ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування положень ч. 4 ст. 202 та п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК, викладених у постановах КГСВС від 08.10.2018 зі справи № 910/16157/14, від 18.03.2019 зі справи № 910/1615/16, від 20.11.2018 зі справи № 908/104/18, про те, що обов'язковою умовою для залишення позову без розгляду з підстав неявки позивача (його представника) у судове засідання є неможливість вирішення судом спору по суті за наявними матеріалами справи. ОП КГС ВС дійшла висновку про те, що положення ч. 4 ст. 202 та п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК не пов'язують можливості залишення позовної заяви без розгляду з необхідністю надання судом оцінки можливості вирішення спору за відсутності представника позивача, який не з'явився на виклик суду, не повідомив про причини неявки, був належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду. Наведене, однак, не стосується випадків, коли позивач подав заяву про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Тобто оцінка можливості вирішення спору по суті за відсутності представника позивача має обов'язково надаватись судами у разі, якщо позивач не з'явився на виклик суду, але звернувся із заявою про розгляд цієї справи за його відсутності.

Справу № 908/1654/18 разом із заявою Фізичної особи-підприємця Гургури Г. В. про ухвалення додаткового рішення передано на розгляд колегії суддів КГС ВС, визначеній згідно з протоколом передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду для розгляду зазначеної заяви. ОП КГС ВС зазначила, що за приписами ч. 1 ст. 244 ГПК суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (ч. 3 ст. 244 ГПК). Отже, додаткове рішення є невід'ємною частиною ухваленого судом рішення за результатами розгляду справи. Додаткове рішення ухвалює суд, який розглянув справу. Тоді як розгляд справи ОП КГС ВС допускається тільки у визначених ГПК випадках (ч. 5 ст. 33 ГПК). Статті 302 та 303 ГПК, якими врегульовано порядок передачі та розгляду справ об'єднаною палатою, не містять положень про повноваження об'єднаної палати вирішувати процесуальні питання після ухвалення постанови судом касаційної інстанції, зокрема ухвалювати додаткову постанову про розподіл судових витрат, понесених учасниками справи за результатами розгляду справи у суді касаційної інстанції.

ОП КГС ВС дайшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами попередніх інстанцій у даній справі було ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити її без змін. Водночас ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду, а саме у постанові від 03.05.2018 зі справи № 916/1429/17.

ОП КГС ВС відзначає, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб'єктів. Аналогічна правова позиція викладена у п. 64 постанови ВП ВС від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17. Оскільки, чинне законодавство не надає право Комунальному підприємству "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва" виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, то балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов'язання орендаря повернути орендоване майно. Така ж правова позиція стосовно прав орендодавця і балансоутримувача відповідно до договору оренди комунального майна викладена у постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16 та від 07.06.2017 у справі № 910/9482/16. Оскільки чинне законодавство не надає право балансоутримувачу виступати орендодавцем щодо орендованого нерухомого майна та мати права орендодавця, то відповідно балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов'язання орендаря повернути орендоване майно та повідомляти відповідача про відсутність наміру продовжити договір. ОП КГС ВС підтримує доводи касаційної скарги про те, що у балансоутримувача відсутні повноваження щодо здійснення повідомлення відповідача про відсутність наміру продовжити договір. З огляду на зазначене ОП КГС ВС дійшла висновку про те, що балансоутримувач не має право замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря, проте не відступає від висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, оскільки в даній справі інші фактичні обставини, які є відмінними від обставин у справі № 910/7364/18.

ВП ВС дійшла висновку, що керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, хоча і становить порушення вимог підп. «а» п. 2.9 ПДР, однак само по собі не може виступати прямою безпосередньою причиною настання ДТП та її наслідків у вигляді заподіяння потерпілому (потерпілим) тілесних ушкоджень або смерті. Стан сп`яніння не охоплюється об`єктивною стороною (не є кваліфікуючою ознакою) злочину, передбаченого ст. 286 КК, і при призначенні покарання особі може враховуватись як обставина, що обтяжує покарання згідно з п. 13 ч. 2 ст. 67 КК.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 26.06.2018 у справі № 816/1533/17. Правовий висновок. Розміщення виконаного цілісним заводським виробом стаціонарного заправника газом на раніше введеній в експлуатацію автомобільній заправній станції є її реконструкцією, здійснення якої в силу закону відноситься до будівельних робіт і потребує отримання дозволу органу державного архітектурно-будівельного контролю.

