ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, про неналежність обраного позивачем способу захисту шляхом з'явлення вимоги "про зобов'язання укласти договір на умовах запропонованої позивачем редакції договору" (п. п. 4.24-4.30 постанови). З огляду на правові висновки щодо можливості надання позивачу судового захисту відповідно до сформульованого ним предмета позову, про що зазначено у п. п. 23-32 мотивувальної частини цієї постанови, ОП КГС ВС не вбачає підстав для застосування положень ч. 2 ст. 5 ГПК та обрання судом на власний розсуд іншого способу захисту, ніж той, який обрано позивачем та який фактично означає вимогу позивача про укладення в судовому порядку договору в редакції, викладеній у позовній заяві, з посиланням на ст. 187 ГК. ОП КГС ВС погоджується з висновками касаційного суду у постанові 27.02.2020 справі № 916/1422/18 про можливість надання особі судового захисту за позовною вимогою "про зобов'язання укласти договір у редакції, наданій позивачем відповідно до ст. 187 ГК" та не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції. ОП КГС ВС зазначає, що реалізуючи визначене у ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, що не вимагає їх формулювання дослівно тими словосполученнями, які застосував законодавець у ст. 16 ЦК. Головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту, яке визначається судом з прийняттям до уваги його правових обґрунтувань. Отже, якщо позивач просить суд зобов'язати відповідача укласти договір у поданій ним редакції з посиланням на ст. 187 ГК, то це означає звернення позивача про вступ у певні правовідносини - про визнання укладеним за рішенням суду договору в редакції, наданій позивачем, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 ЦК та ч. 2 ст. 20 ГК та не вимагає зміни способу захисту цивільного права позивача відповідно до ст. 5 ГПК. ОП КГС ВС не вважає правові висновки у цій справі відступом від позиції ВСУ у справі № 6-110цс12, оскільки такі висновки були уточнені ВСУ у справі № 924/1134/14.

Прийнято відмову комунального підприємства "Київтранспарксервіс" від позову. Визнано нечинними рішення господарського суду міста Києва від 19.12.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/10470/19. Провадження у справі № 910/10470/19 закрито.

ОП КГС ВС зазначає, що наявність вільних під'їзних колій на станції призначення є однією з умов здійснення господарської діяльності з розвантаження вагонів на станції призначення та не спростовує вини відповідача, який допустив скупчення вагонів внаслідок бездіяльності у їх забиранні зі станції призначення. Такий висновок узгоджується з правовими позиціями ОП КГС ВС у постанові від 22.06.2018 у справі № 904/7535/17 та колегій суддів КГС ВС у постановах від 26.06.2020 у справі № 908/1925/19, від 23.06.2020 у справі № 908/1746/19, від 06.04.2020 у справі № 908/1417/19, від 04.11.2019 у справі № 904/5461/18 та від 07.08.2018 у справі № 904/7848/17. Обов'язок щодо сплати збору за зберігання вантажів покладається на одержувача (вантажоодержувача, вантажовласника) у разі, якщо ним було допущено прострочення у вивезенні вантажу з місця загального користування в межах терміну безоплатного користування (п. 5 Правил зберігання вантажів), та у разі затримки залізницею вантажів у вагонах з вини одержувача незалежно від місця затримки зі спливом терміну безоплатного зберігання (п. 8 Правил зберігання вантажів). Нарахування одержувачу збору за зберігання вантажу у вагонах незалежно від місця їх затримки за весь період затримки понад термін безоплатного користування здійснюється залізницею за регульованим тарифом за фактом затримки вагонів, що слідують за адресою одержувача, якщо така затримка сталася з вини одержувача. Пункт 36 Статуту залізниць, як спеціальна норма, що визначає підвищену санкцію (можливість двократного нарахування збору за зберігання вантажу) за окреме порушення, допущене вантажоодержувачем (створення вантажоодержувачем ускладнень на станції призначення з його вини), не містить виключення із загального правила щодо можливості її застосування незалежно від місця затримки вагонів (на станції призначення чи підходах до неї) по маршруту слідування вагонів. Правовий аналіз положень п. 36 Статуту залізниць та п. 8 Правил зберігання вантажів дає підстави для висновку, що збір за зберігання вантажів, у тому числі збільшений до двократного розміру, сплачується незалежно від місця затримки вантажів (на станції призначення чи на підходах до неї (якими можуть бути проміжні станції), на прикордонних, припортових станціях, тощо), коли доставка вантажу на станцію призначення є ускладненою з вини одержувача (відправника). Такий правовий висновок щодо порядку застосування двократного розміру збору за зберігання вантажів викладений колегіями суддів КГС ВС у постановах від 26.06.2020 у справі № 908/1925/19, від 23.06.2020 у справі № 908/1746/19, від 06.04.2020 у справі № 908/1417/19, від якого ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу за наслідком розгляду справи № 908/1795/19.

ОП КГС ВС погоджується з позицією судів попередніх інстанцій про те, що ні умовами договору, ні вимогами чинного законодавства будь-якого коригування та оформлення повторних актів про використану електричну енергію для виставлення коригуючого рахунку не передбачено. Частиною 4 ст. 612 ЦК передбачено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку (ч. 1 ст. 613 ЦК). Враховуючи, що у позивача відсутній обов'язок складання повторних актів про використану електричну енергію, то в даному випадку позивач не є кредитором, що прострочив. У зв'язку з викладеним, відсутні підстави для застосування до правовідносин сторін ч. 4 ст. 612, ч. 1 ст. 613 ЦК. ОП КГС ВС констатує, що в даному випадку між сторонами існував спір щодо обсягу поставленої електричної енергії, яку позивач повинен оплатити. Водночас суди попередніх інстанцій на підставі наявних в матеріалах справи доказів, зокрема висновків експертів, актів про використану електричну енергію, які складалися у 2016-2017 роках і містять підписи обох сторін та рахунків, встановили обставини щодо поставленої відповідачем електричної енергії в тому обсязі, яка зазначена в актах, та дійшли цілком обґрунтованого рішення про задоволення позову. При цьому, під час оцінки наявних в матеріалах справи актів про використану електричну енергію в порядку ст. 86 ГПК судами попередніх інстанцій такі акти не визнавалися неналежними чи недопустимими доказами відповідно до вимог ст.ст. 73, 74, 76, 77 ГПК. ОП КГС ВС погоджується з висновками обох судових інстанцій про задоволення позову, оскільки вони зроблені з правильним застосуванням вимог матеріального права - ст.ст. 11, 509, 525, 526, 610-612, 626, 629 ЦК, ст. 193 ГК.

Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, вносить двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачу має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. ВП ВС у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 відступила від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 13.12.2018 у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зазначивши про те, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов'язання, враховуючи, що за п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Враховуючи те, що ВП ВС у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 сформувала свої висновки щодо застосування абз. 2 ч. 1 ст. 1048 та ч. 2 ст. 1050 ЦК та відступила від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 13.12.2018 у справі № 913/11/18, який також був викладений і в інших постановах КГС ВС, зокрема в постановах від 10.10.2018 у справі № 910/750/18, від 14.05.2019 у справі № 910/22858/17, які були наведені в обґрунтування підстав для передачі цієї справи на розгляд ОП, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у цих постановах КГС ВС. Крім того ОП КГС ВС зазначає про те, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях, оскільки індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Отже можливість нарахування інфляційних втрат на суму простроченого грошового зобов'язання (у даному випадку - на суму заборгованості по кредиту), визначеного в іноземній валюті, виключається. Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК до спірних правовідносин, у яких прострочене грошове зобов’язання виражене в іноземній валюті, викладені у постановах КГС ВС від 07.02.2018 у справі № 910/11249/17, від 11.10.2018 у справі № 905/192/18, від 04.12.2019 у справі № 910/15714/18.

Посилання в ухвалі про передачу справи на постанови ВАСУ та рішення Київського окружного адміністративного суду, як на приклади суперечливої практики, є безпідставним, оскільки в зазначених справах мова про стягнення виплаченої стипендії взагалі не йшла і рішення з цього питання не ухвалювалося. У зазначених справах та у справі яка розглядається, правовідносини не є подібними, вони відрізняються за предметом позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в них інше матеріально правове регулювання спірних правовідносин. Крім того, положення ч.2 ст. 52 Закону України «Про освіту», якою передбачено зобов`язання відпрацювання за направленням, були виключені із Закону України «Про освіту» у зв`язку із прийняттям Закону України № 1556-VII від 01.07.2014 «Про вищу освіту». Отже, йдеться про наявність виключної правової проблеми щодо застосування норми права, яка втратила чинність більше 6 років тому. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передано питання, яке може бути вирішено ОП КЦС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.

У даній справі та у справі № 755/9215/15-ц міститься різний предмет та підстави позовів, суди встановили різні фактичні обставини справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним, а спірні правовідносини у цих справах не є подібними.

Ураховуючи, що у справі № 752/10274/16-ц та № 6-1174цс16 правовідносини не є подібними, вони відрізняються за характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини, в зв`язку з чим правове регулювання цих правовідносин є різним, ВП ВС не може вирішувати питання відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові ВСУ від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16.

Питання про застосування положень процесуальних норм щодо застосування заходів забезпечення позову вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень. Таким чином, на розгляд ВП ВС у цій справі передане питання, яке може бути вирішено КГС ВС як належним судом.

ВП ВС послідовно та вже неодноразово висловлювала в подібних правовідносинах правові позиції щодо змісту прав та законних інтересів учасників господарського товариства, у тому числі й тих, частка яких у статутному капіталі становить 50 %, та способів їх належного та ефективного захисту, підстав для звернення до суду учасника товариства з позовом в інтересах самого товариства (у порядку ст. 54 ГПК), наслідків вчинення правочину органом юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідності уникати зайвого втручання в питання внутрішньої діяльності товариства, які вирішуються зборами учасників товариства.

КГС ВС не виклав в ухвалі правову проблему, яку містить ця справа саме у правозастосуванні відповідних норм права, відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на конкретні справи, або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що судами було сформовано різну правову позицію при вирішенні справ з подібними правовідносинами. Наведена КГС ухвала ВП ВС від 11.11.2019 у справі № 2-1606/07, якою було поновлено провадження за заявою особи про перегляд Верховним Судом судового рішення за виключними обставинами поза межами присічного строку, не свідчить про наявність правової проблеми у застосуванні процесуального законодавства, яким врегульовано порядок і строк подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Питання про застосування положень процесуальних норм щодо порядку і строку подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, вирішується судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень.

В ухвалі КГС ВС не викладено правову проблему, яку містить ця справа саме у правозастосуванні, не обґрунтовано, в чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у зазначеній правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. З огляду на зміст судових рішень, на які посилається КГС ВС, правовідносини у цих справах не є подібними до даної справи, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин, а також правові висновки, викладені у цих рішеннях, які не є релевантними щодо спірних правовідносин у цій справі. Таким чином, ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на її розгляд.

ВП ВС виснує про те, що мета передання Національному агентству арештованого майна для здійснення заходів з управління ним - це, зокрема, забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості (абз. 7 ч. 6 ст. 100 КПК, п. 4 ч. 1 ст. 1, ч. 1, реч. 1 ч. 4 ст. 21 ЗУ «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). Передання арештованого майна в управління має забезпечувати досягнення мети арешту, визначеної у ст. 170 КПК. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Особи, вказані в абз. 2 ч. 1 ст. 174 КПК, можуть клопотати про скасування арешту, доводячи, що у подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба, зокрема через те, що належні заходи з управління арештованим майном не вживаються, а вжиті - не забезпечують збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості. Судове рішення про скасування арешту майна є однією з визначених законом підстав для припинення заходів з управління арештованим майном (ч. 8 ст. 21 ЗУ «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»). ВП ВС зазначає, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. ВП ВС вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства (див. постанову від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19 (п.п. 21, 37)). Так, якщо арешт накладений за КПК 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови ВП ВС від 24.04.2018 у справі № 202/5044/17, від 28.11.2018 у справі № 636/959/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 640/17552/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 202/1452/18, від 11.09.2019 у справі № 504/1306/15-ц. ВП ВС зауважує, що вирішення за правилами КПК 2012 року питання про скасування арешту, накладеного на майно у межах кримінального провадження, не створює можливості звернення з позовом про усунення перешкод у користуванні цим майном за правилами цивільного судочинства. Кримінальний процесуальний закон не передбачає обмеження права на повторне подання клопотання про скасування арешту майна. Тому з таким клопотанням ОСОБА_2 може знову звернутися у порядку, визначеному КПК, аргументувавши необґрунтованість накладення арешту чи відсутність у ньому потреби.

ВП ВС відступила від висновків, сформульованих у постановах ВСУ від 26.12.2012 у справі № 6-156цс12 і від 23.01.2013 у справі № 6-127цс12, а також від висновку КЦС ВС сформульованого у постанові від 16.03.2020 у справі № 640/10761/14-ц. ВП ВС зазначає, що гарантія ч. 3 ст. 40 КЗпП поширюється на випадки припинення контракту з працівником за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП.А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Наведені КГС ВС мотиви для відступу від правової позиції ВП ВС не стосуються спірних правовідносин та не обґрунтовують підстави для розгляду питання про необхідність відступу ВП ВС від висновків, викладених у її постанові від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 у подібних правовідносинах щодо застосування пп. «д» п. 3 ч. 5 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (у редакції, чинній із 17.06.2018) до правовідносин, які виникли до набрання чинності цією редакцією Закону, щодо визначення належних способів захисту корпоративних прав, предмета позову в корпоративних відносинах шляхом уточнення цих висновків.