ОП КГС ВС виснувала про таке: Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних, теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" передбачено право підприємств централізованого водопостачання і водовідведення на врегулювання заборгованості за спожитий природний газ, яка виникла до 01.07.2016 та не погашена на момент набрання чинності законом шляхом проведення взаєморозрахунків за бюджетними фінансуваннями, укладення договору про реструктуризацію основного боргу в судовому чи позасудовому порядку, списання (розстрочення) заборгованості зі сплати інфляційних відсотків, процентів річних та неустойки. Прийняття судового рішення про стягнення основного боргу, інфляційних, річних, пені не може бути перешкодою у застосуванні заходів врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій відповідно до Закону № 1730-VІІІ, оскільки сторони вправі укласти угоду про реструктуризацію такого боргу на стадії виконання судового рішення, затвердивши її ухвалою суду як мирову угоду. Також не може бути перешкодою в укладенні договору про реструктуризацію в порядку ст. 5 Закону № 1730-VІІІ наявність ухвали суду про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення про стягнення інфляційних втрат та процентів річних, прийнятої в порядку ст. 331 ГПК (ст. 121 ГПК у редакції, чинній до 15.12.2017) поза межами процедури реструктуризації, передбаченої цим Законом, оскільки це матиме наслідком обмеження особи в наданому їй законодавцем матеріальному праві (праві на укладення в обов'язковому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до процедури, передбаченої ст. 5 Закону № 1730-VІІІ). Метою внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" шляхом його доповнення п. 10 ч. 1 ст. 34 та ч. 4 ст. 34 є створення механізму імплементації положень Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних, теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", оскільки ці норми було первісно передбачено Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 1730-VІІІ, а тому вони не можуть застосовуватися та тлумачитися ширше, ніж головна частина (тіло) цього закону, оскільки вони є допоміжним механізмом для реалізації самого Закону № 1730-VІІІ. Наявність інших судових рішень (ухвал про відстрочення/розстрочення сплати інфляційних та річних, прийнятих судом у порядку ст. 331 ГПК (ст. 121 ГПК, чинного до 15.12.2017) не може бути підставою для винятку за ч. 4 ст. 34 Закону № 1404-VІІІ, оскільки такі ухвали є самостійною підставою для можливого зупинення виконання рішення суду відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 34 цього Закону. Виходячи з правового аналізу Закону № 1730-VІІІ та змін до Закону № 1404-VІІІ, викладеного у п. п. 32-43 мотивувальної частини постанови, ОП КГС ВС погоджується з правильністю висновків (про те, що тільки укладення в судовому чи у несудовому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до приписів ст. ст. 4-7 Закону № 1730-VІІІ, може бути підставою для відмови судового виконавця в зупиненні виконавчого провадження, якщо така угода не виконується боржником. Відсутність такої угоди є підставою для зупинення виконавчого провадження для вжиття сторонами заходів з реструктуризації (списання, припинення зарахуванням) заборгованості теплопостачальних (теплогенеруючих) організацій за спожитий природний газ відповідно до Закону № 1730-VІІІ, незалежно від надання за ухвалами суду відстрочення виконання рішення суду у порядку ст. 331 ГПК, яке вичерпало свою дію на час розгляду заяви боржника про зупинення виконання судового рішення) та не вбачає підстав від них відступати. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що включення боржника до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, є прямою підставою для застосування положень п. 10 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" та зупинення вчинення виконавчих дій. ОП КГС ВС, з урахуванням суб'єктного складу сторін та встановлених апеляційним судом обставин, не вбачає підстав для відступу від зазначеного висновку у даній справі.