ОП КГС ВС вважає, що прийняття судового рішення в даній справі не свідчить про відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного постановах КГС ВС від 07.02.2018 у справі № 910/18319/16 та від 16.04.2019 у справі № 927/623/18, оскільки останні приймалися, як випливає з їх змісту, за фактично-доказової бази, відмінної від тієї, яка має місце в даній справі, що зумовлювало лише певну зовнішню схожість відповідних справ, але не свідчило про подібність правовідносин у них. ОП КГС ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки матеріали справи не містять належних доказів наявності вини та протиправної поведінки в діях водія Зикунова І.М. Суди попередніх інстанцій, врахувавши те, що: головною умовою для покладення на особу цивільно-правової відповідальності у вигляді зобов'язання відшкодувати заподіяну шкоду є наявність повного складу цивільного правопорушення; встановивши, що вина Зикунова І.М. не підтверджена будь-яким судовим рішенням, прийнятим відповідно до норм КУпАП чи іншим доказом; непідтвердження протиправної поведінки Відповідача-1, наявності причинно-наслідкового зв'язку між такою поведінкою та шкодою, - дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для покладення на Відповідача-1 відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної майну Позивача, та про відсутність у Відповідача-2 як страховика цивільно-правової відповідальності Відповідача-1 зобов'язання відшкодувати Позивачу шкоду, заподіяну його майну внаслідок ДТП. Що ж до посилання скаржника на порушення судом першої інстанції норми процесуального права, а саме відмову в задоволенні клопотань Донченка М.М. про виклик до суду експерта і про призначення додаткової комплексної транспортно-трасологічної експертизи та автотехнічної експертизи, то, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 2 ст. 182 ГПК у підготовчому засіданні суд, зокрема: вирішує заяви та клопотання учасників справи; з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше. Згідно з протоколом судового засідання від 14.11.2018 судом першої інстанції постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Клопотання про виклик в судове засідання головного судового експерта та про призначення додаткової комплексної транспортно-трасологічної експертизи та автотехнічної експертизи подано після закриття підготовчого провадження.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновків, викладених в постановах КГС ВС від 30.07.2018 у справі № 5023/4200/11 від 08.10.2018 у справі № 1/30-28/19, від 15.01.2019 у справі № 921/310/16-г/3 та від 25.03.2019 у справі № 904/8201/16 (щодо вирішення на стадії відкриття апеляційного провадження питання про те, чи стосуються оскаржувані рішення прав, інтересів та (або) обов'язків скаржників), оскільки встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе лише після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи. Системний аналіз процесуальних норм дає підстави для висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності ст. 258, ст. 259 ГПК, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги. Якщо ж при цьому судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов'язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов'язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК. Проте, в даному випадку, суд апеляційної інстанції встановив, що оскаржуване рішення не є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки ТОВ "ФК “Профкапітал”, на стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, та дійшовши висновку, що апеляційну скаргу подано після спливу одного року з дня складення повного тексту оскаржуваного судового рішення, прийняв рішення про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК “Профкапітал”.

Ухвала ККС ВС про передачу кримінального провадження на розгляд ВП ВС не містить обґрунтування виключної правової проблеми і того, що передача кримінального провадження на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правової практики. Незгода однієї зі сторін кримінального провадження, в даному випадку прокурора, з висновком щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеним у раніше ухваленому рішенні ККС ВС, не є достатньою підставою для передачі кримінального провадження колегією суддів з іншої палати ККС ВС на розгляд ВП ВС на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Постанова слідчого у кримінальному провадженні, яка стала підставою для прийняття оспорюваного рішення Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, підлягає обов'язковому виконанню, оскільки остання зобов’язана відповідно до ст. 19 Конституції України діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто, також і на підставі Кримінального процесуального кодексу України. Невиконання такої постанови лежало б поза межами правового поля.

Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 287 ГПК учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; ухвали суду першої інстанції, зазначені в п.п. 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 ч. 1 ст. 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 255 ГПК окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову. Предметом касаційного розгляду у цій справі є питання наявності правових підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову та, відповідно, правильність застосування судами як першої, так і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, які це питання регулюють. Діюче законодавство передбачає щонайменше один перегляд судового рішення щодо забезпечення позову окремо від рішення суду по суті спору (п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 255, п. 2, 3 ч. 1 ст. 287 ГПК). За таких обставин, оскільки заявник касаційної скарги просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2019, якою скасовано ухвалу господарського суду міста Києва від 14.12.2018 зі справи № 910/16586/18 про задоволення заяви про забезпечення позову, а названа ухвала є судовим рішенням місцевого суду, яке було переглянуте апеляційним судом у справі, ОП КГС ВС дійшла висновку про те, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 287 ГПК дана постанова підлягає перегляду. З огляду на наведене ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в ухвалі КГС ВС від 24.01.2019 у справі № 916/2019/18, про те, що в такому випадку фактично оскаржується постанова апеляційного господарського суду про відмову в забезпеченні позову, яку не може бути оскаржено.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 22.11.2018 у справі № 348/375/17 та від 23.04.2019 у справі № 593/1452/16-а. Правовий висновок. У розумінні п. «ж» ст. 3 та п. «є» ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» сам по собі догляд за пенсіонером незалежно від його віку і за відсутності висновку медичного закладу про потребу в сторонньому догляді не може бути підставою для зарахування періодів такого догляду до стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за віком.

Мотиви, якими керувався Верховний Суд, та застосоване законодавство. Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Фонд або уповноважена особа Фонду також має право заявити вимоги до небанківської фінансової установи, якою від фізичних осіб залучені як позики або вклади кошти, що згідно з цим Законом прирівнюються до вкладів. Водночас, абз. 3 ч. 5 цієї статті передбачає, що у разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Такі вимоги забезпечуються накладенням арешту на грошові кошти та майно осіб, до яких вони заявлені, у порядку забезпечення позову. Отже, у досудовому врегулюванні спору передбачено право на звернення з вимогами як Фонду так і уповноваженої особи Фонду до пов'язаних з банком осіб, дії або бездіяльність яких призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної банку (абз. 1 ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Проте, у судовому порядку з відповідним позовом має право звертатися виключно Фонд (абз. 3 ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Норма п. 5 ч. 2 ст. 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка передбачає право Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду у разі делегування їй повноважень заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи, застосована до спірних правовідносин помилково, оскільки ця норма не регулює спірні правовідносини. Таким чином, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку щодо відсутності повноважень Фонду на звернення з цим позовом. Посилання судів попередніх інстанцій на існування усталеної практики в аналогічних правовідносинах відповідно до правової позиції, сформульованої в постанові Верховного Суду у справі № 916/2024/17, суд касаційної інстанції вважає безпідставним, оскільки у цій справі та справі, що переглядається, різні предмет та підстави позову, а також інші обставини справи.

Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов’язання та підстав виникнення відповідного боргу. Враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). Розглядаючи дану справу та відмовляючи ПАТ НАК “Нафтогаз України” в позові в частині стягнення інфляційних втрат суди попередніх інстнацій помилково не врахували зазначені вище вимоги закону та того, що заборгованість за природний газ станом на лютий 2017 вже існувала, інфляційні втрати за лютий 2017 нараховані на суму основного боргу і стягнуті за рішенням Господарського суду Донецької області від 20.04.2017 у справі № 905/822/15, яке набрало законної сили, а тому ОП КГС ВС дійшла висновку, що нарахування інфляційних втрат за наступний період з лютого 2017 по січень 2018 /за поставками січня та лютого 2015/ обґрунтовано здійснено позивачем з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов'язання. Аналогічна правова позиція щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК викладена у постанові ВП ВС від 04.06.2019 у справі № 916/190/18.

Справу передано на розгляд ВП ВС. ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21.06.2017 у справі № 910/2031/16, щодо застосування положень ч. 6 ст. 231 ГК, оскільки вважає, що зазначена норма не встановлює конкретний розмір штрафних санкцій, які підлягають нарахуванню за порушення господарського грошового зобов’язання у випадку, якщо у договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій, однак зазначили щодо їх нарахування відповідно до ст. 231 ГК.