Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 20.02.2018 у справі № 672/1231/17. Правовий висновок. Питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури регулюються ст. 86 Закону «Про прокуратуру», який набрав чинності з 15.07.2015, та є діючим. А тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме норми цього закону.

ОП ККС виснувала, що коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, щозасуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; після цього за правилами ч. 4 ст. 70 КК, потім за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку; і остаточно за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК. У кримінально-правовій ситуації, коли вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого звільнялась особа, таким що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК недопускається за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання за правилами ч. 1 ст. 71 КК.

ОП КГС ВС вказала, що Законом України "Про виконавче провадження" встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

ОП КГС ВС зазначає, що питання правомірності чи неправомірності дій (бездіяльності) Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", які полягали у тому, що останнім не було виділено Позивачу номінацій щодо обсягів природного газу на спірні місяці, як правових наслідків таких дій (бездіяльності) може бути предметом окремого позову. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 904/5094/17. З огляду на викладене висновок суду про неправомірність дій Третьої особи-1 щодо невидачі номінацій підлягає виключенню з мотивувальної частини постанови як такий, що є передчасним, оскільки дослідження обставин в цій частині може бути здійснено у межах окремого позову та не впливає на оцінку правомірності дій Відповідача з відключення природного газу на об’єктах Позивача.

Висновки судів попередніх інстанцій про існування підстав для задоволення вимог про стягнення плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу зроблені відповідно до норм законодавства, зокрема, ст. 307 ГК, ст. ст. 1, 8 Закону України "Про залізничний транспорт", п. п. 2, 46, 47, 64, 71 119 Статуту залізниць України, та відповідно до встановлених на підставі доказів обставин справи. Порядок нарахування збору за зберігання вантажу визначений в п. п. 8, 9 Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644, за якими збір за зберігання вантажів у вагонах (контейнерах) у разі затримки їх з вини одержувача (відправника) сплачується після закінчення терміну безоплатного зберігання. Збір за зберігання вантажів є регульованим тарифом, визначеним у Тарифному керівництві № 1, затвердженому наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 26.03.2009 № 317. У пп. 2.1 п. 2 "Збір за зберігання вантажів на місцях загального користування" р. ІІІ Тарифного керівництва № 1 визначено, що такий вид збору за зберігання вантажу як збір за зберігання рухомого складу на своїх осях (з одиниці) справляється в розмірі 5,90 грн. на добу. Відтак порожні власні вагони, які перевозяться залізницею за перевізними документами зі сплатою перевізної плати, є для цілей сплати збору за зберігання вантажу вантажем. Залізниця зобов'язана доставити їх на станцію призначення цілими та справними і видати одержувачу, зазначеному в накладній. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постановах КГС ВС від 20.02.2018 у справі № 904/12334/16 та від 03.04.2018 у справі № 904/11914/16.

БП КГС ВС виснувала про правильне застосування норм права. Законодавець відповідно до ст. 43, ч. ч. 1, 5 ст. 44 та ст. 64-66 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (ч. 1 ст. 44 Закону про банкрутство). При цьому, право вибору ліквідатором способів реалізації майна за редакцією Закону України № 4212-VІ від 22.12.2011 вже не пов'язано з наданням згоди комітету кредиторів на обрання способу продажу майна, як було передбачено попередньою редакцією Закону. Разом з тим, ч. 5 ст. 44 Закону законодавець визначає обов'язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом і тільки після того, якщо продати майно боржника у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. Відтак, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (ч. 1 ст. 43 Закону) є обов'язковою умовою початку продажу майна боржника. Продаж майна боржника цілісним майновим комплексом, початковою вартістю якого є сукупність визнаних у встановленому цим Законом порядку вимог кредиторів означає, що вимоги кредитора-заставодержателя включаються до сукупної вартості визнаних вимог кредиторів. Відтак, майно кредитора-заставодержателя також повинно включатися до загальної вартості цілісного майнового комплексу боржника. Отже, приписи ч. 4 ст. 42 Закону про банкрутство слід застосовувати з врахуванням передбаченого законодавцем винятку щодо продажу майна боржника цілісним майновим комплексом, до якого включається також майно банкрута, що є предметом забезпечення. Законодавцем не визначено в обов'язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом. Отже, на розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами, чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). Відтак, ліквідатор може продовжити продаж майна цілісним майновим комплексом із застосуванням продажу з першого та другого повторного аукціонів відповідно до ст. 66 Закону про банкрутство, якщо дійде висновку, що такий продаж дозволить йому отримати найвищу ціну, або перейти до продажу майна частинами (лотами), якщо така реалізація буде обґрунтована можливістю отримання сумарно вищої ціни за ліквідаційні активи боржника, допоможе прискорити хід ліквідаційної процедури, строки якої обмежено законодавцем до 1 року та буде більш ефективною на предмет відновлення бізнесу майбутніми власниками. Законодавець не визначає обов'язком ліквідатора здійснювати експертну оцінку усіх активів боржника, він вправі на власний розсуд визначити початкову вартість майна, яке виставляється на аукціон (за винятком продажу майна цілісним майновим комплексом вперше та майна державних підприємств), або така оцінка може проводитись експертним шляхом за ініціативою учасника провадження у справі та за його рахунок (ст. 43 Закону про банкрутство). У випадку обрання способу продажу активів боржника частинами, ліквідатору належить вжити заходів до погодження з комітетом кредиторів відповідно до ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство складу таких частин (лотів). Відтак, у випадку обрання ліквідатором способу реалізації майна боржника у складі повторного та другого повторного аукціонів цілісним майновим комплексом, такі дії ліквідатора, за відсутності порушення інших норм процедури продажу згідно Р.р. ІІІ, ІV Закону про банкрутство, не можуть бути самостійною підставою для визнання недійсними результатів аукціону. ОКРЕМА ДУМКА судді Погребняка В.Я.

