Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Північна надбавка, за своєю правовою природою, не може бути віднесена до компенсаційних витрат, оскільки вона не є відшкодуванням працівникові понесених ним матеріальних витрат, того, що витрачено (має бути витрачено) в процесі виконання трудових обов’язків. Натомість, їй притаманна періодичність виплати та фіксований розмір.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах КГС ВС від 05.06.2019 у справі № 911/1113/15 та від 18.06.2019 у справі № 911/617/15. ОП КГС ВС зазначила, оскільки закриття провадження у справі у даному випадку є наслідком затвердження судом мирової угоди, процесуальні дії щодо затвердження судом мирової угоди та закриття у зв'язку з цим провадження у справі перебувають у нерозривному зв'язку і не можуть розглядатися окремо одна від одної. Для встановлення обставин щодо правомірності закриття провадження у справі у зв'язку із затвердження мирової угоди сторін необхідно перевірити дотримання судом при затвердженні мирової угоди вимог ст. 192 ГПК, зокрема дослідити умови мирової угоди на предмет того, чи відповідають ці умови закону, чи не порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, чи не є вони невиконуваними, а також чи відповідають дії представників сторін мирової угоди інтересам осіб, яких вони представляють, оскільки порушення будь-якої з наведених вимог є безумовною підставою для відмови у затвердженні мирової угоди і, як наслідок, відсутністю передумов для закриття провадження у справі з цих підстав. ОКРЕМА ДУМКА суддів Ткача І.В., Катеринчук Л.Й.

ОП КГС ВС не погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового стягнення спірних витрат на професійну правничу допомогу, вважає, що ухвалюючи рішення і постанову у справі в оскарженій частині (щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу) суди допустили неправильне застосування норм процесуального права, зокрема ст. 126 ГПК, що призвело до прийняття судами попередніх інстанцій незаконних судових рішень у відповідній частині. Господарські суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 ГПК розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу). Натомість положеннями п. 2 ч. 2 ст. 126 ГПК регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат. ОП КГС ВС не вбачає правових підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, наведеного у постанові від 14.11.2018 у справі № 910/8682/18, з огляду на відмінності у нормативно-правовому регулюванні (п. 2 ч. 2 ст. 126 ГПК щодо компенсації витрат адвоката) та різність фактичних обставин у цій справі та справі № 910/8682/18.

БП КГС ВС сформувала висновки щодо застосування норм права Аналіз норми, викладеної в другому реченні абз. 4 ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство, із застосуванням комплексного підходу його інтерпретації дозволяє зробити висновок, що наведений у цій нормі порядок розгляду поточних майнових кредиторських вимог слід розуміти як здійснення розгляду цих вимог у межах провадження у справі про банкрутство за правилами позовного провадження. Кредитор у справі має право оскаржити судове рішення у справі, в якій він не є учасником, у разі впливу цього рішення на наповнення конкурсної маси боржника, розподілення її між кредиторами та формування вимог кредиторів.

БП КГС ВС відступила від висновку щодо застосування норма права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові КГС ВС від 17.04.2018 у справі № 5/173/б, щодо можливості оскарження результатів аукціону особою, яка не була учасником торгів, за наявності доведення майнового інтересу на "власність". БП КГС ВС зазначила, що при вирішенні спорів про визнання прилюдних торгів або аукціону недійсними, слід встановити таке: чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні прилюдних торгів або аукціону; чи вплинули ці порушення на результати торгів та аукціону; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати торгів або аукціону. БП КГС ВС дійшла висновку, що вимагати визнання недійсним результатів аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть боржник (зокрема арбітражний керуючий від імені боржника,) кредитори, зареєстровані учасники аукціону, особи, які вважають себе власником майна, що виставляється на аукціон. Інші особи, які бажали взяти участь в аукціоні, з такими вимогами звертатись не можуть. Вирішуючи питання про спосіб захисту інтересу осіб, які бажали взяти участь в аукціоні, слід мати на увазі, що оспорювання результатів аукціону не призводять до захисту цього інтересу. Дійсно, у разі, коли особа не змогла взяти участь або перемогти в аукціоні, визнання недійсним результатів аукціону саме по собі взагалі не поновлює її прав, адже її правове становище внаслідок визнання аукціону недійсним ніяк не змінюється. Тому застосування даного «способу захисту» на вимогу учасника, інтерес якого порушений, є неприпустимим. Відповідальність організатора аукціону перед особами, які не змогли взяти участь або перемогти на аукціоні передбачена у ст. 53 Закону про банкрутство. Це і є належним способом захисту правомірного інтересу цих осіб. При цьому слід мати на увазі, що право на стягнення штрафу, звичайно, мають лише ті особи, які намагались взяти участь та перемогти на аукціоні. Якщо ототожнити осіб, які бажали взяти участь в аукціоні, із "заінтересованими особами", то можна дійти висновку що вони не бажають досягнення основної мети аукціону у справі про банкрутство - реалізації майна банкрута за найвищою ціною та погашення вимог кредиторів. Системний аналіз норм Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Тож ч. 3 ст. 55 Закону про банкрутство необхідно застосовувати разом з іншими положеннями Закону про банкрутство.

