Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для передачі справи на її розгляд. КГС зазначив про відсутність висновків ВС щодо застосування зазначених норм права. При цьому в обґрунтування наявності виключної правової проблеми послався на висновки ВС у господарських справах № 925/695/16, № 911/2280/16, № 911/2531/17 та цивільних справах № 569/19726/14-ц, № 718/2639/14-ц, № 562/2143/17 при застосуванні ч. 5 ст. 63 ЗУ «Про освіту» № 1060-XII, який втратив чинність з набранням чинності Законом №2145-VIII "Про освіту". Проте аналіз постанов ВС у перелічених справах не дає підстав стверджувати про наявність зазначеної КГС виключної правової проблеми щодо застосування норм Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту». Так, у постановах КГС ВС від 20.03.2018 у справі № 925/695/16, від 03.04.2018 у справі № 911/2280/16, від 26.09.2019 у справі № 911/2531/17 та КЦС ВС від 16.05.2018 у справі № 569/19726/14-ц, від 03.04.2019 у справі № 718/2639/14-ц, від 23.10.2019 у справі № 562/2143/17 відсутні висновки, які свідчать про різне застосування норм ч. 5 ст. 63 Закону № 1060-XII та ст.ст. 5, 51 ЗУ «Про приватизацію державного майна», або про наявність колізій між цими нормами.

У справах № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19), в яких ВП ВС зробила відповідні висновки щодо юрисдикційності спору з оскарження рішень конкурсної комісії, позови подано до адміністративних судів на час дії КАС у редакції Закону № 2147-VIII, тобто за дії п. 9 ч. 1 ст. 19 КАС, який, як вже зазначалося, передбачав оскарження в адміністративних судах рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Отже, у справі № 635/551/17 за позовом ОСОБА_1 та в справах № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19) має місце різне нормативно-правове регулювання питання юрисдикційності спору з оскарження рішень конкурсної комісії. Пункт 9 ч. 1 ст. 19 КАС у справі № 635/551/17 за позовом ОСОБА_1 не може застосовуватися. А тому відступати від висновків ВП ВС, викладених у постановах від 15.05.2019 у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05.06.2019 у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), від 15.04.2020 у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19), у межах справи, що розглядається, підстав не вбачається. Ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, так як у даному випадку існує спір між фізичною особою, яка претендує на зайняття посади керівника суб`єкта господарювання державного сектору економіки, та органом державної влади -Мінагрополітики, до компетенції якого належить прийняття рішення про таке призначення. Спори з приводу зайняття посади керівника державного підприємства, до видання адміністративно-правового акту щодо призначення на посаду, у разі, якщо призначення на таку посаду за законодавством здійснюється міністерством, іншим органом виконавчої влади, не є такими, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Із урахуванням наведених норм процесуального права, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, тому справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

ВП ВС дійшла висновку, що справи за позовом військовослужбовця до суб`єкта владних повноважень про стягнення одноразової допомоги у зв`язку з захворюванням, отриманим під час проходження служби належать до юрисдикції адміністративного суду. У поданому до суду цивільному позові вимоги стосуються виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із захворюванням, отриманим під час проходження служби в органах внутрішніх справ, при цьому Центрально-Західне міжрегіональне управління з питань та пробації Міністерства юстиції України наділене владними-управлінськими функціями, тому вказані правовідносини та суб`єктний склад спору є спором щодо здійснення особою, яка займає адміністративну посаду, своїх повноважень, відтак є адміністративним спором.

Теплопостачальні та теплогенеруючі організації з метою участі у процедурі реструктуризації мають узгодити розмір кредиторської заборгованості із відповідним органом, бути включені до Реєстру та укласти договір про реструктуризацію заборгованості. Отже, укладення договору про реструктуризацію є обов'язковим, та саме на підставі такого договору здійснюється реструктуризація заборгованості. Частина 3 ст. 7 Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії» є нормою прямої дії. Виконання цієї норми Закону не потребує від відповідача вчинення будь-яких дій. Право на списання неустойки, інфляційних нарахувань та процентів річних поставлено у залежність лише до умови погашення основної заборгованості за отриманий природний газ у строк до набрання чинності цим Законом. Як встановлено судами попередніх інстанцій, договір про реструктуризацію заборгованості не укладено, а заборгованість відповідача за отриманий природний газ погашена вже після набрання Законом чинності. Нормами зазначеного Закону передбачено, що неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню тільки у двох випадках: 1) на реструктуризовану заборгованість за умови повного виконання теплогенеруючими та теплопостачальними організаціями договору про реструктуризацію заборгованості; 2) на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, погашену до набрання чинності цим Законом, тобто до 30.11.2016. Тому в даному разі відсутні підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах КГС ВС від 16.01.2020 у праві № 922/939/19 та від 20.11.2019 у справі № 926/34/19. Разом з тим, судами попередніх інстанцій не визначено суму заборгованості, на яку позивачем здійснено нарахування 3% річних та "інфляційних витрат", та, відповідно, не з'ясовано, виходячи з якої суми заборгованості ними здійснено перевірку та перерахування наданих позивачем розрахунків 3% річних та “інфляційних витрат”, і не зазначено відповідних періодів нарахування. Вказуючи, що 3% річних та "інфляційні витрати" позивачем нараховано виключно на ті суми заборгованості, які не були предметом договорів про організацію взаєморозрахунків та сплачувались за рахунок субвенцій з державного бюджету, а, навпаки, сплачувались за власні кошти відповідача, - суди попередніх інстанцій не визначили, на підставі оцінки яких доказів вони встановили такі обставини справи.

