Рішення одного органу управління акціонерного товариства (наглядової ради) не може бути оскаржене в судовому порядку іншим органом товариства або його керівником (генеральним директором), оскільки будь-які спірні питання щодо компетенції, що виникають усередині товариства між його органами у процесі управління, підлягають вирішенню відповідно до його статуту у позасудовому порядку.

ВП ВС вказала, що між сторонами у цій справі відсутні відносини влади та підпорядкування, що є основним критерієм приналежності справи до справ адміністративної юрисдикції. Зі змісту позовних вимог не вбачається обумовлених законом чи договором підстав для виникнення між сторонами справи майново-господарських чи організаційно-господарських зобов`язань. Позовні вимоги позивача фактично зводяться до зобов`язання відповідача в судовому порядку оформити та відобразити в фінансовому та бухгалтерському обліку відповідача витрати, здійснені позивачем під час проведення робіт, що пов`язані із реалізацією програми охорони навколишнього природного середовища, здійсненої за рахунок коштів видатків обласного фонду охорони навколишнього середовища. У питаннях щодо здійснення такого обліку відповідачем позивач не є управненою щодо відповідача особою, а заявлена позивачем вимога не спрямована на відновлення становища, яке існувало до порушення. ВП ВС дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, адже зі змісту вимог не вбачається наявності між сторонами справи юридичного спору в розумінні ст. 124 Конституції України.

ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від зазначеного висновку щодо застосування ст. 31 Закону України «Про автомобільний транспорт», п. 1 ч.1 ст. 231 ГПК, п. 16 ст. 4 КАС, викладеного, в постанові ВП ВС від 04.06.2019 у справі № 903/605/17. Стосовно доводів колегії суддів КГС ВС про те, що рішення ВП ВС не містять прямої вказівки про відступ від протилежних правових висновків ВП ВС, а тому суди продовжують її застосовувати, ВП ВС зазначає, що з огляду на неподібність правовідносин у справах № 819/829/17, № 918/843/17, № 802/1046/18-а та у справах № 903/605/17, № 234/17657/17, № 910/2175/18, № 234/19093/17 ВП ВС протилежних правових висновків у цих справах не висловлювала.

ВП ВС, виснує про те, що землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право. В силу наведених вище норм права після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Подібні висновки неодноразово викладались ВП ВС, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 26.06.2019 у справі № 628/778/18, від 02.10.2019 у справі № 922/538/19. Після проведення державної реєстрації фермерського господарства та переходу до нього в силу вищенаведених норм Закону № 973-IV прав і обов`язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі таке господарство звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним договору оренди землі державної та комунальної власності, укладеного засновником цього фермерського господарства. При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов'язковим.

Відступлення від висновку КГС ВС щодо підстав припинення поруки, визначивши, що збільшення розміру кредиту без погодження з поручителем, навіть за наявності у договорі поруки умови про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов'язання, є підставою для припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК.

Відступ не здійснювався. Правова позиція. При зверненні до адміністративного суду податковий орган самостійно визначає порядок такого звернення: в загальному порядку або відповідно до ст. 283 КАС України з метою термінового розгляду.

ОП КГС ВС зазначила, що зі змісту ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" випливає, що в наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов'язковим на підставі закону. Строк, визначений Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" для укладення договору про пайову участь, – протягом 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов'язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов'язку замовника та не звільняє замовника від обов'язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 08.10.2019 у справі № 911/594/18. При цьому ч. 4 ст. 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що реконструкція об'єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані, відповідно до містобудівної документації на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності можуть здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. Із встановлених попередніми судовими інстанціями обставин вбачається, що відповідач є замовником будівництва (реконструкції). Отже, він зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку ІТСІ населеного пункту шляхом пайової участі, і саме на замовника покладається обов'язок з укладення договору про таку участь та сплати відповідних коштів. Таким чином, попередні судові інстанції дійшли помилкового висновку про відсутність у відповідача обов'язку щодо участі у створенні і розвитку ІТСІ м. Харкова і укладення договору про таку участь. У зв'язку з таким висновком вони не встановили обставин та не дослідили доказів, пов'язаних з тим, чи містить договір, редакцію якого викладено у позовній заяві Департаменту, усі істотні умови, передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", а також чи визначено в ньому розмір пайового внеску у відповідності з цим Законом та іншими обов'язковими для сторін правилами. Водночас у даному разі немає й підстав для відступу від правового висновку КГС ВС у справі № 922/3628/18, оскільки передача судом касаційної інстанції справи на новий розгляд ще не означає остаточного вирішення цієї справи, а, отже, й остаточного формування правових висновків Верховного Суду в ній та в судових рішеннях з неї.

ОП КГС ВС відступає від висновків КГС ВС у постановах від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13 та від 14.01.2020 у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за попередній місяць, оскільки це порушує принципи індексації доходів населення, визначені Законом України "Про індексацію грошових доходів населення", Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін, затвердженого наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007, з дотриманням певної математичної послідовності розрахунку, закладеної у цих нормативних актах. ОП КГС ВС зазначила, що при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003. Порядок індексації грошових коштів визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абз. 5 п. 4 Постанови № 1078). Отже, при обчисленні інфляційних збитків за наступний період, до початкової заборгованості включається вартість грошей (боргу), яка визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній період. ОП КГС ВС погоджується з методикою розрахунку інфляційних збитків відповідно до ст. 625 ЦК, яка передбачає такий математичний підхід, що дозволяє включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу, яка обраховується із застосуванням індексів інфляції, визначених Держстатом України на наступні періоди, без переривання ланцюга розрахунку у випадку зниження інфляції менше 100 % (дефляції).

