ОП ККС виснувала, що згідно з ч. 1 ст. 380 КПК, якщо судове рішення, яке є результатом судового провадження та яким вирішено питання, що становило предмет його розгляду, за виключенням рішення слідчого судді апеляційного суду ухваленого в порядку, передбаченому главою 21 КПК, є незрозумілим, суд, слідчий суддя, який його ухвалив, за заявою учасника судового провадження чи органу виконання судового рішення ухвалою роз`яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його зміст. Апеляційному оскарженню, на підставі ч.4 ст. 380 КПК, підлягає лише ухвала суду про роз`яснення судового рішення або відмову у його роз`ясненні постановлена за результатами розгляду заяви про роз`яснення судового рішення, якщо її предметом було судове рішення, яке підлягає роз`ясненню в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 380 КПК.

ОП ККС виснувала, що відповідно до чинного національного законодавства повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК, а саме: або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»,або договір із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги).

Закрито касаційне провадження у справі. Аналіз приписів ч.3 ст. 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави дійти до висновку, що ухвала господарського суду у справі про банкрутство, якою замінено кредитора на його правонаступника не підлягає касаційному оскарженню. ОКРЕМА ДУМКА суддів КГС ВС Катеринчук Л.Й., Банасько О.О., Васьковський О.В., Пєсков В.Г.

БП КГС ВС погоджується із висновками судів попередніх інстанцій у оскаржуваних рішеннях про те, що встановлення забезпеченим кредитором умов та обмежень до процедури реалізації майна Банкрута (надання дозволу на продаж предметів забезпечення за конкретною початковою вартістю, визначення граничних сум щодо зниження вартості тощо) суперечить положенням, викладеним в абз. 2 ч. 4 ст. 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у якому встановлено, що продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, в будь-якому разі здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом. Іншого порядку продажу майна, в тому числі і заставного, у ліквідаційній процедурі, ніж встановленого Законом про банкрутство, не передбачено. Аналіз положень ст. 49 Закону про банкрутство дає підстави дійти висновку, що ліквідатор банкрута визначає організатора аукціону щодо продажу майна банкрута за конкурсом умови якого визначає саме ліквідатор, з урахуванням вимог до організатора аукціону, які передбачені положеннями ч. 6 ст. 49 Закону про банкрутство. Аналіз ст. 43, ч. ч. 1, 5 ст. 44 та ст. ст. 64-66 Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що законодавець, з одного боку, надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (ч. 1 ст. 44 Закону про банкрутство), з іншого (ч. 5 ст. 44 цього Закону) - визначає обов'язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом і тільки після того, якщо продати майно боржника у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. Відтак, слід зробити висновок, що продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (ч. 1 ст. 43 Закону про банкрутство) є обов'язковою умовою початку продажу майна боржника. Але законодавцем не визначено в обов'язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом. Повторний та другий повторний аукціон передбачені у Законі для того, щоб запобігти ситуаціям, коли майно неможливо продати через його завищену початкову вартість. Слід мати на увазі, що оцінка майна, зокрема як ЦМК, це всього лише прогноз щодо ціни, яку, можливо, можна виручити за майно, який може й не здійснитися. При цьому, на розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами, чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). БП КГС ВС вважає, що механізм реалізації захисту права кредитора, у тому числі і заставного, від помилки або незаконних дій ліквідатора під час продажу заставного майна, може бути реалізований в порядку та на підставах положень ст. 111 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". ОКРЕМА ДУМКА суддів КГС ВС Катеринчук Л.Й., Банаська О.О., Пєскова В.Г.

