КГС ВС не виклав правової проблеми, яку містить ця справа, саме щодо правозастосування відповідних норм права, не здійснив посилань на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ з подібними правовідносинами. Питання про застосування положень ЗУ «Про санкції», рішення РНБО від 02.05.2018, постанови Правління НБУ від 01.10.2015 № 654 «Про забезпечення реалізації і моніторингу ефективності персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» можуть бути вирішені судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень.

Відсутня у цій справі виключна правова проблема, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, відсутні підстави для передачі справи на розгляд ВП ВС

ОП КГС ВС не виявила підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, наведеного у постановах від 11.11.2018 у справі № 910/13332/17 і від 15.02.2019 у справі № 910/21154/17. ОП КГС ВС зазначила, що у ст. 849 ЦК передбачено три окремі (самостійні) підстави для відмови замовника від договору підряду, а саме: - підрядник несвоєчасно розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим (ч. 2); - очевидність для замовника невиконання роботи належним чином та невиконання підрядником у визначений замовником строк вимоги про усунення недоліків (ч. 3); - відмова замовника від договору до закінчення робіт з виплатою підрядникові плати за виконану частину робіт та відшкодуванням збитків, завданих розірванням договору (ч. 4). Відповідно, правові наслідки відмови замовника від договору підряду на підставі ст. 849 ЦК є різними. Законність відмови замовника від договору підряду на підставі ч. 2 ст. 849 ЦК у разі недоведення порушень умов договору підряду з боку підрядника не може буде виправдена безумовним правом замовника відмовитися від договору підряду на підставі ч. 4 цієї норми (постанова Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 911/1433/18). У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень гл. 83 ЦК. Отже, правова природа, підстави виникнення і доведення наявності підстав для стягнення збитків або повернення безпідставно набутого майна є відмінними і такими, що врегульовані різними нормами матеріального права.

Здійснено відступ від висновку, викладеного у постановах колегій суддів ПП КАС ВС від 21.08.2018 у справі № 810/3206/17 та від 31.01.2019 у справі № 814/1045/16. Правовий висновок. При оскарженні рішення про коригування митної вартості товарів ціною позову в розумінні пп. 1 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» є різниця митних платежів, що підлягали сплаті з урахуванням митної вартості, розрахованої декларантом, та митної вартості, розрахованої митним органом в оскаржуваному рішенні.

ВП ВС вважає, що посилання касаційного суду на критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право на мирне володіння майном не свідчить про існування виключної правової проблеми, що містить ця справа та вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Окрім того КГС ВС, вказуючи на наявність виключної правової проблеми у цій справі, жодних доводів на підтвердження кількісного критерію існування виключної правової проблеми у спірних правовідносинах не навів.

Відмова від касаційної скарги, закриття касаційного провадження

Заявник касаційної скарги зазначив про те, що вимоги банку про солідарне стягнення суми боргу з ОСОБА_1 , як фізичної особи та з ТОВ «ТД «Вілар» будуть розглядатися окремо у межах господарської справи № 902/422/19 та у справі про банкрутство № 902/561/19 відповідно, що суперечить вимогам статей 2, 11, 20 ГПК та вимогам ст. 42, 48 ЦПК. При цьому скаржник не вказує на те, що ця справа (або частина позовних вимог у ній) відноситься до юрисдикції інших, ніж господарські, судів. Крім того, у поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 , не заперечуючи стосовно правильності розгляду цієї справи за правилами господарського судочинства, просить залишити в силі ухвалу Господарського суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року, якою закрито провадження у цій справі, у тому числі відносно вимог ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням Господарським судом Вінницької області справи № 902/561/19 про банкрутство ТОВ «ТД «Вілар». Наведені скаржником доводи мали б оцінюватися судом касаційної інстанції в контексті встановлення обставин дотримання (або ж порушення) судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

В ухвалі не сформульовано, у чому полягає виключність правової проблеми, і не наведено обгрунтування неможливості вирішити цю проблему колегією суддів під час касаційного перегляду. Крім того, в ухвалі колегії суддів ККС ВС не зазначено жодного прикладу різного підходу у правозастосуванні під час такого перегляду.

