ЗП КГС ВС відступила від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 918/1141/22, від 12.06.2024 у справі № 918/744/23, від 27.11.2024 у справі № 922/221/24, від 11.12.2024 у справі № 927/1089/23, від 16.01.2025 у справі № 922/660/24, від 29.01.2025 у справі № 927/1128/23, від 11.02.2025 у справі № 922/985/24 та від 11.02.2025 у справі № 918/1358/23 щодо правової кваліфікації вимоги про повернення нерухомого майна, яке є захисною спорудою, як такої, що опосередковує негаторний позов. Підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 11.09.2024 у справі № 906/1052/22, судова колегія не знайшла. ЗП КГС ВС виснувала, що особа, за якою зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості, який є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об’єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об’єкт, не є його володільцем. Тому права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об’єкта, не можуть захищатися негаторним позовом. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об’єкта нерухомого майна з чужого володіння (від відповідача, за яким зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості) в порядку віндикації. ЗП КГС ВС також звернула увагу, якщо певне приміщення відповідає ознакам захисної споруди, то її володілець несе обов’язки, встановлені законом щодо таких споруд, навіть у разі, якщо він є власником такої споруди (зокрема, утримання об’єктів фонду захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням та їх експлуатації за рахунок власних коштів та інших не заборонених законодавством джерел). Постанова ухвалена з окремою думкою суддів Берднік І. С., Зуєва В. А.

Питання, які виносить колегія суддів на розгляд об`єднаної палати ККС ВС, були вирішені в постановах ВП ВС, які мають пріоритет по відношенню до рішень об`єднаної палати або окремих колегій суддів, та по ним існує сформована єдина судова практика.

ОП КГС ВС відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у ст. 317 ЦК (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном). ОП КГС ВС виснувала, що: - укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя; - управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління; - власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності — воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту; - управління активами, переданими відповідно до ст. 100 КПК та положень Закону № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України; - оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення; - виконавець (державний / приватний) не є учасником процедури врегулювання заборгованості, визначеної Законом України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», і відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавця виник обов’язок зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу (за винятком витрат на оплату судового збору), а також відповідно до ч. 4 ст. 35 цього Закону — зняти арешт з майна та грошових коштів боржника.

У провадженні ВП ВС перебуває справа № 367/252/24 в якій вирішується питання відступу (чи її підтримання) від правової позиції, викладеної в ухвалі ОП КАС ВС від 19.03.2025 у справі № 380/970/24 про те, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про повернення заяви позивачеві (заявникові), відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.

ВП ВС відступила від висновків зроблених у постанові КАС ВС від 26.05.2020 у справі № 815/7269/15, процитовані у п. 136 цієї постанови, сформулювавши висновок про те, що як ч. 1 статті 50 ЗУ «Про виконавче провадження», так і п. 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за №489/20802 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не визначалось обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.

БП КГС ВС зазначила, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов’язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов’язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. БП КГС ВС дійшла висновку, що виникнення права на позов у цій справі про витребування майна та початок перебігу строку позовної давності невірно обчислювати з дати набрання чинності судовими рішеннями щодо недійсності результатів аукціону та правочинів з продажу спірного майна у ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство Боржника. Належним моментом початку перебігу такого строку є дата укладення Боржником в особі ліквідатора та 3-ю особою (переможцем аукціону) за результатами проведення аукціону договорів купівлі-продажу спірного майна. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від аналогічної правової позиції, викладеної КГС ВС у постанові від 20.01.2022 у справі № 5009/4987/12 (908/25/21). Однак БП КГС ВС відступила від протилежної позиції КГС ВС, викладеної в постанові від 29.11.2022 у справі № 902/858/15 (902/310/21). БП КГС ВС вказала, що на час звернення Позивача з позовом мав місце сплив позовної давності, про застосування якої заявив Відповідач. Разом з тим, виходячи із встановлених обставин справи, БП КГС ВС виснувала про поважність причин пропуску Позивачем строку звернення до суду в спірних правовідносинах щодо витребування спірного майна. За результатом розгляду касаційної скарги БП КГС ВС погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та витребування у Відповідача спірного майна на користь Боржника з підстав обґрунтованості позовних вимог, а також поважності причин пропуску Позивачем строку позовної давності, змінивши мотивувальну частину.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 11.11.2024 у справі № 160/7289/22 та інших, де його застосовано, щодо реалізації права на апеляційне оскарження, передбаченого ч. 1 ст. 293 КАС, про те, що суб’єкт господарювання, на якого законом покладено обов’язок відшкодування витрат Пенсійного фонду України на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, має право брати участь у якості третьої особи, а також оскаржувати судові рішення у справах, в яких відповідний працівник доводить факт роботи у такого суб’єкта господарювання на посадах, які дають право на призначення пенсії на пільгових умовах. Правовий висновок. У справах, де позивачем є фізична особа, відповідачем – орган Пенсійного фонду України, а предмет спору стосується визнання протиправним рішення про відмову у призначенні пенсії особі на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку на підставі Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII “Про пенсійне забезпечення” роботодавці, де працювала особа, та у яких відповідно виникає обов’язок відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгової пенсії, не мають права на апеляційне оскарження таких судових рішень.

Справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

КЦС ВС в ухвалі про передачу справи послалась на обставини, про які зазначали суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у своїх рішеннях у справі № 916/2796/20, вирішуючи спір між учасниками ТОВ «Журнал «Судноплавство». Проте такі посилання не є висновками про застосування норми права у подібних правовідносинах, а жодних перешкод для розгляду переданої справи безпосередньо колегією суддів КЦС ВС без використання повноважень ВП ВС. Питання застосування норм права вирішуються судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Щодо посилань КЦС ВС на юрисдикційність спору ВП ВС зазначила наступне. У разі якщо КЦС ВС вважав за необхідне передати справу для вирішення ВП ВС питання предметної юрисдикції справи, останній мав передати її для розгляду саме з підстави, передбаченої ч. 6 ст. 403 ЦПК України, зазначивши в ухвалі про передачу належне і достатнє обґрунтування такої підстави. Заявник касаційної скарги оскаржує судові рішення з інших підстав, ніж порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, касаційну скаргу не обґрунтував порушенням судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. Позивач, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи і не заявляв про порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Відсутні підстави для відступу від висновку сформульованого у постанові КЦС ВС від 05.07.2023 у справі № 442/1208/21 щодо права обласних державних (військових) адміністрацій на розірвання договору тимчасового довгострокового користування лісами в судовому порядку. Держава реалізує своє право власності на лісові земельні ділянки шляхом передання їх у постійне користування спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, а право розпорядження – шляхом наділення відповідних суб’єктів владних повноважень, які діють від імені держави, правом розпорядження цими ділянками шляхом прийняття відповідних розпорядчих актів. Обласні державні адміністрації (під час воєнного стану – військові) є органами, уповноваженим здійснювати від імені держави повноваження власника лісової ділянки, вчиняти дії щодо прийняття рішень про передачу лісової ділянки у постійне та тимчасове користування, а також є органами, уповноваженими на здійснення контролю за додержанням законодавства у сфері лісових відносин. Отже, ОДА (нині – ОВА) має повноваження вимагати усунення будь-яких порушень прав на землю, які виникли із договору тимчасового довгострокового користування лісами, у тому числі вимагати припинення права тимчасового користування лісовою ділянкою шляхом розірвання договору в судовому порядку. Разом з тим відповідно до умов спірного договору його дія припиняється, зокрема, у разі проведення ТОВ будь-якого будівництва без згоди ДП. Тому встановлення факту таких порушень не потребує дослідження питання істотності порушень умов договору відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України, а є самостійною підставою для розірвання договору. Також правовими наслідками припинення дії договору є, зокрема, виникнення у ТОВ обов`язку повернути лісову ділянку у стані, придатному для ведення лісового господарства, та відшкодовувати завдані збитки в порядку, визначеному законом. Отже, під час звернення до суду з позовом про розірвання договору від позивача не вимагається вчинення дій, передбачених ст. 376 ЦК України, та не є обов’язковим пред’явлення вимоги про знесення самочинного будівництва та/або визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Вимога про розірвання відповідного договору є належним та ефективним способом захисту.

Як видно з доводів касаційної скарги, ОСОБА_1 не погодився із застосуванням позовної давності, а не з тим, як суди застосували приписи ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та ЗУ «Про захист прав споживачів». У справі, висновки ВП у якій просила уточнити колегія суддів, діяло інше правове регулювання правовідносин, ніж у справі, яка переглядається. При цьому ВП ВС не встановила об`єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за її усталеною практикою, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту. Немає передумов для прийняття до розгляду цієї справи ВП ВС на підставі ч. 4 ст. 403 ЦПК України.

Посилаючись на необхідність вирішення питання юрисдикційної належності цього спору, КГС ВС зазначив, що у касаційній скарзі відсутні доводи з приводу порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. ВП ВС також зазначає, що позивачі, які оскаржують судове рішення, брали участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляли про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Більше того, у позовній заяві громадянин Болгарії ОСОБА_1 , громадянин Латвії ОСОБА_2 , громадянин України ОСОБА_3 вказували, що позовні вимоги спрямовані на поновлення порушеного цивільного права позивачів, спірні правовідносини виникли на підставі вчинення нотаріусами цивільно-правових договорів, тобто цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судом за правилами господарського судочинства. Позивачі, звертаючись до ВС з касаційною скаргою, також не обґрунтували порушення судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. При цьому посилання на висновки КАС ВС, які колегія суддів КАС ВС навела в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС, не може вважатись дотриманням вимог п. 2 ч. 6 ст. 302 ГПК України, оскільки ця норма передбачає, що відповідні обґрунтування має надати учасник справи, який оскаржує судове рішення. ВП ВС виклала правовий висновок щодо предметної юрисдикції спору в подібних правовідносинах у постанові від 04.06.2019 у справі № 821/1504/17.

ВП ВС звертає увагу, що такі ж питання вже були предметом дослідження в справі № 727/9565/22 (ухвала ВП ВС від 29.05.2024 у справі № 727/9565/22) Тоді ВП ВС зазначила: «Передаючи справу на розгляд ВП ВС, КЦС ВС уважав наявною виключну правову проблему в питанні, пов`язаному не із законністю та обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення, доводами касаційної скарги та взагалі вирішенням спору по суті, а з вирішенням процедурного питання, зокрема визначення складу суду при формуванні протоколів авторозподілу матеріалів між суддями, а саме клопотань про повернення судового збору. Тобто перешкод для вирішення спору у справі … по суті у КЦС ВС немає … Оскільки саме КЦС ВС відкрив провадження за касаційною скаргою, судовий збір за подання якої просить повернути позивачка, то розгляд її клопотання віднесено до повноважень КЦС ВС» КЦС ВС не врахував попередньої позиції щодо повноважень і складу суду, який має право розглядати справу, та повторно передав подібне правове питання на розгляд ВП ВС.

ВП ВС відступає від висновків, викладених у постановах КАС ВС від 13.07.2023 у справі № 280/1233/22 та 21.03.2024 у справі № 620/4971/23, і зазначає про те, що починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 1 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

КГС ВС не виклав проблемного правозастосування при вирішенні справ у подібних правовідносинах, в яких судами різних юрисдикцій чи інстанцій було б сформовано різну практику, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Питання застосування норм матеріального та процесуального права вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передано питання, яке може бути вирішено КГС ВС як належним судом.