ВП ВС у Постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц відступила (уточнила) від висновку, викладеного у цій Постанові ВП ВС від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц, конкретизувавши його так: суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10.07.2017, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. ВП ВС у ційсправі № 521/21255/13-ц відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги ч.10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і п. 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. ВП ВС вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому ВП ВС у Постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц відступила від вище зазначеного висновку, конкретизувавши його.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК зупинення провадження у справі, на відміну від відкладення розгляду справи, здійснюється без зазначення строку до усунення обставин (до закінчення перегляду рішення в касаційному порядку), які зумовили зупинення провадження у справі. Отже, провадження у справі має зупинятись з чітким розумінням того, що підстава для зупинення провадження уже існує. ОП КГС ВС вважає помилковим висновок господарського суду апеляційної інстанції про наявність підстав для зупинення апеляційного провадження у цій справі до перегляду ВП ВС в касаційному порядку судових рішень у подібних правовідносинах у справі №643/18466/15-ц, оскільки на час постановлення ухвали, що оскаржується, ВП ВС ще не прийняла до свого розгляду справу № 643/18466/15-ц, тому підстави для зупинення були відсутні. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 20.09.2018 у справі №9 10/8927/17.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 26.06.2018 у справі № 375/555/17. Правовий висновок. Виключення з 01.01.2015 зони посиленого радіоекологічного контролю із переліку радіоактивно забруднених територій не позбавляє статусу потерпілого осіб, яким раніше, до 31.12.2014, було встановлено статус і видано посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи. Особа, якій видано безтермінове посвідчення громадянина, який постійно проживав на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4), для цілей застосування п. 1 ч. 1 ст. 14 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», вважається потерпілим від Чорнобильської катастрофи.

ЗП КГС ВС дійшла висновку, що у контексті спірних земельних правовідносин, пов'язаних із поновленням договору оренди землі на тих самих умовах, які були передбачені договором, і визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення, норми ст. 33 Закону України "Про оренду землі" необхідно розуміти і застосовувати таким чином: "Заявлення орендарем у порядку, передбаченому частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди про поновлення договору на умовах інших ніж ті, які сторони визначили у договорі оренди, не створює для іншої сторони договору обов'язку прийняти ці умови та укласти відповідну додаткову угоду або запропонувати у відповідь інші умови, а отже і унеможливлює задоволення такої вимоги у судовому порядку".

ЗП КГС ВС дійшла висновку, що у контексті спірних земельних правовідносин, пов'язаних із поновленням договору оренди землі на тих самих умовах, які були передбачені договором, і визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення, норми ст. 33 Закону України "Про оренду землі" необхідно розуміти і застосовувати таким чином: "Відповідно до вимог ч. ч. 6, 8 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" орендар, після закінчення строку договору оренди з метою його поновлення, не позбавлений права звернутися безпосередньо до суду із вимогою про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення з підстав обов'язковості її укладення сторонами в силу вимог закону. Право на звернення орендаря до суду у такому випадку виникає через місяць з дня закінчення строку договору оренди за умови користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і за відсутності протягом одного місяця листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору, що в свою чергу не позбавляє сторін такого договору права укласти додаткову угоду в добровільному порядку. Заявлення орендарем у порядку, передбаченому ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди про поновлення договору на умовах інших ніж ті, які сторони визначили у договорі оренди, не створює для іншої сторони договору обов'язку прийняти ці умови та укласти відповідну додаткову угоду або запропонувати у відповідь інші умови, а отже і унеможливлює задоволення такої вимоги у судовому порядку".

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Відповідно до ст. 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (ч. 1); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2). Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (ч. 1 ст. 125 цього Кодексу). У рішенні КСУ від 22.09.2005 № 5-рп/2005 також наголошено, що суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб'єктивного права власності на землю та суб'єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: - право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством; - права та обов'язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); - постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; - земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією. Відповідно до ст. 13, 14, п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування. Єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа. Проте за СФГ "Відродження" права власності чи користування земельною ділянкою зареєстровано не було. ОКРЕМА ДУМКА суддів Пількова К. М. та Кушніра І. В.

У цій справі суди встановили, що об'єктом захисту за позовними вимогами, стало право орендаря (позивача) на поновлення договору оренди земельної ділянки в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі". БП КГС ВС зазначила про відсутність підстав вважати, що у позивача виникло право на позов у зв'язку із стверджуваними позивачем порушеннями з боку відповідача-1 ч. 6 ст. 33 Закону. БП КГС ВС не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях про існуванням підстав для часткового задоволення позову. Часткове задоволення позову у цій справі означало б, що існують підстави для висновку, що принаймні у певній частині відбулось порушення відповідачем-1 прав позивача на поновлення договору. Разом з тим, конструкція норми ч. 6 ст. 33 Закону створює підстави для правомірних очікувань сторони договору оренди землі на його поновлення на той самий строк і на тих самих умовах. При цьому, хоча умова про строк також є умовою договору, у цій нормі вона виокремлена. Тому очевидно, що за існування фактичного складу, передбаченого у ч. 6 ст. 33 Закону сторона договору оренди землі має право на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах. Сторона договору за звичайних обставин є обізнаною про його умови, тому реалізація зазначеного права не утруднене їх з'ясуванням. Водночас, якщо сторона договору вимагає поновлення договору оренди на інший строк або на інших умовах, це за приписами ч. 6 ст. 33 Закону не створює для іншої сторони договору обов'язку прийняти ці умови та укласти відповідну додаткову угоду або запропонувати у відповідь інші умови. Відповідно відмову задовольнити цю вимогу або зволікання з її розглядом не можна вважати порушенням прав сторони договору, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону.

Заяву Приватного підприємства "Укрексімпром" про відмову від касаційної скарги задоволено. Закрито касаційне провадження.

ОП ККС виснувала, що у випадку, якщо особа, яка була звільнена судом від відбування покарання з випробуваннями, і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинила умисний злочин, який не є тяжким та особливо тяжким, вона підлягає звільненню від відбування покарання за вчинення останнього злочину на підставі Закону України «Про амністію у 2016 році», за умови, якщо вона являється суб`єктом застосування цього Закону. У випадку, якщо особа попереднім вироком була засуджена за злочин, який виходячи з його тяжкості або переліку статей КК не підпадає під дію Закону України «Про амністію у 2016 році», питання щодо застосування амністії може бути вирішено тільки щодо останнього злочину, і в таких випадках правила встановлені ст. 71 КК, при призначенні покарання не застосовуються і попередній вирок виконується окремо.

ОП ККС виснувала, що за змістом п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 424, ч. 6 ст. 539 КПК ухвали суду першої інстанції про вирішення питань, пов`язаних із виконанням вироку, після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції за результатами такого перегляду оскарженню у касаційному порядку не підлягають.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого податку на додану вартість з Державного бюджету України може бути заявлена протягом 1095 днів.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого податку на додану вартість з Державного бюджету України може бути заявлена протягом 1095 днів.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 19.06.2018 у справі № 522/15306/16-а. Правовий висновок. За умови перебування особи у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими ч. 2 ст. 99 КАС. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

БП КГС ВС зазначила, що аналіз положень п. 1.3. ст. 1 ПК, ч. 1 ст. 7 , ч. 1 ст. 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", дає підстави дійти до висновку, що з моменту визнання боржника у справі про банкрутство банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, порядок погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з такого боржника регулюється Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Оскільки у розумінні п. 1.3. ст. 1 ПК вказаний кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також беручи до уваги те, що положеннями ст. 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (яка встановлює наслідки визнання боржника банкрутом внаслідок відкриття ліквідаційної процедури, що є однією із судових процедур у справі про банкрутство) встановлено, що з моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов'язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), колегія суддів КГС ВС, на підставі пп. 37.3. ст. 37 ПК, дійшла до висновку, що приписами ст. 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено підставу для припинення податкового обов'язку боржника, якого визнано банкрутом, щодо обчислення та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) термін сплати яких настав після моменту визнання боржника банкрутом. Беручи до уваги приписи ч. 1 ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також положення пп. 1.3. ст. 1 та пп. 14.1.147 ст. 14 ПК, БП КГС ВС дійшла до висновку, що подання боржником, щодо якого введено ліквідаційну процедуру, декларацій до контролюючого органу не є підставою виникнення у такого боржника зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом. БП КГС ВС зазначає, що господарський суд, з урахуванням приписів ч. 5 ст. 23 та ч. 2 ст. 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», перевіряє обґрунтованість та законність дій розпорядника майна боржника та власне боржника, щодо розгляду грошових вимог, про що за результатами розгляду виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна або ліквідатором до реєстру вимог кредиторів та розмір грошових вимог кредиторів, які підлягають відхиленню. Також БП КГС ВС зазначає, що боржник у справі про банкрутство, щодо якого ухвалене рішення про визнання його банкрутом, на підставі положень ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом» має право на легітимне очікування щодо звільнення від податкового обов'язку щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом. ОКРЕМА ДУМКА судді Катеринчук Л. Й.

Відступ не здійснювався. Правова позиція. Інститути розстрочення / відстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення / відстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватися. Під час розгляду питання відстрочення виконання судового рішення суди мають застосовувати положення КАС.