На розгляд ОП КГС ВС у справі № 183з-20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ВП ВС вказала, що посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах.

ВП ВС виснувала, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону. Якщо продажу підлягає об`єкт нерухомості, право власності на який відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК, ч. 1 ст. 120 ЗК переходить лише разом з правом власності на земельну ділянку, на якій такий об`єкт розташований, то в інформаційному повідомленні про електронні торги повинен бути зазначений кадастровий номер такої земельної ділянки. Якщо продажу підлягає земельна ділянка одного власника, на якій розташований об`єкт нерухомості іншого власника (якщо такий продаж не суперечить закону), то в інформаційному повідомленні повинна міститись інформація про таке обмеження на використання земельної ділянки. В інформаційному повідомленні повинна міститись також інформація про інші обмеження на використання земельної ділянки, пов`язані з наявністю прав інших осіб на земельну ділянку (емфітевзис, суперфіцій тощо).

ОП КГС ВС вважає наявними підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, зокрема в частині наявності підстав та правомірності задоволення позову про визнання недійсними умов договору, стороною якого позивач не є, без дослідження і встановлення обставин порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання оспорюваного договору. ОП КГС ВС зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. ОП КГС ВС звертає увагу, що як порушення розуміється такий стан суб’єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов’язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Отже, наявність у спірних кредитних договорах (стороною у яких позивач не є) положень про сплату позичальниками – відповідачами винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення відповідними умовами цих кредитних договорів майнових прав позивача як особи, яка стала власником майна, переданого в іпотеку у забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами; за наслідками задоволення такого позову має відбуватися поновлення (захист) майнових прав позивача або ж його інтереси можуть бути реалізовані, внаслідок чого він здатний буде набути прав. Проте заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав ТОВ "Тех-Трейд-Інвест", оскільки стосуються зобов'язань, стороною яких це товариство не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитних договорів, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем у наведеному випадку спосіб захисту порушеного, на його думку, права.

Справу разом з касаційною скаргою та доданими до неї документами передано на розгляд ВП ВС для відступлення від висновку щодо застосування ст. ст. 15, 16 ЦК та 20 ГК, викладеного у постанові ВП ВС від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

За змістом ч. 1 ст. 4 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній як на час укладення договору іпотеки АТ “УкрСиббанк” від 10.07.2007, так і на час укладення договору іпотеки АТ “МегаБанк” від 12.09.2008 із Швед В. А.) обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно. ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 07.05.2019 у справі № 926/3371/17 стосовно дійсності договору іпотеки у разі нездійснення державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (або вилучення такого запису) відповідає положенням законодавства, водночас не свідчить про наявність в особи статусу іпотекодержателя у разі відсутності запису про державну реєстрацію обтяження нерухомого майна іпотекою, а вимога такої особи не має пріоритету відносно зареєстрованих прав, тому відсутні підстави для відступу від правового висновку, викладеного Верховним Судом у зазначеній постанові. Разом з цим у постанові Верховного Суду від 07.05.2019 у справі № 926/3371/17 акцентовано увагу на тому, що виходячи із загальних засад змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тобто при зверненні з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором на позивача покладений тягар доведення обставин наявності заборгованості за кредитним договором у зв'язку з його не виконанням. Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача. Належне дослідження доказів та встановлення обставин дійсності заборгованості за спірним кредитним договором має першочергове значення для вирішення питання про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки.

