У цій справі спірні правовідносини виникли у процедурі примусового виконання виконавчого листа, виданого Святошинським районним судом м. Києва. Те, що цей лист стосується виконання рішення арбітражного суду, дозвіл на визнання та виконання якого надав Апеляційний суд міста Києва, не змінює факт видачі виконавчого листа саме судом, а не іншим органом. Питання юрисдикції суду щодо спорів про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, ВП ВС вирішувала у постановах від 12.09.2018 у справі № 442/2270/17-ц, від 20.09.2018 у справі № 324/1018/17 і від 5.12.2018 у справі № 422/2248/17.

ВП ВС частково відступила від висновку КАС ВС щодо порядку повернення коштів, розміщених недержавним пенсійним фондом в банківській установі, щодо якої розпочато процедуру ліквідації, визначивши, що активи недержавних пенсійних фондів (пенсійні активи), які були проінвестовані до 11.07.2014, не повинні були включатись до ліквідаційної маси банку та мали повертатись банками недержавним пенсійним фондам під час проведення тимчасової адміністрації або ліквідації такого банку.

ВП ВС зазначає, що відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можна лише за умови, якщо у справі, яка розглядається, викладено правовий висновок щодо застосування цієї норми права, та за умови відкриття касаційного провадження у цій частині. Однак ВС не відкрив касаційне провадження в частині вимог касаційної скарги, які, на думку колегії суддів КЦС ВС, стали підставою для відступу від висновку, викладеного в постанові КАС ВС від 06.03.2019 у справі № 815/3687/17, щодо застосування ч.3 ст. 33 КАС через призму застосування ч. 3 ст. 34 ЦПК. З огляду на зазначене ВП ВС вважає, що підстави, передбачені ч. 3 ст. 403 ЦПК, для передачі справи на її розгляд відсутні.

ВП ВС виснує, що позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення районної ради про поділ та об`єднання земельних ділянок, внаслідок якого треті особи отримали право користування частиною прибудинкової території позивачів, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Позовні вимоги про визнання визнати недійсним та скасування рішень районної у м. Полтаві ради про поділ та об`єднання земельних ділянок, внаслідок яких, позивачі позбавлені права користування частиною земельної ділянки прибудинкової території багатоквартирного будинку, слід вирішувати за правилами цивільного судочинства, оскільки між позивачами та відповідачем існує спір щодо усунення перешкод у користуванні частиною прибудинкової території багатоквартирного будинку, такий спір щодо права користування. На підставі цих незаконних рішень забудовники протиправно заволоділи суміжними з їх прибудинковою територією земельними ділянками, а також незаконно заволоділи частиною їх прибудинкової території шляхом перестановки паркану та знищення їхніх насаджень.

ВП ВС підтримала правовий висновок ВСУ щодо застосування статті 120 ЗК (у редакції, чинній у період із 1.01.2002 до 20.06.2007), визначивши, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об’єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об’єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об’єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Якщо сторони в договорі, спрямованому на відчуження будинку, не обумовили розміру земельної ділянки, на якій такий будинок розташований, то встановлення розміру здійснюється відповідно до нормативів, визначених у цій місцевості, та мети, з якою земельна ділянка використовується.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові ВСУ від 22.04.2015 у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. 2, 3 ст. 215 ЦК, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим ВП ВС констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

ВП ВС вважає за необхідне уточнити правову позицію, викладену в постанові від 26.06.2019 у справі 905/1956/15, вказавши, що визначальним чинником для заміни первісного боржника у виконавчому провадженні двома боржниками і відповідно визначення виду відповідальності (основної чи субсидіарної) є саме створення нової юридичної особи шляхом виділу з основного боржника з розподілом зобов`язань за розподільчим балансом між юридичною особою, з якої здійснено виділ, та новоствореною особою. У цій справі про заміну первісного боржника у виконавчому провадженні при створенні нової юридичної особи шляхом виділу з основного боржника суди попередніх інстанцій встановили, що за змістом розподільчого балансу створеній юридичній особі кредиторська заборгованість перед позивачем не передавалась, з чого можна зробити висновок, що правовідносини у цій справі та у справі № 905/1956/15 не є подібними. При виділі юридична особа, з якої був здійснений виділ, не припиняється, юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, є правонаступником юридичної особи, з якої був здійснений виділ, за зобов`язаннями, які перейшли згідно з розподільчим балансом. Водночас юридична особа, з якої був здійснений виділ, та юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, несуть у відношенні одна до одної додаткову (субсидіарну) відповідальність щодо зобов`язань, у яких вони не є основними боржниками після здійсненого виділу в силу вказівки закону, який регламентує процедуру виділу, а не виходячи із змісту матеріальних зобов`язальних правовідносин, які зумовлюють можливість пред`явлення кредитором вимоги до інших осіб, крім основного боржника.

Друга судова палата ККС ВС виснувала, що звільнення неповнолітнього від покарання на підставі ст. 105 КК здійснюється без призначення неповнолітньому конкретного покарання, передбаченого санкцією статті закону України про кримінальну відповідальність, за якою його було визнано винуватим.

