ВП ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові від 27.11.2019 у справі № 496/2685/13-ц про те, що заміна сторони правонаступником можлива і після закриття виконавчого провадження у зв`язку з його виконанням. Оскільки виконавче провадження є самостійною стадією судового процесу, сторони виконавчого провадження належать до учасників справи, а отже, якщо процесуальне правонаступництво має місце на стадії виконавчого провадження, заміна сторони виконавчого провадження означає й заміну учасника справи. Відтак заміна у разі вибуття сторони виконавчого провадження правонаступником має відбуватись з одночасною заміною правонаступником відповідного учасника справи. Відповідний висновок викладено ВП ВС також у постанові від 03.11.2020 у справі № 916/16/17.

Перша судова палата ККС ВС виснувала, що зважаючи на положення ст. 370, ч. 2 ст. 475 КПК, вирок на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим повинен відповідати загальним вимогам до судових рішень щодо законності. Обов`язок перевіряти угоду на відповідність її не тільки спеціальним нормам, що стосуються укладання угод, а й іншим нормам КПК та КК, покладається на суд, який вирішує питання щодо затвердження такої угоди. Повноваження прокурора при оскарженні вироку суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим обмежені приписами п. 3 ч. 3 ст. 394 КПК, згідно з якими такі вироки можуть бути оскаржені прокурором лише у зв`язку з порушеннями вимог ч. 3 ст.469 КПК під час укладення угоди, і не підлягають розширенню, в тому числі через затвердження судом угоди, умови якої не відповідають нормам кримінального та процесуального закону.

ВП ККС виснувала, що оскарженню в апеляційному порядку підлягають ухвали слідчого судді за результатами розгляду скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, які постановлені після визнання неконституційними положень ч. 3 ст. 307 КПК, тобто з 17.06.2020. Якщо така ухвала слідчого судді постановлена до 17.06.2020, і на час ухвалення Рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 17.06.2020 №4-р(ІІ)/2020 та набрання ним чинності ще не закінчився встановлений у п. 3 ч. 2 та ч. 3 ст. 395 КПК строк апеляційного оскарження певною особою ухвали слідчого судді за результатами розгляду скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, то в такої особи виникає право апеляційного оскарження вказаної ухвали слідчого судді

ОП ККС виснувала, що до особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, вироком суду було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших злочинах, вчинених до постановлення цього вироку, в таких випадках питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею кримінальних правопорушень має вирішуватись в залежності від того, чи залишається незмінним попередній вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, на момент постановлення нового вироку, і яке рішення приймає суд у новому вироку щодо покарання за злочини, вчинені до постановлення попереднього вироку. У випадку, коли попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу, а новим вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч. 4 ст. 70 КК щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок попередній, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, та новий, за яким їй призначено покарання, що належить відбувати реально виконуються самостійно. У разі встановлення судом, що кримінальні правопорушення за новим вироком були вчиненні особою до постановлення декількох попередніх вироків, за які особа засуджена до покарань, що належить відбувати реально, остаточне покарання призначається на підставі ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими частинами 1-3 цієї статті, тобто шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених особі покарань за новим вироком та попередніми вироками

На розгляд ОП КГС ВС у цій справі передане питання, яке може бути вирішене відповідною колегією суддів КГС ВС, що була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ОП ККС виснувала, що декларація про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, яка складена, видана чи посвідчена відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами є офіційним документом. Наведення недостовірних даних у декларації про готовність об`єкта до експлуатації містить склад адміністративного правопорушення за умови, якщо в діянні особи є всі елементи його складу, передбачені ч.13 ст. 96 КУпАП (у редакції Закону України №320-VІІІ від 09.04.2015)

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 30.01.2019 у справі № 806/2164/16, від 11.02.2020 у справі № 420/2934/19, від 13.03.2019 у справі № 813/1001/17. Правовий висновок. У справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби спеціальним строком для звернення до суду є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС, який має перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч. 2 ст. 122 цього Кодексу.

Факт перебування платників єдиного внеску на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводиться АТО, був підставою для незастосування до таких платників заходів впливу та стягнення за невиконання обов`язків платника єдиного внеску в силу прямої дії п. 94 розд. VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", який забороняв притягнення до відповідальності за невиконання обов`язків платника єдиного внеску. Аналогічного висновку ВП ВС дійшла під час розгляду зразкової справи № 812/292/18 (постанова від 6.11.2018), відступати від якого немає правових підстав. Отже, позивач був звільненим від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на період з 14.04.2014 до виключення п. 94 розд. VIII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, а дії контролюючого органу з пред`явлення за оскаржуваними вимогами сум недоїмки, нарахованого штрафу та пені є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства. Страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов`язковій сплаті, перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, страхувальником сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Отже, фізичні особи (працівники підприємств, які тимчасово були звільнені від своєчасного виконання обов`язку зі сплати єдиного внеску) не повинні відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку щодо належної сплати страхових внесків, а тому наявність заборгованості підприємства по страхових внесках не може бути підставою для незарахування до страхового стажу при призначенні пенсії позивачу періоду його роботи.

Хоч закони ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та "Про судоустрій і статус суддів" прямо не забороняють суддям отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, але зміст поняття адвокат, суб`єкт адвокатської діяльності, а також описаний вище механізм отримання такого свідоцтва свідчать про те, що процес набуття статусу адвоката, як і сама адвокатська діяльність є несумісними зі статусом судді. У випадку складення присяги адвоката та отримання особою, яка є суддею, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, така особа одночасно буде перебувати під дією двох присяг - судді та адвоката. Отримавши свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, особа, яка є суддею, окрім ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", підпадає під дію ЗУ"Про адвокатуру та адвокатську діяльність", що є недопустимим, оскільки ставить під сумнів незалежність цих двох інститутів один від одного. Обмеження і способи їх усунення встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та які бажають займатись іншою (не сумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для представників інших юридичних професій, які бажають займатись адвокатською діяльністю.

Справу передано на розгляд ВП ВС. Підстави передачі: правова проблема полягає у вирішенні питання щодо поширення на спірні правовідносини положень пп. 37.1.4 п. 37.1 ст. 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", якими передбачено право страховика за договором (полісом) обов'язкового страхування ЦПВ власників НТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого річного строку на звернення до нього із заявою про його виплату; - у вирішенні питання, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору за регресним позовом МТСБУ (спеціального суб’єкта у сфері обов’язкового страхування) до страховика щодо здійсненої виплати, яку такий страховик згідно закону мав виплатити потерпілій особі, враховуючи спричинену шкоду його страхувальником; - у визначенні розміру регресних вимог, на відшкодування яких має право МТСБУ, що здійснило виплату на підставі пп. "а" п. 41.1 ст. 41 Закону, в той час, коли договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності передбачено франшизу.

Спір щодо оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна, включеного до ліквідаційної маси у справі про банкрутство юридичної особи, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства в межах справи про банкрутство. Якщо провадження у справі про банкрутство юридичної особи припинено, то такий спір може бути розглянутий у порядку господарського судочинства лише після скасування рішення суду про припинення провадження у справі про банкрутство, у межах якої було реалізоване майно.

ВП ВС відступила шляхом конкретизації від висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», сформульованих у постановах від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16 і від 22.08.2018 у справі № 559/1777/15-ц, а також від висновків ВСУ, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2001цс15, від 13.06.2016 у справі № 6-1123цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-350цс17 та від 07.06.2017 у справі № 490/454215-ц. Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Спір за позовом фізичної особи про стягнення з Фонду соціального страхування України інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України та компенсації втрат частини соціальних виплат у зв`язку з несвоєчасною їх виплатою на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», які цьому органу було зобов`язано призначити за рішенням адміністративного суду, а також відшкодування моральної шкоди підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Підстав для відступу від позиції, висловленої у постанові ВП ВС від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, не вбачається, оскільки зазначена постанова ухвалена з урахуванням іншого процесуального закону, який був чинний на час відкриття провадження у справі.

ОП ККС виснувала, якщо в діях особи має місце повторність кримінальних правопорушень, передбачена ч. 1 ст. 32 КК, і ця особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, і при цьому одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька після його ухвалення, то спеціальні правила ч. 4 ст. 70 КК не застосовуються. У такому випадку суд кваліфікує зазначені кримінальні правопорушення за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК та призначає покарання, передбачене її санкцією, а остаточне покарання визначає за правилами ст. 71 КК за сукупністю вироків

Станом на час постановлення оскаржуваного в апеляційному порядку судового рішення у цій справі положення ГПК (у редакції, чинній до 15.12.2017) не передбачали можливості "повторного" апеляційного чи касаційного перегляду судового рішення, в тому числі і за скаргою особи, яка не брала участі у справі, і у тому випадку, якщо господарський суд вирішив питання про її права та обов'язки. За наведеного у постанові правового регулювання порядку та строку на подачу апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, особою, яка не брала участь у справі, але стосовно якої господарський суд вирішив питання про права та обов'язки, з урахуванням висновків в п. 9.4, цей строк завершувався і з моментом завершення апеляційного розгляду справи та не підлягав поновленню (був присічним). А тому суб'єктивне процесуальне право такої особи на здійснення апеляційного оскарження відповідного судового рішення, що не було реалізовано в період чинності ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), припинялось з втратою чинності цим Кодексом, та не підлягало відновленню без спеціального застереження про це за новим процесуальним законом - ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017). Між тим ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017) не містить такого застереження. Узагальнюючи висновки, ОП КГС ВС зазначає: якщо особа, яка не брала участь у справі, а суд вирішив питання про її права та обов`язки, не реалізувала своє суб'єктивне процесуальне право - на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції протягом строків для апеляційного оскарження цього рішення відповідно до положень ГПК в редакції, чинній на момент розгляду справи (чинній до 15.12.2017), то рішення суду першої інстанції є таким, що набрало законної сили за правилами ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), і не може бути оскаржено із застосуванням нових правил на апеляційне оскарження судового рішення - відповідно до ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017).