ОП КГС ВС постановою від 18.08.2023 у справі № 910/21280/21 відступила від позиції, викладеної в даній постанові, щодо застосування положень ст. 173 ГПК стосовно правил об’єднання та роз’єднання позовів у подібних правовідносинах. Відповідно до ч. 2 ст. 185 ГПК за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про: 1) залишення позовної заяви без розгляду; 2) закриття провадження у справі; 3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Тобто суд, вчинивши необхідні для цілей підготовчого провадження дії, в залежності від встановлених у підготовчому провадженні обставин може прийняти рішення про можливість розгляду справи по суті або припинити подальший розгляд справи (залишити позов без розгляду або закрити провадження у справі), якщо подальший її розгляд є неможливим з будь-яких причин. При цьому суд не має обов'язку постановляти ухвалу про залишення заяви без руху і надавати позивачу строк для усунення недоліків, оскільки відповідно до ч. 11 ст. 176 ГПК у переліку вимог, недодержання яких є підставою залишення заяви без руху, відсутнє посилання на ст. 173 цього Кодексу. Оскільки позивач порушив правила об'єднання позовних вимог, фактично не міг усунути недоліки позовної заяви, адже встановлення та усунення недоліків у зв'язку з порушенням правил об'єднання позовних вимог ГПК України не передбачено, то позовна заява Фонду була обґрунтовано залишена без розгляду місцевим господарським судом.

Надавши оцінку наявним у справі доказам та доводам сторін, оскільки реконструкція охоплюється законодавчим визначенням забудови, а виходячи із положень законодавства, відповідач, який здійснив реконструкцію частини існуючої забудови, є замовником будівництва, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов вірного висновку про наявність передбачених ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" підстав виникнення у ТОВ "Парковий-4" обов'язку укласти договір про пайову участь та сплату відповідних коштів. Встановлення порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, до яких, у тому числі, відносяться виконавчі органи міських рад, а тому застосування положень Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова (із змінами згідно з рішенням від 02.05.2013 № 319) в частині розрахунку розміру пайової участі саме на підставі вищенаведеної опосередкованої вартості, за умови ненадання відповідачем загальної кошторисної вартості об'єкту, не суперечить положенням законодавства. Аналогічна правова позиція викладена КГС ВС у постанові від 12.12.2019 у справі № 922/3627/18, і ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від неї. ОП КГС ВС не вбачає підстав і для відступу від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 25.10.2018 у справі № 922/4249/17, якою було скасовано ухвалені у справі судові рішення з підстав не дослідження доказів, які б підтверджували правильність визначення Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради у договорі величин пайової участі товариства у розвитку інфраструктури міста, оскільки передача судом касаційної інстанції справи на новий розгляд не є остаточним вирішення спору у справі та отже, й остаточного формування правового висновку. Виходячи з аналізу наведених вище норм, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи та з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, ОП КГС ВС вважає законним та обґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради та ТОВ "Парковий-4" в редакції, викладеній у резолютивній частині рішення місцевого суду, з урахуванням змін, внесених апеляційним судом.

Аналіз змісту наведених у постанові норм процесуального закону свідчить, що обов'язковими умовами для застосування передбачених ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності. Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи. У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, приписами ст. ст. 202, 226 ГПК передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов'язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності. При цьому саме у разі подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення перешкоджає розгляду справи, суд відповідно до вимог ст. ст. 120, 121 ГПК може визнати явку позивача обов'язковою та викликати його у судове засідання. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. Отже, у випадку якщо позивач має намір взяти участь у судовому засіданні, однак не має можливості взяти участь у першому засіданні, він повинен повідомити суд про причини неявки, і у випадку визнання таких причин поважними суд може відкласти розгляд справи. Разом з тим ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК не передбачають вимоги про те, що для залишення позову без розгляду позивач має не з'явитися у судове засідання саме у зв'язку з визнанням судом його явки обов'язковою та викликом до суду. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові КГС ВС від 22.07.2020 у справі № 10/2456, оскільки у цій справі позивач мав намір взяти участь у судовому засіданні та повідомив суд про причини неявки, проте суд першої інстанції визнав таку неявку неповажною, з чим, у свою чергу, не погодився суд апеляційної інстанції.