БП КГС ВС дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи порушено норми ч. 4 ст. 75 та ст. 86 ГПК, неповно досліджено всі обставини справи в їх сукупності, а тому рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, а справу № 910/10594/18 слід направити до Господарського суду міста Києва на новий розгляд. При новому розгляді суду необхідно дослідити зібрані у справі докази повно та всебічно дослідити дійсні обставини справи, дати належну оцінку зібраним по справі доказам, їх належності та допустимості, доводам та запереченням сторін і в залежності від встановленого та вимог закону, з урахуванням вказівок викладених в цій постанові, постановити законне та обґрунтоване рішення. Правова позиція, викладена в даній постанові, не є відступленням від правової позиції, викладеної в постанові ВП ВС від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, оскільки фактичні обставини у вказаних справах є відмінними. ОКРЕМА ДУМКА судді В. Пєскова

В ухвалі від 20.08.2019 колегія суддів ККС ВС указала на різні висновки щодо застосування ст.403 КПК, а звідти, й необхідність відступити від одного з них. Однак прицьому Суд не визначився, з яким саме висновком не погоджується (викладеним у рішенні колегії суддів Першої палати або у складі іншої палати). Оскільки в рішеннях, на які посилається Суд в ухвалі від 20.08.2019, немає подібності правовідносин, відсутня й передбачена законодавцем обов`язкова умова для передачі провадження на розгляд ОП ККС. В ухвалі не міститься даних про наявність висновку, викладеного у раніше прийнятому рішенні Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Таким чином, убачається, що колегія суддів фактично порушила питання, яке наразі не може бути предметом розгляду ОП ККС і підлягає вирішенню при перегляді цього кримінального провадження в порядку касаційної процедури за правилами статей 433, 434КПК.

ОП ККС виснувала, що у випадку відкриття касаційного провадження щодо ухвали апеляційного суду про повернення апеляційної скарги, коли після надходження витребуваних матеріалів провадження до касаційного суду стало відомо, що учасник провадження скориставшись своїм правом, передбаченим ч. 7 ст. 399 КПК, повторно подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду, за результатами розгляду якої суд апеляційної інстанції постановив остаточне рішення, що не підлягає касаційному оскарженню, касаційне провадження підлягає закриттю.

ОП ККС виснувала, що кримінально-правові норми, передбачені ст. 70, 75 КК не передбачають окремого порядку призначення покарання за сукупністю злочинів в тих випадках, коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від покарання з іспитовим строком, вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, від відбування якого вона також звільняється з іспитовим строком. Оскільки самостійне виконання таких вироків не засноване на вимогах закону про кримінальну відповідальність, призначаючи остаточне покарання згідно з вимогами ч. 4 ст. 70 КК, суд має право вмотивовано вирішити питання про звільнення особи від відбування остаточного покарання з випробуванням, та визначити іспитовий строк в порядку та в межах, передбачених ст. 75 КК.

Справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд ВП ВС. Підстави передачі: наявність протилежних висновків (щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини), викладених, зокрема, у постановах КЦС ВС від 03.06.2019 у справі № 712/3273/18 та від 03.04.2019 у справі № 686/18993/17-ц, викликає необхідність формування єдиної правозастосовної практики.

