Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 22.01.2019 у справі № 414/1217/14-к, про те що згідно ч. 2 ст. 416 КПК при новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв`язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання. Вживаючи у тексті вказаної норми термін «новий судовий розгляд», законодавець не пов`язує його виключно з тим вироком суду першої інстанції, у зв`язку зі скасуванням якого здійснюється цей судовий розгляд. А тому, заборона щодо погіршення становища обвинуваченого, яка виникає після скасування рішення суду першої інстанції апеляційним судом з підстав не зазначених у ч. 2 ст. 416 КПК, продовжує діяти на увесь наступний період кримінального провадження щодо цього обвинуваченого (на усі подальші випадки нового розгляду в суді першої інстанції), незалежно від того, скільки разів буде здійснюватися розгляд у суді першої інстанції у цьому ж провадженні. При цьому вказане стосується і випадку звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням у порядку ст. 75 КК. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що заборони щодо застосування суворішого покарання або закону про більш тяжке кримінальне правопорушення судом вищої інстанції стосуються виключно аспектів призначення особі більш суворого покарання за його видом чи розміром, а також можливої кваліфікації дій обвинуваченого за іншою більш тяжкою статтею чи частиною статті Особливої частини КК, та не може стосуватися аспектів звільнення особи від покарання чи його відбування в контексті положень Розділу ХІІ Загальної частини КК, оскільки таке звільнення має принципово іншу правову природу і не може ототожнюватися з питанням призначення покарання в контексті положень розділу ХІ Загальної частини КК. Тому посилення покарання при новому розгляді судом після скасування вироку, як складова його призначення, не стосується випадків звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням у порядку ст. 75 КК .

Відступлення від висновку, викладеного у Постанові ККС ВС від 04.12.2019 (провадження № 51-3955км19), про те що диспозиція ст. 152 КК у редакції Закону «Про внесення змін до кримінального та кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень конвенції ради Європи про запобігання насильству жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» № 2227-VIII від 06.12.2017 за своєю суттю розширює межі злочинної поведінки (криміналізуючи певні дії сексуального характеру) в сексуальній сфері, передбачаючи відповідальність не лише за статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, як це було визначено до внесення змін до ст. 152 КК вказаним вище Законом, але й тоді, коли відсутня добровільна згода потерпілої особи. Такі зміни до ст. 152 КК, на думку колегії, свідчать про нормативне розширення змісту поняття зґвалтування, криміналізацію певних дій сексуального характеру, не поліпшують становище винуватої особи, а фактично погіршують його. Тому колегія суддів дійшла висновку, що зворотну дію у часі має лише санкція ч. 4 ст. 152 КК (в редакції Закону № 2227-VIII від 06.12.2017), яка пом`якшує кримінальну відповідальність особи порівняно з попередньою санкцією цієї норми. Колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що вирішувати питання чи відбулося пом`якшення кримінальної відповідальності чи іншим чином поліпшення становища особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 152 КК, слід окремо у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. На думку колегії, між положенням ст. 152, ст. 153 КК (у редакції Закону № 2295-VI від 01.06.2010) та ст. 152, ст. 153 КК (у редакції Закону № 2227-VIIIвід 06.12.2017) має місце правова наступність. Хоча диспозиції цих норм були розширені за змістом, ст. 152 КК (у редакції Закону № 2227-VIII від 06.12.2017) об`єднала за змістом ст. 152 і ст. 153 КК (у редакції Закону № 2295-VI від 01.06.2010), а склад злочину, передбачений ст. 153 КК (у редакції Закону № 2295-VI від 01.06.2010), було звужено в частині діяння та розширено в частині способу, однак це не свідчить про погіршення чи покращення становища особи у будь-який спосіб у порівнянні з попередньою конструкцією складів цих злочинів. Таким чином, враховуючи що санкції відповідних норм в редакції Закону № 2227-VIII від 06.12.2017 передбачають більш м`яке за розміром покарання за вчинене ОСОБА_11 діяння, колегія суддів на підставі приписів ч. 1 ст. 5 КК дійшла висновку про необхідність як кваліфікації дій засудженого, так і призначення йому покарання за Законом № 2227-VIIIвід 06.12.2017.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 04.05.2020 у справі № 809/276/18, про те, що на законодавчому рівні закріплена чітка процедура розроблення та затвердження органом місцевого самоврядування власних регуляторних актів, зокрема й обов’язок оприлюднювати їх для можливості набрання ними чинності та подальшого застосування виключно в порядку та у спосіб, визначений законодавством. Відповідальність за додержання порядку офіційного оприлюднення покладається на орган, що видав регуляторний акт, оскільки відповідно до ст. 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Отже, законодавство безпосередньо пов’язує набрання чинності актом нормативно-правового характеру органу місцевого самоврядування з моментом його офіційного оприлюднення, і з урахуванням тієї обставини, що оспорюване рішення було розміщено на дошці оголошень та на офіційному сайті сільради, але не було опубліковане в засобах масової інформації в порядку, визначеному законодавством, таке рішення є нечинним. Спірним у цій справі є питання про порядок оприлюднення рішення про затвердження ставок місцевих податків і зборів, зокрема на офіційному вебсайті міської ради.

