Ухвала про повернення від 03.06.2024 Висновки не є такими, що вимагають відступлення від них за наведених колегією суддів Другої судової палати КЦС підстав. В ухвалі від 11 квітня 2024 року про передачу справи на розгляд ОП КЦС колегія суддів Другої судової палати КЦС не вказала конкретно, від якого правового висновку щодо застосування норми права необхідно відступити

Колегія КАС ВС не навела обґрунтування неможливості вирішення саме КАС ВС під час касаційного перегляду судових рішень окресленого нею питання про те, чи передбачена відповідальність роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. В ухвалі не зазначено жодного прикладу різного підходу у правозастосуванні, а відсутність висновку Верховного Суду у подібних до спірних у цій справі правовідносин, як і припущення про виникнення аналогічних спорів у майбутньому, не свідчить про необхідність розгляду цієї справи саме ВП ВС.

Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 302 ГПК лише за одночасної відсутності всіх трьох указаних у цій частині випадків. Якщо наявний хоча б один з них, справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС. У справі наявні всі три випадки за яких справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС.

БП КГС ВС сформулювала релевантні висновки до таких правовідносин під час розгляду справ про банкрутство, в яких виникає питання щодо витребування майна у добросовісного набувача на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції: • у "горизонтальних" відносинах - відносинах між боржником та набувачем майна - положення Конвенції застосовуються лише у тій межі, що не суперечить суті правозахисних відносин, а не в усіх випадках витребування майна у набувача в процедурах банкрутства; • незалежно від суб’єкта звернення до суду (чи це фізична, чи юридична особа), держава повинна забезпечувати таким особам можливість захистити свої права, в тому числі, і шляхом надання можливості звернення до суду з відповідним позовом. При цьому суд повинен забезпечити розгляд такого позову з дотриманням відповідних матеріальних та процесуальних норм, якими передбачено захист відповідного права заявника-позивача; • при застосуванні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет, чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право. Відповідно, кожна із сторін, звертаючись до суду за захистом їх права власності на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, повинна довести в порядку, передбаченому положеннями статей 74, 76-77 ГПК, що таке витребування є не лише законним та переслідує законну мету, але й що така легітимна мета є пропорційною; • віндикація в межах провадження у справі про банкрутство є не лише способом консолідації ліквідаційної маси, оскільки захист права власності боржника, з урахуванням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, також презюмується. Такий захист спрямований на попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном саме власником, в тому числі власником, який є боржником у провадженні у справі про банкрутство, оскільки власник майна наділений в тому числі правом на погашення власних боргів за рахунок належного йому майна. Повернення майна може прямо вплинути як на діяльність юридичної особи-боржника в цілому, так і на права керівників юридичної особи, так і на її учасників; • при застосуванні положень ст. 388 ЦК у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у відносинах між боржником-позивачем та добросовісними набувачами, суди повинні встановити підстави набуття спірного майна добросовісним набувачем, значення такого майна для добросовісного набувача, співставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, а також встановити цільове призначення такого майна та обставини його використання добросовісним набувачем, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри, а також встановити інші обставини, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про пропорційність втручання у мирне володіння майном добросовісним набувачем. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 21.07.2021 у справі № 910/8137/19 (910/13186/20) (рішення прийнято за іншого суб’єктного складу сторін, за інших обставин та із застосуванням позовної давності) та від 13.07.2021 у справі № 1/157-09-5588(916/2070/20) (встановлені обставини та матеріали справи не доводять виправданого втручання держави у мирне володіння відповідачами своїм майном); про відсутність підстав для уточнення правових висновків, викладених у постанові БП КГС ВС від 18.02.2021 у справі № Б-39/187-08 (судові рішення у справі прийняті за інших, встановлених судами обставин).

В ухвалі КЦС ВС від 01.05.2024 передбачені процесуальним законом підстави для прийняття справи до розгляду ВП ВС обґрунтовані наявністю виключної правової проблеми не у справі, а у визначенні складу суду в суді касаційної інстанції для розгляду процесуального звернення про повернення судового збору. ВП ВС зазначає, що такі підстави не передбачені ч. 5 ст. 403 ЦПК та не аналізує інформацію щодо наявності кількісного та якісного критеріїв окресленої проблеми.

ВП ВС вважає, що немає підстав для відступу від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 20.01.2009 у справі № 24/489, від якого просить відступити колегія суддів, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів», яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків ВСУ. Висновки, сформульовані у постанові ВСУ від яких просить відступити касаційний суд, хоч і є частиною практики ВСУ, однак не створюють для судів процесуального обов`язку щодо їх врахування, а тому у ВП ВС відсутні підстави для вирішення питання відступу. У постановах КГС ВС предметами спорів було спонукання до виконання мирової угоди, стягнення заборгованості за невиконання мирової угоди, оскарження дій державного виконавця та вжиття заходів щодо примусового виконання ухвали, якою затверджено мирову угоду та не вирішувалося питання про недійсність мирової угоди, затвердженої судом, а отже, немає підстав для висновку про існування різних підходів касаційних судів щодо вирішення цього питання у подібних правовідносинах.