ЗП КГС ВС зазначила, що, запроваджуючи механізм взаємних розрахунків між підприємствами паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), визначений Порядком фінансування видатків, держава забезпечує відшкодування частини витрат підприємств ПЕК, пов'язаних із газопостачанням населення, яке користується житловими субсидіями та має пільги з оплати комунальних послуг. Тобто, правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами у цій частині (стосовно розміру пільг та субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача) зазнають імперативного регулюючого впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг і субсидій; соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій. Отже, на виконання таких законодавчих актів держава в особі відповідних державних органів приймає підзаконні нормативні акти. Таким чином, незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсуватиме за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства. Сторони, підписавши спільні протокольні рішення, погодилися з тим, що між ними встановлюється інший (не той, що був передбачений у договорі) порядок розрахунків. ЗП КГС ВС погодилася із висновком судів попередніх інстанцій про те, що відповідач здійснював оплату за природний газ у порядку та на умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 № 792 "Про вдосконалення порядку розрахунків за спожитий природний газ", постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2516 "Про затвердження Алгоритму розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання постачальників природного газу, на яких покладені спеціальні обов'язки", із дотриманням умов п. п. 6.1, 6.2 договору та на підставі спільних протокольних рішень, укладених відповідно до умов постанови Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20, а тому правові підстави для нарахування відповідачу пені, 3 % річних та інфляційних втрат відсутні.

ОП ККС виснувала, що ч. 2 ст. 416 КПК визначає вичерпний перелік випадків, коли при новому розгляді суд першої інстанції може застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, а саме тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв`язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання. При цьому положення ч. 2 ст. 415 КПК не слід розглядати як такі, що дозволяють зробити виключення з указаного правила. У разі встановлення апеляційним судом істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які є підставами для скасування вироку чи ухвали суду і призначення нового розгляду в суді першої інстанції, відповідно до вимог статей 370, 419, 416 ч. 2 КПК він не може залишити поза увагою доводи апеляційної скарги прокурора чи потерпілого щодо необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, оскільки в протилежному випадку це призведене до неможливості застосування такого закону при новому розгляді в суді першої інстанції. Перевіривши обґрунтованість відповідних доводів апеляційних скарг прокурора чи потерпілого, апеляційний суд, крім випадку, якщо знайде їх безпідставними, при скасуванні оскарженого судового рішення з підстав істотних порушень кримінального процесуального закону і призначенні нового розгляду в суді першої інстанції, повинен також указати на неправильність чи передчасність висновків суду в судовому рішенні, яке скасовується, про застосування чи незастосування того чи іншого закону про кримінальну відповідальність чи призначення того чи іншого покарання, як на додаткову підставу для скасування судового рішення. При цьому, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 415 КПК, суд апеляційної інстанції повинен формулювати свої висновки та вказівки лише в такій формі, щоб це не призводило до вирішення наперед указаних в цій нормі питань, але водночас давало би достатні підстави для застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та призначення більш тяжкого покарання у випадку, якщо під час нового розгляду в суді першої інстанції винуватість особи у вчиненні відповідного злочину буде доведено в установленому законом порядку.

ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від висновків, викладених у постанові ОП КГС ВС від 02.04.2019 у справі № 922/765/15, та про необхідність зміни мотивувальної частини ухвали суду апеляційної інстанції щодо підстав відмови у відкритті апеляційного провадження. Відповідно до положень ч.ч. 1, 3, 4 ст. 272 ГПК (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII), якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави; за результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до ст. 282 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції; суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в ч. 1 цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи. Разом з тим, р. ХІ "Перехідні положення" ГПК (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII) не передбачає повторного апеляційного перегляду судових рішень, які були переглянуті в апеляційному порядку за правилами ГПК (у редакції, яка була чинною до 15.12.2017). Відтак, здійснення перегляду судового рішення, яке набрало законної сили і є чинним, є порушенням принципу правової певності, оскільки таке рішення не може бути поставлено під сумнів, а здійснення перегляду цього рішення не є виправданим та обґрунтованим, оскільки може мати наслідком порушення прав інших осіб, які покладаються на чинність рішення, здійснюючи свої права та обов’язки протягом усього часу чинності цього рішення. З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Закритого акціонерного товариства "Житомирські ласощі" на підставі ч. 5 ст. 272 ГПК є помилковими. Оскільки апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню апеляційний суд мав відмовити у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Закритого акціонерного товариства "Житомирські ласощі" на підставі п. 1 ч. 1 ст. 261 ГПК. Такі висновки викладені у постанові ОП КГС ВС від 02.04.2019 у справі № 922/765/15.

