БП КГС ВС висловила висновок про застосування норм права: тлумачення абз. 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ у взаємозв'язку з положеннями ст. 572, 575, 589 ЦК, ст. 7, 11, 17, 18 Закону України "Про іпотеку" та ст. 12, 19, 28 Закону України "Про заставу" свідчить, що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави (іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов'язанні, є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного) майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки). Кінцева вартість заставного (іпотечного) майна для цілей проведення розрахунків із забезпеченим кредитором формується в момент його реалізації. Застава (іпотека) припиняється, а вимоги забезпеченого кредитора вважаються погашеними у разі реалізації предмета застави (іпотеки) з дотриманням вимог КУзПБ. БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КГС ВС щодо визначення розміру забезпечених вимог кредитора, викладеного в постанові від 17.06.2020 у справі № 905/2028/18.

Вимога визнати протиправною бездіяльність Міськради щодо неприпинення права користування земельною ділянкою у зв`язку із закінченням строку договору оренди землі, заявлена в межах спору про належне виконання договору оренди стороною цього цивільного договору. Такий спір є спором про право цивільне, а тому може бути предметом розгляду в суді загальної юрисдикції або господарському суді, не відноситься до юрисдикції адміністративних судів. Щодо позовних вимог про оскарження податкових повідомлень-рішень ГУ ДФС. Оскільки договір оренди землі від 10.10.2009 (строк дії якого продовжено додатковою угодою від 25.05.2012), припинився у зв`язку з настанням певного факту, визначеного законом - закінченням строку, на який його було укладено, нарахування до сплати орендної плати за 2016, 2017, 2018 роки є безпідставним.

ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС від 15.05.2019 у справі № 524/3242/15, щодо визначення суду, до компетенції якого належить перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, визначивши, що саме в суді першої інстанції у проваджені за нововиявленими обставинами має переглядатися рішення цього самого суду, якщо заявлені нововиявлені обставини стосуються висновків і розсуду цього суду в частині, яка за наслідками апеляційного чи касаційного перегляду залишилася без змін. У тому разі якщо суди апеляційної чи касаційної інстанції змінять рішення суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог, то саме судові акти судів цих інстанцій можуть і мають бути предметом перегляду у провадженні за нововиявленими обставинами, оскільки в цій частині (по суті спору чи з інших підстав) рішення суду першої інстанції зазнало сутнісних змін або було скасовано.

ВП ВС зауважила, що оскаржуваний наказ виданий ГУ ДФС у м. Києві відповідно до вимог пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 ПК та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки. Беручи до уваги зазначене, а також практику ВП ВС щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, ВП ВС дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні від 08.12.2015 №12015000000000630, не може бути предметом самостійного оскарження в суді. ВП ВС дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті ч.3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВП ВС виснувала, що спір щодо оскарження бездіяльності начальника територіального управління Національної поліції України, яка полягає у нездійсненні належного контролю за виконанням своїх службових обов’язків посадовими особами управління, не підлягає судовому розгляду. Контроль за виконанням своїх обов`язків працівниками територіального відділення поліції є диспозитивним обов`язком відповідача, і суд не може втручатися у його виконання шляхом установлення певних фактів або визнання дій та/або бездіяльності щодо здійснення такого контролю правомірними чи протиправними. Виконуючи функції та обов`язки начальника територіального відділення Національної поліції України, відповідач не приймає у процесі нагляду за діяльністю посадових осіб територіального відділення Національної поліції України жодних рішень щодо позивача, не керує його поведінкою, а відтак - не виконує владні управлінські функції стосовно позивача, що унеможливлює й існування порушення права чи інтересу ОСОБА_1 і, як наслідок, не породжує права на судовий захист.

