Відступлення від висновків, викладених в постановах ВП ВС від 19.06.2019 у справі № 826/1793/16, від 28.11.2018 у справі № 826/3486/16 від 21.11.2018 у справі № 810/896/16. ВП ВС вважає зазначені висновки такими, що не охоплюють усієї проблематики цих правовідносин. Зокрема, не враховано, що у спорах, які виникають у зв`язку з невключенням позивачів до переліку вкладників, які мають право на одержання гарантованих коштів за вкладами за рахунок Фонду, через визнання нікчемними правочинів з підстав, передбачених п. 9 ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», обов`язковій перевірці підлягає правомірність застосування вказаної правової норми уповноваженою особою Фонду. У випадку, якщо Фонд чи його уповноважена особа доведуть правомірність віднесення правочину до числа нікчемних, особи, на користь яких перераховано грошові кошти, не можуть вважатися вкладниками банку і відповідно на них не поширюються передбачені ст. 26 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» гарантії відшкодування коштів за вкладами (за умови, що на їх рахунках відсутні інші грошові кошти).

Спір у цій справі виник через наявність перепон у ТОВ щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на яке накладено обтяження у вигляді податкової застави в якості забезпечення сплати податкового зобов`язання ТОВ, так як останнє згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є власником спірного приміщення. За таких обставин предметом судового розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення податкового органу як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки усунення перешкод у реєстрації права власності позивача на спірне приміщення та засвідчення державою вже набутого особою права власності, що вказує на приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. З огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, та враховуючи суб`єктний склад учасників справи, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, а в силу наведених приписів ч. 1 ст. 12 ГПК має вирішуватися судами за правилами господарського судочинства.

Висновок КАС ВС про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що ГРД в розумінні п. 7 ч.1 ст. 4 КАС є суб`єктом владних повноважень, а його висновок має ознаки правового акта індивідуальної дії та впливає на права та інтереси позивачки, створюючи негативні наслідки. За таких обставин цей суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Проте, як свідчить зміст касаційної скарги, ОСОБА_1 вважає, що цей спір підлягає розгляду в суді адміністративної юрисдикції, та всупереч висновкам КАС ВС у касаційній скарзі позивачка не просить про розгляд справи в порядку іншого судочинства, ніж адміністративне. Ураховуючи викладене, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на її розгляд. ВП ВС не є належним судом (судом, встановленим законом) для розгляду цієї справи у касаційному порядку.

ВП ВС вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01.07.2004 ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01.07.2004, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. ВП ВС дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. ВП ВС вважає за необхідне відступити від висновку КЦС ВС, що викладений у постанові від 27.06.2019 у справі № 405/7/17, за яким з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01.07.2004, до ЄДР (ч. 2 ст. 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.

ВП ВС відступає від правової позиції, викладеної у постанові ВСУ від 06.04.2004 у справі № 8/140, та зазначає про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання. ВП ВС зазначає про те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов`язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов`язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було. Саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу. З огляду на несплату в установлений строк позивачем самостійно визначеної суми грошового зобов`язання та, відповідно, утворення податкової заборгованості податковим органом правомірно застосовано податкову заставу. Окрім того, виходячи із наявності у позивача податкової заборгованості зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, у ДПІ немає підстав для внесення до інформаційних систем органів доходів і зборів даних про належне виконання позивачем податкового зобов`язання.

Конкретизовано висновки ВП ВС, викладені у Постанові від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК, ч. 1 та 3 ст. 414 ЦПК, а також висновки КГС ВС стосовно застосування п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК, ч. 1 та 3 ст. 313 ГПК, сформульовані у постановах від 16.10.2018 у справі № 910/15792/14, від 25.07.2019 у справі № 903/916/17, від 11.09.2019 у справі № 903/908/17, від 27.11.2019 у справі № 5023/1704/12 і від 15.10.2019 у справі № 910/22289/15, таким чином: "Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо шляхом реорганізації чи ліквідації припинено юридичну особу, яка була однією зі сторін у справі, коли спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, зокрема заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні. Відсутність універсального правонаступництва юридичної особи саме по собі не може бути підставою для закриття провадження у справі. Рішення суду першої або апеляційної інстанції не можна скасувати в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі, зокрема через припинення шляхом реорганізації чи ліквідації після ухвалення такого рішення юридичної особи, яка була однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва відповідних прав та обов`язків такої юридичної особи, а рішення суду першої або апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим. У разі припинення шляхом реорганізації чи ліквідації юридичної особи-сторони у справі після ухвалення рішення судом першої або апеляційної інстанції суд касаційної інстанції за наявності відповідних доказів повинен залучити до участі у справі правонаступника прав і обов`язків цієї юридичної особи, визначивши підставу такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до нового кредитора чи боржника у спірних правовідносинах".

Земельна ділянка використовувалася ОСОБА_1 як фізичною особою - підприємцем з метою здійснення підприємницької діяльності. Враховуючи що правовідносини, які виникли між сторонами в цій справі, є господарсько-правовими, оскільки існує спір між ТОВ «Еліта» та ОСОБА_1 саме як суб`єктом господарювання і цей спір пов`язаний зі здійсненням останньою підприємницької діяльності на земельній ділянці, а отже підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У ч. 1 і 2 ст. 414 ЦПК передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених ст. ст. 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених ст. ст. 19, 22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. З огляду на викладене ВП ВС вважає за необхідне рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рішення одного органу управління акціонерного товариства (наглядової ради) не може бути оскаржене в судовому порядку іншим органом товариства або його керівником (генеральним директором), оскільки будь-які спірні питання щодо компетенції, що виникають усередині товариства між його органами у процесі управління, підлягають вирішенню відповідно до його статуту у позасудовому порядку.