Колегія суддів не зазначила з яким саме висновком та із застосуванням якої саме конкретної норми права вона не погоджується, не обґрунтувавши свою позицію, та як саме відмінно від застосування цієї норми у Постанові ККС ВС від 19.02.2019 у справі № 127/4482/17 чи у Постанові ККС ВС від 05.02.2020 у справі № 340/114/19 така норма повинна застосовуватись

Нормативно-правові акти Національного банку України можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України. Водночас ОП КГС ВС звертає увагу, що за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), натомість акт застосування норм права (індивідуальний акт) – індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, у свою чергу, акт застосування норм права адресований конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, акт застосування норм права – конкретну ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, на той час як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку із припиненням існування конкретних правовідносин. Згідно з постановою Національного банку України № 293/БТ, про недотримання положень якої зазначає позивач також як про підставу недійсності спірного договору, ПАТ "УПБ" було віднесено до категорії проблемних. При цьому віднесення ПАТ "УПБ" до категорії проблемних не передбачало введення до нього тимчасової адміністрації, але обмежувало певні види діяльності банку, наведені у цій постанові. Зазначений правовий акт НБУ, зважаючи на його юридичну силу та властивості, є правовим актом індивідуальної дії, має чітко виражений організаційно-розпорядчий, персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямовані передусім на особу, якій він адресований, і породжує конкретні правовідносини, обумовлені ним, зокрема спрямований на реалізацію заходів впливу щодо конкретного проблемного банку – ПАТ "УПБ", а не стосовно невизначеного кола осіб, та дія його вичерпується одноразовим застосуванням. Отже, така постанова Національного банку України з огляду на її правову природу не є актом цивільного законодавства у розумінні положень ст. 4 ЦК, у зв’язку з чим підстав для застосування норм ст. ст. 203, 215 ЦК до спірного правочину в контексті невідповідності його зазначеній постанові Національного банку України як акта законодавства немає. Наведене обґрунтовано врахували суди під час вирішення цього спору.

ОП КГС виснувала щодо застосування норм права: - правові підстави для застосування ч. 4 ст. 75 ГПК у цій справі відсутні. Висновки, здійснені судом в ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.10.2017 у справі № 591/1519/15-а, не є преюдиціальними для розгляду господарської справи № 920/528/19; - у випадку, якщо відповідний орган місцевого самоврядування не прийняв рішення про затвердження місцевих правил щодо вимог приймання стічних вод населеного пункту, застосовуються Правила приймання стічних вод до систем централізованого водовідведення, затверджені Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 01.12.2017 № 316, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 15.01.2018 за № 56/31508; - за наявності затверджених місцевих правил приймання стічних вод на дату набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" (21.06.2017), на період розроблення їх нової редакції з урахуванням вимог ст. 13-1 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", діють місцеві правила в частині, що не суперечить Правилам № 316.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відійти від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 12.02.2020 у справі № 904/11194/15 у частині можливості залишення позову без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК лише у випадку, якщо суд викликав позивача у судове засідання і визнав його явку обов'язковою. ОП КГС ВС зауважує, що в даному випадку у разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, приписами ст. ст. 202, 226 ГПК передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов'язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності. При цьому у разі подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення перешкоджає розгляду справи, суд відповідно до вимог ст. ст. 120, 121 ГПК може визнати явку позивача обов'язковою та викликати його у судове засідання. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. У випадку, якщо позивач має намір взяти участь у судовому засіданні, однак не має можливості взяти участь у першому засіданні, він має повідомити суд про причини неявки і у випадку визнання таких причин поважними, суд може відкласти розгляд справи. ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК не передбачають вимоги, що для залишення позову без розгляду позивач має не з'явитися у судове засідання саме у зв'язку з визнанням судом його явки обов'язковою та викликом до суду. Отже, залишення позовної заяви без розгляду через неявку позивача у судове засідання у разі ненадання ним заяви про розгляд справи за його відсутності не призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд. ОП КГС ВС погоджується з висновками обох судових інстанцій про залишення позовної заяви без розгляду, оскільки вони зроблені з правильним застосуванням ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК.

!!Постановою ОП КГС ВС від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 відступлено від висновків ОП КГС ВС у даній справі!!. ОП КГС ВС відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 922/2213/17, про можливість стягнення відсотків річних за кожен день неправомірного користування грошовими коштами відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК. ОП КГС ВС зазначила, що системний аналіз ч. 2 ст. 536, ч. 2 ст. 625 та ст. 627 ЦК дозволяє дійти висновку, що законодавцем не обмежено право сторін визначити у договорі розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Однак, диспозитивний характер цих норм у цілому обмежується положенням ч. 2 ст. 625 ЦК, яка зазначає про стягнення трьох процентів річних, що має наслідком визначення таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору. Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення). З огляду на таке, ОП КГС ВС не вбачає правових підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України у постанові від 01.07.2014 у справі № 3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі № 3-37гс13. ОКРЕМА ДУМКА суддів Катеринчук Л. Й., Пількова К. М.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 05.06.2019 у справі № 826/7019/16. Правовий висновок. Застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв'язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Друга судова палата ККС ВС виснувала, що крадіжку чужого майна, поєднана з проникненням до колодязя ККЗ (телекомунікаційного колодязя), слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 185 КК як крадіжку, поєднану з проникненням до іншого приміщення.