ЗП КГС ВС дійшла висновку, що у контексті спірних земельних правовідносин положення ст. 21 Закону України "Про оренду землі" необхідно застосовувати у такий спосіб: нормами ст. 21 Закону України "Про оренду землі" визначено, що розмір орендної плати визначається у договорі, а її обчислення (для сплати) здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором. Законодавчо не передбачено автоматичної зміни розміру орендної плати за договором оренди землі з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки. Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, однак індексація нормативної грошової оцінки не є тотожною індексації орендної плати. Водночас, з урахуванням положень ст. 21 Закону України "Про оренду землі" та принципу свободи договору, сторони договору оренди землі можуть передбачити саме автоматичну щорічну індексацію нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за договором оренди землі. Проте у такому разі, зважаючи на природу індексації, одночасна подвійна індексація орендної плати та індексація нормативної грошової оцінки не повинна застосовуватися. ЗП КГС ВС не виявила підстав для відступу від правової позиції, наведеної у п. п. 39, 41 постанови КГС ВС від 07.10.2019 у справі № 922/3321/18.

Існує усталена практика ВП ВС у спорах за позовом суб`єкта владних повноважень -Державної фінансової інспекції про стягнення коштів, звернених до непідконтрольної установи. Зокрема, правова позиція про те, що такі спори не мають ознак публічно-правових, а стосуються правовідносин між суб`єктом перевірки - підконтрольною установою та особою, до якої Державною фінансовою інспекцією поданий позов, була висловлена ВП ВС у постановах від 29.08.2018 у справі № 816/2394/16, від 03.04.2019 у справі № 804/13208/15, від 03.07.2019 у справі № 826/18840/15.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 24.04.2018 у справі № 905/3245/16, про те, що перебіг шестимісячного строку для пред'явлення позову до перевізника-залізниці починається з часу складання комерційного акту , відповідно до ч. 5 ст. 315 ГК. ОП КГС ВС зазначила, що положення ст. ст. 134, 136 Статуту залізниць України підлягають застосуванню у системному зв'язку з положенням ст. 315 ГК і таким чином, що строк позовної давності починає свій перебіг з дня одержання відповіді на претензію позивача або з дня закінчення строку, встановленого ч. 3 ст. 315 ГК для відповіді на претензію. Враховуючи, що дотримання претензійного порядку не є обов'язковим, то у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності, в розумінні цієї норми ГК України слід виходити з того, що такий перебіг починається після закінчення строку пред'явлення претензії і строку її розгляду (ч. ч. 2, 3 ст. 315 ГК) незалежно від того, чи пред'являлася відповідна претензія до перевізника. Отже, шестимісячний термін для пред'явлення даного позову до залізниці має обраховуватись упродовж 6 місяців, після спливу 6-місячного строку, передбаченого для пред'явлення претензії та 3-місячного строку, передбаченого для надання відповіді на претензію, що узгоджується з положеннями ст. 315 ГК та ст. ст. 134, 136 Статуту залізниць України, оскільки визначений законом строк, в межах якого особа має право звернутися з позовом до суду, не може поглинатися строком на реалізацію права на досудове врегулювання спору. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України у справі № 10-26/166-10-4300 від 19.04.2012, у постановах КГС ВС у справі № 905/729/18 від 11.04.2019, у справі № 910/11614/18 від 13.08.2019, у справі № 905/2303/18 від 10.09.2019. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що до позовних вимог у даній справі підлягає застосуванню позовна давність у шість місяців, яка обраховується відповідно до ч. 5 ст. 315 ГК та її перебіг починається від дати складання комерційного акту, а тому позивачем пропущена позовна давність.

ВП ВС у постанові від 14.12.2021 у справі № 2610/27695/2012 відступає від правового висновку, викладеного у постанові від 04.03.2020 у цій справі № 682/3112/18, в якій, зокрема, оскаржувалася постанова державного виконавця про накладення штрафу у зв’язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів, про те, що відповідно до ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У постанові ВП ВС від 04.03.2020 № 682/3112/18 (провадження № 14-580цс19) з посиланням на ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» зроблено загальний правовий висновок про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. ВП ВС висновує, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв’язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні ч. 2 ст. 63 Закону України № 1404-VIII, яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному ч. 2 ст. 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства. Скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо накладення на нього штрафу в порядку контролю за виконанням судового рішення, тому така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

В Ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд ВП ВС колегія суддів ККС ВС зводить наявність правової проблеми при застосуванні норм права в цій справі до оцінки доказів та їх допустимості, при цьому не аргументує неповноти, суперечливості, неефективності правового регулювання тощо. Крім того не зазначено, як на думку колегії суддів, має вирішуватись поставлена проблема, а також не вказано, що завадило колегії суддів передати кримінальне провадження на розгляд ОП ККС ВС .

