У постановах від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 27.05.2019 у справі № 910/20107/17, від 24.06.2019 у справі № 910/12026/18, від 23.07.2019 у справі № 904/1299/18, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі № 910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 26.05.2020 у справі № 910/7807/19, від 11.06.2020 у справі № 910/7804/19, від 14.07.2020 у справі № 910/10471/19, від 19.08.2020 у справі № 911/2560/19, від 25.08.2020 у справі № б-23/75-02, від 23.09.2020 у справі № 904/2215/19, від 12.11.2020 у справі № 904/3173/19, від 25.11.2020 у справі № 904/1806/19 КГС ВС дійшов наступного висновку: "Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку". ОП КГС ВС вважає за необхідне уточнити ці висновки наступним чином. Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором. За дотримання умов, передбачених ст. 601 ЦК, та відсутності заборон, передбачених ст. 602 ЦК, незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов’язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним. Заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог. Наявність на момент зарахування іншого спору (спорів) в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за зобов'язанням не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника. Наявність заперечень однієї сторони щодо зарахування не є перешкодою для зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою іншої сторони, відмова цієї сторони від прийняття заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог і проведення такого зарахування не має юридичного значення. ЩОДО ЗАБОРОНИ ЗАРАХУВАННЯ Зарахування зустрічних однорідних вимог є не формою розрахунків, а однією з підстав припинення зобов'язань, врегульованих гл. 50 ЦК "Припинення зобов’язань". Зарахування зустрічних однорідних вимог регулюється ст. ст. 601 - 602 ЦК, і ця підстава припинення зобов'язання відрізняється від виконання зобов'язання (ст. 599 ЦК) або припинення зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 603 ЦК). ОП КГС ВС погоджується з висновками суду апеляційної інстанції і вважає, що невнесення сторонами змін у договір для приведення його змісту у відповідність до вимог чинного законодавства не свідчить про те, що між сторонами продовжує діяти спеціальний порядок розрахунків, передбачений Законом України "Про електроенергетику", який втратив чинність. Після набуття чинності Законом України "Про ринок електроенергії" припинили існування поточні рахунки зі спеціальним режимом використання. У рішенні суду апеляційної інстанції зазначено, що відповідно до листа позивача від 05.07.2019 № 01/26-13761 наявний в матеріалах справи на сьогодні рахунок позивача втратив статус поточного рахунку зі спеціальним режимом використання та діє як поточний рахунок, а встановлений НКРЕКП алгоритм розподілу коштів не поширюється на цей рахунок.

БП КГС ВС сформувала висновки про застосування норми права. Вимога ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" щодо припинення (закриття) провадження у справах про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 % акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника, є імперативною, самостійно застосовується у передбачених нею випадках у справах про банкрутство, не ставить обов'язковість припинення провадження у справі про банкрутство в залежність від наявності будь-яких умов, та є достатньою правовою підставою для припинення/закриття провадження у справі про банкрутство. Для прийняття рішення про закриття/припинення провадження у справі про банкрутство боржника на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" на будь-якій стадії провадження у справі, незалежно від того, яка судова процедура банкрутства застосовується до боржника і на яких стадіях розгляду перебуває ця справа про банкрутство (розпорядження майном, санація, ліквідація), необхідним і достатнім є лише встановлення судом, на підставі поданих сторонами доказів у справі, обставин належності Державі Україна прямо або опосередковано більше ніж 50 % акцій (часток) цього боржника, та чинності (на час ухвалення відповідного судового рішення) прийнятого компетентним органом рішення про приватизацію боржника. Оскільки БП КГС ВС дійшла висновку про те, що суд першої інстанції підставно та правомірно припинив провадження у цій справі на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", то відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постановах КГС ВС від 26.02.2020 у справі № 5/31-Б-09, від 03.12.2019 у справі № 15/76-6-43/624-6, від 20.06.2019 у справі № 910/3406/18, від 16.01.2019 у справі № 905/338/15 та у постанові БП КГС ВС від 12.11.2019 у справі № 10/1106.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. За відсутності доказів державної реєстрації відступлення права вимоги за іпотечним договором суд не надає оцінку правомірності дій податкового органу щодо включення до податкової застави майна, яке перебуває в іпотеці, та звільнення його з податкової застави, а вказує на відсутність обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів особи.

Спір між фізичною особою та КС виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою господарського суду. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 06.02.2020 у справі № 818/1276/17, від 07.08.2019 у справі № 820/5122/17, від 31.03.2020 у справі № 808/2122/18, від 02.07.2020 у справі № 825/1038/16. Правовий висновок. У випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. У справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання судом припиненими з 22.08.2016 спірних договорів іпотеки, укладених ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» з ТОВ «Свікон», ТОВ «АЗС-Нива-1» та ПП «Косвас» у 2013 році. Між учасниками цієї справи фактично існує спір щодо відсутності або наявності права іпотеки зі спірних договорів іпотеки та наявності права іпотеки позивача з договорів іпотеки, укладених ним з ТОВ «Люнакс» у 2017 році. У цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагається підтвердити правомірність отримання ним нерухомого майна в іпотеку. За вказаних обставин ВП ВС вважає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс». ВП ВС знов звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Виходячи з викладеного ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від власного висновку, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

БП КГС ВС виснувала, що з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури у нього не виникає обов'язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які були нараховані за період після визнання боржника банкрутом, оскільки положеннями ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство, які аналогічні за змістом положенням ч. 1 ст. 59 КУзПБ, передбачено підставу для припинення обов'язку боржника, якого визнано банкрутом, щодо обчислення та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Самостійне подання ліквідатором звітності до податкового органу не є винятком з цього правила. Навіть у разі самостійного подання боржником відповідних звітів до контролюючого органу такий факт не може бути передумовою виникнення у боржника зобов'язання щодо сплати податків і зборів. Нарахування за відповідними зобов’язаннями боржника повинні здійснюватися лише до моменту прийняття постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Наведене відповідає висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/14827/16, від 08.10.2019 у справі № 911/3883/16 та від 14.08.2019 у справі № 913/412/16 і судом касаційної інстанції не встановлено підстав, які б зумовлювали необхідність відступу від зазначено правового висновку. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс правовідносин боржника, і норми законодавства про банкрутство у справах про банкрутство мають спеціальних характер щодо інших законодавчих актів України. ОКРЕМА ДУМКА судді Пєскова В.Г.

