Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 31.01.2019 у справі № 802/983/18-а, від 08.08.2019 у справі № 480/106/19, від 19.03.2020 у справі № 140/1757/19, від 28.05.2020 у справі № 200/11547/19-а, від 11.02.2021 у справі № 580/3380/19 та інших з аналогічною правовою позицією, про те, що спеціальним законодавчим актом, що визначає строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату єдиного внеску, є саме Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (№ 2464-VI). Установлений абз. 9 ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI строк для платника єдиного внеску, протягом якого останній може оскаржити вимогу в судовому порядку, у взаємозв'язку із положеннями ст. 122 КАС, становить десять днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Оскарження вимоги в адміністративному порядку не позбавляє платника права на судове оскарження з дотриманням строків, визначених абз. 9 ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI. Правовий висновок. Строк, протягом якого особа може звернутися до суду після застосування процедури досудового оскарження вимоги фіскального органу про сплату єдиного внеску, складає три місяці з дня отримання платником рішення органу доходів і зборів вищого рівня, прийнятого за наслідками розгляду відповідної скарги.

Ухвала від 25.02.2021 Справу передано на розгляд ОП КАС ВС з метою забезпечення усталеності та єдності судової практики та необхідності відступлення від правової позиції ОП КАС ВС, викладеної в постанові від 02.12.2020 у справі № 357/14346/17, у частині висновків про регуляторну природу оскаржуваних актів на користь позиції, що йдеться про правовстановлювальні нормативно-правові акти, що не є регуляторними актами в розумінні Закону № 160-IV та на які не поширюються положення цього Закону щодо офіційного оприлюднення в друкованих засобах масової інформації відповідних рад.

З 15.12.2017 ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. За змістом ч. 6 ст. 357 ЦПК на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у ч. 3 ст. 34 ЦПК, що міститься у Главі 3 розділу І «Загальні положення» ЦПК. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. ВП ВС вважає, що слова «суд апеляційної інстанції», вжиті у ч.ч. 1 та 2 ст. 358 ЦПК, треба розуміти як колегію суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів у світлі загальних положень ЦПК України щодо складу суду, який здійснює перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції (ч. 3 ст. 34 ЦПК). ВП ВС вважає, що підстав для відступу від висновку, сформульованого у постанові КАС ВС від 06.03.2019 у справі № 815/3687/17, немає. Згідно з цим висновком КАС прямо передбачає ухвали, які на стадії апеляційного перегляду постановляє суддя-доповідач одноособово, зокрема ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху (ч. 5 ст.298 КАС). А вирішення питання щодо відмови у відкритті апеляційного провадження за ст. 299 КАС здійснює суд апеляційної інстанції, тобто колегія у складі трьох суддів цього суду.

Спір за позовом фінансового директора товариства, звільненого на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП, щодо поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до ст. 99 ЦК можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП. При розгляді спору щодо розірвання трудового договору за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення, що підтверджує висновок про належний розгляд справи в порядку господарського судочинства. Такі висновки послідовно висловлювалися ВП ВС у постановах від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18, від 13.10.2020 у справі № 683/351/16-ц та від 12.01.2021 у справі № 127/21764/17.

ОП ККС виснувала, що відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 393 та п. 1 ч. 1 ст. 425 КПК апеляційну та касаційну скаргу на судові рішення, має право подати, зокрема, захисник у частині, що стосується інтересів обвинуваченого, засудженого. Згідно положень ст. ст. 403, 432 КПК особа, яка подала апеляційну чи касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення апеляційного чи касаційного розгляду. Таким чином, право відмови від апеляційної чи касаційної скарги захисника, поданої в інтересах підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, належить виключно тій особі, яка її подала, тобто захиснику. Підозрюваний, обвинувачений, засуджений не мають права відмовитися від апеляційної чи касаційної скарги захисника. У разі незгоди підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого із апеляційною чи касаційною скаргою захисника (обґрунтуванням, мотивами, вимогами скарги тощо), вони мають право заявити про це до або під час судового засідання і суд має право врахувати їх позицію при вирішенні скарги

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Виключення країни з Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим пп. 39.2.1.2 пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК, після здійснення платником податку протягом періоду контрольованих операцій, не є підставою для звільнення особи від обов'язку подати Звіт про контрольовані операції, здійснені в період, коли така країна перебувала в цьому Переліку, оскільки вказаний обов'язок виник у платника податку у зв'язку з учиненням у звітному періоді зазначених контрольованих операцій, які не перестають такими вважатися з настанням наведеної обставини, і мав бути виконаний за закінченням відповідного звітного року.

ОП ККС виснувала, що за змістом статей 36, 37, 110 КПК рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення в формі постанови, у том числі, бути підписаною службовою особою, яка її прийняла. Відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування або її не підписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Рішення суду, що набрало законної сили та яким у задоволенні позову відмовлено, не може бути переглянуте у зв’язку з виключними обставинами на підставі п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС (положення якого містять імперативний припис), оскільки підставою для перегляду рішення у зв’язку з виключними обставинами, є лише рішення суду, яке ще не виконане.

ОП КГС ВС вважає за необхідне уточнити правовий висновок, що міститься у постанові КГС ВС від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, таким чином: "При застосуванні приписів ст. 234 ЦК у вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве, часткове виконання (в порівнянні з розміром основного зобов'язання) поручителем своїх обов'язків за договором поруки не завжди свідчить про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним, цей факт потрібно оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на які посилається заінтересована особа". Водночас, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав або інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (відповідна позиція міститься в постанові ОП КГС ВС від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

БП КГС ВС вказала, що одним із питань, яке стало підставою для передачі цієї справи на розгляд палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС, стало визначення критерію «пропорційності» втручання в право власності у разі віндикації майна боржником від набувача цього майна. Із цього приводу БП КГС ВС зазначила таке: - втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм; - для розкриття критерію «пропорційності» вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна; - з'ясування питання добросовісності/недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень ст. 387, 388 ЦК і для визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності набувача майна; - з'ясування «заінтересованості», «контролю», «пов`язаності» набувача майна з боржником (попередніми набувачами майна) у межах справи про банкрутство безпосередньо пов'язане з визначенням критерію добросовісності/недобросовісності набувача та, на переконання суддів, повинно досліджуватися за наявними у матеріалах справи доказами; БП КГС ВС вважає, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для застосування положень ст. 387, 388 ЦК, так і для визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. За результатами розгляду судові рішення скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

БП КГС ВС сформувала такі висновки. У добросовісного набувача майно може бути витребувано лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема, у разі вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Предметом позову у цій справі було витребування у добросовісної набувачки квартири, в якій вона проживала разом з малолітньою донькою та батьком похилого віку. Згідно зі ст. 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно. Тому для правильного вирішення спору суду слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно у позивача; факт наявності майна у незаконному володінні відповідача; факт відсутності у відповідача правових підстав для володіння майном; факт добросовісного (недобросовісного) володіння чужим майном. При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до ст. 388 ЦК. БП КГС ВС підтримала зроблені раніше нею висновки у постанові від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 щодо того, що: - після введення процедури ліквідації, до арбітражного керуючого (ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника; - вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а в силу прямої вказівки спеціального закону, та, обмежуючи таким чином права власника на володіння майном, законодавець одночасно зобов'язує ліквідатора діяти добросовісно, розсудливо, обґрунтовано, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством про банкрутство; - здійснення ліквідатором права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК. Однак, положення Конституції та законів України встановлюють право кожного на житло та певні гарантії окремим категоріям осіб щодо житла. За встановлених судами обставин (проживання у спірному помешканні разом з добросовісною набувачкою її малолітньої доньки та батька похилого віку, відсутності доказів наявності іншого житла у ОСОБА_1 та членів її родини) суди дійшли цілком обґрунтованого висновку, що у разі витребування від такої набувачки спірної квартири будуть порушені її права, а також її малолітньої доньки та батька похилого віку, гарантовані Конституцією та законами України, а конкуруючий суспільний інтерес ліквідатора у поверненні майна до ліквідаційної маси не може вважатися співмірним із тими негативними наслідками, яких зазнає життя набувачки майна та членів її родини.

Спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про скасування наказу та рішення держреєстратора Мін`юсту від 19.04.2017 за індексним номером 34843297 безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельних ділянок з ТОВ «Глобал-інвест», яке заперечує законність дій держреєстраторів з реєстрації за ФГ «Оазис півдня» права оренди цих же земельних ділянок. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору його слід вирішувати за правилами господарського чи цивільного судочинства. Аналогічного висновку дійшла ВП ВС у постанові від 30.01.2019 у справі № 820/3703/17. За таких обставин помилковими є доводи КАС ВС, викладені в ухвалі від 21.09.2020 про передачу справи на розгляд ВП ВС про те, що з 26.04.2019 - після ухвалення цим судом постанови за наслідками розгляду касаційних скарг ТОВ «Глобал-інвест» та Мін`юсту ВП ВС сформувала нову практику щодо визначення предметної юрисдикції у цій категорії справ не за судом адміністративної юрисдикції.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ВСУ від 18.05.2016 у справі № 6-325цс16 про те, "що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01.01.2014", оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (ч. 3 ст. 653 ЦК).

27.03.2019 ВП ВС розглянула справу № 310/8703/17, в якій особа з метою подальшого оформлення статусу, визначеного Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», й отримання відповідних соціальних виплат звернулася до суду із заявою про встановлення факту залучення до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Таке встановлення було необхідне для отримання заявником статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, у якому заінтересована особа відмовила через відсутність належних підтверджень відповідного факту. Заявник у тій справі стверджував, що у нього відсутній спір із заінтересованою особою, щоби звертатися з адміністративним позовом, а чинне законодавство нібито не передбачає позасудового порядку встановлення необхідного для заявника юридичного факту. ВП ВС виснувала, що, оскільки законодавство передбачає спеціальний порядок встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, то в окремому провадженні не можна встановити юридичний факт залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, який фактично підтвердить належність заявника до осіб з інвалідністю внаслідок війни. ВП ВС вказала на наявність юрисдикції адміністративного суду для розгляду спору, коли заінтересована особа отримала від заявника документи, які підтверджують факт його залучення до невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, проте надала відмову, яку заявник, маючи документальні підтвердження зазначеного факту, вважає безпідставною.

За правилами чинного ГПК виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові КГС ВС від 9.09.2020 у справі № 910/6644/18 та у постанові ВП ВС від 7.07.2020 у справі № 910/10647/18. ВП ВС вважає, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми ч. 3 ст. 30 ГПК. ВП ВС не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного КЦС ВС в постанові від 16.05.2018 у справі № 640/16548/16-ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.