Чинне законодавство на час виникнення спірних відносин для отримання від Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відшкодування витрат на виплату та доставку пенсії у зв’язку з втратою годувальника, смерть якого настала від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, не передбачало обов’язку Пенсійного фонду України надавати кожного разу до актів звірки докази того, що смерть годувальника пов’язана саме з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, а не із загальним захворюванням. Обов’язок підтверджувати висновками відповідних медичних закладів причинний зв’язок смерті потерпілого з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я встановлений лише щодо тих осіб, які отримували страхові виплати і не працювали, оскільки смерть особи може настати за різних обставин поза межами виробництва.

ВП ВС дійшла висновку, що справи за позовом особи до Державної податкової служби про відшкодування за рахунок держави шкоди, заподіяної йому зарахуванням відповідачем відповідних сплачених ним до державного бюджету сум податку на додану вартість за іншим цільовим призначенням - у рахунок погашення податкового боргу, який було скасовано рішенням суду, належить до юрисдикції адміністративного суду. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин зводиться до визначення розміру належних до перерахування до бюджету позивачем сум податків та обов`язкових платежів та наслідків надмірної сплати до бюджету сум обов`язкових платежів. Отже, відносини сторін є такими, що регулюються приписами бюджетного та податкового законодавства та не можуть регулюватися нормами ЦК України, якими встановлено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 1 цього Кодексу). Оскільки відносини між сторонами є такими, що виникли з бюджетного та податкового законодавства та фактично стосуються повноважень відповідача щодо обліку обов`язкових платежів, повернення або зарахування податку на додану вартість, тобто заявлена у справі вимога про стягнення збитків за своєю суттю і є вимогою вирішити публічно-правовий спір, це унеможливлює розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Вказівка у позовній заяві на положення цивільного законодавства, якими регулюється відшкодування шкоди, не змінює суті та змісту спірних правовідносин та не може впливати на визначення виду судочинства, в порядку якого слід розглянути спір.

Спорах між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку щодо діяльності ОСББ, зокрема під час укладення, розірвання, визнання недійсними договорів, укладених ОСББ з іншими особами належить до юрисдикції цивільного суду. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСББ «Лесі Українки 38» та до ФОП Козлової Л. Б. про визнання недійсним договору на надання послуг, укладеного ОСББ, членом якого є позивач, та ФОП Козловою Л. Б. - виконавцем цих послуг, указавши на порушення укладенням спірного договору з надання послуг з управління та обслуговування будинку прав позивача - фізичної особи як співвласника багатоквартирного будинку. Враховуючи предмет, характер спору та суб`єктний склад його сторін, ВП ВС вважає, що спір у цій справі виник стосовно прав і обов`язків позивача щодо користування та розпорядження спільним майном як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Щодо конфлікту юрисдикцій З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.

ВП ВС вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог Родниківської сільської ради про визнання незаконним та скасування спірного рішення Уманської міської ради про передачу в оренду земельної ділянки третій особі, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те що відповідно до обраного позивачем способу захисту належним відповідачем, крім Уманської міської ради, може бути фізична особа, якій передано земельну ділянку, тоді залежно від статусу такої особи (фізична особа або фізична особа - підприємець) спір буде належати до юрисдикції цивільного або господарського суду.

Закрите касаційне провадження. У цій справі предметом касаційного оскарження є постанова Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 у справі № 50/311-б, якою апеляційну скаргу ТОВ «Файненс Компані» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі № 50/311-б про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Файненс Компані» про заміну кредитора у справі № 50/311-б, залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 залишено без змін. Можливість оскарження даної ухвали в касаційному порядку не передбачено ч. 3 ст. 9 КУзПБ. БП КГС ВС зазначає, що положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з вище наведених підстав, однак, у разі здійснення касаційного перегляду постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 у справі № 50/311-б, якою апеляційну скаргу ТОВ «Файненс Компані» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі № 50/311-б про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Файненс Компані» про заміну кредитора у справі № 50/311-б, залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 залишено без змін, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ. ОКРЕМА ДУМКА судді Банасько О.О.

Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання. До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма ст. 52 ЗУ «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.

