ОП ККС виснувала, що при визначенні того, які з правил призначення остаточного покарання (за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків) підлягають застосуванню за наявності іншого обвинувального вироку (вироків) щодо цієї ж особи, слід керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили: а) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні, було вчинено до постановлення попереднього вироку, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ч. 4 ст.70 КК (за сукупністю злочинів); б) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні було вчинено після постановлення попереднього вироку, але до повного відбуття покарання, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ст. 71 КК (за сукупністю вироків). При цьому скасування судом апеляційної інстанції такого попереднього вироку в частині покарання з підстав неправильного звільнення від відбування покарання або у зв`язку з необхідністю призначити більш суворе покарання не перешкоджає застосуванню ст. 71 КК, оскільки в такому разі апеляційний суд не спростовує висновків суду першої інстанції щодо винуватості особи у вчиненні злочину і не скасовує вироку в цій частині, а навпаки посилює покарання чи вказує на необхідність його відбування реально.

Відповідач у справі - КП «Київпастранс» не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України та не виконував окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень під час видання оскаржуваного пункту Наказу. Виходячи зі змісту позовних вимог, позивачка прагне захистити свої цивільні права. Отже, такий спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ураховуючи наведене, ВП ВС дійшла висновку, що оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом цивільних прав, то цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ч. 5 ст. 21 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій у межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом. Крім цього, право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Ефективним способом захисту права Управління Фонду є звернення до суду з позовом до Управління Держпраці про скасування актів за формою Н-5 і Н-1. Виходячи зі змісту Порядку, в акті (форми Н-5) розслідування нещасного випадку, що стався, зазначаються відомості про потерпілого /потерпілих/, характеристика об`єкта, дільниці та місця, де стався нещасний випадок, обставини, за яких стався нещасний випадок, причини нещасного випадку, заходи щодо усунення причин виникнення нещасного випадку, висновок комісії. До складу спеціальної комісії, з актами якої не погоджується Управління Фонду, входять не лише представники органів державної влади, але й інші особи. При цьому спеціальна комісія не здійснювала владні управлінські функції на основі законодавства, а розслідувала нещасний випадок зі смертельним наслідком, про що 05 лютого 2019 року склала відповідні акти за формою Н-5 і Н-1, які не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, а тому не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді (незалежно від суб`єкта звернення до суду). Справи про оскарження актів спеціального розслідування нещасних випадків зі смертельним наслідком розглядаються в порядку цивільного судочинства, оскільки спір стосується життя і здоров`я фізичної особи, що є її особистим немайновим правом, захист якого здійснюється, зокрема, за нормами цивільного законодавства (стаття 275 Цивільного кодексу України), або виникають із трудових правовідносин.

Створення органом місцевого самоврядування комунального підприємство є діяльністю по розпорядженню власністю територіальної громади, яка містить ознаки приватноправового спору з майнових відносин. КУ «Центр з обслуговування закладів освіти Сокальського району» є самостійним суб`єктом господарювання, що здійснює некомерційну (неприбуткову) господарську діяльність та фінансується за рахунок коштів районного бюджету, передбачених на освіту. Отже, Сокальська райрада, розпоряджаючись майном територіальної громади, реалізовувала організаційно-господарську діяльність, а тому оспорювані рішення в цьому випадку не є рішеннями суб`єкта владних повноважень в розумінні КАС, а є рішеннями власника (засновника), якими такий власник (засновник) реалізує своє право на створення комунальної установи. Ураховуючи наведене, ВП ВС погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття провадження в цій справі, оскільки спір у справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Постанова Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку є рішенням суб'єкта владних повноважень, а спір є публічно-правовим. Позовна вимога про визнання недостовірною інформації, яка міститься в постанові Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, за своєю суттю є вимогою про визнання такої постанови протиправною та її скасування. Цей спір про визнання недостовірною інформації, яка міститься в постанові Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства як спір із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності під час здійснення владних управлінських функцій. Закриття провадження в цій справі не є обмеженням права позивача на доступ до суду, оскільки не перешкоджає позивачу оскаржити постанову Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку до адміністративного суду, який є для розгляду такого позову судом, встановленим законом.

ВП ВС відступила (уточнила) від висновку, викладеного у Постанові ВП ВС від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема ч. 10 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10.07.2017, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

Спір щодо правомірності вимоги ОДА про визнання незаконною бездіяльності з погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, та про зобов`язання вчинити відповідні дії для погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки державної форми власності, яка перебуває у постійному користуванні Держпідприємства, не передбачає виникнення чи припинення права користування Держпідприємством цією ділянкою, а отже підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Спір у цій справі виник щодо правомірності вимоги ОДА про надання додаткових матеріалів для погодження технічної документації із землеустрою, а саме стосовно відповідності процедури землеустрою вимогам закону. При цьому ОДА та/або треті особи не оспорюють речового права позивача щодо земельної ділянки, оскільки в силу приписів ст. 182 ЗК мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів. Тобто мета землеустрою, яка зумовлює завдання землеустрою та зміст землеустрою, що унормовано у ст. ст. 183 та 184 ЗК, не полягає в позбавленні власника або землекористувача майнового права на землю. Крім того, вимоги про визнання незаконною бездіяльності з погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки та зобов`язання вчинити дії, з огляду на правову природу спірних відносин, є однорідними, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення першої з них залежить вирішення іншої вимоги, адже за своєю суттю зобов`язання відповідача розглянути клопотання про погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки є способом усунення незаконної, на думку позивача, бездіяльності ОДА. Розгляд зазначених вимог за правилами різного судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Порушене КГС ВС правове питання стосується виключно судів господарської юрисдикції й проблема оскарження в касаційному порядку судових рішень про заміну кредитора у справі про банкрутство вже обговорювалася та вирішувалася судовою палатою для розгляду справ про банкрутство КГС ВС. ВП ВС вважає, що якщо колегія суддів, палата, об`єднана палата вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні відповідної палати касаційного суду, то справа може бути передана на розгляд такої палати КГС ВС, яка за наявності для цього правових підстав може відступити від висновків, прийнятих цією ж палатою раніше. У такому випадку відсутні підстави для передачі справи на розгляд ВП ВС, оскільки механізм відступу колегією суддів від попереднього висновку, викладеного у раніше ухваленому рішенні ВС у складі палати, може бути реалізований без її участі.

1) Рішення Міськради на момент звернення із цим позовом до суду не порушують прав, свобод або інтересів позивача, це унеможливлює заявлення позовних вимог про визнання протиправним, нечинним та/або скасування пунктів такого рішення не лише в порядку адміністративного, а й іншого виду судочинства. 2) Різне обґрунтування позивачем одних і тих самих позовних вимог у різних адміністративних справах не свідчить про наявність іншого позову у розумінні КАС України. При цьому, як зазначено вище, оскаржуване позивачем рішення Міськради є актом індивідуальної дії, а не нормативно-правовим актом, як помилково зазначає скаржник.

У податкових відносинах контролюючі органи уповноважені владно керувати поведінкою платника податку, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи контролюючих органів. Тому ВП ВС доходить висновку, що податкові відносини не засновані на юридичній рівності та вільному волевиявленні. Натомість спір, що виникає у податкових відносинах, відповідає напрацьованим ВП ВС критеріям належності спору до юрисдикції адміністративного суду, наведеним вище. Звідси Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, оскільки заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Спір у справі належить до юрисдикції адміністративного суду. Позивач обрав способом захисту своїх прав визнання протиправними дій відповідача щодо несплати ПДФО та зобов`язання відповідача сплачувати ПДФО до місцевого бюджету. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18). Водночас задоволення жодної з вимог, заявлених позивачем, не приведе до поновлення прав позивача, а звідси ним обрано неналежні способи захисту своїх прав. Натомість належним способом захисту є звернення контролюючого органу до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. Таке право контролюючого органу закріплено підпунктом 20.1.34. пункту 20.1. статті 20 Податкового кодексу України.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (така правова позиція відповідає висновкам, викладеним у постанові ВП ВС від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18). ВП ВС доходить висновку, що податкові відносини не засновані на юридичній рівності та вільному волевиявленні. Натомість спір, що виникає у податкових відносинах, відповідає напрацьованим ВП ВС критеріям належності спору до юрисдикції адміністративного суду, наведеним вище. Звідси ВП ВС погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК, оскільки заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Спір у справі належить до юрисдикції адміністративного суду. Позивач обрав способом захисту своїх прав визнання протиправними дій відповідача щодо несплати ПДФО та зобов`язання відповідача сплачувати ПДФО до місцевого бюджету. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови ВП ВС від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18). Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправними дій відповідача щодо несплати ПДФО та про зобов`язання відповідача сплачувати ПДФО до місцевого бюджету сам собою не призводить до ефективного відновлення порушеного права. Натомість належним способом захисту є звернення контролюючого органу до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. Таке право контролюючого органу закріплено пп. 20.1.34. п. 20.1. ст. 20 ПК.

ВП ВС відступила від висновку КГС ВС, викладеного в постанові від 23.04.2019 у справі № 904/2997/18 щодо припинення договору оренди майна, зазначивши, що негативні наслідки неодержання орендарем (у тому числі фізичною особою-підприємцем) звернення про припинення дії договору, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на орендаря, а факт наявності відповідної заяви орендодавця та доказів її належного надсилання орендарю свідчить про добросовісне звернення орендодавця до орендаря, а відтак, і про припинення договірних відносин між сторонами відповідно до приписів чинного законодавства.

ВП ВС виснує, що Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, ВП ВС погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» I міститься у постанові ВП ВС від 20.11.2019 у справі № 802/1340/18-а. Підстави для відступу від цього висновку відсутні.

ВП ВС виснує про те, що чинним законодавством України не передбачено відкриття суб'єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати. Зобов`язання з виплати заробітної плати мають пріоритет перед іншими зобов`язаннями суб`єкта господарювання, у тому числі тими, які виконуються в примусовому порядку виконання судових рішень. У разі виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати в певному розмірі, на кошти, які знаходяться на поточному рахунку боржника, у такому ж розмірі не може бути накладений арешт, а якщо він накладений, то підлягає зняттю. Таке зняття арешту здійснюється виконавцем відповідно до ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати та його розміру. Також арешт в розмірі суми зобов`язання з виплати заробітної плати може бути знятий судом у порядку оскарження відмови виконавця зняти арешт з коштів, призначених для виплати заробітної плати. ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 344/8982/17, оскільки він не суперечить наведеним у цій постанові висновкам ВП ВС.

ОП ККС виснувала, що виходячи з вимог п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, частин 1, 2 ст. 424 КПК, ухвали суду першої інстанції про продовження застосування примусових заходів медичного характеру після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції за результатами такого перегляду оскарженню в касаційному порядку не підлягають