Відступлення від висновків ВП ВС, викладених в постанові від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16. ВП ВС наводить такі висновки щодо застосування положень ст.ст. 126, 127 ЦПК в сукупності зі статтями 284, 286, 287 цього Кодексу: - передбачені ч. 3 ст. 287 ЦПК повноваження суду першої інстанції стосуються саме суті заяви про перегляд заочного рішення (зокрема, подання чи неподання відповідачем доказів по суті справи і доказів поважності неявки в судове засідання, на якому було ухвалене заочне рішення) і не застосовуються у ситуації пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення; - оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та наявності підстав для його поновлення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява. Наслідком пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення за умови відсутності поважних причин для його поновлення є залишення такої заяви без розгляду на підставі ч. 2 ст. 126 ЦПК, а не залишення її без задоволення.

ВП ВС уточнила правову позицію викладену у пункті 50 постанови ВП ВС від 01.06.2021 у справі № 925/929/19, виклавши його в такій редакції: органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності в тих випадках, коли це прямо визначено у відповідних нормативно-правових актах (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився). Також, ВП ВС дійшла наступних висновків: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: - орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; - орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

КУзПБ не містить такої підстави для залишення без розгляду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство як неявка заявника у перше судове засідання. ОП КГС ВС застосувала позицію ВП ВС, викладену у постанові від 10.04.2024 у справі № 454/1883/22, згідно якої надсилання судового рішення на електронну пошту за адресою, зазначеною заявником в його процесуальних заявах, поданих до суду (позовна заява, апеляційна та/або касаційна скарга, заяви/клопотання), в яких наявне прохання про надіслання копій процесуальних документів на електронну пошту, яка не є офіційною, не може вважатися належним врученням та підтверджувати день вручення. Такі дії можна вважати додатковим засобом інформування учасника справи, який посилює реалізацію гарантії учасника бути обізнаним про свою справу. Однак це не звільняє суд від обов’язку надіслати учаснику справи повне рішення у спосіб, встановлений процесуальним законом.

ОП КГС ВС виснувала, що розглядаючи клопотання учасника справи про відстрочення, розстрочення, зменшення розміру або звільнення від сплати судового збору, суди першочергово мають встановлювати: 1) чи передбачає законодавство сплату судового збору за подання документа чи вчинення певної дії; якщо так, то 2) чи визначає законодавство ставку судового збору. За умови, що сплата судового збору не передбачена, суд має відмовити у задоволенні клопотання з підстави відсутності в учасника справи обов’язку його сплати. У такому разі питання про прийняття заяви/скарги до розгляду вирішується в загальному порядку.

КАС ВС послався на те, що вирішення питання заміни боржника у виконавчому документі, що не є судовим рішенням, за заявою органу ДКС України перебуває у площині поза межами правового регулювання процедури, установленої розділом IV «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах» КАС України. Проте, звертаючись до ВП ВС, КАС ВС не обґрунтував кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Під час прийняття рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, суд вправі відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК (ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК) зазначити в рішенні про нарахування відповідних або відсотків, або ж пені до моменту виконання рішення. Не допускається зазначати в рішенні про одночасне нарахування відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення суду. Таке нарахування суд може здійснити лише на підставі процесуального клопотання позивача. Питання про можливість у конкретній справі застосовувати приписи ч. 10 ст. 238 ГПК (ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК) суд вирішує на власний розсуд з урахуванням обставин, що мають істотне значення, на основі принципів розумності, справедливості та пропорційності. Нарахування пені або відсотків у порядку ч. 10 ст. 238 ГПК (ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК) ґрунтується на підставі тих самих норм матеріального права, які є підставою для задоволення позову про стягнення відсотків або пені за порушення виконання зобов`язання. Тобто це ті самі заходи відповідальності, але продовжені на наступний період часу, протягом якого зобов`язання не виконується.

ВП ВС конкретизувала висновок ВП ВС викладений у постанові від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19, зазначивши що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

ВП ВС неодноразово виснувала, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Наведена вище правова позиція підтверджена і у постанові ВП ВС від 08.08.2023 у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), в якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. ВП ВС не вбачає розходжень у судовій практиці щодо врахування сформульованого висновку з приводу недійсності договорів відступлення права вимоги за зобов`язаннями, що виникли на підставі кредитних договорів, у яких новим кредитором є особа (у тому числі й юридична), яка за законом не має права надавати фінансові послуги.

ВП ВС вважає, що немає підстав для прийняття цієї справи до розгляду для вирішення питання щодо відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні ВП ВС, оскільки питання щодо суб`єктного складу у справі № 916/4093/21 ВП ВС не вирішувала. Предметом позову в цій справі була вимога ТОВ «Спрінт А» про визнання протиправним і скасування наказу Міністерства юстиції України про задоволення скарги ОСОБА_3 з підстав, зокрема, прийняття оспорюваного наказу з порушенням п. 1 ч. 2 ст. 37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки за наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не мало повноважень на розгляд скарги у сфері державної реєстрації.

