Мотиви, викладені в ухвалі КГС ВС не відповідають вимогам,ч.5 ст. 302 ГПК, і в тому числі щодо кількісних і якісних характеристик таких справ, як і судом не обґрунтовано, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. ВП ВС вважає за необхідне: Відступити від висновку КЦС ВС викладеного у його постановах від 25.04.2018 у справі № 399/374/16-ц, від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 376/2038/14-ц, від 11.02.2019 у справі № 183/4638/16, від 13.03.2019 у справі № 532/1150/17, від 20.03.2019 у справі № 587/260/17, та від 03.04.2019 у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини. Відступити від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства. Відступити від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством. Відступити шляхом конкретизації від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах ВСУ від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц і від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

Для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов`язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду) третій особі належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов`язків покупця відповідної речі. До спірних правовідносин за аналогією закону підлягають застосуванню положення ч. 4 ст. 362 ЦК, яка регулює подібні правовідносини, а саме визначає порядок захисту переважного права співвласника майна на придбання частки іншого співвласника при її відчуженні останнім. За змістом ч. 2 ст. 777 ЦК переважне право наймача на придбання предмета найму (оренди) існує щодо тієї ж самої речі, яка передана йому в найм (оренду). Тобто предмет найму (оренди), що використовується особою на підставі відповідного договору найму (оренди), та предмет, який планується до продажу власником речі, мають бути ідентичними. Вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Позовні вимоги про визнання права власності на таке майно не підлягають задоволенню, оскільки орендар на момент звернення до суду права власності на спірну річ не набув.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, а саме стосовно тверджень про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої ч. 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі".

ЗП КГС ВС зазначила, що визначення способів захисту прав на землю врегульовано спеціальними нормами ст. 152 ЗК, а також положеннями ч.ч. 1 та 2 ст. 5 ГПК, а тому не потребує застосування інших кодексів України. З огляду на наявність у справі № 922/2652/17 іншої позовної вимоги (про звільнення земельної ділянки), яка забезпечила ефективність обраного способу захисту, ЗП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо належності обраного прокурором способу захисту із застосуванням норм ст. 15, 16 ЦК та ст. 20 ГК при вирішенні спорів у земельних правовідносинах, викладеному у постанові КГС ВС від 15.05.2018 у справі № 922/2652/17. Проте, з урахуванням наведеного вище та характеру спірних земельних правовідносин у справі, що розглядається, КП КГС ВС вважає за необхідне уточнити цей висновок, виклавши його без посилання на норми інших кодексів України у такій редакції: "З огляду на встановлені ст. 152 ЗК способи захисту прав на земельні ділянки та визначені ст. 5 ГПК вимоги щодо ефективності способу захисту права, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь - яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв'язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред'явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права." ОКРЕМА ДУМКА суддів Мачульського Г.М., Кушніра І.В.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 03.12.2019 у справі № 1440/1965/18. Правова позиція. Відсутність в акті перевірки підпису однієї з посадових осіб контролюючого органу, яка її проводила, стосується оформлення результатів перевірки та не може бути самостійною підставою для визнання недійсними рішень контролюючого органу, прийнятих на підставі такого акта, при відсутності порушень правил проведення перевірки.

ВП ВС підтримала власний висновок, викладений у Постанові від 21.11.2018 у справі № 462/6473/16-ц щодо порядку розподілу процесуальних витрат у кримінальному провадженні, зазначивши, що КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Не вирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання. Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат.

Спір з приводу оскарження неправомірних дій військово-медичної установи про відмову у наданні послуг з медичного обслуговування та медичної допомоги відноситься до компетенції адміністративних судів.

У цій справі спірні правовідносини виникли у процедурі примусового виконання виконавчого листа, виданого Святошинським районним судом м. Києва. Те, що цей лист стосується виконання рішення арбітражного суду, дозвіл на визнання та виконання якого надав Апеляційний суд міста Києва, не змінює факт видачі виконавчого листа саме судом, а не іншим органом. Питання юрисдикції суду щодо спорів про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, ВП ВС вирішувала у постановах від 12.09.2018 у справі № 442/2270/17-ц, від 20.09.2018 у справі № 324/1018/17 і від 5.12.2018 у справі № 422/2248/17.

