ОП ККС виснувала, що притягнення докримінальної відповідальності за ч. 1 ст.389КК, зокрема за ухилення від виконання покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами особи, котру вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 126 КУпАП (керування автомобілем особою, позбавленою права керування транспортними засобами), виключається у випадку, коли юридичні заходи та наслідки правового реагування на суспільно небезпечну поведінку є непередбачуваними та непропорційними для такої особи; встановлені факти, які двічі призвели до притягнення до відповідальності, були нерозривно пов`язані між собою, а оцінка у кримінальному провадженні по суті стосувалася тих самих фактів, що досліджувались у провадженні про адміністративне правопорушення, і значну їх частину покладено в обґрунтування кримінального обвинувачення. У цьому випадку обвинувачення є несумісним із гарантіями, передбаченими у ст. 4 Протоколу № 7, а ухвалення обвинувального вироку суперечить приписам ч. 3 ст. 2 КК.

КП КГС ВС звертає увагу, що вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. У зв'язку з цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв'язку. Така позиція викладена в постанові ВП ВС від 02.10.2019 у справі № 127/16567/17. Як правильно враховано судами попередніх інстанцій, частка у статутному фонді обмежується саме розміром внеску позивача, але при виході з товариства позивач мав право на виплату не частки у статутному фонді, а вартості майна товариства пропорційної його частці у статутному фонді, що визначається виходячи з вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов'язань (тобто вартості чистих активів). КП КГС ВС погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що за відсутності у статутному фонді (капіталі) товариства частки позивачки, у неї відсутні будь-які корпоративні права у товаристві. Судами також правомірно зазначено, що невиплата при виході з товариства частки майна, пропорційної внеску у статутний фонд, тягне за собою право позивача вимагати від товариства здійснення такої виплати. Вказуючи про це в судових рішеннях, суди попередніх інстанцій не виходили за межі судового розгляду, як зазначає скаржник, а надавали оцінку аргументам позивача, викладеним у позовній заяві. Доводи скаржника про те, що заява про вихід від 25.10.2002 не може бути належним доказом волевиявлення заявника щодо виходу, спростовуються тим, що позивач своїми діями, вчиненими у 2002-2003 рр., забравши 15.01.2003 засновницький внесок із статутного фонду в розмірі 673,00 грн., реалізував свої наміри, викладені у власноруч написаній заяві від 25.10.2002. Встановивши, що участь позивача у ТОВ “Прогрес” припинилася ще у 2002 році, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що оскаржуваним в даній справі рішенням загальних зборів (учасників) ТОВ “Прогрес”, оформленим відповідним протоколом, корпоративні права позивача порушені не були, оскільки їх станом на 2006 рік у позивача не існувало.

В ухвалі не сформульовано, у чому полягає виключність проблеми застосування ч. 2 ст. 392 КПК після вищевказаного рішення Конституційного Суду України, і не наведено обгрунтування неможливості вирішити цю проблему колегією суддів під час касаційного перегляду, враховуючи, що не зазначено жодного прикладу різного підходу у правозастосуванні під час такого перегляду. Саме ККС ВС своїми рішеннями урегульовує судову практику апеляційних судів з метою її єдності і сталості. Тому посилання колегії суддів в ухвалі на три приклади з практики апеляційних судів, не свідчить, що поставлена проблема набула виключності.

Ухвала колегії суддів ККС ВС не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми і того, що передача кримінального провадження на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правовозастосовчої практики. Колегія суддів не розкриває процесуального та матеріального аспектів виключності правової проблеми у цій справі. Навпаки, наводить перелік правових норм в їх системному зв’язку між собою та робить беззаперечний висновок про наявність у прокурора повноважень щодо звернення в порядку касаційної процедури із касаційною скаргою із зазначених вище питань.

ВП ВС дійшла висновку, якщо колегія суддів, палата, яка розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об’єднаної палати Касаційного кримінального суду, то вона передає таке кримінальне провадження на розгляд цієї ж об’єднаної палати. Об’єднана палата касаційного суду може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі цієї ж об’єднаної палати. Передбачене ч. 6 ст. 393, ч. 6 ст. 425, п. 15, 20 ч. 2 ст. 36 КПК право на подання апеляційної та касаційної скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, визначеної в порядку ст. 37 КПК, не обмежується його участю в судових засіданнях з розгляду конкретного кримінального провадження у судах попередніх інстанцій. Якщо прокурор був включений до групи прокурорів, однак не брав участі у судових засіданнях, він має право на подання апеляційної чи касаційної скарг. Група прокурорів, визначена у конкретному кримінальному провадженні відповідно до с. 37 КПК, діє як єдиний суб’єкт на стороні обвинувачення – прокурор.

Справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд ОП КГС ВС. Підстава передачі: відступ від висновків, викладених ОП КГС ВС у постанові від 03.10.2019 у справі № 911/918/15 щодо застосування приписів ст. 192 ГПК.

