ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що при вирішенні спорів щодо фіктивності правочину предмет доказування у кожній конкретній справі складає певну сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного та обґрунтованого рішення у справі. Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду. Отже, зважаючи на те, що спірним у цій справі є, зокрема, існування самої можливості у відповідача надавати позивачу послуги за Договором, суд касаційної інстанції вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій про доведеність надання послуг за Договором лише на підставі актів приймання-передачі наданих послуг та доказів оплати цих послуг Банком. Сам лише факт складання та підписання сторонами таких актів не є безумовним свідченням реальності господарських операцій за Договором, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації, зазначеної у цих документах. За результатами перегляду справи в касаційному порядку ОП КГС ВС дійшла висновку про неповне встановлення судами попередніх інстанцій обставин справи, які мають значення для правильного вирішення цього спору. Водночас ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування ст. 234 ЦК, викладеного у постанові КГС ВС від 14.11.2018 у справі № 910/23722/17, оскільки, незважаючи на тотожність предмета та підстав позову у справах № 910/4994/18 та № 910/23722/17, рішення у цих справах прийняті за різних встановлених судами обставин справи, що не може свідчити про різне застосування цієї норми права.

ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що за загальним правилом зміна та розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін в порядку, встановленому ст. 188 ГК. Зміна та розірвання господарських договорів (припинення зобов’язання) саме в односторонньому порядку допускаються виключно з підстав, прямо передбачених відповідним законом або договором. Пункт 7.3 Договорів № ВКС-1463 і № ВКС-1420 не містить ані підстав розірвання договору чи припинення ним дії (за виключенням закінчення строку, на який він був укладений), ані посилання на можливість вчинення певних дій в односторонньому порядку, ані положень щодо можливості відхилення від загального порядку розірвання господарських договорів, встановленого ст. 188 ГК. ОП КГС ВС вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій стосовно того, що Договори № ВКС-1463 і № ВКС-1420 як на час розгляду справи судом першої інстанції, так і на час апеляційного перегляду справи не були припиненими в зв’язку з їх розірванням в односторонньому порядку за ініціативою Міністерства відповідно до п. 7.3 цих Договорів. Оскільки Договори № ВКС-1463 і № ВКС-1420 на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій не були припиненими в односторонньому порядку з ініціативи Міністерства, тобто згідно з п. 7.1 цих Договорів останні були чинними до 31.05.2019 включно, і між сторонами існували договірні правовідносини, то це виключало можливість застосування обраного позивачем способу захисту порушеного права у вигляді усунення перешкод у здійсненні Міністерством права користування згаданими торговельними місцями. ОП КГС ВС не вбачає підстав відступати від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 13.02.2018 у справі № 916/849/17, на який посилалась колегія суддів КГС ВС в ухвалі від 13.06.2019, передаючи справу № 916/1684/18 на розгляд ОП КГС ВС.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 19.04.2018 у справі № 916/884/17, про те, що обов’язковою умовою для передачі документації на будинок новоствореному об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку є дотримання порядку приймання-передачі будинку, встановленого Правилами управління будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 02.02.2009 № 13. ОП КГС ВС дійшла висновку про те, що передбачений ч. 18 ст. 6 Закону України “Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку” обов'язок попереднього балансоутримувача будинку з передачі документації на будинок об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку виникає у нього з дня державної реєстрації об'єднання та не залежить від прийняття об'єднанням рішення про передачу йому функцій з управління будинком та про прийняття будинку на баланс, оскільки будь-яких інших умов, крім державної реєстрації об'єднання, для передачі документації від попереднього балансоутримувача Законом не визначено.