ВП ВС вказала, що між сторонами у цій справі відсутні відносини влади та підпорядкування, що є основним критерієм приналежності справи до справ адміністративної юрисдикції. Зі змісту позовних вимог не вбачається обумовлених законом чи договором підстав для виникнення між сторонами справи майново-господарських чи організаційно-господарських зобов`язань. Позовні вимоги позивача фактично зводяться до зобов`язання відповідача в судовому порядку оформити та відобразити в фінансовому та бухгалтерському обліку відповідача витрати, здійснені позивачем під час проведення робіт, що пов`язані із реалізацією програми охорони навколишнього природного середовища, здійсненої за рахунок коштів видатків обласного фонду охорони навколишнього середовища. У питаннях щодо здійснення такого обліку відповідачем позивач не є управненою щодо відповідача особою, а заявлена позивачем вимога не спрямована на відновлення становища, яке існувало до порушення. ВП ВС дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, адже зі змісту вимог не вбачається наявності між сторонами справи юридичного спору в розумінні ст. 124 Конституції України.

ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від зазначеного висновку щодо застосування ст. 31 Закону України «Про автомобільний транспорт», п. 1 ч.1 ст. 231 ГПК, п. 16 ст. 4 КАС, викладеного, в постанові ВП ВС від 04.06.2019 у справі № 903/605/17. Стосовно доводів колегії суддів КГС ВС про те, що рішення ВП ВС не містять прямої вказівки про відступ від протилежних правових висновків ВП ВС, а тому суди продовжують її застосовувати, ВП ВС зазначає, що з огляду на неподібність правовідносин у справах № 819/829/17, № 918/843/17, № 802/1046/18-а та у справах № 903/605/17, № 234/17657/17, № 910/2175/18, № 234/19093/17 ВП ВС протилежних правових висновків у цих справах не висловлювала.

ВП ВС, виснує про те, що землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право. В силу наведених вище норм права після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Подібні висновки неодноразово викладались ВП ВС, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 26.06.2019 у справі № 628/778/18, від 02.10.2019 у справі № 922/538/19. Після проведення державної реєстрації фермерського господарства та переходу до нього в силу вищенаведених норм Закону № 973-IV прав і обов`язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі таке господарство звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним договору оренди землі державної та комунальної власності, укладеного засновником цього фермерського господарства. При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов'язковим.

Відступлення від висновку КГС ВС щодо підстав припинення поруки, визначивши, що збільшення розміру кредиту без погодження з поручителем, навіть за наявності у договорі поруки умови про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов'язання, є підставою для припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК.

Відступ не здійснювався. Правова позиція. При зверненні до адміністративного суду податковий орган самостійно визначає порядок такого звернення: в загальному порядку або відповідно до ст. 283 КАС України з метою термінового розгляду.

ОП КГС ВС зазначила, що зі змісту ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" випливає, що в наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов'язковим на підставі закону. Строк, визначений Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" для укладення договору про пайову участь, – протягом 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов'язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов'язку замовника та не звільняє замовника від обов'язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 08.10.2019 у справі № 911/594/18. При цьому ч. 4 ст. 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що реконструкція об'єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані, відповідно до містобудівної документації на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності можуть здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. Із встановлених попередніми судовими інстанціями обставин вбачається, що відповідач є замовником будівництва (реконструкції). Отже, він зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку ІТСІ населеного пункту шляхом пайової участі, і саме на замовника покладається обов'язок з укладення договору про таку участь та сплати відповідних коштів. Таким чином, попередні судові інстанції дійшли помилкового висновку про відсутність у відповідача обов'язку щодо участі у створенні і розвитку ІТСІ м. Харкова і укладення договору про таку участь. У зв'язку з таким висновком вони не встановили обставин та не дослідили доказів, пов'язаних з тим, чи містить договір, редакцію якого викладено у позовній заяві Департаменту, усі істотні умови, передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", а також чи визначено в ньому розмір пайового внеску у відповідності з цим Законом та іншими обов'язковими для сторін правилами. Водночас у даному разі немає й підстав для відступу від правового висновку КГС ВС у справі № 922/3628/18, оскільки передача судом касаційної інстанції справи на новий розгляд ще не означає остаточного вирішення цієї справи, а, отже, й остаточного формування правових висновків Верховного Суду в ній та в судових рішеннях з неї.

ОП КГС ВС відступає від висновків КГС ВС у постановах від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13 та від 14.01.2020 у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за попередній місяць, оскільки це порушує принципи індексації доходів населення, визначені Законом України "Про індексацію грошових доходів населення", Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін, затвердженого наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007, з дотриманням певної математичної послідовності розрахунку, закладеної у цих нормативних актах. ОП КГС ВС зазначила, що при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003. Порядок індексації грошових коштів визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абз. 5 п. 4 Постанови № 1078). Отже, при обчисленні інфляційних збитків за наступний період, до початкової заборгованості включається вартість грошей (боргу), яка визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній період. ОП КГС ВС погоджується з методикою розрахунку інфляційних збитків відповідно до ст. 625 ЦК, яка передбачає такий математичний підхід, що дозволяє включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу, яка обраховується із застосуванням індексів інфляції, визначених Держстатом України на наступні періоди, без переривання ланцюга розрахунку у випадку зниження інфляції менше 100 % (дефляції).