СП КГС ВС відступила від висновків, наведених у постанові КГС ВС від 08.11.2023 у справі № 916/1489/22: - стосовно того, що кредитори банку не можуть вважатися особами, яким завдано шкоду (збитки), допоки банк не буде припинений як юридична особа. І саме з моменту припинення банку як юридичної особи слід вважати, що кредиторам завдано шкоду та можна оцінити її розмір. При цьому, СП КГС ВС частково погодилася із висновком КГС ВС, викладеним у наведеній постанові, стосовно того, що: "тільки після завершення ліквідаційної процедури (продажу активів) та припинення банку можна визначити точний розмір шкоди, завданої Фонду та іншим колишнім кредиторам банку", однак, вважає за необхідне його уточнити, оскільки на її думку, після завершення ліквідаційної процедури та припинення банку можна визначити саме остаточний (залишковий) розмір шкоди (збитків), завданий Фонду та колишнім кредиторам банку. - стосовно застосування ч. 7 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у спірних правовідносинах; - щодо можливості надання правового висновку щодо застосування норми права на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України у разі не зазначення в ухвалі про відкриття касаційного провадження такої підстави касаційного оскарження. ОП КГС ВС виснувала, що - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) набуває право кредитора банку на всю суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а також на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду. Фонд також набуває прав кредитора на суму сплачених Фондом витрат, пов’язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, а також на суму цільової позики, наданої банку протягом дії тимчасової адміністрації; - негативні наслідки від неправомірних дій пов’язаних із банком осіб як для банку, так і для його кредиторів (вкладників) настають саме з моменту віднесення банку до категорії неплатоспроможних та запровадження у банку тимчасової адміністрації; - шкода (збитки) завдана банку внаслідок неправомірних дій пов'язаних з банком осіб, внаслідок яких у банку виникла недостатність активів / майна для задоволення вимог кредиторів (вкладників) та шкода (збитки) завдана кредиторам банку внаслідок неправомірних дій пов'язаних із банком осіб нерозривно пов'язана між собою та не може бути окремими "видами" шкоди (збитків); - при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення пов’язаними з банком особами дій, що спричинили банку збитки; - у справах, в яких процедура ліквідації банку розпочалась до набрання чинності ч. 7 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (тобто до 05.08.2021) і станом на момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення Банку як юридичної особи вказана норма Закону набрала чинності (тобто запис було внесено після 05.08.2021), позовну давність слід обраховувати з урахуванням приписів ч. 7 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; - принцип "jura novit curia" не надає права Верховному Суду, після відкриття касаційного провадження, у позапроцесуальний спосіб (без вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених приписами ГПК України) визначати підстави касаційного оскарження судових рішень у справі на стадії її розгляду.

ОП КЦС дійшла висновку, що у випадку наявності підстав для солідарної відповідальності відповідачів/боржників, кожен з них має право висунути заперечення проти вимог кредитора, які є загальними для всіх боржників та не засновані на особистих відносинах одного з них з кредитором. Оскарження судового рішення у повному обсязі одним з відповідачів, відповідальність якого є солідарною з іншими, та перегляд справи в апеляційному порядку за апеляційною скаргою такого відповідача, не є порушенням принципу диспозитивності цивільного судочинства Підстави для відступу відсутні

Відступили від висновку, викладеного у постановах ВС КЦС від 07.11.2018 у справі № 712/1317/14-ц (провадження № 61-22566св18) та від 07.02.2019 у справі № 522/1516/15-ц (провадження № 61-25870св18). Наявність підстав для визнання недійсними торгів має встановлюватися судом на момент їх проведення. Рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не має зворотної дії в часі і не може породжувати правові наслідки, у тому числі й щодо недійсності торгів, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Постанова від 03.06.2024 Відступили від висновку, викладеного у постановах ВС від 29.07.2020 у справі № 127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та від 22.05.2019 у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61-38040св18). Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Постанова від 03.06.2024 Відступили від висновку щодо застосування норм права (ст. ст. 284, 287 ЦПК) у подібних правовідносинах, викладеного у постановах ВС від 21.06.2023 у справі № 202/3829/16-ц (провадження № 61-1930св23), від 21.06.2023 у справі № 175/3593/20 (провадження № 61-2785св23), від 15.08.2023 у справі № 178/2124/21 (провадження № 61-7811св23) ЦПК не передбачає такої форми участі прокурора у цивільному судочинстві, як подача заяви про перегляд заочного рішення. Апеляційне оскарження заочного рішення прокурором в інтересах держави в особі відповідача має відбуватися без попереднього подання заяви про перегляд заочного рішення до суду, що ухвалив таке рішення.

Ухвала про повернення від 03.06.2024 Відсутність подібності спірних правовідносин у справі, що переглядається, та у справах, від висновків ВС у яких пропонується відступити в ухвалі про передачу справи на розгляд ОП. Зазначене пояснюється розташуванням на землях історико-культурного призначення різних пам’яток – об’єктів культурної спадщини, що відрізняються специфікою правового регулювання порядку їх відчуження.