Справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд ОП КГС ВС. Підстави передачі: відступ від висновку щодо застосування п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК, викладеного КГС ВС у п. 21 постанови від 19.02.2020 у справі № 911/584/19, зокрема, що наслідком виявлення судом першої інстанції на стадії підготовчого засідання невідповідності позовної заяви вимогам ст. 173 ГПК є залишення такої заяви без руху з наданням позивачу строку для усунення відповідного недоліку. ОКРЕМА ДУМКА судді Вронської Г.О.

БП КГС ВС відступила від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанова КГС ВС від 18.04.2018 у справі № 922/2362/17, від 02.10.2019 № 910/9535/18, від 17.12.2019 у справі № 01/1494(14-01/1494). БП КГС ВС сформувала висновки про застосування норми права Особа набуває статусу конкурсного кредитора (сторони, учасника провадження у справі про банкрутство) з повним обсягом процесуальної дієздатності (в тому числі правом оскарження судових рішень) за сукупності таких умов: - подання до господарського суду письмових заяв з вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство (ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, ч. 1 ст. 45 КУзПБ); - розгляд господарським судом заяв конкурсних кредиторів у попередньому засіданні суду (ч. 6 ст. 23, ст. 25 Закону про банкрутство, ч. 6 ст. 45, ст. 47 КУзПБ); - визнання вимог таких кредиторів, що формалізується у судовому рішенні господарського суду - ухвалі (ч. 6 ст. 23, ст. 25 Закону про банкрутство, ч. 6 ст. 45, ст. 47 КУзПБ). Ухвала про відкриття провадження у справі про банкрутство має наслідком зміну порядку задоволення вимог заставодержателя майна боржника, у зв`язку з чим є судовим рішенням, яке ухвалено про права та інтереси цієї особи, що надає заставодержателю права заперечувати у підготовчому засіданні відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з наділенням у такому разі заставодержателя процесуальними правами учасника у справі про банкрутство - щодо подання клопотань, надання доказів тощо, а відповідно, і процесуальним правом на оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство у розумінні ч. 1 ст. 254 ГПК.

ВП ВС вважає, що наведене в ухвалі КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи. Мотивація колегії суддів КАС ВС щодо наявності виключної правової проблеми у цій справі фактично зводиться до питання, чи поширюються положення ч.5 ст. 190 КАС на категорію справ, в яких поведінка сторони у справі, зокрема вчинення нею дій з виконання оскарженого рішення суду, може мати значення для вирішення заявлених позовних вимог.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Поліцейським, які звільнились зі служби за власним бажанням, не передбачена можливість виплати одноразової грошової допомоги, навіть за умови, що на час звільнення їм було встановлено інвалідність.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 20.03.2018 у справі № 295/3091/17, від 21.06.2018 у справі № 760/11440/17, від 30.09.2019 у справі № 825/1380/18. Правовий висновок. Право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв'язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду. Обмеження цього права дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01.01.2014 – дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців». Зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).

ВП ВС зауважує, що вона неодноразово з урахуванням висновків ВСУ постанови від 21.05.2014 у справі № 6-16цс14, від 19.11.2014 у справі № 6-175цс14, і від 24.12.2014 у справі № 6-206цс14 вказувала, що, надаючи земельну ділянку, за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно враховувати саме нормативні розміри прибережних захисних смуг, установлені ст. 88 ВК, та орієнтовні розміри та межі водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. ВП ВС виснувала щодо застосування ч.3 ст. 60 ЗК та щодо застосування п. 10 Порядку визначення таке: розміри і межі прибережної захисної смуги, зокрема навколо морських лиманів, встановлюються за проєктами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації щодо встановлення прибережної захисної смуги та з урахуванням конкретних (фактичних) умов забудови, які склалися саме на спірній земельній ділянці на момент її надання. Окрім того, справа № 469/1393/16-ц, постанова ВП ВС в якій від 30.05.2018 згадана у постанові апеляційного суду від 20.08.2019 у справі № 330/1629/18, також стосувалася незаконності передання земельної ділянки водного фонду саме у межах населеного пункту. У постановах у справах № 469/1393/16-ц, № 487/10128/14-ц і № 487/10132/14-ц ВП ВС також застосувала принципи правомірного втручання у право мирного володіння земельними ділянками згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, висловленого у постановах від 21.01.2015 у справі № 6-214цс14 і від 13.01.2016 у справі № 6-931цс15, та від висновку КЦС ВС, висловленого у постанові від 23.05.2018 у справі № 216/5756/15-ц, про те, що подання кредитором (зокрема виконавцем послуг) в порядку, передбаченому ЦПК, заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. ВП ВС виснує про те, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з ч. 2 ст. 264 ЦК з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису ч. 2 ст. 264 ЦК переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (п. 5 ч. 3 ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004). Якщо договором не встановлений інший термін, то з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, а отже, і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу, за яким споживач допустив прострочення.