ОП КГС ВС вважає, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях господарського процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним господарським процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення господарських справ з метою захисту порушеного права. Відповідно до пп. 4, 5 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду; апеляційних скарг у справі про банкрутство; заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами справляється судовий збір у розмірі 150 % ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги; а за подання касаційної скарги на рішення суду; касаційних скарг у справі про банкрутство справляється судовий збір у розмірі 200 % ставки, що підлягала при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Системне телеологічне тлумачення приписів ст. ст. 3 та 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України № 2147-УІІІ від 03.10.2017, чинного з 15.12.2017) дозволяє зробити висновок про те, що законодавець обрав спосіб справляння судового збору із застосуванням процентного співвідношення ставки судового збору в апеляційному та касаційному суді від ставки в суді першої інстанції. ОП КГС ВС вважає, що заявники, позивачі та інші категорії осіб, які згідно зі ст. 3 Закону України “Про судовий збір” звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і в разі подання ними апеляційних та касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.

ОП ККС виснувала, що за змістом ст. 393, ч. 4 ст. 36 КПК правом на подання апеляційної скарги зі сторони обвинувачення наділений прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники. При цьому згідно приписів ст. 399, ст. 403, ч. 4 ст. 36 КПК правом на усунення недоліків апеляційної скарги прокурора наділена лише особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня – Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники щодо апеляційних скарг, внесених ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 13.02.2018 у справі № 810/3373/14 та від 17.04.2018 у справі № 820/2864/17. Правовий висновок. Належним доказом надіслання суб'єктом владних повноважень позовної заяви з додатками відповідачу та третім особам є квитанція або касовий чек, в якому зазначено найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість.

КП КГС ВС зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним. Якщо на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановлено порушень норм законодавства і прав та інтересів позивача при укладенні спірного правочину, висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову та визнання недійсним договору надання послуги факторингу є законними та обґрунтованими.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 20.02.2018 у справі № 904/12334/16. ОП КГС ВС зазначила: твердження скаржника про те, що одночасне стягнення плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу є неправомірним, спростовується з'ясованим попередніми інстанціями змістом п. 15 договору, яким передбачено, що власник колії сплачує залізниці плату за користування вагонами та плату за зберігання вантажів у вагонах - у разі їх затримки з вини одержувача після закінчення терміну безоплатного зберігання незалежно від місця затримки (на станції призначення та на підходах до неї), згідно з Правилами перевезень вантажів залізничним транспортом України та Правилами зберігання вантажів. При цьому порожні власні вагони, які перевозяться залізницею за перевізними документами зі сплатою перевізної плати, мають статус "вантажу", який залізниця зобов'язана доставити на станцію призначення у цілості та збереженості і видати його одержувачу, зазначеному в накладній.

ОП КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інснацій, що приміщення снарядного спортивного залу належить до об'єктів освіти і, відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту", не може використовуватися не за призначенням, зокрема, для надання послуг зв’язку, а може бути передане в оренду виключно для діяльності, пов’язаної з навчально-виховним процесом; невикористання школою спірного приміщення для навчального процесу не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов’язаною з навчально-виховним процесом.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 03.04.2018 у справі № 916/940/17 щодо застосування ст. ст. 837, 1130, 1131 ЦК стосовно відповідності спірного договору їх вимогам. ОП КГС ВС вважає, що у цій справі не підлягають застосуванню норми ст. ст. 837, 1130 і 1131 ЦК, а слід застосувати норми ст. ст. 203, 215, 235, 776 ЦК, а також вимоги Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про оренду державного та комунального майна". Договір про співробітництво та організацію взаємовідносин укладено між відповідачами як удаваний правочин, без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі (ч. ч. 1, 2, 5 ст. 203 ЦК), це є підставою для визнання його недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК. Згідно зі ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Враховуючи, що господарськими судами встановлено факт користування берегозахисною спорудою відповідачем-2 без згоди власника цього майна, це є підставою для повернення спірного комунального майна його власнику – територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради відповідно до ст. 391 цього Кодексу.

У даній справі ОП КГС ВС дійшла висновку, що питання поставлені в ухвалі, якою призначено експертизу у цій справі, не стосуються предмета доказування. За вимогами п. 1 ч. 2 ст. 79 ГПК в редакції, чинній до 15.12.2017, господарський суд має право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь у судовому процесі, або за своєю ініціативою у разі призначення господарським судом судової експертизи. При цьому право суду зупинити провадження у справі на підставі наведеної норми не є безумовним, оскільки перебуває у тісному взаємозв’язку із обґрунтованістю та правомірністю призначеної експертизи. Наявність дійсної потреби у спеціальних знаннях та неможливість правильного вирішення спору по суті за відсутності висновку експерта має бути належним чином обґрунтовано у відповідній ухвалі. При цьому Суд вважає доречним посилання Скаржника (п. 10) на те, що призначення експертизи з одночасним зупиненням у зв’язку з цим провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватись як два самостійних акта, про що зазначено у постанові Верховного Суду України від 20.01.2009 у справі № 24/289. Приймаючи постанову у цій справі, ОП КГС ВС доходить висновку, що положення ст. 106 ГПК в редакції, чинній до 15.12.2017, підлягають застосуванню у тісному взаємозв'язку із гарантованим відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом на розгляд справи судом, встановленим законом, упродовж розумного строку. У даній справі це означає, що на ухвалу місцевого господарського суду про призначення експертизи для роз'яснення питань, які очевидно не стосуються предмета доказування у справі, або для вирішення правових питань, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, з одночасним зупиненням у зв'язку з цим провадження у справі, може бути подана апеляційна скарга і така ухвала може бути скасована апеляційним судом.

ОП ККС виснувала, що положення ч. 5 ст. 72 КК щодо правил зарахування попереднього ув`язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК, не можна вважати такими, що визначають «караність» або «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК. У зв`язку із цим положенням указаної правової норми в редакції Закону від 26.11.2015 № 838-VIII не може надаватися ультраактивна дія, яка би забезпечила можливість їх застосування після набрання 21.06.2017 чинності новою редакцією цієї норми відповідно до Закону від 18.05.2017 № 2046-VIII. Водночас, оскільки зазначене вище зарахування не є передбачуваним кримінально-правовим наслідком злочину самого по собі, а безпосередньо обумовлене фактом застосування кримінально-процесуальних заходів (без якого таке зарахування неможливе), то застосування ч. 5 ст. 72 КК у редакції Закону від 18.05.2017 № 2046-VIII з дати набрання ним чинності щодо періодів попереднього ув`язнення, що мали місце в період дії цієї норми, означає пряму, а не зворотну дію, а тому не порушуватиме положення ст. 58 Конституції України та ч.2ст. 5 КК. І лише застосування ч. 5 ст. 72 КК у редакції Закону від 18.05.2017 № 2046-VIII до періодів попереднього ув`язнення, що тривали до набрання цим Законом чинності, становило би заборонену ч. 2 ст. 5 КК зворотну дію закону. Таким чином, при зарахуванні попереднього ув`язнення у строк покарання у виді позбавлення волі або у строк іншого покарання, передбаченого ч. 1 ст. 72 КК уредакції Закону від 26.11.2015 № 838-VIII підлягає застосуванню стосовно періодів попереднього ув`язнення, які тривали до 20 червня 2017 року включно, у тому числі до набрання чинності вказаним Законом, а в редакції Закону від 18.05.2017 № 2046-VIII до періодів, які мали місце, починаючи з 21.06.2017, незалежно від того, коли було вчинено злочин за фактом якого здійснюється відповідне кримінальне провадження.