Положення ч. 1 ст. 133 КАС як загальної норми, що регулює питання звільнення від сплати судового збору, деталізовані конкретизуючими нормами спеціального закону - ст.ст. 5 та 8 ЗУ «Про судовий збір», що свідчить про необхідність при застосуванні положень ст. 133 КАС та вирішенні питання про звільнення від сплати судового збору осіб, не зазначених у статті 5 ЗУ «Про судовий збір», застосовувати критерії, визначені ст. 8 цього Закону. З огляду на викладене та з метою встановлення чіткого критерію застосування судами ст. 133 КАС та ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» ВП ВС відступає від висновків, викладених у: - ухвалах ВП ВС від 20.01.2020 у справі № 160/8324/19; КАС ВС від 15.08.2019 у справі № 440/4696/18; - постановах КАС ВС від 04.08.2020 у справі № 826/13247/18, від 31.07.2020 у справі № 826/11947/18. ВП ВС наголошує, що ч. 1 ст. 133 КАС визначає право суду на звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору виходячи із майнового стану сторони, водночас ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» конкретизує порядок, умови такого звільнення та коло осіб, які можуть бути звільнені від сплати судового збору. При цьому, як уже зазначалось, із системного аналізу змісту норм зазначеної статті убачається, що положення п.п. 1 та 2 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи - юридичної особи), а положення п. 3 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» можуть бути застосовані до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову у яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Разом з тим ВП ВС не вбачає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у інших зазначених постановах КАС ВС, КЦС ВС та КГС ВС, оскільки судові рішення ухвалені у справах, у яких правовідносини виникли за іншого правового регулювання, а саме до набрання чинності 15.12.2017 ЗУ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким, зокрема, ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» викладена у цитованій вище редакції.

У справі, яка передана на розгляд ВП ВС, та справі, яка розглядалася ВСУ, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та фактичні обставини є різними. Таким чином, ВП ВС у цій справі не може вирішувати питання відступу від висновку ВСУ щодо застосування ст. 264 ЦК, оскільки у справі № 759/11503/14-ц (провадження № 6-1174цс16) ВСУ не висловлювався щодо застосування ст. 264 ЦК України.

У зв’язку з втратою чинності ст. 375 КК відпали необхідність і доцільність вирішення питання про наявність чи відсутність у діях засудженого на час скоєння інкримінованого йому діяння складу злочину, передбаченого цією статтею, а також формування правових висновків щодо її застосування. З урахуванням зазначеного ВП ВС не розглядала поставленої перед нею виключної правової проблеми і не перевіряла по суті доводів касаційної скарги, зміст яких зводився до існування підстав для застосування цієї кримінально-правової норми на час винесення оскаржуваної ухвали. ВП ВС погоджується з рішенням апеляційного суду про закриття кримінальної справи щодо засудженого на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 року, оскільки висновок про відсутність у його діях складу злочину, з огляду на ретроспективність юридичних наслідків декриміналізації, відповідає засаді законності.

Зміст ч. 4 ст. 302 ГПК вказує на те, що має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини. Висновок ВП ВС щодо строку для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбаченого ст. 88 ЗУ «Про нотаріат», ґрунтувався на наявних розбіжностях та суперечностях між приписами ч. 1 цієї статті та існуючим правопорядком, вказуючи на застосування цієї норми у цілісному взаємозв`язку та у відповідності з іншим законодавчим регулюванням відповідної сфери правовідносин. Рішенням № 7-р(І)2020 визнано конституційною статтю 88 ЗУ «Про нотаріат», застосовану ВП ВС у спірних правовідносинах.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в постанові ВП ВС від 30.05.2018 у справі № 916/978/17 , зазначивши, що спори між членами громадської організації та громадською організацією з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів щодо припинення повноважень одного з органів управління цією організацією підлягають розгляду у порядку господарського судочинства.

Спір про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, пов’язаної з невиплатою суддівської винагороди, доплат та компенсаційних виплат є таким, що пов’язаний з проходженням та звільненням з публічної служби, якою є перебування на посаді судді, тому повинен розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Правовідносини у справах № 263/5125/18 та № 210/5258/16-ц зі справою, що розглядається, не є подібними, тому підстав для відступу від висновку ВП ВС не вбачається.

ВП ВС вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд та не вбачає, що справа містить виключну правову проблему, що зумовлює необхідність формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки у кожному випадку перебіг строку виконання зобов`язання, а відтак і строку дії поруки, передбачався у різних договорах по-різному, тому саме умовам договорів та вимог про дострокове виконання зобов`язання повинна надаватися правова оцінка. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передані питання, що можуть бути вирішені КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.

ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі кримінального провадження на її розгляд. Усі обставини, на які посилається суд касаційної інстанції, вже було досліджено у Постанові ОП ККС ВС від 23.09.2019 у справі № 199/1496/17. Натомість нових, додаткових аргументів, нерозглянутих указаною палатою, які би доводили юридичну невизначеність, існування виключної правової проблеми й необхідність вирішення її для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, в ухвалі колегії суддів Касаційного кримінального суду не наведено.