ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 20.03.2019 у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64 цс 19). ВП ВС виснує про те, що вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі ст. ст. 16 та 23 ЦК і ст. ст. 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.

ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС, висловленого у постановах від 14.11.2018 у справі № 484/301/18, від 14.08.2019 у справі № 484/4135/18, від 30.10.2019 у справі № 233/4198/18, від 11.11.2019 у справі № 484/4067/18, від 08.04.2020 у справі № 233/2070/19, від 09.04.2020 у справі № 233/1557/19, щодо припинення договору оренди земельного паю після отримання державних актів на право приватної власності на землю, визначивши, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника (зокрема, виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї) не має наслідком автоматичного припинення договору та не може бути підставою для розірвання договору відповідно до ст. ст. 651, 652 ЦК, крім випадків, коли це передбачено самим договором. Припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце лише після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або в судовому порядку з визначених законом підстав. ВП ВС виснує про те, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ в цивільних справах, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені ВСУ після набрання чинності Законом про судоустрій 2010 року за результатами перегляду судових рішень ВССУ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення ВССУ викладеному в постанові ВСУ висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Правові позиції, викладені в ухвалах ВСУ до 15.10.2010, постановлених як в порядку касаційного провадження (індекси «кс», «ск», «св»), так і в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами ухвал суду касаційної інстанції (індекс «сво»), не є обов`язковою для врахування правовою позицією ВСУ. Така правова позиція може бути свідченням практики ВСУ, однак не створює для суду процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї. У зв’язку із заначеним у ВП ВС відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних висновків, викладених у таких ухвалах ВСУ. Роз`яснення Пленуму ВСУ не мали для судів обов`язкового характеру, а є роз`ясненнями рекомендаційного характеру. Таким чином, відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних роз`яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ.

ВП ВС зазначає, що позовна вимога майнового характеру - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці. Будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру. Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову. Заявлені вимоги позивача про зобов`язання виконати умови договору поставки та поставити товар ґрунтуються на наявності грошових вимог Національної ради до ТОВ «Новітнє обладнання», що виникли на підставі відповідного договору. Наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача до відповідача. Отже, позовні вимоги про зобов`язання виконати умови договору поставки та поставити товар мають вартісну оцінку, носять майновий характер, і розмір ставок судового збору за їх подання визначається на підставі ст. 4 Закону України «Про судовий збір» виходячи з розміру грошових вимог позивача, на припинення яких спрямовано позов. З огляду на викладене у цій постанові щодо розміру ставок судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ВП ВС не погоджується з правовими висновками, викладеними в постанові КГС ВС від 28.05.2019 у справі № 922/1992/18, щодо визначення розміру судового збору та відступає від них.

ЗП КГС ВС зазначила про правильність висновків судів попередніх інстнацій про те, що позивач на момент звернення до суду з даним позовом мав статус землекористувача земельної ділянки відповідно до договору з урахуванням обставин, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", за яких цей договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. Проте, внаслідок неправомірних дій відповідача фактично сформовано 12 нових земельних ділянок та присвоєно цим ділянкам нові кадастрові номери шляхом поділу існуючої земельної ділянки, яка перебувала в орендному користуванні позивача, без його згоди, що суперечить приписам ст. 186 ЗК. До того ж, як встановили попередні судові інстанції, доказів надання згоди позивачем на поділ земельної ділянки матеріали справи не містять. Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства. Відповідач в порядку ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" не направляв у визначений цим Законом строк (заперечення проти поновлення договору оренди землі має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі) повідомлень про заперечення у поновленні договору оренди землі, а тому ЗП КГС ВС вважає, що порушене право позивача підлягає захисту саме в заявлений позивачем спосіб - визнання укладеною додаткової угоди. Враховуючи предмет і підстави позову, встановлені судами попередніх інстанцій конкретні обставини даної справи, які формують зміст спірних правовідносин, а також правову позицію, викладену у постанові ВП ВС від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17 (п. 7.36), ЗП КГС ВС, у даному випадку, не знаходить підстав для відступлення від висновку в частині, що договір оренди землі вважається поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, викладеного у раніше ухваленому рішенні КГС ВС у справі № 920/739/17.

ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 27.09.2019 у справі № 925/673/18, в тій частині, що судовий збір не справляється за подання апеляційних (касаційних) скарг на ухвалу про відмову у задоволенні заяви про винесення додаткового судового рішення. ОП КГС ВС, дослідивши правову позицію ОП КАС ВС у справі № 240/6150/18, на яку в обґрунтування своїх доводів посилався скаржник, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що наведене стосується питання відсутності обов'язку справляння судового збору за оскарження додаткового рішення (у зв'язку з розподілом судових витрат). Водночас предметом апеляційного оскарження у справі № 911/4241/15 була ухвала суду першої інстанції, а не додаткове рішення. А тому в цьому випадку апеляційний господарський суд врахував висновок ВП ВС, викладений в постанові від 29.05.2018 у справі № 915/955/15, який є релевантним для цієї справи в аспекті застосування Закону України «Про судовий збір». Так, відповідно до викладеного в зазначеній постанові висновку ВП ВС про правильне застосування пп. 7 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

На розгляд ОП КГС ВС передана справа, яка може бути розглянута колегією суддів КГС ВС, визначеною автоматизованою системою документообігу суду.

Справу передано на розгляд ВП ВС. Підстава передачі: необхідність відступу від викладеного в постановах ВП ВС від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 і від 15.10.2019 у справі № 905/2559/17, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 (з урахуванням ухвали від 17.12.2019 у справі № 916/1731/18) висновку в частині того, що договори, укладені посадовою особою товариства без передбаченої статутом згоди загальних зборів, не порушують прав та інтересів учасників такого товариства незалежно від виконання учасником товариства одночасно функцій його директора або розміру частки учасника в статутному капіталі товариства.

Справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд ОП КГС ВС. Підстави передачі: відступ від висновку щодо застосування п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК, викладеного КГС ВС у п. 21 постанови від 19.02.2020 у справі № 911/584/19, зокрема, що наслідком виявлення судом першої інстанції на стадії підготовчого засідання невідповідності позовної заяви вимогам ст. 173 ГПК є залишення такої заяви без руху з наданням позивачу строку для усунення відповідного недоліку. ОКРЕМА ДУМКА судді Вронської Г.О.

БП КГС ВС відступила від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанова КГС ВС від 18.04.2018 у справі № 922/2362/17, від 02.10.2019 № 910/9535/18, від 17.12.2019 у справі № 01/1494(14-01/1494). БП КГС ВС сформувала висновки про застосування норми права Особа набуває статусу конкурсного кредитора (сторони, учасника провадження у справі про банкрутство) з повним обсягом процесуальної дієздатності (в тому числі правом оскарження судових рішень) за сукупності таких умов: - подання до господарського суду письмових заяв з вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство (ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, ч. 1 ст. 45 КУзПБ); - розгляд господарським судом заяв конкурсних кредиторів у попередньому засіданні суду (ч. 6 ст. 23, ст. 25 Закону про банкрутство, ч. 6 ст. 45, ст. 47 КУзПБ); - визнання вимог таких кредиторів, що формалізується у судовому рішенні господарського суду - ухвалі (ч. 6 ст. 23, ст. 25 Закону про банкрутство, ч. 6 ст. 45, ст. 47 КУзПБ). Ухвала про відкриття провадження у справі про банкрутство має наслідком зміну порядку задоволення вимог заставодержателя майна боржника, у зв`язку з чим є судовим рішенням, яке ухвалено про права та інтереси цієї особи, що надає заставодержателю права заперечувати у підготовчому засіданні відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з наділенням у такому разі заставодержателя процесуальними правами учасника у справі про банкрутство - щодо подання клопотань, надання доказів тощо, а відповідно, і процесуальним правом на оскарження ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство у розумінні ч. 1 ст. 254 ГПК.

ВП ВС вважає, що наведене в ухвалі КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи. Мотивація колегії суддів КАС ВС щодо наявності виключної правової проблеми у цій справі фактично зводиться до питання, чи поширюються положення ч.5 ст. 190 КАС на категорію справ, в яких поведінка сторони у справі, зокрема вчинення нею дій з виконання оскарженого рішення суду, може мати значення для вирішення заявлених позовних вимог.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Поліцейським, які звільнились зі служби за власним бажанням, не передбачена можливість виплати одноразової грошової допомоги, навіть за умови, що на час звільнення їм було встановлено інвалідність.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 20.03.2018 у справі № 295/3091/17, від 21.06.2018 у справі № 760/11440/17, від 30.09.2019 у справі № 825/1380/18. Правовий висновок. Право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв'язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду. Обмеження цього права дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01.01.2014 – дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців». Зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).

ВП ВС зауважує, що вона неодноразово з урахуванням висновків ВСУ постанови від 21.05.2014 у справі № 6-16цс14, від 19.11.2014 у справі № 6-175цс14, і від 24.12.2014 у справі № 6-206цс14 вказувала, що, надаючи земельну ділянку, за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно враховувати саме нормативні розміри прибережних захисних смуг, установлені ст. 88 ВК, та орієнтовні розміри та межі водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. ВП ВС виснувала щодо застосування ч.3 ст. 60 ЗК та щодо застосування п. 10 Порядку визначення таке: розміри і межі прибережної захисної смуги, зокрема навколо морських лиманів, встановлюються за проєктами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації щодо встановлення прибережної захисної смуги та з урахуванням конкретних (фактичних) умов забудови, які склалися саме на спірній земельній ділянці на момент її надання. Окрім того, справа № 469/1393/16-ц, постанова ВП ВС в якій від 30.05.2018 згадана у постанові апеляційного суду від 20.08.2019 у справі № 330/1629/18, також стосувалася незаконності передання земельної ділянки водного фонду саме у межах населеного пункту. У постановах у справах № 469/1393/16-ц, № 487/10128/14-ц і № 487/10132/14-ц ВП ВС також застосувала принципи правомірного втручання у право мирного володіння земельними ділянками згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВП ВС відступила від висновку ВСУ, висловленого у постановах від 21.01.2015 у справі № 6-214цс14 і від 13.01.2016 у справі № 6-931цс15, та від висновку КЦС ВС, висловленого у постанові від 23.05.2018 у справі № 216/5756/15-ц, про те, що подання кредитором (зокрема виконавцем послуг) в порядку, передбаченому ЦПК, заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. ВП ВС виснує про те, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з ч. 2 ст. 264 ЦК з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису ч. 2 ст. 264 ЦК переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (п. 5 ч. 3 ст. 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004). Якщо договором не встановлений інший термін, то з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, а отже, і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу, за яким споживач допустив прострочення.

Передаючи справу на розгляд, КГС ВС посилався, на те, що висновок ВП ВС потребує уточнення, що як підставу для передачі справи на розгляд ВП ВС ст. 302 ГПК не передбачено. Отже, підстави передачі та перегляду судових рішень ВП ВС, встановлені ч.ч. 3-6 ст. 302 ГПК, є вичерпними. За змістом цих положень ВП ВС не наділена повноваженнями щодо уточнення власного висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні.