В ухвалі від 08.08.2024 у цій справі № 910/15002/23 не наведено обґрунтування висновку щодо застосування якої саме конкретної норми (норм) матеріального або процесуального права, застосованої по іншому судом касаційної інстанції в постанові від 27.06.2024 у cправі № 910/14987/23, слід відступити чи уточнити за наслідком розгляду цієї справи ОП КГС ВС. Окрім того, ОП КГС ВС звертає увагу, що висновки щодо застосування положень ст. 200 ГК, ст. ст. 560, 562, 563, 564, 565 ЦК сформульовані в постанові ОП КГС ВС від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постановах КГС ВС від 09.03.2021 у справі № 914/1034/18, від 10.09.2021 у справі № 910/13848/20, від 27.09.2022 у справі № 910/14363/21, від 25.07.2019 у справі № 916/144/18, про те, що закриття апеляційним судом провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК може бути здійснено, якщо предмет спору припинив існування після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі, позаяк відсутні підстави для скасування рішення лише з цих мотивів, якщо його законність та обґрунтованість не спростована за наслідками апеляційного розгляду. ОП КГС ВС вказала, що закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК можливо у разі, коли: - предмет спору існував на момент порушення провадження у справі та припинив існування в процесі розгляду справи на час (до) ухвалення судом першої інстанції судового рішення і ці обставини не були взяті до уваги судом першої інстанції при ухваленні судового рішення; - при апеляційному перегляді судового рішення першої інстанції встановлено, що судове рішення підлягає скасуванню, оскільки є незаконним і необґрунтованим то, у разі встановлення також і обставин припинення існування предмета спору, які (обставини) виникли вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, таке рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК. ОП КГС ВС дійшла висновку, що у тому разі, коли суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, то встановлені апеляційним судом обставини припинення існування предмету спору, які (обставини) виникли вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, не можуть бути підставою для скасування судового рішення згідно зі ст. 278 ГПК та закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК.

Висновок щодо застосування норми права ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК, викладеного у постанові ОП КГС ВС від 17.12.2021 у справі № 910/9841/20, про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. ОП КГС ВС дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним. Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу. Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)". Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною. Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу. Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.

ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 27.02.2018 у справі № 922/1063/17. ОП КГС ВС дійшла висновку, що при визначенні розміру орендної плати за користування державним та комунальним майном суб’єктами господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення АТО, після закінчення пільгового періоду, встановленого Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", слід враховувати індекс інфляції за вказаний період, оскільки тимчасове скасування орендної плати не зупиняє інфляційних процесів, які протягом такого періоду об’єктивно відбувалися у державі. ОП КГС ВС керувалася як граматичним (текстовим) значенням, так і логічною суттю формулювань законодавчого акта та виходила з того, що законодавець у ст. 7 згаданого Закону передбачав надання суб’єктам, на які поширюється дія цієї статті, лише тимчасової пільги у вигляді звільнення від сплати орендної плати, і не передбачав надати таким суб’єктам іншої пільги у вигляді зниження розміру орендної плати на майбутнє, що матиме постійний характер. Окрема думка судді Чумака Ю. Я. Окрема думка судді Малашенкової Т. М.

ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 13.05.2024 у справі № 916/4992/23. ОП КГС ВС вважає, що покладення на позивача, який виконав належним чином вимоги закону про реєстрацію електронного кабінету, подав позов та апеляційну скаргу з використанням ЄСІКС, додаткового тягаря з направлення паперових копій процесуальних документів цінним листом з описом вкладення на адресу особи, яка такий обов'язок не виконала, є невиправданим. У такому разі обов’язок інформування особи про справу, передбачений ч. 1 ст. 9 ГПК, покладається на суд. ОП КГС ВС дійшла висновку, що відповідно до ч. 1 ст. 259 та абз. 1 ч. 7 ст. 42 ГПК учасник справи повинен надсилати копії документів у паперовій формі цінним листом з описом вкладення лише тим учасникам справи, які не мають електронного кабінету та відповідно до ч. 6 ст. 6 ГПК не зобов’язані його реєструвати. Окрема думка судді Малашенкової Т.М.

ВП ВС констатувала, що в ухвалі від 01.08.2024 КЦС ВС не обґрунтував наявності виключної правової проблеми. Незгода КЦС ВС зі сформованими ВП ВС критеріями прийнятності справ, які містять виключну правову проблему, не може бути підставою для передачі цієї ж справи на розгляд ВП ВС за ч. 4 ст. 403 ЦПК України, оскільки висновки, від яких пропонується відступити, не є такими, що сформульовані у справах з подібними правовідносинами, не підлягають застосуванню судом касаційної інстанції при розгляді цієї справи по суті, а стосуються загальних засад діяльності ВП ВС під час прийняття до розгляду справ, у яких порушується питання про існування виключної правової проблеми.

Обґрунтовуючи наявність підстави, передбаченої ч. 5 ст. 4341 КПК, для передачі матеріалів провадження на розгляд ВП, колегія суддів послалась на те, що використання механізму вирішення проблеми ОП ККС у Постанові від 19.09.2022 у справі № 521/12324/18 не призвело до підвищення ефективності забезпечення права осіб, котрі не володіють мовою, якою здійснюється кримінальне провадження, на доступ до правосуддя. Однак у зазначеній постанові ОП ККС міститься висновок щодо правозастосування із питань, наведених Судом в ухвалі про передачу матеріалів провадження на розгляд ВП ВС. Передаючи провадження на розгляд ВП ВС, колегія суддів не продемонструвала різних підходів до правозастосування з посиланням на суперечливу судову практику, натомість висловила свою незгоду із згаданим вище висновком ОП ККС.

Особа після отримання свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю має право на роботу та отримання доходу від цієї роботи, набуває статусу самозайнятої особи і повинна сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. При цьому законодавець не позбавляє адвоката статусу особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, на період неотримання останнім заробітку (доходу) та не звільняє адвоката від обов`язку сплачувати цей єдиний внесок. Відповідно до усталеної судової практики ВС адвокат звільняється від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у разі, якщо він є найманим працівником, оскільки в цьому випадку мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем (постанови ВС від 05.11.2018 у справі № 820/1538/17, від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 05.09.2020у справі № 824/509/19-а, від 18.11.2021 у справі № 520/6094/19, від 19.12.2022 у справі №640/9262/19, від 19.06.2024 у справі № 480/4744/18). ВП ВС виснувала, що відповідно до ст. 4 ЗУ «Про зайнятість населення» адвокат, право на заняття адвокатською діяльністю якого не зупинено і не припинено, є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність (забезпечує себе роботою самостійно), та віднесений до категорії зайнятого роботою населення і це виключає можливість надання йому статусу безробітного.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакансії, які відповідають його кваліфікації, що існували з моменту попередження працівника про наступне вивільнення до дня розірвання трудового договору з ним, з урахуванням при цьому положень ст. 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Відмова працівника від зайняття запропонованих вакансій (у разі наявності пропозицій) чи відсутність відповідних вакансій свідчить про об`єктивну неможливість продовження трудових правовідносин та є передумовою для звільнення такого працівника за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у визначений ним строк. Однак рішення про задоволення заяви про скорочення строку повідомлення про наступне вивільнення та звільнення працівника за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України приймає роботодавець, який не позбавлений права відмовити в задоволенні такої заяви.

ВП ВС у постанові від 12.01.2021 у справі № 127/21764/17 врахувала юридичну позицію КСУ. ВП ВС у цій справі проаналізувала норми спеціального законодавства, що регулює спірні правовідносини, та зазначила чіткий перелік випадків, у яких діяльність громадської організації є внутрішньостатутною та відноситься до її виключної компетенції, що не впливає на її повноваження як учасника цивільних чи трудових правовідносин, та відповідно на такі відносини не поширюється юрисдикція суду. ВП ВС констатує, що із часу прийняття нею 12.01.2021 постанови у справі № 127/21764/17 із висновками щодо застосування положень ЗУ «Про громадські об`єднання» в контексті поширення юрисдикції суду на спори за участю громадських об`єднань відсутні підстави стверджувати, що відбулась зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості. ВП ВС вже зауважувала, що саме по собі періодичне передання їй на розгляд справ для вирішення однієї і тієї ж проблеми за відсутності обґрунтованих підстав та лише з мотивів незгоди з раніше сформульованими ВП ВС висновками не сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності (див., зокрема, ухвалу від 19.10.2023 у справі № 465/5184/14-ц).

Ухвалою колегії суддів ККС ВС від 18.07.2024 матеріали провадження лише за касаційною скаргою прокурора на підставі ч. 2 ст. 434-1 КПК було передано на розгляд ОП ККС. З наведеного убачається, що касаційний розгляд кримінального провадження та ухвалення рішення за касаційною скаргою потерпілого не здійснювалося. За таких обставин, колегія суддів об’єднаної палати вважає, що вказані матеріали кримінального провадження необхідно повернути на розгляд колегією суддів ККС ВС для ухвалення рішення за касаційною скаргою потерпілого.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного в Постанові КГС ВС від 22.09.2021 у справі № 924/1274/20. Правовий висновок: «З урахуванням того, що згідно з ч. 5 ст. 24 ГК органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом, то орган місцевого самоврядування, який є засновником теплопостачального комунального комерційного підприємства - боржника та прийняв рішення про його ліквідацію, в розумінні положень ч. 5 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» не є тим суб'єктом, який має нести субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобов'язаннями зазначеного комунального підприємства перед постачальниками енергоносіїв, оскільки в цій нормі закону йдеться виключно про можливість забезпечення учасником (засновником) теплопостачальної або теплогенеруючої організації погашення боргу такої організації перед постачальниками енергоносіїв шляхом застосування тих видів забезпечення виконання зобов'язання, які передбачено ст. 546 ЦК, зокрема, в разі, якщо на договірних засадах засновник (учасник) є поручителем такого боржника (ч. 1 ст. 554 цього Кодексу) або заставодавцем - майновим поручителем (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про заставу», ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»)".

Справу передано на розгляд ВП ВС, оскільки ОП КГС ВС вважає наявними підстави для відступу від висновку КЦС ВС, викладеного у постанові від 17.02.2021 у справі № 308/9100/19-ц, стосовно застосування загальних положень процесуального законодавства до правовідносин щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом скарги на дії/бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення.

ОП КГС ВС зазначає про відсутність у наведеному випадку підстав, передбачених у ч. 2 ст. 302 ГПК, для розгляду ОП справи № 910/14161/21, оскільки поставлені скаржником у касаційній скарзі питання щодо правильного / неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанції положень п. 8.4.2 ПРРЕЕ, в межах повноважень, визначених у ст. 300 ГПК, мають бути вирішені колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у Постановах КГС ВС від 29.03.2018 у справі № 914/730/17, від 30.10.2019 у справі № 924/80/19 стосовно того, що неустойка, заявлена на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою ст. 549 ЦК та ст. 230 ГК, до якої застосовуються приписи ч. 3 ст. 551 ЦК, а тому до неустойки у розмірі подвійної орендної плати, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК приписи ч. 3 ст. 551 ЦК та ст. 233 ГК щодо можливості зменшення її розміру, не застосовуються. ОП КГС ВС виснувала, що санкція, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК, може бути зменшена судом за правилами ч. 3 ст. 551 ЦК.