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС, зокрема у постановах від 18.10.2018 у справі № 369/13187/17, від 28.03.2019 у справі № 296/10138/16-а, від 24.10.2019 у справі № 817/713/16, від 26.05.2020 у справі № 281/490/17. Правовий висновок. Із втратою чинності з 07.07.2015 Законом України «Про міліцію» (№ 565-XII) право на отримання одноразової грошові допомоги за працівниками міліції збереглось відповідно до п. 15 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» (№ 580-VIII) і здійснюється в порядку та на умовах, визначених Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджених постановою Кабінету Міністрів України (№ 850). Закон № 565-XII, що діяв до набрання чинності Законом № 580-VII, так само як і Закон № 580-VII, не містять положень щодо можливості отримання відповідною категорією осіб одноразової грошової допомоги у більшому розмірі з урахуванням раніше виплаченої суми. Положення щодо отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв’язку із встановленням працівникові міліції під час повторного огляду вищої групи інвалідності або (виплату різниці у розмірах одноразової грошової допомоги) визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду та міститься виключно у п. 4 Порядку № 850. Передбачені п. 4 Порядку № 850 обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, чи зміни причини інвалідності застосовуються починаючи з 31.10.2015 – з дня набрання чинності вказаним Порядком. Зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, чи зміни причини інвалідності незалежно від дати, коли їх встановлено вперше до 31.10.2015 чи після.

Посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував таке порушення наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Таким чином, не було дотримано умов передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачених ч. 6 ст. 403 ЦПК .

На розгляд ОП КГС ВС у справі № 183з-20 передане питання, яке може бути вирішено колегією суддів КГС ВС, яка була визначена автоматизованою системою документообігу суду.

ВП ВС вказала, що посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, заявник не обґрунтував порушення судами правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах.

ВП ВС виснувала, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону. Якщо продажу підлягає об`єкт нерухомості, право власності на який відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК, ч. 1 ст. 120 ЗК переходить лише разом з правом власності на земельну ділянку, на якій такий об`єкт розташований, то в інформаційному повідомленні про електронні торги повинен бути зазначений кадастровий номер такої земельної ділянки. Якщо продажу підлягає земельна ділянка одного власника, на якій розташований об`єкт нерухомості іншого власника (якщо такий продаж не суперечить закону), то в інформаційному повідомленні повинна міститись інформація про таке обмеження на використання земельної ділянки. В інформаційному повідомленні повинна міститись також інформація про інші обмеження на використання земельної ділянки, пов`язані з наявністю прав інших осіб на земельну ділянку (емфітевзис, суперфіцій тощо).

ОП КГС ВС вважає наявними підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, зокрема в частині наявності підстав та правомірності задоволення позову про визнання недійсними умов договору, стороною якого позивач не є, без дослідження і встановлення обставин порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання оспорюваного договору. ОП КГС ВС зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. ОП КГС ВС звертає увагу, що як порушення розуміється такий стан суб’єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов’язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Отже, наявність у спірних кредитних договорах (стороною у яких позивач не є) положень про сплату позичальниками – відповідачами винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення відповідними умовами цих кредитних договорів майнових прав позивача як особи, яка стала власником майна, переданого в іпотеку у забезпечення виконання зобов'язань за цими кредитними договорами; за наслідками задоволення такого позову має відбуватися поновлення (захист) майнових прав позивача або ж його інтереси можуть бути реалізовані, внаслідок чого він здатний буде набути прав. Проте заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав ТОВ "Тех-Трейд-Інвест", оскільки стосуються зобов'язань, стороною яких це товариство не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитних договорів, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем у наведеному випадку спосіб захисту порушеного, на його думку, права.

Справу разом з касаційною скаргою та доданими до неї документами передано на розгляд ВП ВС для відступлення від висновку щодо застосування ст. ст. 15, 16 ЦК та 20 ГК, викладеного у постанові ВП ВС від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

За змістом ч. 1 ст. 4 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній як на час укладення договору іпотеки АТ “УкрСиббанк” від 10.07.2007, так і на час укладення договору іпотеки АТ “МегаБанк” від 12.09.2008 із Швед В. А.) обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно. ОП КГС ВС вважає за необхідне зазначити, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 07.05.2019 у справі № 926/3371/17 стосовно дійсності договору іпотеки у разі нездійснення державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (або вилучення такого запису) відповідає положенням законодавства, водночас не свідчить про наявність в особи статусу іпотекодержателя у разі відсутності запису про державну реєстрацію обтяження нерухомого майна іпотекою, а вимога такої особи не має пріоритету відносно зареєстрованих прав, тому відсутні підстави для відступу від правового висновку, викладеного Верховним Судом у зазначеній постанові. Разом з цим у постанові Верховного Суду від 07.05.2019 у справі № 926/3371/17 акцентовано увагу на тому, що виходячи із загальних засад змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тобто при зверненні з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором на позивача покладений тягар доведення обставин наявності заборгованості за кредитним договором у зв'язку з його не виконанням. Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача. Належне дослідження доказів та встановлення обставин дійсності заборгованості за спірним кредитним договором має першочергове значення для вирішення питання про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки.