ВП ВС дійшла висновку, що звернення потерпілого до правоохоронних органів із заявою про вчинення щодо нього злочину без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією є проявом волі на притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, що надає суду право за результатами судового розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, ухвалити відповідно до встановлених ч. 3 ст. 337 КПК меж судового розгляду обвинувальний вирок з перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого щодо зміни його правової оцінки. Якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловився про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення після зміни кваліфікації злочину. У разі перекваліфікації судом діяння на злочин приватного обвинувачення позиція потерпілого про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності за злочин публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від приватного обвинувачення і не є підставою для закриття кримінального провадження, регламентованою пунктом сьомим частини першої ст. 284 КПК. Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов’язаних з домашнім насильством), то така позиція зумовлює припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої ст. 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.

БП КГС ВС зазначила, що з метою досягнення першої цілі Закону про банкрутство щодо відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта судам належить дотримуватися балансу інтересів боржника та кредиторів і за наявності задовільного фінансового стану боржника, інвесторів, застосовувати реабілітаційні процедури банкрутства. Санація є основною формою фінансового оздоровлення боржника, яка передбачає ефективні механізми відновлення його платоспроможності, спрямовані на запобігання банкрутству та знищенню господарюючого суб'єкта, у зв'язку з чим введення такої процедури щодо боржника є таким, що сприяє більш повному дотриманню балансу інтересів боржника та його кредиторів при здійсненні провадження у справі про банкрутство. БП КГС ВС не встановлено необхідності відступу від правової позиції застосування ч. 4 ст. 18 Закону про банкрутство у справі № 10/Б-5022/1319/2011. Правовий висновок Верховного Суду у цій справі визначив правило про те, що передбачення у плані санації продажу заставного майна боржника з метою погашення вимог кредитора-заставодержателя не може вважатися схваленням та погодженням плану санації забезпеченим кредитором, а відсутність окремого рішення зборів кредиторів про виділ такого майна для його продажу з аукціону підтверджує порушення вимог ч. 4 ст. 18 Закону про банкрутство.

ВП ВС дійшла висновку, що участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення; встановлений главою 36 КПК процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин; участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов`язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК).

Касаційну скаргу передано колегії суддів, визначеній протоколом автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, заяви) між суддями для розгляду зазначеної касаційної скарги зі стадії відкриття провадження.

ОП КГС ВС дійшла висновку про наявність підстав для відступу від висновку про застосування норми права, а саме: ст. 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951, викладеного КГС ВС у справі № 911/1560/17, оскільки чинна на день виникнення спірних правовідносин редакція Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення (редакція від 16.10.2015) не містить положень про строки давності щодо вимог (позовів) залізниць до відправників або вантажоодержувачів про сплату провізних платежів, штрафів, відшкодування збитку. Відповідно до положень ст. 5 Угоди в чинній редакції від 16.10.2015 при відсутності відповідних положень у даній Угоді застосовується національне законодавство тієї Сторони, у якій правочинна особа реалізує свої права. Отже, враховуючи відсутність в Угоді положень, які б встановлювали строки позовної давності щодо позовів, поданих перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів, до позовних вимог у справі підлягають застосуванню строки позовної давності встановлені національним законодавством України відповідно до правил ст. 5 Угоди. Частиною 5 ст. 315 ГК та ст. 137 Статуту залізниць України щодо позовів перевізника до вантажоодержувача чи вантажовідправника, які випливають з перевезення, встановлено спеціальний шестимісячний строк позовної давності, а з огляду на положення ст. 5 Угоди зазначені норми ГК та Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажовідправників, вантажоодержувачів, що випливають із перевезення, і саме ці норми національного законодавства підлягають застосуванню до позовних вимог у справі, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норми ст. 12 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017), викладеного в постанові КГС ВС від 25.06.2018 у справі № 927/5/18. Предметом позову у справі № 910/11701/18 є стягнення неустойки в розмірі 378 360,30 грн, тобто зазначена справа не є малозначною в розумінні п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017). Доказів того, що судом було застосовано положення п. 2 ч. 5 ст. 12 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017) та визнано справу № 910/11701/18 малозначною, не знайдено. Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження врегульовано положеннями ст. 247 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017). Таким чином, та обставина, що розгляд справи № 910/11701/18 було здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, не означає що ця справа автоматично є малозначною за відсутності доказів визнання її такою судом відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 12 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017). Суд апеляційної інстанції встановивши, що апеляційну скаргу підписано представниками ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Одеська залізниця" Чібічьян О. Р. та Гордієнко М. В. за довіреністю, проте документів, які б підтверджували їх правовий статус як адвокатів, не додано, у справі, яка не є малозначною в розумінні ст. 12 ГПК (у редакції, чинній з 15.12.2017), дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для повернення такої апеляційної скарги.

За результатами попереднього засідання розгляд вимог кредиторів може відображатися в індивідуальній ухвалі, винесеній внаслідок безпосереднього судового розгляду кредиторської вимоги, так і в ухвалі, винесеній судом за підсумком розгляду всіх кредиторських вимог у порядку, визначеному ст. 25 Закону про банкрутство. Тому оскарження в апеляційному та касаційному порядку кредиторської вимоги, розглянутої судом у попередньому засіданні та відображеної в двох процесуальних рішеннях, повинно здійснюватися з урахуванням одного предмета оскарження. БП КГС ВС вважає за необхідне зазначити про наступне. Мотиви, за якими суд дійшов висновку про визнання вимог кредиторів у тому чи іншому розмірі чи про відмову у їх визнанні, можуть бути відображені як в індивідуальній (самостійній, окремій) ухвалі, так і в ухвалі за результатами розгляду вимог усіх кредиторів. Інший варіант викладення мотивів прийнятого рішення щодо розміру вимог кредиторів може бути таким - мотиви наводяться в індивідуальній (самостійній, окремій) ухвалі, а в ухвалі за результатами розгляду вимог усіх кредиторів мотиви можуть бути не відображеними, однак повинно міститися посилання на ухвалу з приводу розгляду вимог кожного конкретного кредитора. Відтак, на переконання суддів, з урахуванням вищенаведеного постанова апеляційного господарського суду, прийнята за результатами перегляду ухвали попереднього засідання, в якому вирішуються наведені вище питання, підлягає касаційному оскарженню відповідно до положень ст. 8 Закону про банкрутство, оскільки цією ухвалою визначаються результати розгляду грошових вимог кредиторів. Про можливість касаційного перегляду судових рішень за наслідком попереднього засідання окремо зазначено також в абз. 11 ч. 2 ст. 25 Закону про банкрутство, оскільки внесення змін до затвердженого господарським судом реєстру вимог кредиторів здійснюється виключно за наслідками перегляду ухвали господарського суду в апеляційному та касаційному порядку або за нововиявленими обставинами, а також у разі правонаступництва.

БП КГС ВС зазначила, що після завершення усіх розрахунків із кредиторами, ліквідатору належить складати ліквідаційний баланс, в якому буде міститися інформація щодо наявності чи відсутності майна банкрута після проведення усіх розрахунків із кредиторами, за винятком розрахунків із учасниками-власниками підприємства-банкрута та подати його до господарського суду разом із звітом ліквідатора та іншими документами, у відповідності до ст. 46 Закону про банкрутство. Виходячи із системного аналізу вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з урахуванням висновків Науково-консультативної ради при Верховному Суді, а також висновків науково-правової експертизи, проведеної Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та науково-правової експертизи, проведеної Науково-дослідним інститутом публічного права, БП КГС ВС дійла висновку дійшов висновку, що після завершення ліквідаційної процедури, ліквідатор подає звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс боржника, зокрема, ліквідатор складаючи ліквідаційний баланс зобов`язаний внести відомості щодо наявності чи відсутності майна банкрута після проведення усіх розрахунків із кредиторами, за винятком розрахунків із учасниками-власниками підприємства-банкрута, у відповідності до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", при цьому форма та зміст ліквідаційного балансу банкрута у справах про банкрутство не повинна в обов'язковому порядку відповідати вимогам Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності", затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 73 від 07.02.2013, норми якого застосовуються до фінансової звітності і консолідованої фінансової звітності юридичних осіб усіх форм власності (крім банків та бюджетних установ), які зобов'язані подавати фінансову звітність згідно із законодавством, так як зазначеного і не вимагає Закон про банкрутство. Затвердження господарським судом звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, це заключний етап процедури ліквідації і є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство, тому затверджуючи звіт ліквідатора, ліквідаційний баланс і закриваючи провадження у справі, на суд покладається обов'язок з'ясувати чи вчинив ліквідатор боржника всі передбачені законом заходи по здійсненню ліквідаційної процедури.

ВП ВС дійшла висновку, що положення ч. 1 ст. 128 КПК щодо можливості пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні особою, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, зокрема, до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, треба розуміти як можливість пред’явлення зазначеного позову до Моторного (транспортного) страхового бюро України як юридичної особи, на яку ст. 41 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено обов’язок відшкодування такої шкоди. Для розгляду в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному ст. 35 Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не є обов’язковим.

ОП КГС ВС вважає, що в судових рішеннях у даній справі у частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірними дії ТОВ "ЗЕМ" з видачі технічних умов приєднання до електричних мереж електроустановок (яке не є стандартним) від 05.03.2018 № 18/2018 на спірний об'єкт, вірно застосовано положення ст. ст. 526, 610, 629 ЦК, що дає підстави для залишення оскаржуваних рішень в цій частині без змін. Однак ОП КГС ВС зазначає, що судами при ухваленні оскаржуваних рішень у частині зобов'язання ТОВ "ЗЕМ" належним чином і в повному обсязі виконувати обов'язки, передбачені у п. 3.1.14 Договору, а саме: при видачі технічних умов на приєднання до мереж електропередавальної організації нових споживачів постачальника на ступені напруги 0,4 кВ зобов'язувати їх узгоджувати технічні умови з постачальником з питань організації обліку електричної енергії, на ступені напруги 10 кВ узгоджувати технічні умови з постачальником у частині приєднання та організації обліку електричної енергії не було враховано, що такі вимоги дублюють п. 3.1.14 Договору, який є обов'язковим для сторін у силу закону (ст. 629 ЦК). Тобто АТ "Одесаобленерго" у цій частині позовних вимог обрано неналежний спосіб захисту, враховуючи, що таке погодження передбачено Договором. Враховуючи викладене, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, оскільки у п. п. 19, 21, 22 постанови Верховного Суду від 03.04.2019 у справіи № 916/1001/18 колегією суддів викладено висновки щодо іншої правової оцінки умов п. 3.1.14 Договору, а не застосування норм права.

ОП КГС ВС сформувала висновок щодо застосування норм права Приймаючи постанову у цій справі, ОП КГС ВС доходить висновку, що зі змісту ст. 16 ЦК та завдання господарського судочинства, викладеного у ч. 1 ст. 2 ГПК, випливає, що, вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. З огляду на викладене Суд вважає, що відсутні підстави для відступлення від такого висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 910/6914/17 та від 18.04.2018 у справі № 910/6916/17: «враховуючи, що позивачем заявлено вимогу визнати за ним право на використання помісячно у конкретному обсязі природного газу, який вже спожито і його не існує в природі, а договором поставки газу передбачено перехід права власності на природний газ до споживача після підписання актів приймання-передачі, така вимога є вимогою про встановлення юридичного факту, а тому не підлягає задоволенню у господарському процесі».

ЗП КГС ВС зазначила, що необхідно розуміти місце та роль Верховного Суду в судовій системі України і компетенцію кожної складової Верховного Суду, які передбачено у ч. 2 ст. 37 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Законодавець передбачив можливість подання касаційної скарги через суд апеляційної інстанції, а не її розгляд зазначеним судом. Вирішення питання про прийняття касаційної скарги до розгляду або навпаки є компетенцією лише і виключно Верховного Суду, у цьому разі, зокрема, компетенцією КГС ВС. Апеляційний господарський суд такими повноваженнями не наділений. Він не є судом касаційної інстанції, тобто компетентним судом з питань розгляду поданих касаційних скарг.