Окреслені судом касаційної інстанції питання не становлять виключної правової проблеми, вирішення якої було б необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а підлягають вирішенню цим судом у межах своїх повноважень відповідно до вимог закону і вже сформованих ВП ВС правозастосовчих орієнтирів.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Боржник, стосовно якого порушене провадження про визнання банкрутом і введений мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов’язань, щодо яких запроваджений мораторій. За поточними зобов’язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

БП КГС ВС відступила від правової позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 08.08.2018 у справі № 24-7/210-05-824, відповідно до якої у справі про банкрутство, що здійснюється за загальною процедурою, особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу конкурсного (заставного) кредитора з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов'язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення та доведення порушення його прав оскаржуваним рішенням. Щодо прав заставодержателя майна боржника на стадії відкриття провадження у справі про банкрутство БП КГС ВС дійшла висновку, що передбачені Законом про банкрутство наслідки, що настають з моменту порушення справи про банкрутство, полягають, зокрема в обмеженні прав заставодержателя майна боржника вільно обирати способи та процедуру звернення стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно, а також в особливостях задоволення вимог забезпечених кредиторів до боржника - лише в порядку, передбаченому Законом про банкрутство, та в межах провадження у справі про банкрутство. А тому ухвала про відкриття провадження у справі про банкрутство має наслідком зміну порядку задоволення вимог заставодержателя майна боржника, у зв'язку з чим є судовим рішенням, яке ухвалено про права та інтереси цієї особи, що надає заставодержателю права заперечувати у підготовчому засіданні відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з наділенням у такому разі заставодержателя процесуальними правами учасника у справі про банкрутство - щодо подання клопотань, надання доказів тощо, а відповідно і процесуальним правом на оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство у розумінні ч. 1 ст. 254 ГПК. Близькі за змістом висновки наведені в постановах КГС ВС від 17.04.2018 у справі № 904/6950/17 та від 27.09.2018 у справі 906/1157/17. Щодо обов'язків та меж повноважень господарського суду у підготовчому засіданні БП КГС ВС дійшла таких висновків: Якщо справа порушується за заявою кредитора, господарський суд перевіряє відповідність його вимог до боржника розміру, встановленому законом, обґрунтованість цих вимог, їх безспірність, реальну, а не формальну неспроможність їх виконати протягом трьох місяців після відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом, вжиття заходів щодо примусового стягнення за цими вимогами в порядку виконавчого провадження. Завдання підготовчого засідання господарського суду у справі про банкрутство полягає у перевірці обґрунтованості заяви кредитора або боржника щодо наявності ознак неплатоспроможності, а заяви боржника - також і загрози його неплатоспроможності. Крім того, господарський суд перевіряє правовий статус боржника та відсутність перешкод для порушення провадження у справі про банкрутство. Предметом підготовчого засідання є з'ясування наявності підстав, які надають кредитору чи боржнику можливість ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство, тобто ознак загрози неплатоспроможності та виникнення обставин неплатоспроможності боржника.

Друга судова палата ККС ВС виснувала, що ухвали слідчих суддів, постановлені в порядку статей 28, 114 КПК, окремому апеляційному оскарженню відповідно до положень ст. 309 КПК не підлягають.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Скасування в судовому порядку рішень про коригування митної вартості товарів стосовно різних випадків поставок не є підставою для висновку про триваючу системність порушень митного органу в межах здійснення покладених на нього повноважень.

Відступ не здійснювався. Правова позиція. Право на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції у справі за зверненням органів доходів і зборів в касаційному порядку виникає за умови ухвалення постанови судом апеляційної інстанції.

