ОП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права. Приймаючи постанову у цій справі і здійснивши аналіз положень Порядку відкриття (закриття) рахунків та Порядку проведення розрахунків, затверджених Постановою № 792, в сукупності з приписами ч. 6 ст. 11 Закону, ОП КГС ВС дійшла висновку, що хоча Постановою № 792 визначено спеціальний механізм проведення розрахунків, який усуває газопостачальні підприємства від розподілу коштів, сплачених споживачами за спожитий ними природний газ на поточні рахунки із спеціальним режимом використання, однак положення Постанови № 792 не обмежують газопостачальні підприємства у можливості виконати свої обов`язки з оплати отриманого газу за договорами, укладеними з оптовими продавцями, шляхом здійснення розрахунків у інший спосіб, ніж з поточних рахунків із спеціальним режимом використання; не ставлять повноту та своєчасність виконання газопостачальними підприємствами договірних обов`язків з оплати отриманого газу на користь оптових продавців в залежність від оплати газу споживачами; не скасовують і не обмежують відповідальність споживачів перед газопостачальними підприємствами за невиконання обов`язків з оплати за спожитий газ; не змінюють строків здійснення розрахунків за договорами, укладеними між газопостачальними підприємствами та оптовими продавцями, що відповідно не виключає відповідальності, передбаченої умовами таких договорів, зокрема, у вигляді пені за прострочення оплати та виникнення зобов'язань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, з оплати боргу з урахуванням 3 % річних та встановленого індексу інфляції.

ВП ВС у постанові від 08.11.2019 у справі 161/853/19 вже висловлено правову позицію щодо юрисдикції спорів у подібних правовідносинах, зокрема в п. 23 зазначено, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. ВП ВС виснує, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Абзацом 3 ч. 2 ст. 23 ЗУ “Про мисливське господарство та полювання” встановлено, що рішення про припинення права користування мисливськими угіддями, крім випадку закінчення строку користування, приймаються: у випадках, передбачених абз. 5, 6 ч. 1 цієї статті, - адміністративним судом за позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, або органів, уповноважених на надання у користування мисливських угідь щодо застосування такого заходу реагування. Системний аналіз наведених норм КАС та ЗУ “Про мисливське господарство та полювання” дає підстави для висновку, що позови уповноваженого органу про припинення права користування мисливськими угіддями повинні розглядатися адміністративними судами. Як установлено матеріалами справи, предметом заявленого адміністративного позову є припинення права користування відповідача мисливськими угіддями, а не оскарження рішення ради про надання їх у користування. Ураховуючи наведене, ВП ВС вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства.

Доводи про необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях колегії суддів КГС ВС постанови від 04.12.2019 у справі № 910/18439/17 та від 13.01.2020 у справі № 908/2436/18 можуть бути підставою для передання справи на розгляд палати або об`єднаної палати цього ж касаційного суду, а не ВП ВС. В обгрунтування наявності виключної правової проблеми при вирішенні спорів за позовами НАБУ про визнання недійсними договорів щодо застосування норм Закону N 1698-VII до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності, КГС ВС послався на дві господарські справи № 910/18439/17 та № 908/2436/18. При цьому, з постанови КГС ВС не вбачається, що висновки суду касаційної інстанції у вказаних справах суперечать один одному, формують різну судову практику, що надає зазначеній правовій проблемі виключного характеру.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. П. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи» (№ 3668-VI), який набрав чинності 01.10.2011, в контексті перехідних положень не регулює питання обмеження максимальним розміром пенсії осіб, у яких на 01.10.2011 вона не досягала максимального розміру (десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність). Оскільки на момент набрання чинності Законом № 3668-VI пенсія позивача не перевищувала законодавчо встановленого максимального розміру, то на позивача не поширюються норми п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону. Метою норми п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 3668-VI є деталізація умов дії положень ст. 2 цього ж закону лише щодо категорії пенсіонерів, яким пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) призначена до набрання чинності цим Законом та перевищує встановлений максимальний розмір пенсії.

У зазначених справах та у справі № 740/4842/15-ц правовідносини не є подібними, вони відрізняються за предметом та підставами позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в зв`язку з чим правове регулювання цих правовідносин є різним. ВП ВС висловлено правову позицію щодо можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, яку викладено у постановах від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) та від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19). Щодо можливості ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті ВП ВС також висловлювала правову позицію, яка міститься у постановах від 04.07.2018 у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16.01.2019 у справах № 73/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

ВП ВС відступила від висновку КЦС ВС, викладеного у його постановах від 25.04.2018 у справі № 399/374/16-ц, від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 376/2038/14-ц, від 11.02.2019 у справі № 183/4638/16, від 13.03.2019 у справі № 532/1150/17, від 20.03.2019 у справі № 587/260/17, та від 03.04.2019 у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини. Також відступила від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства. Відступила від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством. Відступила шляхом конкретизації від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах ВСУ від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц і від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. ВП ВС виснує, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство.

Мотиви, викладені в ухвалі КГС ВС не відповідають вимогам,ч.5 ст. 302 ГПК, і в тому числі щодо кількісних і якісних характеристик таких справ, як і судом не обґрунтовано, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. На розгляд ВП ВС у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. ВП ВС вважає за необхідне: Відступити від висновку КЦС ВС викладеного у його постановах від 25.04.2018 у справі № 399/374/16-ц, від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 376/2038/14-ц, від 11.02.2019 у справі № 183/4638/16, від 13.03.2019 у справі № 532/1150/17, від 20.03.2019 у справі № 587/260/17, та від 03.04.2019 у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини. Відступити від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства. Відступити від висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 18.03.2019 у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством. Відступити шляхом конкретизації від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах ВСУ від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц і від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

Для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов`язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду) третій особі належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов`язків покупця відповідної речі. До спірних правовідносин за аналогією закону підлягають застосуванню положення ч. 4 ст. 362 ЦК, яка регулює подібні правовідносини, а саме визначає порядок захисту переважного права співвласника майна на придбання частки іншого співвласника при її відчуженні останнім. За змістом ч. 2 ст. 777 ЦК переважне право наймача на придбання предмета найму (оренди) існує щодо тієї ж самої речі, яка передана йому в найм (оренду). Тобто предмет найму (оренди), що використовується особою на підставі відповідного договору найму (оренди), та предмет, який планується до продажу власником речі, мають бути ідентичними. Вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Позовні вимоги про визнання права власності на таке майно не підлягають задоволенню, оскільки орендар на момент звернення до суду права власності на спірну річ не набув.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, а саме стосовно тверджень про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої ч. 6 ст. 33 Закону "Про оренду землі".

ЗП КГС ВС зазначила, що визначення способів захисту прав на землю врегульовано спеціальними нормами ст. 152 ЗК, а також положеннями ч.ч. 1 та 2 ст. 5 ГПК, а тому не потребує застосування інших кодексів України. З огляду на наявність у справі № 922/2652/17 іншої позовної вимоги (про звільнення земельної ділянки), яка забезпечила ефективність обраного способу захисту, ЗП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо належності обраного прокурором способу захисту із застосуванням норм ст. 15, 16 ЦК та ст. 20 ГК при вирішенні спорів у земельних правовідносинах, викладеному у постанові КГС ВС від 15.05.2018 у справі № 922/2652/17. Проте, з урахуванням наведеного вище та характеру спірних земельних правовідносин у справі, що розглядається, КП КГС ВС вважає за необхідне уточнити цей висновок, виклавши його без посилання на норми інших кодексів України у такій редакції: "З огляду на встановлені ст. 152 ЗК способи захисту прав на земельні ділянки та визначені ст. 5 ГПК вимоги щодо ефективності способу захисту права, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь - яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв'язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред'явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права." ОКРЕМА ДУМКА суддів Мачульського Г.М., Кушніра І.В.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 03.12.2019 у справі № 1440/1965/18. Правова позиція. Відсутність в акті перевірки підпису однієї з посадових осіб контролюючого органу, яка її проводила, стосується оформлення результатів перевірки та не може бути самостійною підставою для визнання недійсними рішень контролюючого органу, прийнятих на підставі такого акта, при відсутності порушень правил проведення перевірки.

ВП ВС підтримала власний висновок, викладений у Постанові від 21.11.2018 у справі № 462/6473/16-ц щодо порядку розподілу процесуальних витрат у кримінальному провадженні, зазначивши, що КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Не вирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання. Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат.

Спір з приводу оскарження неправомірних дій військово-медичної установи про відмову у наданні послуг з медичного обслуговування та медичної допомоги відноситься до компетенції адміністративних судів.