З часу формування правового висновку, від якого бажає відступити КЦС ВС, суспільний контекст не змінився, не відбулось змін в законодавстві, що давало б вагомі підстави для відступу від вже сформованого та застосовуваного протягом тривалого часу всіма судами України висновку, а такі вади правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого ВП ВС висновку - відсутні.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Пп. 80.2.5 п. 80.2 ст. 80 ПК передбачає дві самостійні підстави для призначення перевірки, що вимагає чіткого відображення конкретної з них у наказі, забезпечуючи таким чином для платника податків загальне розуміння про підставу її призначення та відповідний предмет перевірки.

У постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 ВП ВС зробила загальний висновок щодо застосування ст. 123, 129 ГПК, які визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов'язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом (п. 8.7 постанови). Тобто у вказаній постанові ВП ВС сформульовано загальний підхід щодо застосування ст. 123, 129 ГПК у контексті загального порядку розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи зазначених в ухвалі про передачу справи на розгляд ОП КГС ВС. ОП КГС ВС зазначає про відсутність у наведеному випадку підстав, передбачених у ч. 2 ст. 302 ГПК, для розгляду справи № 907/947/22, оскільки передане питання має бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

ОП КГС ВС зазначає про відсутність у наведеному випадку підстав, передбачених у ч. 2 ст. 302 ГПК, для розгляду справи № 910/2440/23, оскільки передане питання має бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду з урахуванням спеціалізації.

В ухвалі ККС ВС не сформульовано, у чому саме полягає виключність правової проблеми з огляду на її якісний та кількісний критерії, а також не наведено обґрунтування неможливості вирішення зазначеного питання колегією суддів під час касаційного розгляду. Колегія суддів не навела жодного прикладу, який би свідчив про розбіжності судової практики ККС ВС в застосуванні положень ч. 3 ст. 369-2 КК у контексті поставленого питання. Посилання на різні наукові підходи не є прийнятними, адже самі собою відмінності правових позицій окремих науковців ще не свідчать про наявність виключної правової проблеми. ВП ВС звертає увагу ККС ВС, що ОП ККС ВС у постанові від 29.03.2021 (справа №554/5090/16-к) зробила висновок щодо суб`єкта кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК

ВП ВС відступила шляхом конкретизації від висновків ВП ВС, викладених в ухвалі ВП ВС від 12.05.2020 у справі № 464/104/16-ц, зазначивши наступне. При закритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК у випадку, коли сторона не звернулася із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією в межах строку, встановленого цим Кодексом, за її заявою слід здійснити розподіл судових витрат, повернути судовий збір з державного бюджету. У разі закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК (за наявності заяви позивача про направлення справи для продовження розгляду за встановленою юрисдикцією) розгляд такої справи не закінчується, а продовжується компетентним судом, за результатом якого і буде здійснено розподіл судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету. Отже, подання позивачем зави (у разі закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК) про направлення справи за встановленою юрисдикцією унеможливлює повернення судового збору на підставі ст. 7 Закону «Про судовий збір».

Колегією суддів не доведено, що у судовій практиці Касаційного кримінального суду (який є судом права і в першу чергу забезпечує єдність судової практики) містяться суттєві розбіжності в контексті застосування спеціальної конфіскації до майна, яке є спільною власністю подружжя. Навпаки, ВП підкреслює, що практика ККС ВС в цій частині є послідовною і при вирішенні зазначеного питання касаційний суд керується усталеним підходом, який захищає право добросовісного власника або володільця майна від несприятливих наслідків використання його майна третіми особами зі злочинною метою та конституційним принципом на заборону протиправного позбавлення власника права приватної власності, якщо цей власник (співвласник) майна не знав і не міг знати про незаконне використання цього майна. Та обставина, що колегія суддів, окрім цього, звернула увагу на положення ч. 2 ст. 96-2 КК, не свідчить про зміну підходу щодо застосування норми права, а вказує на послідовний розвиток практики Суду. У разі незгоди з таким висновком, колегія суддів може передати справу на розгляд ОП ККС.

Колегією суддів не сформульовано, у чому саме полягає виключність правової проблеми з огляду на її якісний та кількісний критерії, не зазначено стосовно якої норми права відсутня судова практика, не наведено й висновків Верховного Суду у інших справах, які би вказували на різні підходи касаційного суду до правозастосування

ВП ВС відступила від висновку КЦС ВС викладеного у постановах від 06.07.2022 у справі № 275/404/21; від 17.06.2022 у справі № 556/1395/21;постанова КЦС ВС від 27.01.2021 у справі № 686/21123/19, щодо тлучамення факту призначення в. о. директора як призначення керівника підприємства в законному порядку, визначивши, що умови наказу уповноваженого органу управління державним підприємством про призначення особи виконувачем обов’язків директора в частині «до призначення керівника в установленому законодавством порядку» потрібно тлумачити у широкому сенсі, а саме як до призначення керівника за результатами проведеного конкурсу шляхом укладення з ним контракту, так і призначення іншої особи, на яку покладається виконання обов`язків керівника підприємства шляхом видачі відповідного наказу. Виконувач обов’язків директора державного підприємства може бути звільнений на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України на підставі наказу уповноваженого органу управління державним підприємством зі спливом трьохмісячного строку, або настання відповідної події – призначення нового керівника.