ВП ВС дійшла висновку, якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всі необхідні та залежні від неї заходи, спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення. Процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому с. 290 КПК з тієї причини, що їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК. Якщо у ході розгляду кримінального провадження у суді було задоволене повторне клопотання прокурора про розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, і розсекречено їх, то відповідні процесуальні документи як такі, що отримані стороною обвинувачення після передачі справи в суд, повинні бути відкриті згідно з ч. 11 ст. 290 КПК. Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, розсекречені під час судового розгляду, і сторона захисту у змагальному процесі могла довести перед судом свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД, в сукупності з оцінкою правової підстави для їх проведення, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість. У випадку розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД після передачі кримінального провадження до суду, суд зобов`язаний забезпечити стороні захисту достатній час та реальну можливість для доведення перед судом своєї позиції щодо належності та допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД в комплексі із процесуальною підставою для проведення НСРД з метою реалізації принципу змагальності.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 22.10.2018 у справі № 812/658/17. Правовий висновок. У разі зміни місця обслуговування (обліку) платника податків не відбувається фактичного (компетенційного) або процесуального адміністративного (публічного) правонаступництва контролюючих органів.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 17.07.2019 у справі № 640/46/19 та від 14.02.2019 у справі № 813/4921/17. Правовий висновок. Рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов’язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору оскаржуються в судовому порядку в тримісячний строк за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийняте та вручене платнику податків (скаржнику) у строки, установлені ПК.

Правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг та, зокрема послуг з водопостачання та водовідведення між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, регулюються спеціальними Законами України «Про житлово-комунальні послуги» та «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення». З 26.04.2014 з огляду на набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії» № 1198-VII від 10.04.2014 існує законодавча заборона для суб’єктів господарювання, які не провадять господарську діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення та не є ліцензіатами у цій сфері, виступати виконавцями цих послуг за відсутності відповідної ліцензії та заборона на укладення з власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем багатоквартирного будинку договорів на надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем). Однак, суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Суди дійшли передчасного висновку про те, що відповідач зобов'язаний виконати умови укладеного між ним та позивачем договору на послуги водопостачання та водовідведення № 9574/4-14 від 13.07.2001, не встановили чи існує у відповідача можливість виконання зобов'язання за цим договором та відповідно не з'ясували, чи є підстави вважати зобов'язання за цим договором припиненими відповідно до ст. 607 ЦК. Крім того, ОП КГС ВС зазначає, що без належного з'ясування судами попередніх інстанцій з достовірністю та в повному обсязі зазначених вище обставин, зокрема щодо того, чи може відповідач бути стороною укладеного між ним та позивачем договором № 9574/4-14 від 13.07.2001 та чи має можливість виконати зобов'язання за договором, суд касаційної інстанції вважає недоцільним та неможливим вирішення питання щодо відступу від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 20.11.2018 у справі 910/17959/17, порушеного в ухвалі Верховного Суду від 24.06.2019 про передачу цієї справи на розгляд ОП КГС ВС.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновків, викладених в постанові КГС ВС від 22.05.2019 у справі № 913/257/18, за яким у відповідача наявне право, передбачене договором та чинним законодавством на обмеження або припинення енергопостачання позивачеві у разі несплати ним своєчасно за спожиту електроенергію, без урахування вимог ст. 6 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення". За змістом положень ст. 6 зазначеного Закону державна політика у сфері питної води та питного водопостачання будується на принципах, в тому числі й заборони відключення об'єктів питного водопостачання та водовідведення від системи енерго-, газо-, теплопостачання як об'єктів життєзабезпечення і стратегічного значення. Відтак, заборону відключення електроенергії об'єктів питного водопостачання та водовідведення прямо передбачено законодавством. Передбачений у ст. 6 Закон України "Про питну воду та питне водопостачання" принцип застосовується з метою попередження екологічної та епідеміологічної кризи, яка може виникнути у разі тривалого відключення об'єктів питного водопостачання та водовідведення від системи енергопостачання. За ч. 2 ст. 10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" визначено, що діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України. Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи даний спір, не врахували зазначені вище вимоги Закон України "Про питну воду та питне водопостачання", не перевірили та не надали належної оцінки статусу відповідача - КП "Попаснянський районний водоканал", що є суб'єктом природних монополій у сфері централізованого водопостачання та водовідведення у Луганській області і є єдиним підприємством на території Попаснянського та Станично- Луганського районів, яке здійснює постачання води населеним пунктам цих районів та у яких не має альтернативних джерел для забезпечення населених пунктів цих районів питною водою, на території яких проживає близько 90 тисяч населення.

