ВП ВС виснує, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про порушення ст. 13 Конвенції та встановлення справедливої сатисфакції не є належним способом захисту, а фактично є підставами позову про стягнення моральної шкоди, що є предметом судового розгляду. За таких обставин ВП ВС вважає, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі у вищезазначеній частині є законними та обґрунтованими.

У постанові від 16.01.2019 у справі № 362/75/17 КЦС ВС вказав, що дії відповідача щодо несвоєчасного укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який укладається на пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, не є такими, що обмежені в часі, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов`язків щодо укладення договору про пайову участь у разі незвернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем у цій справі своїх обов`язків є триваючим. Втім, абз.1 ч.9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чітко встановлено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Відповідно з дати, коли позивач довідався чи мав довідатися про те, що об`єкт введено в експлуатацію, але договір пайової участі не укладений і починає перебіг позовна давність. ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного КЦС ВС у постанові від 16.01.2019 у справі № 362/75/17, адже тривале невиконання відповідачем обов`язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску не може бути підставою для незастосування визначеної у ст. 257 ЦК загальної позовної давності до таких правовідносин.

Правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати відповідно до ч.2 ст. 693 ЦК, є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі ч.2 ст. 625 ЦК. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія положень ч.2 ст. 625 ЦК. Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково вважали, що відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів ч.2 ст. 625 ЦК. У зв`язку із цим ВП ВС вважає за необхідне відступити від протилежних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВСУ від 16.09.2014 у справі № 921/266/13-г/7 та від 18.10.2017 у справі № 910/8318/16; у постановах КГС ВС від 07.03.2018 у справі № 910/23585/16, від 14.03.2018 у справі № 910/24853/13, від 26.10.2018 у справі № 910/1775/18, від 20.11.2018 у справі № 916/75/18, від 21.06.2019 у справі № 910/9288/18, від 01.07.2019 у справі № 910/5773/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 17.10.2018 у справі № 923/1151/17, від 18.12.2019 у справі № 906/190/19; у постанові КЦС ВС від 21.11.2018 у справі № 745/26/16-ц.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. При оскарженні податкового повідомлення-рішення платник податків не позбавлений можливості посилатися на порушення контролюючим органом законодавства щодо проведення перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність такого рішення. Протиправність призначення та проведення контролюючим органом перевірки, за наслідками якої було прийняте оскаржуване податкове повідомлення-рішення, указує на протиправність податкового повідомлення-рішення, тому немає необхідності перевірки порушення п. 181.1. ст. 181 ПК як підстави для донарахування суми грошового зобов’язання.

ВП ВС вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у ст. 62 СК не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном. В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу. При посиланні на вимоги ст. 62 СК як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мала довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність. Підстав для відступу від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 08.11.2017 № 6-1447цс1, оскільки спір у справі, що розглядається, відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням.

ВП ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного у Постанові від 10.09.2018 у справі № 920/739/17 стосовно тверджень про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої ч. 6 ст. 33 Закону № 161-XIV.

ВП ВС виснує, що положення ст. 1177 ЦК про відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, завданої третіми особами встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов`язку та не є тотожною такій майновій відповідальності. Реалізація передбаченого у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Законодавчий акт, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами. Також положення Закону не свідчать про наявність у держави обов`язку відшкодувати завдану шкоду внаслідок пошкодження/руйнування усіх таких об`єктів нерухомого майна незалежно від їх цільового призначення (комерційна, промислова, житлова нерухомість, тощо) замість винної особи у розмірі реальної вартості такого об`єкта чи майна, або вартості його відновлення. Отже, передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно. Наведене не є обмеженням визначених Конституцією України прав позивача на підприємницьку діяльність, втручанням у здійснення ним права власності. Дійсно, відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а також в силу ст. 56 Конституції, яка передбачає право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 302 ГПК.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявники не обґрунтували порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 302 ГПК.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, про неналежність обраного позивачем способу захисту шляхом з'явлення вимоги "про зобов'язання укласти договір на умовах запропонованої позивачем редакції договору" (п. п. 4.24-4.30 постанови). З огляду на правові висновки щодо можливості надання позивачу судового захисту відповідно до сформульованого ним предмета позову, про що зазначено у п. п. 23-32 мотивувальної частини цієї постанови, ОП КГС ВС не вбачає підстав для застосування положень ч. 2 ст. 5 ГПК та обрання судом на власний розсуд іншого способу захисту, ніж той, який обрано позивачем та який фактично означає вимогу позивача про укладення в судовому порядку договору в редакції, викладеній у позовній заяві, з посиланням на ст. 187 ГК. ОП КГС ВС погоджується з висновками касаційного суду у постанові 27.02.2020 справі № 916/1422/18 про можливість надання особі судового захисту за позовною вимогою "про зобов'язання укласти договір у редакції, наданій позивачем відповідно до ст. 187 ГК" та не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції. ОП КГС ВС зазначає, що реалізуючи визначене у ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував законодавець у ст. 16 ЦК. Головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту, яке визначається судом з прийняттям до уваги його правових обґрунтувань. Отже, якщо позивач просить суд зобов'язати відповідача укласти договір у поданій ним редакції з посиланням на ст. 187 ГК, то це означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини - про визнання укладеним за рішенням суду договору в редакції, наданій позивачем, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 ЦК та ч. 2 ст. 20 ГК та не вимагає зміни способу захисту цивільного права позивача відповідно до ст. 5 ГПК. ОП КГС ВС не вважає правові висновки у цій справі відступом від позиції ВСУ у справі № 6-110цс12, оскільки такі висновки були уточнені ВСУ у справі № 924/1134/14.

Прийнято відмову комунального підприємства "Київтранспарксервіс" від позову. Визнано нечинними рішення господарського суду міста Києва від 19.12.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/10470/19. Провадження у справі № 910/10470/19 закрито.

ОП КГС ВС зазначає, що наявність вільних під'їзних колій на станції призначення є однією з умов здійснення господарської діяльності з розвантаження вагонів на станції призначення та не спростовує вини відповідача, який допустив скупчення вагонів внаслідок бездіяльності у їх забиранні зі станції призначення. Такий висновок узгоджується з правовими позиціями ОП КГС ВС у постанові від 22.06.2018 у справі № 904/7535/17 та колегій суддів КГС ВС у постановах від 26.06.2020 у справі № 908/1925/19, від 23.06.2020 у справі № 908/1746/19, від 06.04.2020 у справі № 908/1417/19, від 04.11.2019 у справі № 904/5461/18 та від 07.08.2018 у справі № 904/7848/17. Обов'язок щодо сплати збору за зберігання вантажів покладається на одержувача (вантажоодержувача, вантажовласника) у разі, якщо ним було допущено прострочення у вивезенні вантажу з місця загального користування в межах терміну безоплатного користування (п. 5 Правил зберігання вантажів), та у разі затримки залізницею вантажів у вагонах з вини одержувача незалежно від місця затримки зі спливом терміну безоплатного зберігання (п. 8 Правил зберігання вантажів). Нарахування одержувачу збору за зберігання вантажу у вагонах незалежно від місця їх затримки за весь період затримки понад термін безоплатного користування здійснюється залізницею за регульованим тарифом за фактом затримки вагонів, що слідують за адресою одержувача, якщо така затримка сталася з вини одержувача. Пункт 36 Статуту залізниць, як спеціальна норма, що визначає підвищену санкцію (можливість двократного нарахування збору за зберігання вантажу) за окреме порушення, допущене вантажоодержувачем (створення вантажоодержувачем ускладнень на станції призначення з його вини), не містить виключення із загального правила щодо можливості її застосування незалежно від місця затримки вагонів (на станції призначення чи підходах до неї) по маршруту слідування вагонів. Правовий аналіз положень п. 36 Статуту залізниць та п. 8 Правил зберігання вантажів дає підстави для висновку, що збір за зберігання вантажів, у тому числі збільшений до двократного розміру, сплачується незалежно від місця затримки вантажів (на станції призначення чи на підходах до неї (якими можуть бути проміжні станції), на прикордонних, припортових станціях, тощо), коли доставка вантажу на станцію призначення є ускладненою з вини одержувача (відправника). Такий правовий висновок щодо порядку застосування двократного розміру збору за зберігання вантажів викладений колегіями суддів КГС ВС у постановах від 26.06.2020 у справі № 908/1925/19, від 23.06.2020 у справі № 908/1746/19, від 06.04.2020 у справі № 908/1417/19, від якого ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу за наслідком розгляду справи № 908/1795/19.

ОП КГС ВС погоджується з позицією судів попередніх інстанцій про те, що ні умовами договору, ні вимогами чинного законодавства будь-якого коригування та оформлення повторних актів про використану електричну енергію для виставлення коригуючого рахунку не передбачено. Частиною 4 ст. 612 ЦК передбачено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку (ч. 1 ст. 613 ЦК). Враховуючи, що у позивача відсутній обов'язок складання повторних актів про використану електричну енергію, то в даному випадку позивач не є кредитором, що прострочив. У зв'язку з викладеним, відсутні підстави для застосування до правовідносин сторін ч. 4 ст. 612, ч. 1 ст. 613 ЦК. ОП КГС ВС констатує, що в даному випадку між сторонами існував спір щодо обсягу поставленої електричної енергії, яку позивач повинен оплатити. Водночас суди попередніх інстанцій на підставі наявних в матеріалах справи доказів, зокрема висновків експертів, актів про використану електричну енергію, які складалися у 2016-2017 роках і містять підписи обох сторін та рахунків, встановили обставини щодо поставленої відповідачем електричної енергії в тому обсязі, яка зазначена в актах, та дійшли цілком обґрунтованого рішення про задоволення позову. При цьому, під час оцінки наявних в матеріалах справи актів про використану електричну енергію в порядку ст. 86 ГПК судами попередніх інстанцій такі акти не визнавалися неналежними чи недопустимими доказами відповідно до вимог ст.ст. 73, 74, 76, 77 ГПК. ОП КГС ВС погоджується з висновками обох судових інстанцій про задоволення позову, оскільки вони зроблені з правильним застосуванням вимог матеріального права - ст.ст. 11, 509, 525, 526, 610-612, 626, 629 ЦК, ст. 193 ГК.

Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, вносить двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачу має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. ВП ВС у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 відступила від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 13.12.2018 у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зазначивши про те, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов'язання, враховуючи, що за п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Враховуючи те, що ВП ВС у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 сформувала свої висновки щодо застосування абз. 2 ч. 1 ст. 1048 та ч. 2 ст. 1050 ЦК та відступила від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 13.12.2018 у справі № 913/11/18, який також був викладений і в інших постановах КГС ВС, зокрема в постановах від 10.10.2018 у справі № 910/750/18, від 14.05.2019 у справі № 910/22858/17, які були наведені в обґрунтування підстав для передачі цієї справи на розгляд ОП, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у цих постановах КГС ВС. Крім того ОП КГС ВС зазначає про те, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях, оскільки індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Отже можливість нарахування інфляційних втрат на суму простроченого грошового зобов'язання (у даному випадку - на суму заборгованості по кредиту), визначеного в іноземній валюті, виключається. Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК до спірних правовідносин, у яких прострочене грошове зобов’язання виражене в іноземній валюті, викладені у постановах КГС ВС від 07.02.2018 у справі № 910/11249/17, від 11.10.2018 у справі № 905/192/18, від 04.12.2019 у справі № 910/15714/18.

Посилання в ухвалі про передачу справи на постанови ВАСУ та рішення Київського окружного адміністративного суду, як на приклади суперечливої практики, є безпідставним, оскільки в зазначених справах мова про стягнення виплаченої стипендії взагалі не йшла і рішення з цього питання не ухвалювалося. У зазначених справах та у справі яка розглядається, правовідносини не є подібними, вони відрізняються за предметом позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в них інше матеріально правове регулювання спірних правовідносин. Крім того, положення ч.2 ст. 52 Закону України «Про освіту», якою передбачено зобов`язання відпрацювання за направленням, були виключені із Закону України «Про освіту» у зв`язку із прийняттям Закону України № 1556-VII від 01.07.2014 «Про вищу освіту». Отже, йдеться про наявність виключної правової проблеми щодо застосування норми права, яка втратила чинність більше 6 років тому. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передано питання, яке може бути вирішено ОП КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.