ОП КГС ВС постановою від 18.08.2023 у справі № 910/21280/21 відступила від позиції, викладеної в даній постанові, щодо застосування положень ст. 173 ГПК стосовно правил об’єднання та роз’єднання позовів у подібних правовідносинах. Відповідно до ч. 2 ст. 185 ГПК за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про: 1) залишення позовної заяви без розгляду; 2) закриття провадження у справі; 3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Тобто суд, вчинивши необхідні для цілей підготовчого провадження дії, в залежності від встановлених у підготовчому провадженні обставин може прийняти рішення про можливість розгляду справи по суті або припинити подальший розгляд справи (залишити позов без розгляду або закрити провадження у справі), якщо подальший її розгляд є неможливим з будь-яких причин. При цьому суд не має обов'язку постановляти ухвалу про залишення заяви без руху і надавати позивачу строк для усунення недоліків, оскільки відповідно до ч. 11 ст. 176 ГПК у переліку вимог, недодержання яких є підставою залишення заяви без руху, відсутнє посилання на ст. 173 цього Кодексу. Оскільки позивач порушив правила об'єднання позовних вимог, фактично не міг усунути недоліки позовної заяви, адже встановлення та усунення недоліків у зв'язку з порушенням правил об'єднання позовних вимог ГПК України не передбачено, то позовна заява Фонду була обґрунтовано залишена без розгляду місцевим господарським судом.

Надавши оцінку наявним у справі доказам та доводам сторін, оскільки реконструкція охоплюється законодавчим визначенням забудови, а виходячи із положень законодавства, відповідач, який здійснив реконструкцію частини існуючої забудови, є замовником будівництва, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов вірного висновку про наявність передбачених ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" підстав виникнення у ТОВ "Парковий-4" обов'язку укласти договір про пайову участь та сплату відповідних коштів. Встановлення порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, до яких, у тому числі, відносяться виконавчі органи міських рад, а тому застосування положень Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова (із змінами згідно з рішенням від 02.05.2013 № 319) в частині розрахунку розміру пайової участі саме на підставі вищенаведеної опосередкованої вартості, за умови ненадання відповідачем загальної кошторисної вартості об'єкту, не суперечить положенням законодавства. Аналогічна правова позиція викладена КГС ВС у постанові від 12.12.2019 у справі № 922/3627/18, і ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від неї. ОП КГС ВС не вбачає підстав і для відступу від правового висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 25.10.2018 у справі № 922/4249/17, якою було скасовано ухвалені у справі судові рішення з підстав не дослідження доказів, які б підтверджували правильність визначення Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради у договорі величин пайової участі товариства у розвитку інфраструктури міста, оскільки передача судом касаційної інстанції справи на новий розгляд не є остаточним вирішення спору у справі та отже, й остаточного формування правового висновку. Виходячи з аналізу наведених вище норм, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи та з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, ОП КГС ВС вважає законним та обґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради та ТОВ "Парковий-4" в редакції, викладеній у резолютивній частині рішення місцевого суду, з урахуванням змін, внесених апеляційним судом.

Аналіз змісту наведених у постанові норм процесуального закону свідчить, що обов'язковими умовами для застосування передбачених ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності. Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи. У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, приписами ст. ст. 202, 226 ГПК передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов'язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності. При цьому саме у разі подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез'явлення перешкоджає розгляду справи, суд відповідно до вимог ст. ст. 120, 121 ГПК може визнати явку позивача обов'язковою та викликати його у судове засідання. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. Отже, у випадку якщо позивач має намір взяти участь у судовому засіданні, однак не має можливості взяти участь у першому засіданні, він повинен повідомити суд про причини неявки, і у випадку визнання таких причин поважними суд може відкласти розгляд справи. Разом з тим ч. 4 ст. 202, п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК не передбачають вимоги про те, що для залишення позову без розгляду позивач має не з'явитися у судове засідання саме у зв'язку з визнанням судом його явки обов'язковою та викликом до суду. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові КГС ВС від 22.07.2020 у справі № 10/2456, оскільки у цій справі позивач мав намір взяти участь у судовому засіданні та повідомив суд про причини неявки, проте суд першої інстанції визнав таку неявку неповажною, з чим, у свою чергу, не погодився суд апеляційної інстанції.