ОП КГС ВС вбачає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові КГС від 31.03.2020 у справі № 917/530/19, про те, що відповідач, як теплопостачальна організація, не відповідає перед позивачем за прострочення в оплаті за поставлений природний газ в частині розрахунків, що здійснювалася відповідно до Порядку № 217 через рахунки із спеціальним режимом використання за встановленими НКРЕКП нормативами перерахування коштів, та зауважує, що положення Порядку №217 не змінюють строків розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача пені за прострочення в оплаті отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. ОП КГС ВС зазначила, що аналіз приписів ст. 19-1 Закону України "Про теплопостачання" в сукупності з положеннями Порядку № 217, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 217 від 18.06.2014 на виконання ст. 19-1 цього Закону, дозволяє дійти висновку, що Порядком № 217 визначено спеціальний механізм проведення розрахунків із гарантованим постачальником природного газу, який усуває теплопостачальні організації від розподілу коштів, сплачених споживачами за спожиту теплову енергію, вироблену із ресурсу (природного газу), поставленого гарантованим постачальником. Водночас, положення Порядку № 217 не обмежують теплопостачальні організації у можливості виконати свої договірні зобов'язання з оплати за отриманий природний газ за договорами постачання, укладеними з гарантованими постачальниками природного газу, шляхом перерахування на такий спеціальний рахунок власних коштів, отриманих від господарської діяльності. Визначений Порядком № 217 (п. п. 8, 9, 13, 14) алгоритм розподілу уповноваженим банком коштів споживачів, які надходять на поточні рахунки зі спеціальним режимом використання як оплата вартості теплової енергії та/або наданих комунальних послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, не ставить повноту та своєчасність виконання теплопостачальними організаціями договірних обов'язків з оплати отриманого природного газу для виробництва теплової енергії для потреб населення на користь гарантованого постачальника у залежність від оплати теплової енергії безпосередніми споживачами; не скасовує та не обмежує відповідальність теплопостачальної організації перед постачальником природного газу за невиконання чи неналежне виконання обов'язків з оплати за спожитий газ та не змінює строків здійснення розрахунків за договорами, укладеними між теплопостачальними організаціями та гарантованими постачальниками природного газу. Отже, положення Порядку № 217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу (п. 8.2. договору), а також відповідальності за прострочення грошового зобов'язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. Такий порядок застосування відповідальності за порушення договірних зобов'язань до теплопостачальної організації, як суб'єкта господарювання у сфері теплопостачання, узгоджується з положеннями ст. ст. 78, 265 ГК щодо здійснення відповідачем, як комунальним унітарним підприємством, господарської діяльності з виробництва теплової енергії із залученням на підставі договору поставки, укладеного з позивачем, як гарантованим постачальником, природного газу як енергоресурсу, з якого виготовляється теплова енергія, із зобов'язаннями щодо оплати вартості поставленого товару (газу), яке має бути виконано у строки, погоджені сторонами у договорі поставки природного газу, незалежно від обставин несвоєчасного виконання кінцевими споживачами зобов'язань щодо оплати вартості спожитої теплової енергії, поставленої відповідачем на підставі договорів постачання теплової енергії. Відповідач у силу ст. 42 ГК під час здійснення господарської діяльності несе підприємницький ризик, у тому числі щодо несвоєчасності розрахунків із ним його контрагентами (споживачами теплової енергії, виробленої з ресурсу позивача).

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 19.10.2016 у справі № 752/2669/17, щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. Існує необхідність повернутися до питання визначення предметної юрисдикції у спорах між членами кооперативу та кооперативом з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідно до п. 4 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

КЦС ВС не навів жодних мотивів у чому саме полягає виключна правова проблема у контексті спірних правовідносин. Також у зазначеній ухвалі КЦС ВС відсутнє належне правове обґрунтування того, що спірні правовідносини урегульовані законодавчими нормами, які допускають їх множинне тлумачення та породжують відповідну правову невизначеність. Отже, ВП ВС вважає, що наведене обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи № 640/17296/19.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у Постанові ВСУ від 19.10.2016 у справі № 752/2669/17, щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. Юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності. У цьому випадку позов стосується захисту права позивача на здійснення діяльності органу управління споживчого товариства, здійснення повноважень органу управління споживчого товариства та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішення. Вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. Оскільки вказаний висновок КАС ВС відповідає правовим висновкам ВП ВС щодо розмежування юрисдикцій та віднесення корпоративних спорів до господарської юрисдикції, підстав для відступу від висновку КАС ВС, викладеного в постанові від 06.03.2019 у справі № 825/1475/16, не вбачається. Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті ВП ВС, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим вказаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.

ВП ВС відступила від правової позиції, висловленої у постановах КАС ВС від 18.07.2018 у справі № 223/558/15-а та від 28.04.2020 у справі № 200/2166/19-а, постановах КЦС ВС від 26.09.2018 у справі № 289/51/16-ц, від 21.08.2019 у справі № 466/4738/18 та від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 13.09.2017 у справі № 6-1412цс17, зазначивши, що продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку під час відпустки, погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.

ВП ВС, виснує про те, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім’ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Хоча законодавець при прийнятті ЦК України не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин у цілому, але відносини, які регулюються ЖК УРСР, переважно є цивільно-правовими й мають регулюватися саме нормами ЦК України. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше в часі, ніж ЖК УРСР, а тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Спір у наведеній справі та справі, що розглядається, відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням. А тому підстав для відступу від висновку ВСУ, викладеного у постанові від 16.11.2016(провадження № 6-709цс16), не вбачається.

БП КГС ВС виснувала, що відсутність словосполучення "ухвали про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство" в переліку судових рішень, які можуть переглядатися апеляційному та касаційному порядках, з огляду на наявність "ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство", та системне застосування приписів Закону про банкрутство (КУзПБ з 21.10.2019), не виключає можливості апеляційного та касаційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство. Тож учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання (заяви) про закриття провадження у справі про банкрутство та, відповідно, подати касаційну скаргу на таку ухвалу після її перегляду в апеляційному порядку згідно з п. 2 ч. 1 ст. 287 ГПК. ОКРЕМА ДУМКА судді Банасько О. О.