ВП ВС відступила від висновку, сформульованого у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зазначивши наступне. Саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення. Ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки Закон України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії» (далі – Закон) не деталізує порядок дій сторін у випадку, якщо підприємство сплатило відповідну заборгованість після включення до Реєстру без укладення договору про реструктуризацію. На переконання ОП КГС ВС, це є окремим випадком, який підпадає під регулювання ч. 1 ст. 5 Закону, оскільки такі обставини свідчать, що добросовісний боржник після включення до Реєстру та отримання можливості розстрочити сплату заборгованості на 60 календарних місяців шляхом укладення відповідного договору (ч. 2 ст. 5 Закону) не користується таким правом, а намагається якнайшвидше погасити існуючу заборгованість. При цьому погашення заборгованості до укладення договору про реструктуризацію заборгованості повністю відповідає основній меті Закону та матиме такий же наслідок, як і належне виконання договору про реструктуризацію, - задоволення вимог кредитора та погашення заборгованості підприємства, включеного до Реєстру, однак таке погашення відбудеться швидше, ніж рівними частинами протягом 60 календарних місяців, які за ч. 2 ст. 5 Закону мають обраховуватись з першого числа місяця укладення договору про реструктуризацію. У ч. 1 ст. 5 Закону йдеться про визначення розміру заборгованості, яка підлягає реструктуризації і до якої на момент її визначення не включаються суми неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, у той час як у ч. 3 ст. 5 Закону йдеться про те, що в подальшому на визначену у договорі заборгованість не здійснюються такі нарахування. Стаття 7 Закону стосується списання суми неустойки, інфляційних нарахувань, процентів річних і подальше звільнення від нарахування на реструктуризовану заборгованість, водночас не обмежує дію норми ч. 1 ст. 5 Закону, відповідно до якої заборгованість, яка тільки підлягає врегулюванню відповідно до цього Закону, однак ще не реструктуризована, визначається без урахування суми неустойки, інфляційних нарахувань, процентів річних. Також Закон надає кредитору можливість захистити свої права у разі недобросовісної поведінки боржника, який після включення до Реєстру ухиляється від погашення заборгованості. Тобто норми Закону в сукупності встановлюють засоби для кредитора, які спрямовані на забезпечення виконання обов'язку боржника, якого включено в Реєстр, однак він ухиляється від сплати заборгованості. Кредитор має ініціювати укладення договору про реструктуризацію, а в разі ухилення боржника від його укладення - звернутись до Органу для виключення боржника з Реєстру, після чого кредитор може здійснити нарахування на непогашену суму заборгованості неустойку (штраф, пеню), проценти річних та інфляційні нарахування за весь час існування такої заборгованості. З огляду на викладене ОП КГС ВС вважає, що за нормою ч. 1 ст. 5 Закону кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний станом на 01.07.2016 для виробництва теплової та електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (без урахування суми неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), не погашена станом на 31.12.2016, є такою, що підлягає реструктуризації за умови включення такої організації до Реєстру. У випадку погашення цієї заборгованості боржником - учасником процедури врегулювання без укладення договору про реструктуризацію відсутні підстав для стягнення з нього неустойки (штрафу, пені), процентів річних та інфляційних нарахувань, нарахованих на таку заборгованість, що повністю відповідає основній меті Закону.

Прийнято відмову від позову. Визнано нечинними рішення господарського суду Черкаської області від 13.02.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 у справі № 925/635/19. Провадження у справі № 925/635/19 закрито.

ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18. ОП КГС ВС дійшла висновку, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Тобто викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення ст. 11, ст. 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності – суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу. Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що п. 76 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 № 1008/18 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади» прийнято з порушенням вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022рр., затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання 21.16.2017 № 691/17, а відтак є незаконним. ОП КГС ВС погоджується з доводами касаційних скарг відповідача-2 та відповідача-3, що при вирішенні спору щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих фізичною особою – підприємцем Нагорною С.М., укладеного на підставі п. 76 додатку 1 до згаданого рішення Харківської міської ради, має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). ОП КГС ВС зазначає, що продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».