Оскільки Постанова Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 № 20 "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій", посилання на яку містить запропонована позивачем редакція п. 9.3 договору, визнана такою, що втратила чинність відповідно до Переліку постанов Кабінету Міністрів України, які втратили чинність, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2017 № 951, то правові підстави для задоволення вимог позивача та визнання укладеним договору на умовах, запропонованих останнім, відсутні. Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 04.12.2018 р. № 1598 "Про внесення змін до Типового договору транспортування природного газу" внесено зміни до Типового договору транспортування природного газу, якою викладено п. 9.3. Типового договору транспортування природного газу в іншій редакції, яка є відмінною від редакцій наведених сторонами. Зокрема, абз.2 п. 9.3 розд. IX Типового договору транспортування природного газу викладено в такій редакції: "Оплата вартості щодобових небалансів оператором газорозподільної системи за рахунок виділених субвенцій з державного бюджету на покриття пільг, субсидій та компенсацій побутовим споживачам проводиться у строки та за процедурою, передбаченою чинним законодавством, у сумі, що не перевищує вартості послуг розподілу фактично спожитого природного газу зазначеними споживачами за розрахунковий період". Однак, на час розгляду справи вказана постанова не набрала чинності, а тому не підлягала застосуванню судом при прийнятті рішення у даній справі. Разом із тим, надалі сторони не позбавлені можливості врегулювати свої правовідносини щодо транспортування природного газу відповідно до Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг "Про внесення змін до Типового договору транспортування природного газу" від 04.12.2018 № 1598.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові КГС ВС від 15.05.2018 справі № 922/2391/17. У ЦК проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме, правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України). Таким чином, суттєва відмінність договору уступки права вимоги є те, що відступлення права вимоги це операція з переуступки кредитором прав вимоги боргу третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу, або ж без такої компенсації взагалі. ОП КГС ВС погоджується і з висновками судів попередніх інстанцій, що оспорюваний договір за своєю правою природою не є договором факторингу, а є договором купівлі-продажу права вимоги, до якого відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК застосовуються положення про відступлення права вимоги (ст. ст. 512-519 ЦК) і звідси випливає, що для укладення договорів, подібних до спірного договору, покупець права вимоги не повинен обов'язково мати статус фінансової установи. Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові ВП ВС від 11.09.2018 у справі № 909/968/16.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах КГС ВС у справах № 916/23/18 від 18.12.2018 та № 916/368/18 від 09.04.2019, оскільки позовна вимога про виселення у даній та вказаних справах є за своєю природою негаторним позовом, який містить вимогу про усунення перешкод у користуванні майном, а відповідно до ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, і у даному випадку Банк є власником орендованих ТОВ "Шевченківський Девелопмент″ нежитлових приміщень. Водночас ОП КГС ВС зазначає, що судами попередніх інстанцій у даній справі при ухваленні рішень в частині визнання недійсним нікчемного Договору оренди не було враховано правову позицію ВП ВС, викладену в постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, а саме, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Отже, у даному випадку позовна вимога Банку про визнання недійсним нікчемного Договору оренди не може бути задоволена, оскільки Банк просив застосувати неналежний спосіб захисту.

Відступлено від висновку в постанові КЦС ВС від 25.07.2018 у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18). Встановлено, що позивач у серпні 2018 року звернувся до суду з вимогами про стягнення середнього зароібтку за час вимушеного прогулу з пропуском строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, не порушивши питання про поновлення пропущеного строку, суд апеляційної інстанції дійшов загалом обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку із пропуском працівником строку звернення до суду. Відступ! від висновку у цій постанові було зроблено у постанові ВП ВС від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19