Для застосування положень ч. ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проєкт додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбачена у наведеній нормі, можлива лише за умови дотримання встановлених такою нормою процедури і строків. Отже, для продовження договірних відносин необхідно волевиявлення на це сторін договору, досягнення ними згоди щодо продовження договору із застосуванням переважного права орендаря на продовження договору оренди, у тому числі на змінених умовах (ч. ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі") або мовчазна згода сторін договору стосовно поновлення договору на тих самих умовах на той самий строк (ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі"). У розумінні наведених положень законодавства основними відмінностями у застосуванні положень ч. ч. 1 - 5 та ч. 6 Закону України "Про оренду землі" є умови додаткової угоди (відмінні від попередніх, або ті самі чи тотожні (ч. ч. 1 - 5 ст. 33 цього Закону) та наявність погодження обох сторін щодо істотних умов договору, або ті самі (ч. 6 ст. 33 цього Закону)) та строк, в який орендодавець повинен повідомити орендаря про відсутність наміру продовжувати або поновлювати договір оренди (у місячний строк після повідомлення орендаря про намір продовжувати договір оренди земельної ділянки (ч. ч. 1 - 5 ст. 33 цього Закону) чи у місячний строк після закінчення строку дії договору (ч. 6 ст. 33 цього Закону)). Проте, задовольняючи позовні вимоги у частині визнання укладеною додаткової угоди про поновлення строку дії спірного договору, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" умови договору оренди землі можуть бути змінені лише за згодою сторін, а у разі недосягнення такої домовленості щодо істотних умов переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється; недосягнення сторонами домовленостей щодо істотних умов договору при їх зміні виключає поновлення договору оренди землі з підстав переважного права (ч. 4 ст. 33 Закону України "Про оренду землі"). Колегія суддів зазначає, що законодавець у ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" визначив алгоритм дій, який зобов'язує орендодавця після отримання листа-повідомлення орендаря: розглянути лист-повідомлення на відповідність вимогам закону; узгодити з орендарем (за необхідності) істотні умови договору; за відсутності заперечень прийняти рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності); укласти з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендареві направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. При цьому необхідно мати на увазі, що заперечення орендодавця стосовно невідповідності листа-повідомлення орендаря із проєктом додаткової угоди вимогам закону не можуть бути відхилені без наведення відповідних причин, а мають бути обґрунтованими і містити конкретні посилання на порушення закону, зазначені у листі-повідомленні або проєкті додаткової угоди, або містити конкретні істотні умови договору, щодо яких орендодавець пропонує зміни. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (ч. 11 ст. 33 Закону України "Про оренду землі"). В той же час, ЗП КГС ВС зазначає, що саме лише визнання відмови протиправною не може бути підставою для поновлення договору оренди землі за ч. ч. 1-5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки для поновлення договору оренди за цими частинами необхідне погодження обох сторін щодо істотних умов договору.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування ч. ч. 2, 4 ст. 849 ЦК, викладеного у постановах КГС ВС від 10.05.2018 зі справи № 916/1591/17 та від 15.02.2019 зі справи № 910/21154/17, оскільки предмет, підстави позову, правове регулювання та предмет доказування у цих справах (про повернення авансового платежу за результатами розірвання договору підряду) є відмінними від даної справи, що не може свідчити про різне застосування норм права. ОП КГС ВС наголошує на тому, що для правильного вирішення спорів про визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови замовника від договору підряду судам необхідно достовірно з'ясовувати обставини того, на підставі якої саме частини ст. 849 ЦК чи умови договору замовник відмовився від договору підряду. Якщо на підставі ч. 2 ст. 849 ЦК, то чи доведена фактична наявність визначених у ній підстав для такої односторонньої відмови.