ОП КГС ВС вбачає підстави для відступу від позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 14.11.2018 у справі № 924/195/16 та від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17, відповідно до якої зобов'язання орендаря сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном, яке виникло з договору оренди, не припиняється зі спливом строку дії договору оренди, оскільки таке припинення пов'язане не із закінченням строку, на який було укладено договір, а з моментом підписання сторонами акта приймання-передачі об'єкта оренди. ОП КГС ВС дійшла висновку, що користування майном після припинення Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК та ГК. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст. 762 ЦК ("Плата за користування майном") і охоронна норма ч. 2 ст. 785 ЦК ("Обов'язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно. Отже, положення п. 3 ч. 1 ст. 3 та ст. 627 ЦК про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (ст. 6 ЦК). Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії Договору не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Такий підхід у регулюванні орендних правовідносин вочевидь не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК). ОП КГС ВС зазначила, що обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення Договору (до спливу строку дії Договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі. Неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог ст. 614 ЦК. Отже, яким би способом в Договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення Договору, що відбулося у спірних правовідносинах (п. 4.2 цієї постанови, п. 3.11 Договору), проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено ч. 2 ст. 785 ЦК (зокрема, з установленням для наймача орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений ч. 2 ст. 785 ЦК). Водночас, ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу як від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 13.02.2018 у справі № 910/12949/16 та від 17.12.2018 у справі № 906/1037/16, а також в постанові ОП КГС ВС від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, так і від правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах КГС ВС від 30.07.2020 у справі № 925/1223/17 та від 11.12.2019 у справі № 904/527/19, за наведеного у п. п. 9.9, 9.11, 9.12, 9.19, 9.20, 9.21 правового регулювання за наслідками, що настають для сторін у разі припинення Договору, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії Договору, та щодо способу захисту у цьому разі порушеного права орендодавця.

Колегія суддів не вказує від якого саме висновку і щодо застосування якої саме норми права вважає за необхідне відступити, проте наводить міркування щодо оцінки допустимості доказів в контексті дотримання приписів ст. 87 КПК під час затримання та обшуку

КЦС ВС, мотивуючи ухвалу від 17.03.2021, не посилався на конкретні спори та їх кількісні показники, які розглянуті або розглядаються судами та які б свідчили про те, що передача цієї справи до ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у ЄДРСР, не виявив виключної правової проблеми із зазначеного питання з врахуванням кількісного та якісного вимірів, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці або наявності загрози таких розходжень. КЦС ВС може розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно, зокрема, після розгляду кримінальної справи № 1-23/05 відносно ОСОБА_1 за окремим епізодом злочинної діяльності та винесення вироку по даній справі.

БП КГС ВС виснувала, що: визначені ч. 2 ст. 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом хоч в межах основної справи про банкрутство боржника, але у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК. За розгляд у позовному провадженні у межах справи про банкрутство, провадження у якій регулюється нормами КУзПБ, майнового чи немайнового спору господарському суду необхідно обраховувати розмір судового збору виходячи із ставки, що підлягає сплаті за подання позовної заяви відповідно майнового чи немайнового характеру (пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір"). Водночас ставки судового збору за подання заяв в основній процедурі банкрутства передбачені пп. 8-10 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір". БП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від правової позиції, викладеної в постанові КГС ВС від 27.02.2018 у справі № 6/6 щодо визначення ставки судового збору, з огляду на різне правове регулювання порядку розгляду спорів у процедурах банкрутства. БП КГС ВС зазначила, що виробництво та (або) постачання теплової енергії є різновидами господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання з метою створення теплової енергії шляхом перетворення енергетичних ресурсів, у тому числі природного газу, та її подальшого надання споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілу теплової енергії на підставі укладених із споживачами договорів. Господарську діяльність з виробництва теплової енергії здійснюють теплогенеруючі організації, а постачання споживачам теплової енергії, як продукту виробництва, належить до видів господарської діяльності теплопостачальної організації. Водночас, законодавець не забороняє здійснення зазначених видів господарської діяльності (як виробництва, так і постачання теплової енергії) одним суб'єктом господарювання. положення Порядку № 217 не змінюють порядку розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника газу за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію, як споживача природного газу, можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до відповідача-споживача відповідальності, передбаченої умовами договору, у вигляді пені за прострочення оплати вартості отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов`язання у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. БП КГС ВС врахувала висновки щодо застосування положень Порядку № 217, викладених у постанові ОП КГС ВС від 16.10.2020 у справі № 903/918/19.

Особа, яка перебуває на посаді прокурора, не може займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу (п. 1 ч. 1 ст. 25 ЗУ «Про запобігання корупції»). Намір проходити процедури кваліфікаційного іспиту, стажування та отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю перебуваючи на посаді прокурора, є завідомо нелегітимним наміром, оскільки прогнозовано призводить до виникнення обставин несумісності. До того ж наявність статусу адвоката (захисника) в особи, яка є прокурором та підтримує державне обвинувачення в суді, ставить під сумнів її незалежність, безсторонність та неупередженість. Водночас ВП ВС звертає увагу, що у випадку отримання особою, яка є прокурором, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та складення присяги адвоката, така особа одночасно опиняється під дією двох присяг - прокурора та адвоката. Аналізуючи тексти Присяги прокурора та Присяги адвоката, можна дійти обґрунтованого висновку, що одночасне перебування під дією двох присяг є неможливим, оскільки їхні тексти суперечать один одному та прямо порушують як незалежність прокурора, так і принципи здійснення адвокатської діяльності - незалежність та конфіденційність. Обмеження і способи їх усунення встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та які бажають займатись іншою (не сумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для прокурорів, які бажають займатись адвокатською діяльністю. У рішенні Ради адвокатів України від 13 червня 2016 року № 166 «Про затвердження роз`яснення з питань направлення на стажування та видачі за результатами його проходження свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особам, стосовно яких існують обставини несумісності» (додаток 1) встановлено, що особа, стосовно якої існують обставини несумісності, за умови виконання інших вимог законодавства, може бути допущена до складання кваліфікаційного іспиту; особа, яка склала кваліфікаційний іспит, але займається роботою або діяльністю, несумісною з діяльністю адвоката, може проходити стажування для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. З огляду на висновок ВП ВС про те, що проходження процедур кваліфікаційного іспиту і стажування з метою отримання статусу адвоката є несумісними зі статусом прокурора, рішення Ради адвокатів України від 13 червня 2016 року № 166 «Про затвердження роз`яснення з питань направлення на стажування та видачі за результатами його проходження свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особам, стосовно яких існують обставини несумісності» не відповідає закону і не підлягає застосуванню в цілому.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 22.11.2018 у справі № 161/4876/17, від 15.08.2019 у справі № 281/459/17, від 27.03.2020 у справі № 569/727/17. Правовий висновок. У цілях Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» календарна вислуга – це вислуга, яка складається з повної кількості календарних днів відповідного періоду (календарний рік – 365 календарних днів, календарний місяць – 30 календарних днів). Для призначення пенсій за вислугу років за цим законом календарна вислуга років може бути зарахована на пільгових умовах відповідно до Порядку обчислення вислуги років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України.

ВП ВС констатувала, що підстави позову та фактичні обставини справи, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, не є подібними справі № 569/6427/16.У зазначених справах подібним є лише предмет спору - про визнання недійсним договору. Проте цієї обставини недостатньо для розгляду цієї справи ВП ВС. Підстави позовів, установлені судами обставини укладення оспорюваних правочинів та підстави прийняття рішень про укладення договору та про визнання дійсним договору в порядку ст. 220 ЦК не є подібними. В ухвалі зазначено про необхідність відступу від висновку щодо застосування ст. 220 ЦК, в той час як у справі №922/651/18, яка зазначена на обґрунтування вимог позивача у справі № 922/627/20, не застосовувалися положення ст. 220 ЦК, оскільки рішення про визнання договору укладеним прийнято судом за наслідком розгляду переддоговірного спору згідно з ч. 3 ст. 179 ГК.

ЗП КГС ВС дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 910/15740/18, та вважає, що у контексті спірних правовідносин положення ст. 16, 387, 392 ЦК та ст. 4, 52 ГПК необхідно застосовувати таким чином: "Витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено ст. 16, 387 ЦК саме як форма захисту права власності, а не як окреме оборотоздатне майнове право, яке може відчужуватися в порядку передбаченому ст. 656 цього Кодексу, на користь інших осіб, оскільки речові права безпосередньо пов'язані з конкретною річчю і переходять у зв'язку з переходом об'єктів нерухомості. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного матеріального права на витребування майна із чужого незаконного володіння позивач повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно, проте до таких доказів не належить договір купівлі-продажу майнових прав, предметом відчуження за яким є такі способи судового захисту цивільних прав, як визнання права власності на нерухоме майно та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння". ЗП КГС ВС також у порядку obiter dictum, зазначає, що положення ст. 177, 190, ч. 4 ст. 334, ст. 656 ЦК, ч. 2 ст. 3, ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" необхідно застосовувати таким чином: "Виходячи із системного аналізу змісту положень ст. 177, 190, 656 ЦК, ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" та ст. 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", як речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, так і майнові права, відмінні від права власності на нерухоме майно (за винятком права очікування на отримання у майбутньому права власності на нерухоме майно), є правами, нерозривно пов'язаними з нерухомим майном, а тому такі права підлягають державній реєстрації та виникають з моменту відповідної реєстрації. Натомість нездійснення послідовної державної реєстрації майнових (речових) прав на нерухоме майно за їх покупцями свідчить про відсутність переходу прав та обов'язків позивача до правонаступника, як наслідок, виключає підстави для заміни сторони її процесуальним правонаступником". ОКРЕМА ДУМКА суддів Зуєва В. А. та Краснова Є. В. ОКРЕМА ДУМКА судді Мачульського Г. М.

В ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд ОП ККС ВС колегія суддів не навела обставин, які свідчать про подібність правовідносин, оскільки в цьому кримінальному провадженні та в раніше прийнятих рішеннях предмети посягання різні і висновки суду щодо застосування ст. 289 КК зроблені саме виходячи особливостей предмету посягання, а також не зазначено з яким саме висновком та із застосуванням якої саме конкретної норми права колегія суддів не погоджується

Справу передано на підставі ч. 4 ст. 302 ГПК на розгляд ВП ВС з огляду на необхідність відступити від її висновку, викладеному у постанові від 05.06.2018 у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18). У зазначеній справі ВП ВП, не зважуючи на те, чи був обізнаний відчужувач про існування ухвали про забезпечення позову та відповідну заборону відчуження належного йому майна (тоді як цей аргумент був однією із підстав для касаційного оскарження судових рішень у наведеній справі), погодилась із рішеннями судів попередніх інстанцій про визнання недійсними оспорюваних договорів про відчуження майна з підстав недотримання при вчиненні оспорюваних правочинів вимог Закону через установлені в іншій справі ухвалою суду про забезпечення позову обмеження щодо відчуження майна, яке стало предметом продажу за оспорюваними угодами. При цьому ВП ВС дійшла висновку про відсутність правового значення того факту, що на момент укладення спірних договорів ухвала про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, оскільки за змістом ст. 153 ЦПК у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. На думку суддів палати КГС ВС, наявність/виникнення заборони (судової) на відчуження майна боржника на будь-якому із етапів реалізації майна у ліквідаційній процедурі боржника у справі про банкрутство, порядок її застосування, спосіб (належність) доведення та факт обізнаності про неї, зокрема учасниками аукціону з продажу майна боржника, впливає на законність всієї процедури реалізації майна боржника та має значення, зокрема при вирішенні спорів про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі у справі про банкрутство та при запереченні відповідних правочинів.

Питання, поставлені колегією суддів, нормативно врегульовано, на них надано відповіді у правовому висновку об`єднаної палати, у зв`язку з чим не свідчать про наявність підстав для передачі провадження на розгляд об`єднаної палати

ВП ВС відступила від висновку, викладеного в її постанові від 05.06.2019 у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), відповідно до якого спір за позовом заступника голови Центрального апарату Служби до Державної служби зайнятості про скасування дисциплінарного стягнення є публічно-правовим спором, оскільки, як убачається зі змісту вказаної постанови, позивач у цій справі не займав посаду, віднесену до посад державної служби, а тому в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС цей спір не був пов`язаним з проходженням публічної служби. Оскільки базові центри зайнятості створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби, посада директора базового центру зайнятості є посадою, на яку не поширюється дія Закону України «Про державну службу». З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 27.02.2015 був ознайомлений під особистий підпис із попередженням про зміну істотних умов праці, у якому йшлося про те, що у зв`язку з втратою чинності розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.06.1994 № 410-р про віднесення посад працівників державної служби зайнятості до відповідних категорій посад державних службовців, з набранням чинності наказом Міністерства соціальної політики України від 16.12.2014 року № 1043 «Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості», з уведенням у дію нових структури і штатного розпису Білоцерківського МРЦЗ у 2015 році, які містять перелік посад, що не відносяться до категорії посад державних службовців, посаду директора базового центру зайнятості виключено з посад державних службовців. Отже, перебуваючи у трудових відносинах з Київським ОЦЗ, ОСОБА_1 втратив статус державного службовця, про що був ознайомлений під особистий підпис 27.02.2015, а тому його посада директора Білоцерківського МРЦЗ не відноситься до посад публічної служби. Таким чином, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства. Аналогічну правову позицію викладено в постановах ВП ВС від 13, 27.03.2019, 01.04.2020 у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18), № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) та № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19) відповідно.

ВП ВС уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18.12.2019 у справі № 916/2086/19, від 20.11.2019 у справі № 910/8132/19, від 22.01.2020 у справі № 809/1025/17 та інших, у яких наведена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись у порядку господарського судочинства. ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству. Виходячи з наведеного ВП ВС у вважає, що підстав для відступу від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 2, п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, викладеного в постанові КАС ВС від 19.12.2018 у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - немає, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. У зв`язку із цим ВП ВС уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18.12.2019 у справі № 916/2086/19, від 20.11.2019 у справі № 910/8132/19, від 22.01.2020 у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства. ВП ВС вважає, що підстави для відступу від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 2, п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, викладеного в постанові КАС ВС від 19.12.2018 у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - відсутні, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Ухвалою ВП ВС у від 06.04.2021 заяву ТОВ НВКП «Термінал-ЛТД» про відмову від касаційної скарги на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 у справі № 914/1096/20 задоволено. Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ НВКП «Термінал-ЛТД» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 у справі № 914/1096/20 закрито.