ОП ККС виснував, що Обов`язкове залучення експерта для проведення експертизи необхідне за наявності двох підстав: по-перше, коли характер об`єктивних обставин, які мають значення для кримінального провадження, неможливо достовірно встановити без залучення особи, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями (що є загальною підставою проведення експертизи в кримінальному провадженні, передбаченою ч. 1 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII); по-друге, коли мають місце обставини, передбачені ч. 2 цієї норми. Імперативність п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII щодо призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або інші цінні папери, що мають грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків, шкоди, заподіяних кримінальним правопорушенням, можливо достовірно встановити без спеціальних знань, а достатньо загальновідомих та загальнодоступних знань, проведення простих арифметичних розрахунків для оцінки даних, отриманих за допомогою інших, крім експертизи, джерел доказування. У решті випадків сторона обвинувачення на стадії досудового розслідування зобов`язана незалежно від наявності інших доказів, за допомогою яких можливо встановити розмір матеріальних збитків, звернутися до слідчого судді з клопотанням про залучення експерта (а в редакції Закону № 187-IX залучити експерта).

ОП ККС виснувала, якщо суддя-доповідач апеляційного суду відкрив кримінальне провадження за нововиявленими обставинами за заявою особи, а в подальшому воно внаслідок ліквідації суду було передано до новоутвореного суду, то цей суд вправі вирішувати питання, які виникають на етапі відкриття кримінального провадження за нововиявленими обставинами за правилами ст. 464 КПК.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС в ухвалах від 27.04.2018 у справі № 816/114/18, від 16.05.2018 у справі № 142/207/18, від 19.07.2018 у справі № 820/4578/18, від 31.08.2018 у справі № 265/3328/18. Правовий висновок. Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення пп. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу VII Перехідних положень КАС, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до ст. 297 КАС.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС та СП КАС ВС в ухвалах від 10.04.2019 у справі № 808/1984/18, від 20.12.2018 у справі № 821/1468/17, від 12.07.2019 у справі № 820/721/17, від 20.11.2018 у справі № 345/2563/17, від 02.04.2019 у справі № 823/2491/18, про наявність підстав для задоволення клопотання про повернення сплаченого судового збору на підставі п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» у справах про закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою від касаційної скарги. Правовий висновок. П. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» передбачає можливість повернення судового збору лише у випадку закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв’язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Повернення судового збору у випадку закриття касаційного провадження п. 5 ч. 1 ст. 7 цього закону не передбачає, що унеможливлює задоволення клопотання позивача про повернення судового збору.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС в ухвалі від 24.07.2018 у справі № 211/797/18 (2-а/211/84/18), про те, що норми ст. 286 КАС є спеціальними по відношенню до ст. 295 КАС, а відтак строк на апеляційне оскарження судового рішення становить десять днів з моменту його проголошення, а не з дня вручення повного рішення суду. Відлік строку на апеляційне оскарження з дати отримання особою постанови суду для термінових справ нормами КАС не передбачений. Правовий висновок. У випадку застосування порядку обчислення строку на апеляційне оскарження з моменту проголошення рішення суду, якщо позивач не був присутній під час проголошення судового рішення і про прийняте судове рішення дізнався лише після його отримання, є порушенням прав позивача на апеляційне оскарження.

ОП КГС ВС у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК. Разом із тим, у ч. 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Зокрема відповідно до ч. 5 ст. 129 ГПК під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК, визначені також положеннями ч. ч. 6, 7, 9 ст. 129 цього Кодексу. Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК).

Викладена в постанові ОП КГС ВС від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 правова позиція має враховуватись при вирішенні усіх наступних спорів у подібних правовідносинах. За змістом ч. 2 ст. 302 ГПК України у разі незгоди з висновками щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні об′єднаної палати, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати. Необхідності відступати від висновків, викладених в усіх раніше постановлених рішеннях (до ухвалення об′єднаною палатою відповідної постанови) немає.

Обґрунтування подібності правовідносин ухвала колегії суддів не містить. Колегія суддів припустилася в ухвалі суперечностей щодо мети передачі кримінального провадження на розгляд ВП ВС. Так, в ухвалі зазначено про бажання колегії суддів відступити від висновку Великої Палати, викладеного в п. 63 постанови від 16.01.2019 та уточнити висновок ВП ВС, викладений у постанові від 16.10.2019, а у підсумку частково відступити від висновків, викладених в обох постановах ВП ВС. Між тим, частковий відступ від висновку та його уточнення не передбачено законом (ч. 4 ст.4341 КПК).

ОП ККС виснувала, що під час апеляційного перегляду рішень слідчих суддів апеляційний суд не вправі ухвалювати рішення про залишення апеляційної скарги без руху та про її повернення, якщо особа не усунула недоліків, оскільки положення ст. 398 КПК, частин 1, 2 та п.1 ч.3 ст. 399 КПК застосовуються до апеляційних скарг, поданих на судові рішення, передбачені частинами 1, 2 ст. 392 КПК, а що стосується оскарження судових рішень, передбачених ч.3 ст. 392 КПК (ухвали слідчого судді), то застосуванню підлягають положення ст.422 КПК.