ОП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права. Приймаючи постанову у цій справі і здійснивши аналіз положень Порядку відкриття (закриття) рахунків та Порядку проведення розрахунків, затверджених Постановою № 792, в сукупності з приписами ч. 6 ст. 11 Закону, ОП КГС ВС дійшла висновку, що хоча Постановою № 792 визначено спеціальний механізм проведення розрахунків, який усуває газопостачальні підприємства від розподілу коштів, сплачених споживачами за спожитий ними природний газ на поточні рахунки із спеціальним режимом використання, однак положення Постанови № 792 не обмежують газопостачальні підприємства у можливості виконати свої обов`язки з оплати отриманого газу за договорами, укладеними з оптовими продавцями, шляхом здійснення розрахунків у інший спосіб, ніж з поточних рахунків із спеціальним режимом використання; не ставлять повноту та своєчасність виконання газопостачальними підприємствами договірних обов`язків з оплати отриманого газу на користь оптових продавців в залежність від оплати газу споживачами; не скасовують і не обмежують відповідальність споживачів перед газопостачальними підприємствами за невиконання обов`язків з оплати за спожитий газ; не змінюють строків здійснення розрахунків за договорами, укладеними між газопостачальними підприємствами та оптовими продавцями, що відповідно не виключає відповідальності, передбаченої умовами таких договорів, зокрема, у вигляді пені за прострочення оплати та виникнення зобов'язань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, з оплати боргу з урахуванням 3 % річних та встановленого індексу інфляції.

ВП ВС у постанові від 08.11.2019 у справі 161/853/19 вже висловлено правову позицію щодо юрисдикції спорів у подібних правовідносинах, зокрема в п. 23 зазначено, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. ВП ВС виснує, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Абзацом 3 ч. 2 ст. 23 ЗУ “Про мисливське господарство та полювання” встановлено, що рішення про припинення права користування мисливськими угіддями, крім випадку закінчення строку користування, приймаються: у випадках, передбачених абз. 5, 6 ч. 1 цієї статті, - адміністративним судом за позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, або органів, уповноважених на надання у користування мисливських угідь щодо застосування такого заходу реагування. Системний аналіз наведених норм КАС та ЗУ “Про мисливське господарство та полювання” дає підстави для висновку, що позови уповноваженого органу про припинення права користування мисливськими угіддями повинні розглядатися адміністративними судами. Як установлено матеріалами справи, предметом заявленого адміністративного позову є припинення права користування відповідача мисливськими угіддями, а не оскарження рішення ради про надання їх у користування. Ураховуючи наведене, ВП ВС вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства.

Доводи про необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях колегії суддів КГС ВС постанови від 04.12.2019 у справі № 910/18439/17 та від 13.01.2020 у справі № 908/2436/18 можуть бути підставою для передання справи на розгляд палати або об`єднаної палати цього ж касаційного суду, а не ВП ВС. В обгрунтування наявності виключної правової проблеми при вирішенні спорів за позовами НАБУ про визнання недійсними договорів щодо застосування норм Закону N 1698-VII до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, КГС ВС послався на дві господарські справи № 910/18439/17 та № 908/2436/18. При цьому, з постанови КГС ВС не вбачається, що висновки суду касаційної інстанції у вказаних справах суперечать один одному, формують різну судову практику, що надає зазначеній правовій проблемі виключного характеру.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. П. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи» (№ 3668-VI), який набрав чинності 01.10.2011, в контексті перехідних положень не регулює питання обмеження максимальним розміром пенсії осіб, у яких на 01.10.2011 вона не досягала максимального розміру (десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність). Оскільки на момент набрання чинності Законом № 3668-VI пенсія позивача не перевищувала законодавчо встановленого максимального розміру, то на позивача не поширюються норми п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону. Метою норми п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 3668-VI є деталізація умов дії положень ст. 2 цього ж закону лише щодо категорії пенсіонерів, яким пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) призначена до набрання чинності цим Законом та перевищує встановлений максимальний розмір пенсії.

У зазначених справах та у справі № 740/4842/15-ц правовідносини не є подібними, вони відрізняються за предметом та підставами позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в зв`язку з чим правове регулювання цих правовідносин є різним. ВП ВС висловлено правову позицію щодо можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, яку викладено у постановах від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) та від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19). Щодо можливості ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті ВП ВС також висловлювала правову позицію, яка міститься у постановах від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16.01.2019 у справах № 73/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

ВП ВС відступила від висновку КЦС ВС, викладеного у його постановах від 25.04.2018 у справі № 399/374/16-ц, від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 376/2038/14-ц, від 11.02.2019 у справі № 183/4638/16, від 13.03.2019 у справі № 532/1150/17, від 20.03.2019 у справі № 587/260/17, та від 03.04.2019 у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини. Також відступила від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства. Відступила від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством. Відступила шляхом конкретизації від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах ВСУ від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц і від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. ВП ВС виснує, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство.