ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 18.09.2019 у справі № 905/943/18 щодо оскарження судового рішення особою яка не брала участі у справі, але вважає, що таким судовим рішенням вирішене питання, яке стосується її прав , інтересів та ( або) обов’язків. ОП КГС ВС зазначила, що судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов'язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов'язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема апеляційної скарги. Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку ст. ст. 17, 254 ГПК, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов'язки, та про які саме. Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки цієї особи. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не приймається до уваги. ОКРЕМА ДУМКА судді Катеринчук Л. Й.

ОП ККС ВС виснувала, що суддя-доповідач суду апеляційної інстанції, вирішуючи відповідно до вимог ст. 398 КПК питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою іншої особи (захисника чи представника іншої особи) на вирок на підставі угоди, має впевнитися, що у тексті вироку зазначено такі дані, які прямо вказують на дану конкретну особу, або визнані встановленими такі обставини, які дозволяють апеляційному суду (судді-доповідачеві) з впевненістю ідентифікувати іншу особу; крім того, вирок має стосуватися прав, свобод та інтересів цієї іншої особи. Дані, які містяться у процесуальних документах, складених слідчим або прокурором (обвинувальний акт, повідомлення про підозру, тощо), не можуть слугувати підставою для визнання вироку на підставі угоди про визнання винуватості однієї особи таким, що стосується прав, свобод та інтересів інших осіб.

ОП КГС ВС зазначила, що фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторони не вчинили жодних дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, яка має прояв у формі умислу, спрямованого на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених у договорі. Відсутність хоча б однієї із цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву (аналогічну правову позицію викладено у постановах КГС ВС від 28.02.2018 у справі № 909/330/16, від 01.11.2018 у справі № 910/18436/16). ОП КГС ВС зазначає, що хоча ФОП Сердюков Ю.О. й не довів фіктивності оспорюваного правочину про передачу на відповідальне зберігання з правом користування та реалізації, однак це не позбавляє його можливості звернутися до суду з окремим позовом про захист свого права власності. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування ст. 234 ЦК.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступлення від висновку щодо застосування норм права, викладених у постановах КГС ВС від 24.04.2018 у справі № 908/828/17, від 11.09.2018 у справі № 904/191/18, від 11.12.2018 у справі № 917/100/17, від 11.12.2019 у справі № 924/1236/17, від 21.01.2020 у справі № 910/2538/19, про те, що в разі подання позову з недодержанням правил підсудності і наступного саме закриття провадження у справі, а не відмови або повернення позову, подання такого позову перериває перебіг позовної давності. ОП КГС ВС зазначила, що перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами. Враховуючи викладене, ОП КГС ВС дійшла висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності. Також ОП КГС ВС зазначила, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права. Аналогічна правова позиція викладена у постановах КГС ВС від 02.04.2019 у справі № 902/326/16 та від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від висновків яких ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення.

У справі, що розглядається, та у справі № 918/827/18 суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Таким чином, на розгляд ОП КГС ВС у справі № 911/19/19 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ОП КГС ВС вбачає підстави для відступлення від висновку, викладеного у постановах КГС ВС від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 06.09.2018 у справі № 908/1435/17 та від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18, щодо застосування норм ст.11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". ОП КГС ВС вважає, що підстави пролонгації договорів оренди державного та комунального майна у вигляді так званої "мовчазної згоди" сторін вичерпно врегульовано положеннями ст. 764 ЦК, ст. 284 ГК та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а норма ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не є такою, що унеможливлює "автоматичне" продовження дії договору оренди, оскільки відповідна норма взагалі ніяким чином не регулює питання, пов'язані як із закінченням дії договору оренди, так і з продовженням його дії, тобто спірні правовідносини не є предметом регулювання цієї норми матеріального права. Аналогічна правова позиція викладена у постанові КГС ВС від 20.12.2018 у справі № 910/2822/18 і підстав для відступлення від зазначеного висновку ОП КГС ВС не вбачає. Виходячи з викладеного, ОП КГС ВС вважає законним та обґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору № 55 про передачу майна територіальної громади міста Києва від 29.10.2015 таким, що продовжив свою дію на тих же умовах і на той же строк.

ОП КГС ВС зазначила, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних обмежень доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, як правило, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що приписи ст. 287 ГПК виключають можливість оскарження ухвал про зміну способу та порядку виконання судових рішень до касаційного суду. Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 293 ГПК суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Суд враховує, що на момент розгляду даної справи існує практика КГС ВС щодо відмови у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами, поданими на ті ухвали суду першої інстанції, які відсутні у наведеному в п. 2 ч. 1 ст. 287 ГПК переліку, після їх перегляду в апеляційному порядку, зокрема, ухвали КГС ВС від 21.06.2018 у справі № 917/996/16, від 15.08.2019 у справі № 924/195/16, від 19.12.2019 у справі № 910/20585/14, від 31.01.2020 у справі № 910/4913/17. Водночас немає й підстав для відступу у зв'язку з цим від правового висновку КГС ВС у справі № 904/5492/15 (ухвала від 08.11.2018 і постанова від 22.01.2019). Як вбачається зі змісту відповідної ухвали від 08.11.2018, відкриття та здійснення касаційного провадження у зазначеній справі було зумовлене тим, що на вирішення касаційного суду в ній було винесено питання, яке мало фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, і відтак за підставами таких відкриття та розгляду відповідна справа не була подібна до даної справи № 17/32.

Справу передано на розгляд ВП ВС для вирішення питання щодо відступу від правової позиції, викладеної в її постанові від 26.06.2019 у справі № 905/1956/15, або її конкретизації (у постанові від 26.06.2019 у справі № 905/1956/15 внаслідок застосування аналогії закону ВП ВС здійснила заміну одного боржника як сторони виконавчого провадження двома боржниками - основним і субсидіарним, з підстав заміни у матеріальному правовідношенні первісного боржника двома боржниками відповідно до ч. 3 ст. 109 ЦК, вказавши при цьому на відсутність необхідності дотримання у таких випадках вимог ч. 2 ст. 619 ЦК або звернення до субсидіарного боржника з окремим позовом.

ВП ВС вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах. Зокрема, у постанові від 03.04.2019 у справі № 759/11487/16-ц (провадження № 14-642цс18) зробила такі висновки. Спірні правовідносини регулюються ЗУ «Про кооперацію», який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні (преамбула цього Закону). ВП ВС зазначає, що на час звернення з позовом до суду (серпень 2016 року) у ГПК були чітко передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи. Із урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарсько-правовими. Схожі висновки зробила ВП ВС у постанові від 24.04.2019 у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 18.12.2019 у справі № 640/1029/18 (провадження № 14-443цс19) та зазначила, що при визначенні підвідомчості (предметної та суб`єктної юрисдикції) справ. Таким чином, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. Крім того, ВП ВС звертає увагу, що умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені ЗУ від 14.05.1992 № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з вимогами до боржника, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII, вимоги ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК та брати до уваги дату порушення господарським судом. Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи апеляційним судом, законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Указані висновки зробила ВП ВС у постанові від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19) та від 18.02.2020 у справі № 9181/335/17 (провадження № 12-160гс19).

Відповідно до вимог ЦПК України ВП ВС уповноважена відступати від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС. Проте, процесуальні правовідносини стосовно перегляду рішень судів першої інстанції у справах № 761/24381/14-ц і № 202/35842/13-ц подібними не є. А тому ВП ВС не може вирішувати у справі № 761/24381/14-ц питання відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного в її постанові від 23.01.2019 у справі № 202/35842/13-ц.

БП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 31.07.2019 у справі № 922/1787/18, про те, що стадія продажу майна розпочинається із моменту оприлюднення інформації про продаж (внесення в систему інформаційного повідомлення про електронні торги), та включає в себе власне електронні торги (в т.ч. повторні, треті), а у разі нереалізації майна на третіх електронних торгах та виявлення стягувачем бажання залишити його за собою, також і процедуру передачі майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Враховуючи положення ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вказані процедури з майном боржника, якщо останнє перебувало на стадії продажу в момент порушення справи про банкрутство. БП КГС ВС виснувала про правильне застосування норм права. Правовий аналіз положень ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство та ст. 49 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство) не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов'язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. Таким чином, у такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

ВП ВС зазначає, що у справах, на які колегія суддів посилається, стверджуючи про наявність різних підходів ВП ВС до визначення предметної юрисдикції у спорах між громадськими об`єднаннями, іншими непідприємницькими товариствами та їх учасниками (членами), суб`єктний склад спорів, предмети позовів, характер спірних правовідносин та їх матеріально-правове регулювання, встановлені судами фактичні обставини справи не є подібними до справи № 127/7516/16. Висновки, викладені в постановах, наведених в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми із зазначеного питання.

ВП ВС, проаналізувавши практику розгляду подібних справ за позовами осіб, звільнених на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору (контракту) в період перебування на лікарняному, вбачається наявність єдиної практики, зокрема у постановах КЦС ВС від 30.10.2019 у справі № 310/2284/17 (провадження № 61-3146св18), від 11.12.2019 у справі № 522/3410/15-ц (провадження № 61-43676св18) та від 29.01.2020 у справі № 320/7991/16 (провадження № 61-36022св18) зроблено наступні висновки. Оскільки накази про звільнення позивачів видано у період, коли останні були непрацездатними (перебували на лікарняному), ураховуючи, що позивачів звільнено у зв`язку із закінченням строкового трудового договору, відповідно до вимог законодавства, підстави для їх поновлення на роботі відсутні. Порушення прав позивачів, а саме - звільнення їх у день перебування на лікарняному, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.09.2019, має бути усунено судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення. З огляду на зазначене, відсутні підстави стверджувати про наявність розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.

ВП ВС підтримала правовий висновок ВСУ щодо перерахунку пенсій військовослужбовцям, визначивши, що накази Міністра оборони України, якими встановлювався розмір премії для військовослужбовців, є відомчими, внутрішніми документами, які мають тимчасовий характер, не містять нормативно-правових приписів та не породжують будь-яких правових підстав для проведення перерахунку пенсії військовослужбовців відповідно до ч. 3 ст. 63 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Відступлення від висновку КЦС ВС у постанові від 16.10.2019 у справі № 752/21064/15-ц щодо преюдиційності рішення суду про стягнення заборгованості, визначивши, що рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку ним, як особою, яка не брала участі у справі, в якій вирішувалося питання про стягнення кредитної заборгованості з позичальника, у разі її не залучення до участі у справі.