Передаючи справу на розгляд, КГС ВС посилався, на те, що висновок ВП ВС потребує уточнення, що як підставу для передачі справи на розгляд ВП ВС ст. 302 ГПК не передбачено. Отже, підстави передачі та перегляду судових рішень ВП ВС, встановлені ч.ч. 3-6 ст. 302 ГПК, є вичерпними. За змістом цих положень ВП ВС не наділена повноваженнями щодо уточнення власного висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні.

Відступлення від висновків, викладених в постановах ВП ВС від 19.06.2019 у справі № 826/1793/16, від 28.11.2018 у справі № 826/3486/16 від 21.11.2018 у справі № 810/896/16. ВП ВС вважає зазначені висновки такими, що не охоплюють усієї проблематики цих правовідносин. Зокрема, не враховано, що у спорах, які виникають у зв`язку з невключенням позивачів до переліку вкладників, які мають право на одержання гарантованих коштів за вкладами за рахунок Фонду, через визнання нікчемними правочинів з підстав, передбачених п. 9 ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», обов`язковій перевірці підлягає правомірність застосування вказаної правової норми уповноваженою особою Фонду. У випадку, якщо Фонд чи його уповноважена особа доведуть правомірність віднесення правочину до числа нікчемних, особи, на користь яких перераховано грошові кошти, не можуть вважатися вкладниками банку і відповідно на них не поширюються передбачені ст. 26 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» гарантії відшкодування коштів за вкладами (за умови, що на їх рахунках відсутні інші грошові кошти).

Спір у цій справі виник через наявність перепон у ТОВ щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на яке накладено обтяження у вигляді податкової застави в якості забезпечення сплати податкового зобов`язання ТОВ, так як останнє згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є власником спірного приміщення. За таких обставин предметом судового розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення податкового органу як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки усунення перешкод у реєстрації права власності позивача на спірне приміщення та засвідчення державою вже набутого особою права власності, що вказує на приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. З огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, та враховуючи суб`єктний склад учасників справи, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, а в силу наведених приписів ч. 1 ст. 12 ГПК має вирішуватися судами за правилами господарського судочинства.

Висновок КАС ВС про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що ГРД в розумінні п. 7 ч.1 ст. 4 КАС є суб`єктом владних повноважень, а його висновок має ознаки правового акта індивідуальної дії та впливає на права та інтереси позивачки, створюючи негативні наслідки. За таких обставин цей суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Проте, як свідчить зміст касаційної скарги, ОСОБА_1 вважає, що цей спір підлягає розгляду в суді адміністративної юрисдикції, та всупереч висновкам КАС ВС у касаційній скарзі позивачка не просить про розгляд справи в порядку іншого судочинства, ніж адміністративне. Ураховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на її розгляд. ВП ВС не є належним судом (судом, встановленим законом) для розгляду цієї справи у касаційному порядку.

ВП ВС вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01.07.2004 ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01.07.2004, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. ВП ВС дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку КЦС ВС, що викладений у постанові від 27.06.2019 у справі № 405/7/17, за яким з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01.07.2004, до ЄДР (ч. 2 ст. 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.

ВП ВС відступає від правової позиції, викладеної у постанові ВСУ від 06.04.2004 у справі № 8/140, та зазначає про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання. ВП ВС зазначає про те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов`язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов`язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було. Саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу. З огляду на несплату в установлений строк позивачем самостійно визначеної суми грошового зобов`язання та, відповідно, утворення податкової заборгованості податковим органом правомірно застосовано податкову заставу. Окрім того, виходячи із наявності у позивача податкової заборгованості зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, у ДПІ немає підстав для внесення до інформаційних систем органів доходів і зборів даних про належне виконання позивачем податкового зобов`язання.

Конкретизовано висновки ВП ВС, викладені у Постанові від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК, ч. 1 та 3 ст. 414 ЦПК, а також висновки КГС ВС стосовно застосування п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК, ч. 1 та 3 ст. 313 ГПК, сформульовані у постановах від 16.10.2018 у справі № 910/15792/14, від 25.07.2019 у справі № 903/916/17, від 11.09.2019 у справі № 903/908/17, від 27.11.2019 у справі № 5023/1704/12 і від 15.10.2019 у справі № 910/22289/15, таким чином: "Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах".

Земельна ділянка використовувалася ОСОБА_1 як фізичною особою - підприємцем з метою здійснення підприємницької діяльності. Враховуючи що правовідносини, які виникли між сторонами в цій справі, є господарсько-правовими, оскільки існує спір між ТОВ «Еліта» та ОСОБА_1 саме як суб`єктом господарювання і цей спір пов`язаний зі здійсненням останньою підприємницької діяльності на земельній ділянці, а отже підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У ч. 1 і 2 ст. 414 ЦПК передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених ст. ст. 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених ст. ст. 19, 22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. З огляду на викладене ВП ВС вважає за необхідне рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.