ОП КГС ВС виснувала про таке: Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних, теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" передбачено право підприємств централізованого водопостачання і водовідведення на врегулювання заборгованості за спожитий природний газ, яка виникла до 01.07.2016 та не погашена на момент набрання чинності законом шляхом проведення взаєморозрахунків за бюджетними фінансуваннями, укладення договору про реструктуризацію основного боргу в судовому чи позасудовому порядку, списання (розстрочення) заборгованості зі сплати інфляційних відсотків, процентів річних та неустойки. Прийняття судового рішення про стягнення основного боргу, інфляційних, річних, пені не може бути перешкодою у застосуванні заходів врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій відповідно до Закону № 1730-VІІІ, оскільки сторони вправі укласти угоду про реструктуризацію такого боргу на стадії виконання судового рішення, затвердивши її ухвалою суду як мирову угоду. Також не може бути перешкодою в укладенні договору про реструктуризацію в порядку ст. 5 Закону № 1730-VІІІ наявність ухвали суду про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення про стягнення інфляційних втрат та процентів річних, прийнятої в порядку ст. 331 ГПК (ст. 121 ГПК у редакції, чинній до 15.12.2017) поза межами процедури реструктуризації, передбаченої цим Законом, оскільки це матиме наслідком обмеження особи в наданому їй законодавцем матеріальному праві (праві на укладення в обов'язковому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до процедури, передбаченої ст. 5 Закону № 1730-VІІІ). Метою внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" шляхом його доповнення п. 10 ч. 1 ст. 34 та ч. 4 ст. 34 є створення механізму імплементації положень Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних, теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", оскільки ці норми було первісно передбачено Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 1730-VІІІ, а тому вони не можуть застосовуватися та тлумачитися ширше, ніж головна частина (тіло) цього закону, оскільки вони є допоміжним механізмом для реалізації самого Закону № 1730-VІІІ. Наявність інших судових рішень (ухвал про відстрочення/розстрочення сплати інфляційних та річних, прийнятих судом у порядку ст. 331 ГПК (ст. 121 ГПК, чинного до 15.12.2017) не може бути підставою для винятку за ч. 4 ст. 34 Закону № 1404-VІІІ, оскільки такі ухвали є самостійною підставою для можливого зупинення виконання рішення суду відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 34 цього Закону. Виходячи з правового аналізу Закону № 1730-VІІІ та змін до Закону № 1404-VІІІ, викладеного у п. п. 32-43 мотивувальної частини постанови, ОП КГС ВС погоджується з правильністю висновків (про те, що тільки укладення в судовому чи у несудовому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до приписів ст. ст. 4-7 Закону № 1730-VІІІ, може бути підставою для відмови судового виконавця в зупиненні виконавчого провадження, якщо така угода не виконується боржником. Відсутність такої угоди є підставою для зупинення виконавчого провадження для вжиття сторонами заходів з реструктуризації (списання, припинення зарахуванням) заборгованості теплопостачальних (теплогенеруючих) організацій за спожитий природний газ відповідно до Закону № 1730-VІІІ, незалежно від надання за ухвалами суду відстрочення виконання рішення суду у порядку ст. 331 ГПК, яке вичерпало свою дію на час розгляду заяви боржника про зупинення виконання судового рішення) та не вбачає підстав від них відступати. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що включення боржника до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, є прямою підставою для застосування положень п. 10 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" та зупинення вчинення виконавчих дій. ОП КГС ВС, з урахуванням суб'єктного складу сторін та встановлених апеляційним судом обставин, не вбачає підстав для відступу від зазначеного висновку у даній справі.

ОП КГС ВС вбачає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові КГС від 31.03.2020 у справі № 917/530/19, про те, що відповідач, як теплопостачальна організація, не відповідає перед позивачем за прострочення в оплаті за поставлений природний газ в частині розрахунків, що здійснювалася відповідно до Порядку № 217 через рахунки із спеціальним режимом використання за встановленими НКРЕКП нормативами перерахування коштів, та зауважує, що положення Порядку №217 не змінюють строків розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача пені за прострочення в оплаті отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. ОП КГС ВС зазначила, що аналіз приписів ст. 19-1 Закону України "Про теплопостачання" в сукупності з положеннями Порядку № 217, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 217 від 18.06.2014 на виконання ст. 19-1 цього Закону, дозволяє дійти висновку, що Порядком № 217 визначено спеціальний механізм проведення розрахунків із гарантованим постачальником природного газу, який усуває теплопостачальні організації від розподілу коштів, сплачених споживачами за спожиту теплову енергію, вироблену із ресурсу (природного газу), поставленого гарантованим постачальником. Водночас, положення Порядку № 217 не обмежують теплопостачальні організації у можливості виконати свої договірні зобов'язання з оплати за отриманий природний газ за договорами постачання, укладеними з гарантованими постачальниками природного газу, шляхом перерахування на такий спеціальний рахунок власних коштів, отриманих від господарської діяльності. Визначений Порядком № 217 (п. п. 8, 9, 13, 14) алгоритм розподілу уповноваженим банком коштів споживачів, які надходять на поточні рахунки зі спеціальним режимом використання як оплата вартості теплової енергії та/або наданих комунальних послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, не ставить повноту та своєчасність виконання теплопостачальними організаціями договірних обов'язків з оплати отриманого природного газу для виробництва теплової енергії для потреб населення на користь гарантованого постачальника у залежність від оплати теплової енергії безпосередніми споживачами; не скасовує та не обмежує відповідальність теплопостачальної організації перед постачальником природного газу за невиконання чи неналежне виконання обов'язків з оплати за спожитий газ та не змінює строків здійснення розрахунків за договорами, укладеними між теплопостачальними організаціями та гарантованими постачальниками природного газу. Отже, положення Порядку № 217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу (п. 8.2. договору), а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. Такий порядок застосування відповідальності за порушення договірних зобов'язань до теплопостачальної організації, як суб'єкта господарювання у сфері теплопостачання, узгоджується з положеннями ст. ст. 78, 265 ГК щодо здійснення відповідачем, як комунальним унітарним підприємством, господарської діяльності з виробництва теплової енергії із залученням на підставі договору поставки, укладеного з позивачем, як гарантованим постачальником, природного газу як енергоресурсу, з якого виготовляється теплова енергія, із зобов'язаннями щодо оплати вартості поставленого товару (газу), яке має бути виконано у строки, погоджені сторонами у договорі поставки природного газу, незалежно від обставин несвоєчасного виконання кінцевими споживачами зобов'язань щодо оплати вартості спожитої теплової енергії, поставленої відповідачем на підставі договорів постачання теплової енергії. Відповідач у силу ст. 42 ГК під час здійснення господарської діяльності несе підприємницький ризик, у тому числі щодо несвоєчасності розрахунків із ним його контрагентами (споживачами теплової енергії, виробленої з ресурсу позивача).

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 19.10.2016 у справі № 752/2669/17, щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. Існує необхідність повернутися до питання визначення предметної юрисдикції у спорах між членами кооперативу та кооперативом з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідно до п. 4 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

КЦС ВС не навів жодних мотивів у чому саме полягає виключна правова проблема у контексті спірних правовідносин. Також у зазначеній ухвалі КЦС ВС відсутнє належне правове обґрунтування того, що спірні правовідносини урегульовані законодавчими нормами, які допускають їх множинне тлумачення та породжують відповідну правову невизначеність. Отже, ВП ВС вважає, що наведене обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи № 640/17296/19.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ВСУ від 19.10.2016 у справі № 752/2669/17, щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. Юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності. У цьому випадку позов стосується захисту права позивача на здійснення діяльності органу управління споживчого товариства, здійснення повноважень органу управління споживчого товариства та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішення. Вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. Оскільки вказаний висновок КАС ВС відповідає правовим висновкам ВП ВС щодо розмежування юрисдикцій та віднесення корпоративних спорів до господарської юрисдикції, підстав для відступу від висновку КАС ВС, викладеного в постанові від 06.03.2019 у справі № 825/1475/16, не вбачається. Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті ВП ВС, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим вказаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.

ВП ВС відступила від правової позиції, висловленої у постановах КАС ВС від 18.07.2018 у справі № 223/558/15-а та від 28.04.2020 у справі № 200/2166/19-а, постановах КЦС ВС від 26.09.2018 у справі № 289/51/16-ц, від 21.08.2019 у справі № 466/4738/18 та від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 13.09.2017 у справі № 6-1412цс17, зазначивши, що продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку під час відпустки, погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.