Оскільки вирішення заявлених позовних вимог впливає не на права райдержадміністрації, а на права фізичної особи-іпотекодавця, запис щодо якої просить відновити позивач, і на права ТОВ «Айкон», яке згідно з доводами позовної заяви є власником предмета іпотеки, ВП ВС не погоджується із висновками судів першої й апеляційної інстанцій про належність спору до юрисдикції адміністративного суду.

ІП КГС ВС зазначила, що: особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку ст. 17, 254 ГПК, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов'язки, та про які саме. Судове рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Компанія, яка наполягає на непричетності до порушень конкурентного законодавства, у тому числі й встановленого Рішенням Антимонопольного комітету, свої вимоги обґрунтовує безпідставністю її згадування в Рішенні Аантимонопольного комітету для встановлення наявності контролю та з метою визначення групи порушників конкурентного законодавства, що, на її думку, є включенням Компанії до числа названих порушників із подальшою можливістю притягнення до відповідальності. Водночас суд апеляційної інстанції, встановив, що: Компанією Рішення Антимонопольного комітету не оскаржувалося; Підприємство в позовній заяві вимагало визнання недійсним зазначене Рішення лише в частині, що стосується позивача; рішення місцевого господарського суду від 16.01.2019 з даної справи прийнято виключно в межах позовних вимог та не містить положень щодо прав, обов'язків та/або інтересів Компанії, а тому закриття провадження в даному випадку відповідає приписам п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК. Перевірка правильності застосування приписів норми права щодо визначення групи суб'єктів господарювання (ст. 1 Закону № 2210) перебуває поза межами даного касаційного провадження, а тому й у ІП КГС ВС відсутні підстави для розгляду питання стосовно відступлення від висновку щодо її застосування іншими колегіями суддів.

ВП ВС висловила свою позицію в подібних правовідносинах, зокрема, відповідні висновки викладено в постановах ВП ВС від 21.11.2018 у справі № 757/43355/16-ц, від 13.03.2019 у справі № 462/32/17, від 02.10.2019 у справі № 815/110/16, від 27.11.2019 у справі № 1540/4005/18 та інших. Отже, у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» щодо заявлених ОСОБА_1 вимог слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому зазначені вимоги не можуть бути вирішені в судах жодної юрисдикції. На думку колегії суддів, ані зазначених причин, ані необхідності чи підстав для відступу від правових висновків, викладених раніше в постановах ВП ВС, немає. Водночас ВП ВС зауважує, що позивач не позбавлений можливості звернутися з позовом до Держави про відшкодування шкоди в порядку цивільного судочинства, якщо вважає, що діями чи бездіяльністю певних державних органів порушено його майнові або особисті немайнові права.

Правова позиція в Постанові ВП ВС від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009 є неактуальною, внаслідок уточнення, відповідно до пунктів 95, 96 Постанови ВП ВС від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, в частині твердження, що: "виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний; водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження". ВП ВС у справі 2-24/494-2009 дійшла таких висновків. Державний або приватний виконавець під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, може звернутися із поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у порядку, передбаченому ст. 335 ГПК, виключно за відсутності спору про право. У такому разі поданння розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб’єктного складу боржника та інших співвласників. За наявності спору про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими співвласниками, ст. 335 ГПК не застосовується, державний або приватний виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) у порядку позовного провадження. Юрисдикційність такого спору визначається з огляду на суб’єктний склад співвласників спірного майна, а участь у справі виконавця та стягувача як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не впливає на визначення юрисдикційності спору.

Скаржник не обґрунтовував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як передбачено п. 2 ч. 6 ст. 346 КАС.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявниця не обґрунтувала порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК. В обґрунтування касаційної скарги позивачка посилається виключно на практику КЦС ВС.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Квартирно-експлуатаційні відділи (частини) як підконтрольні установи Збройних Сил України не вправі брати на себе відповідальність за невиконання прямих обов'язків військової частини чи інших уповноважених суб'єктів, яким вони підпорядковані, та не можуть оскаржувати до суду наслідки внутрішнього аудиту, які узгоджуються зі спільним публічним інтересом усієї ієрархічно побудованої системи Збройних Сил України. Висновки на коментарі до рекомендацій аудиторського звіту, як і висновки такого звіту, є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки зумовлюють виникнення прав та обов’язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому можуть бути предметом спору. Правом на звернення до суду з адміністративним позовом щодо визнання незаконними та необґрунтованими порушень, викладених в аудиторському звіті наділений військовослужбовець, до якого за наслідками проведеної аудиторської перевірки стану фінансово-господарської діяльності квартирно-експлуатаційного відділу (частини) були застосовані заходи дисциплінарної відповідальності за встановленою Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» процедурою.