ЗП КГС ВС визначила, що в силу імперативних вимог ст. 125 ЗК від однієї особи до іншої особи за правилами ст. 120 цього Кодексу та ч. 3 ст. 7 Закону України "Про оренду землі" не може перейти право оренди земельної ділянки, яке у попереднього землекористувача ще не виникло станом на час відчуження ним будівель, розташованих на цій земельній ділянці, незалежно від дати укладення договору оренди земельної ділянки, оскільки виникненням права оренди є момент державної реєстрації цього речового права, а не дата укладення договору оренди. У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку ст. 1212 ЦК. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею, отже, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК (аналогічний правовий висновок викладено у постановах ВП ВС від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц і від 20.09.2018 у справі № 925/230/17). ОКРЕМА ДУМКА судді Пількова К. М.

БП КГС ВС сформувала висновки про застосування норм права за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до ст. 8 Закону про банкрутство передбачено особливості процедури оскарження та набрання законної сили судовими рішеннями місцевого та апеляційного судів у процедурі банкрутства. Зокрема, ч. 2 цієї статті передбачено право на апеляційне оскарження постанови про визнання боржника банкрутом та усіх ухвал місцевого господарського суду, прийнятих у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених ГПК та цим Законом. Отже, спеціальний закон містить положення, яке виключає можливість апеляційного перегляду ухвал місцевого суду, що не переглядаються за правилами позовного провадження згідно зі ст. 255 ГПК. Разом з тим, ч. 3 ст. 8 Закону про банкрутство передбачено перелік постанов апеляційного суду, які допускаються до касаційного перегляду. При цьому, відсутнє будь-яке спеціальне регулювання щодо можливості оскарження в касаційному порядку ухвал апеляційного суду. З огляду на таке, правильним є застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК щодо допуску до касаційного перегляду ухвал апеляційного суду, прийнятих у справі про банкрутство, як таке, що є загальною процесуальною нормою, яка застосовується до провадження у справах про банкрутство відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК. БП КГС ВС зазначає, що при вирішенні питання щодо можливості касаційного перегляду прийнятого в процедурі банкрутства судового рішення про заміну кредитора правонаступником необхідно враховувати, що господарські суди повинні забезпечувати учасникам справи право на перегляд судового рішення судом вищої інстанції, яким у разі оскарження ухвали апеляційного суду про заміну кредитора (сторони) у справі про банкрутство правонаступником є КГС ВС; подана на таке судове рішення касаційна скарга підлягає розгляду по суті з перевіркою судом касаційної інстанції оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції на предмет правильності застосування норм матеріального та процесуального права та підставності здійснення апеляційним судом заміни кредитора його правонаступником під час апеляційного розгляду справи про банкрутство. Положення ст. 21 Закону про банкрутство не визначають обмеження повноважень апеляційного суду щодо заміни кредитора правонаступником на стадії апеляційного розгляду справи. Разом з тим, ч. 1 ст. 52 ГПК визначено, що у разі заміни кредитора (боржника) у зобов'язанні суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу, про що постановляє ухвалу. Зазначене положення є загальним по відношенню до процесуальних норм Закону про банкрутство, які не містять жодних виключень з такого загального правила. Відтак, здійснення процесуального правонаступництва кредитора у справі про банкрутство на нового кредитора у справі про банкрутство не обмежується виключно повноваженнями місцевого суду. Аналіз приписів ст. 52, ч. 2 ст. 269 та ч. 2 ст. 281 ГПК дозволяє дійти висновку, що до повноважень апеляційного суду належить вирішення клопотань та заяв учасників справи шляхом дослідження доказів та обставин справи, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, клопотанні, заяві; апеляційний суд вправі здійснити процесуальну заміну учасника провадження у випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір. Отже, звернення в ході провадження у справі про банкрутство нового кредитора до суду апеляційної інстанції про заміну первісного кредитора, вимоги якого визнані та включені до реєстру вимог кредиторів, правонаступником за наявності апеляційного провадження не виходить за межі повноважень апеляційного суду; надає можливість особі, до якої перейшли права кредитора боржника, у набутті статусу учасника провадження у справі про банкрутство (нового кредитора) для належного захисту власних майнових прав та інтересів у процедурі банкрутства та прискорює в цілому розгляд справи про банкрутство. ОКРЕМА ДУМКА судді Білоуса В. В. ОКРЕМА ДУМКА суддів Ткаченко Н. Г., Жукова С. В., Огородніка К. М.