Щодо наслідків ухвалення рішення про приватизацію боржника БП КГС ВС дійшла висновку, що: - з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України; - господарські суди, які здійснюють провадження у справах про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, повинні враховувати обов'язкову вимогу законодавця та застосувати імперативні вимоги ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (окремо або разом з нормою п. 4-3 р. X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство) щодо припинення (закриття) провадження у таких справах у разі прийняття компетентним органом рішення про приватизацію державного підприємства-боржника на будь-якій стадії провадження у справі, незалежно від того, яка судова процедура банкрутства застосовується до боржника і на яких стадіях розгляду перебуває ця справа про банкрутство (розпорядження майном, санація, ліквідація). Отже, для прийняття рішення про закриття/припинення провадження у справі про банкрутство боржника на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" необхідним і достатнім є встановлення судом на підставі поданих сторонами доказів у справі обставин належності Державі Україна прямо або опосередковано частки акцій цього боржника, що перевищує 50 % акцій, та чинності (на момент ухвалення відповідного судового рішення) прийнятого стосовно боржника рішення про приватизацію. Винятком з цього правила є боржники, що ліквідуються за рішенням власника. Обставини здійснення процедури приватизації об'єкта боржника законодавцем до уваги не беруться. У зв'язку з викладеним відсутні підстави відступати від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах КГС ВС у справах № 905/338/15 та № 1/17-3666-2011. Щодо корпоративної частки Держави Україна у статутних капіталах підприємств, господарських товариств Інформація щодо корпоративних прав держави - акції (частки, паї) у статутних капіталах підприємств, господарських товариств, які належать державі, що внесена та міститься у Єдиному реєстрі об'єктів державної власності, є публічно доступною для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадян інформацією, оприлюднюється у формі відкритих даних на офіційному веб-сайті Фонду державного майна України, що здійснює контроль за повнотою даних, які вносяться до Реєстру, а тому з огляду на її зміст та порядок внесення до цього Реєстру (п. 9.11) закон не вимагає підтвердження додатковими доказами розміру частки корпоративних прав держави у статутних капіталах підприємств, господарських товариств. ОКРЕМА ДУМКА суддів КГС ВС Васьковського О. В. та Погребняка В. Я.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВСвід 06.05.2019 у справі № 904/2425/18, оскільки у даному випадку з апеляційною скаргою зверталась Закарпатська митниця, яка є відповідачем у справі, і на неї не поширюються вимоги законодавства щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних та касаційних скарг у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. ОП КГС ВС зазначає, що у даній справі № 906/770/17 предметом позову є відшкодування шкоди, яка завдана Закарпатською митницею. Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється виключно за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. Тобто позивачі, які згідно із ст. 3 Закону України "Про судовий збір" звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і у разі подання ними апеляційних та касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ОП КГС ВС від 20.06.2018 у справі № 914/1748/17. Також порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 21.03.2018 у справі № 761/24881/16-ц.

ОП ККС виснувала, що за змістом абз. 2 ч. 3 ст. 395 КПК, якщо ухвала слідчого судді постановлена без виклику особи інтересів якої вона стосується та яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи має обчислюватись з дня отримання копії судового рішення, незалежно від наявності інших джерел інформування про прийняте рішення.

ОП ККС виснувала, що за змістом ч. 3 ст. 31, ч. 2 ст. 383, ст. 384 КПК обвинувачений у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, має право на розгляд кримінального провадження щодо нього в суді першої інстанції судом присяжних, проте таке право не виникає на стадії перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами.

ОП ККС виснувала, що з урахуванням положень ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 418 та ч. 1 ст. 420 КПК, які не містять заборони щодо постановлення одночасно двох різних процесуальних рішень за результатами апеляційного розгляду кримінального провадження, колегія суддів вважає, що у випадках порушення в апеляціях питання про погіршення становища одних засуджених (виправданих) та про скасування чи зміну вироку суду першої інстанції щодо інших таких осіб з інших підстав, апеляційний суд, за наявності для того підстав, постановляє вирок тільки щодо тих засуджених (виправданих), становище яких погіршується, а щодо решти виносить ухвалу.

Справу № 916/2286/16 передано на розгляд ВП ВС. ОП КГС ВС зазначила, що ця справа містить виключну правову проблему у зв'язку з неоднаковим тлумаченням судом касаційної інстанції положень закону, якими врегульовано правовідносини, що виникають з договорів відступлення права вимоги та факторингу: щодо з'ясування правової природи зазначених правочинів, їх розмежування; застосування наслідків недотримання сторонами вимог щодо форми, змісту, суб'єктного складу цих договорів; підстав недійсності (нікчемності) зазначених договорів; вирішення питання щодо можливості заміни сторони у зобов'язанні на підставі цих правочинів, у тому числі як підстави для здійснення заміни учасника у правовідносинах процесуальних.

