ВП ВС, виснує про те, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім’ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Хоча законодавець при прийнятті ЦК України не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин у цілому, але відносини, які регулюються ЖК УРСР, переважно є цивільно-правовими й мають регулюватися саме нормами ЦК України. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше в часі, ніж ЖК УРСР, а тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Спір у наведеній справі та справі, що розглядається, відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням. А тому підстав для відступу від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 16.11.2016(провадження № 6-709цс16), не вбачається.

БП КГС ВС виснувала, що відсутність словосполучення "ухвали про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство" в переліку судових рішень, які можуть переглядатися апеляційному та касаційному порядках, з огляду на наявність "ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство", та системне застосування приписів Закону про банкрутство (КУзПБ з 21.10.2019), не виключає можливості апеляційного та касаційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство. Тож учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство та, відповідно, подати касаційну скаргу на таку ухвалу після її перегляду в апеляційному порядку згідно з п. 2 ч. 1 ст. 287 ГПК. ОКРЕМА ДУМКА судді Банасько О. О.

Оскільки вирішення заявлених позовних вимог впливає не на права райдержадміністрації, а на права фізичної особи-іпотекодавця, запис щодо якої просить відновити позивач, і на права ТОВ «Айкон», яке згідно з доводами позовної заяви є власником предмета іпотеки, ВП ВС не погоджується із висновками судів першої й апеляційної інстанцій про належність спору до юрисдикції адміністративного суду.

ІП КГС ВС зазначила, що: особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку ст. 17, 254 ГПК, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов'язки, та про які саме. Судове рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Компанія, яка наполягає на непричетності до порушень конкурентного законодавства, у тому числі й встановленого Рішенням Антимонопольного комітету, свої вимоги обґрунтовує безпідставністю її згадування в Рішенні Аантимонопольного комітету для встановлення наявності контролю та з метою визначення групи порушників конкурентного законодавства, що, на її думку, є включенням Компанії до числа названих порушників із подальшою можливістю притягнення до відповідальності. Водночас суд апеляційної інстанції, встановив, що: Компанією Рішення Антимонопольного комітету не оскаржувалося; Підприємство в позовній заяві вимагало визнання недійсним зазначене Рішення лише в частині, що стосується позивача; рішення місцевого господарського суду від 16.01.2019 з даної справи прийнято виключно в межах позовних вимог та не містить положень щодо прав, обов'язків та/або інтересів Компанії, а тому закриття провадження в даному випадку відповідає приписам п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК. Перевірка правильності застосування приписів норми права щодо визначення групи суб'єктів господарювання (ст. 1 Закону № 2210) перебуває поза межами даного касаційного провадження, а тому й у ІП КГС ВС відсутні підстави для розгляду питання стосовно відступлення від висновку щодо її застосування іншими колегіями суддів.

ВП ВС висловила свою позицію в подібних правовідносинах, зокрема, відповідні висновки викладено в постановах ВП ВС від 21.11.2018 у справі № 757/43355/16-ц, від 13.03.2019 у справі № 462/32/17, від 02.10.2019 у справі № 815/110/16, від 27.11.2019 у справі № 1540/4005/18 та інших. Отже, у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» щодо заявлених ОСОБА_1 вимог слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому зазначені вимоги не можуть бути вирішені в судах жодної юрисдикції. На думку колегії суддів, ані зазначених причин, ані необхідності чи підстав для відступу від правових висновків, викладених раніше в постановах ВП ВС, немає. Водночас ВП ВС зауважує, що позивач не позбавлений можливості звернутися з позовом до Держави про відшкодування шкоди в порядку цивільного судочинства, якщо вважає, що діями чи бездіяльністю певних державних органів порушено його майнові або особисті немайнові права.

Правова позиція в Постанові ВП ВС від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009 є неактуальною, внаслідок уточнення, відповідно до пунктів 95, 96 Постанови ВП ВС від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, в частині твердження, що: "виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний; водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження". ВП ВС у справі 2-24/494-2009 дійшла таких висновків. Державний або приватний виконавець під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, може звернутися із поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у порядку, передбаченому ст. 335 ГПК, виключно за відсутності спору про право. У такому разі поданння розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб’єктного складу боржника та інших співвласників. За наявності спору про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими співвласниками, ст. 335 ГПК не застосовується, державний або приватний виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) у порядку позовного провадження. Юрисдикційність такого спору визначається з огляду на суб’єктний склад співвласників спірного майна, а участь у справі виконавця та стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності спору.

Скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявниця не обґрунтувала порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК. В обґрунтування касаційної скарги позивачка посилається виключно на практику КЦС ВС.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Квартирно-експлуатаційні відділи (частини) як підконтрольні установи Збройних Сил України не вправі брати на себе відповідальність за невиконання прямих обов'язків військової частини чи інших уповноважених суб'єктів, яким вони підпорядковані, та не можуть оскаржувати до суду наслідки внутрішнього аудиту, які узгоджуються зі спільним публічним інтересом усієї ієрархічно побудованої системи Збройних Сил України. Висновки на коментарі до рекомендацій аудиторського звіту, як і висновки такого звіту, є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки зумовлюють виникнення прав та обов’язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому можуть бути предметом спору. Правом на звернення до суду з адміністративним позовом щодо визнання незаконними та необґрунтованими порушень, викладених в аудиторському звіті наділений військовослужбовець, до якого за наслідками проведеної аудиторської перевірки стану фінансово-господарської діяльності квартирно-експлуатаційного відділу (частини) були застосовані заходи дисциплінарної відповідальності за встановленою Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» процедурою.

ОП КГС ВС дійшла висновку, що недоліки у розгляді справи, яких припустилися місцевий та апеляційний господарські суди, свідчать про передчасність здійснених висновків при вирішенні спору у даній справі. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 03.04.2020 у справі № 920/653/19, оскільки у даному випадку судді ОП КГС ВС дійшли висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та передачу справи на новий розгляд, що ще не означає остаточного вирішення цієї справи, а отже, й остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку в ній та в судових рішення у даній справі.

ОП КГС ВС дійшла висновку щодо наявності підстав для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові КГС ВС від 21.11.2018 у справі № 910/174/18. ОП КГС ВС зазначила, що апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку, що між сторонами має бути укладений відповідний договір на основі типового договору у вигляді єдиного документа, тобто, спір між сторонами, і в межах якого було подано позов у цій справі, фактично стосується права позивача на реструктуризацію боргу за договором відступлення права вимоги, юридичною формою виразу якого є договір про реструктуризацію боргу, укладений відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії». ОП КГС ВС погодилася з висновком апеляційного господарського суду про те, що в даному випадку належним способом захисту порушеного права є позов про визнання укладеним договору про реструктуризацію заборгованості за спожитий газ, оскільки враховуючи вимоги чинного законодавства, позов про визнання протиправною відмову відповідача щодо укладення з позивачем відповідного договору реструктуризації заборгованості та про зобов'язання відповідача укласти на основі типового договір реструктуризації заборгованості за спожитий природний газ є неналежним способом захисту порушеного права і не призводить до поновлення порушеного права, а невірно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших, встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція викладена у постановах КГС ВС від 02.10.2018 у справі № 910/397/18, від 05.06.2019 у справі № 922/1909/18, від 23.07.2019 у справі № 922/1908/18 та у постановах від 11.09.2018 у справі № 911/1170/17, від 06.12.2018 у справі № 908/1634/17, від 11.12.2018 у справі № 921/43/18.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові КГС ВС у справі № 910/920/18 від 19.09.2019, та погоджується з висновками викладеними, зокрема у постановах КГС ВС від 05.12.2018 у справі № 910/2863/18, від 04.07.2019 у справі № 910/1586/18, від 30.09.2019 у справі № 910/946/18, від 26.11.2019 у справі № 910/13380/18 щодо набуття чинності банківської гарантії, з огляду на наступне. Гарантія це односторонній правочин, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору - бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантій у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. Тобто гарантія створює зобов'язання тільки для гаранта. Порядок, умови надання та отримання банками гарантій та їх виконання регулюються Положенням про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 639 від 15.12.2004. За загальним правилом гарантія вважається чинною з дня її видачі. Норма ч. 2 ст. 561 ЦК є диспозитивною і сторони можуть визначити більш пізній термін набуття гартією чинності порівняно із днем видачі. Разом з тим, згідно абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Відповідно до ст. ст. 251, 252 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Водночас, умови договору гарантії про розміщення грошового покриття принципалом у розмірі суми гарантії на відповідних рахунках банку-гаранта не можна вважати ні строком, ні терміном у розумінні цивільного законодавства, адже така умова не є подією, яка має неминуче настати, оскільки залежить від дій або бездіяльності принципала щодо внесення ним грошового покриття на рахунок банку, а бенефіціар не є стороною договору гарантії, який укладається між банком та принципалом. Отже, якщо сторони не визначили інший термін набуття гарантією чинності порівняно із днем видачі, то пункт гарантії про те, що гарантія набуває чинності згідно та на умовах, встановлених в договорі гарантії, не може свідчити про те, що гарантією установлено строк її дії в розумінні ст. 251, ч. 1 ст. 561, ч. 4 ст. 563 ЦК.