ВП ВС частково відступила від висновку КАС ВС щодо порядку повернення коштів, розміщених недержавним пенсійним фондом в банківській установі, щодо якої розпочато процедуру ліквідації, визначивши, що активи недержавних пенсійних фондів (пенсійні активи), які були проінвестовані до 11.07.2014, не повинні були включатись до ліквідаційної маси банку та мали повертатись банками недержавним пенсійним фондам під час проведення тимчасової адміністрації або ліквідації такого банку.

ВП ВС зазначає, що відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можна лише за умови, якщо у справі, яка розглядається, викладено правовий висновок щодо застосування цієї норми права, та за умови відкриття касаційного провадження у цій частині. Однак ВС не відкрив касаційне провадження в частині вимог касаційної скарги, які, на думку колегії суддів КЦС ВС, стали підставою для відступу від висновку, викладеного в постанові КАС ВС від 06.03.2019 у справі № 815/3687/17, щодо застосування ч.3 ст. 33 КАС через призму застосування ч. 3 ст. 34 ЦПК. З огляду на зазначене ВП ВС вважає, що підстави, передбачені ч. 3 ст. 403 ЦПК, для передачі справи на її розгляд відсутні.

ВП ВС виснує, що позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення районної ради про поділ та об`єднання земельних ділянок, внаслідок якого треті особи отримали право користування частиною прибудинкової території позивачів, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Позовні вимоги про визнання визнати недійсним та скасування рішень районної у м. Полтаві ради про поділ та об`єднання земельних ділянок, внаслідок яких, позивачі позбавлені права користування частиною земельної ділянки прибудинкової території багатоквартирного будинку, слід вирішувати за правилами цивільного судочинства, оскільки між позивачами та відповідачем існує спір щодо усунення перешкод у користуванні частиною прибудинкової території багатоквартирного будинку, такий спір щодо права користування. На підставі цих незаконних рішень забудовники протиправно заволоділи суміжними з їх прибудинковою територією земельними ділянками, а також незаконно заволоділи частиною їх прибудинкової території шляхом перестановки паркану та знищення їхніх насаджень.

ВП ВС підтримала правовий висновок ВСУ щодо застосування статті 120 ЗК (у редакції, чинній у період із 1.01.2002 до 20.06.2007), визначивши, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об’єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об’єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об’єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Якщо сторони в договорі, спрямованому на відчуження будинку, не обумовили розміру земельної ділянки, на якій такий будинок розташований, то встановлення розміру здійснюється відповідно до нормативів, визначених у цій місцевості, та мети, з якою земельна ділянка використовується.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові ВСУ від 22.04.2015 у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. 2, 3 ст. 215 ЦК, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим ВП ВС констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

ВП ВС вважає за необхідне уточнити правову позицію, викладену в постанові від 26.06.2019 у справі 905/1956/15, вказавши, що визначальним чинником для заміни первісного боржника у виконавчому провадженні двома боржниками і відповідно визначення виду відповідальності (основної чи субсидіарної) є саме створення нової юридичної особи шляхом виділу з основного боржника з розподілом зобов`язань за розподільчим балансом між юридичною особою, з якої здійснено виділ, та новоствореною особою. У цій справі про заміну первісного боржника у виконавчому провадженні при створенні нової юридичної особи шляхом виділу з основного боржника суди попередніх інстанцій встановили, що за змістом розподільчого балансу створеній юридичній особі кредиторська заборгованість перед позивачем не передавалась, з чого можна зробити висновок, що правовідносини у цій справі та у справі № 905/1956/15 не є подібними. При виділі юридична особа, з якої був здійснений виділ, не припиняється, юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, є правонаступником юридичної особи, з якої був здійснений виділ, за зобов`язаннями, які перейшли згідно з розподільчим балансом. Водночас юридична особа, з якої був здійснений виділ, та юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, несуть у відношенні одна до одної додаткову (субсидіарну) відповідальність щодо зобов`язань, у яких вони не є основними боржниками після здійсненого виділу в силу вказівки закону, який регламентує процедуру виділу, а не виходячи із змісту матеріальних зобов`язальних правовідносин, які зумовлюють можливість пред`явлення кредитором вимоги до інших осіб, крім основного боржника.