичні обставини не є подібними, оскільки у справі № 817/928/17, від висновків у якій пропонується відступити, встановлено відсутність заборгованості у боржника перед стягувачем на час вирішення судом питання про зняття арешту з майна боржника, натомість у цій справі встановлено існування заборгованості у заявниці перед стягувачем, що і стало підставою для відмови у задоволенні скарги.

ОП КГС ВС зазначає про відсутність підстав, передбачених у ч. 2 ст. 302 ГПК, для розгляду справи № 904/1557/23, оскільки передане колегією суддів питання має бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

ОП ККС ВС у Постанові від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22 вирішила питання, поставлене в ухвалі колегії суддів, а тому на цей час немає потреби повторно розглядати це питання