Системний аналіз норм ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 254, ч. 1 ст. 272, ч. 2 ст. 261, п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК дає підстави для висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності ст. СТ. 258, 259 ГПК, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов’язки заявника апеляційної скарги. Згідно з ч. 2 ст. 50 ГПК, у разі встановлення господарським судом відповідних обставини суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Разом з тим, якщо апеляційним судом буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов’язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов’язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК. Зазначений правовий висновок викладений у постанові ОП КГС ВС від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16 і підстав для відступлення від цього висновку немає. Щодо розгляду по суті: ОП КГС ВС погоджується з висновком апеляційного суду про прийняття відмови від позову, визнання нечинним рішення місцевого господарського суду та закриття провадження у справі № 920/691/18. При цьому, прийняття апеляційним судом відмови від позову і визнання нечинним рішення суду першої інстанції під час апеляційного перегляду в порядку ст. 272 ГПК не створює процесуальної колізії, про яку було зазначено відповідною колегією суддів при передачі даної справи на розгляд ОП, оскільки судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій, прийняті після рішення суду першої інстанції, яке надалі визнано нечинним, автоматично втрачають юридичну силу та не можуть мати жодних правових наслідків. Крім того, в даному випадку, з огляду на те, що в ухвалі про залучення третьої особи апеляційний суд встановив, що судом першої інстанції розглянуто і вирішено спір про право Національної академії аграрних наук України, підстави для закриття апеляційного провадження згідно з п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК відсутні. Відтак, відкривши апеляційне провадження за апеляційною скаргою Національної академії аграрних наук, належним чином дослідивши та встановивши, що суд в оскаржуваному рішенні вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов’язки, правомірно розглянув заяву позивачів про відмову від позову у даній справі.

На розгляд ОП КГС ВС у цій справі передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

БП КГС ВС вважає за необхідне відступити від правової позиції, наведеної КГС ВС в ухвалах від 10.08.2020 у справі №1-7/158-09-3124 щодо неможливості касаційного оскарження під час дії КУзПБ судових рішень про затвердження плану санації боржника, а також в ухвалах від 13.02.2020 у справі № 914/2441/15, від 12.05.2020 у справі № 44/258-б про припинення повноважень керуючого санацією боржника, процедуру санації щодо якого було введено у період дії Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". БП КГС ВС звертається до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 50/371-б, відповідно до якої затвердження без погодження із органом управління майном змін до плану санації, яким передбачено створення товариства за істотної участі держави, суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріпленим у ст. 1, 3 ЦК, оскільки в такому випадку реалізація умов санації призведе до утворення товариства за відсутності вільного і належного волевиявлення одного із його учасників. Таким чином, господарським судам при затвердженні змін до плану санації боржника, що полягають у відчуженні майна шляхом заміщення активів дочірнього підприємства, засновником якого є суб'єкт господарювання, 100% акцій якого належать державі, належало встановити як дотримання законних прав та інтересів засновника боржника, так і наявність погодження змін до плану санації із уповноваженим органом управління майном такого підприємства-боржника, з огляду на визначені статутом та законодавством його повноваження відносно дочірнього підприємства, а також враховуючи правовий статус майна боржника, яке становить його матеріальну базу.