Питання, які поставлені касаційним судом перед ВП ВС, врегульовані нормами КПК та вирішені у правовому висновку ОП ВС. Водночас, посилання ККС ВС на положення процесуальних норм інших юрисдикцій, якими уніфіковано строк на апеляційне оскарження рішення суду, само по собі не свідчить про наявність виключної правової проблеми та не може бути підставою для передачі кримінального провадження на розгляд ВП ВС з огляду на те, що усі інші види судочинства не мають у своїй структурі стадії досудового розслідування, в якій діє слідчий суддя.

Перевіркою підстав для передачі кримінального провадження на розгляд ВП ВС встановлено, що під час підготовчого судового засідання головуючий роз`яснив обвинуваченим їх право на розгляд кримінального провадження судом присяжних, що зафіксовано на технічному записі судового засідання. Отже, правовідносини, що виниклии у двох вищевказаних кримінальних провадженнях, не є подібними, а обставини кримінального провадження, з яких виходила колегія суддів, не відповідають дійсним.

БП КГС ВС дійшла висновку, що судові рішення щодо спростування майнових дій боржника підлягають касаційному оскарженню. На підставі ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у справах про банкрутство можуть визнаватися недійсними не лише правочини, але й спростовуватися майнові дії боржника. Отже, спростування майнових дій боржника - це заперечення, відхилення, оспорювання фактичних даних чи обставин, що визначають правомірність майнових дій боржника, та може мати форму визнання недійсними (незаконними, нечинними) дій боржника, які вчинені щодо розпорядження його майном на підставі рішень власника або його органів управління (керівника боржника, власника боржника, загальних зборів боржника тощо). Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачені підстави для спростовування майнових дій боржника у разі вчинення таких дій у підозрілий період, наслідком яких стала його неспроможність або неможливість виконання ним зобов’язань перед кредиторами.

До доводів скаржника про відсутність доказів виконання прокурором вимог ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", то ОП КГС ВС зазначає таке. Відповідно до абз. 1 і 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті. Згідно з абз. 1, 2, 3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Суди попередніх інстанцій, встановивши обставини, пов'язані з неналежним виконанням ДФС визначених законодавством повноважень та невжиттям нею жодних заходів цивільно-правового характеру щодо відновлення порушених інтересів держави та усунення порушень у сфері використання бюджетних кошів, дійшли висновку на підставі наявних у справі та оцінених доказів, що прокурор належним чином обґрунтував наявність порушення інтересів держави та необхідність представництва таких інтересів в суді прокуратурою.

ОП КГС ВС погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність підстав для застосування до відповідача відповідальності за неналежне виконання грошового зобов'язання та нарахування відповідачу в період з лютого 2015 року по січень 2018 року інфляційних втрат та 3% річних на суму основного боргу з огляду на встановлені судом апеляційної інстанції обставини виконання відповідачем договірних зобов'язань з розрахунку за поставлений природний газ на змінених умовах щодо строку виконання грошового зобов'язання згідно з п. п. 3, 4 Мирової угоди 20.06.2012, укладеної сторонами в порядку п. 2.6. ст. 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію". Такий висновок узгоджується з правовою позицією КГС ВС, викладеною у постановах від 20.11.2018 у справі № 908/251/18, від 11.06.2019 у справі № 904/8731/17 та від 26.06.2019 у справі № 914/1111/18 у подібних правовідносинах, від якої ОП КГС ВС не вважає за необхідне відступати. Доводи позивача про невідповідність висновків апеляційного суду про те, що укладена сторонами спору мирова угода у справі № 18/15-10 є правочином про зміну строку виконання договірного зобов'язання щодо розрахунку відповідача за поставлений природний газ та правовій позиції Верховного Суду України у постанові від 09.11.2016 у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011) щодо відсутності в мирової угоди ознак договору в цивільно-правовому розумінні, ОП КГС ВС відхиляє, як необґрунтовані, оскільки у даній постанові Верховним Судом України не зроблено висновків щодо правової природи мирової угоди, про які зазначив позивач у касаційній скарзі.