Відступ від висновків, викладених у постановах КГС ВС від 06.08.2020 у справі № 922/3905/19 та від 24.12.2019 у справі № 906/102/18, стосовно того, що нормами Кодексу газорозподільних систем передбачено донарахування за самим лише фактом непридатності приладу обліку, і воно не ставиться у залежність від наявності або відсутності вини споживача або несанкціонованого втручання споживача в роботу ЗВТ.

Відступ від висновку щодо застосування ст. 163 ГПК та ст. 4 Закону України «Про судовий збір» у подібних правовідносинах, викладеного КГС ВС у постанові від 23.05.2018 у справі № 915/742/17. У згаданій постанові КГС ВС зазначив таке: «Перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся з позовом до господарського суду у липні 2017 року з вимогами про розірвання договору та про повернення майна. Тобто було заявлено дві вимоги немайнового характеру та сплачено судовий збір відповідно у розмірі 3 200 (1 600х2) грн.» Колегія суддів вважає, що позовна вимога прокурора про зобов'язання повернути земельну ділянку у цьому спорі має майновий характер, оскільки є вимогою про захист права, об’єктом якого є земельна ділянка, тобто благо, що підлягає грошовій оцінці, тому судовий збір повинен визначатися з урахуванням вартості спірної земельної ділянки. Наведене свідчить про неоднакове застосування КГС ВС положень ст. 163 ГПК та ст. 4 Закону України «Про судовий збір» при визначенні ставки судового збору за позовами про повернення земельної ділянки (майна), зокрема у разі припинення договору оренди землі (майна).

Відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 04.03.2020 у справі № 240/5688/18, від 17.06.2020 у справі № 0640/3968/18, від 20.02.2020 у справі № 806/714/18, про те, що позивач має право на виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням групи інвалідності після первинного встановлення ступеня втрати працездатності з врахуванням раніше виплаченої суми та обмеження такої виплати дворічним строком на підставі ч. 4 ст. 16-3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Юрисдикція спору за позовом фізичної особи до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправної відмови у надані земельної ділянки в оренду.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 31.10.2019 у справі № 825/598/17, про те, що передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому посилання скаржника на те, що вказана допомога не є складовою грошового забезпечення - не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції.

Відступ від висновку Верховного Суду, що викладений у постанові від 23.06.2020 у справі № 910/5561/19, про те, що відповідно до ст. ст. 46, 47 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, з урахуванням положень ст. 124 Конституції України, не заборонено звертатися з позовом до суду за захистом порушених, не визнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у разі порушення договірних зобов'язань до моменту отримання від перевізника відповіді на претензію до закінчення терміну її надання. Однак, колегія судів у даній справі звертає увагу, що зазначений висновок Верховного Суду у справі № 910/5561/19 зроблений без урахування того, що з моменту набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” № 1401-VIII від 02.06.2016 ст. 124 Конституції України передбачає обов'язковий досудовий порядок врегулювання спору у визначених Законом випадках.

Відступлення від висновку, викладеного у Постановах ККС ВС від 12.02.2019 у справі № 159/451/16-к, від 03.06.2020 у справі № 753/4091/16-к, від 13.05.2020 у справі № 591/6423/15-к, про те що протокол огляду місця події є недопустимим доказом, оскільки одразу після проведення огляду автомобіля, прокурор чи слідчий не звернулися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді, чим порушили вимоги ч.3 ст.233, ч. 2 ст.234, ч. 2 ст.237 КПК. На переконання колегії суддів ККС ВС щодо недопустимості протоколу огляду місця події є необґрунтованими, оскільки зазначений доказ отриманий у порядку, встановленому КПК.

Відступлення від висновку, викладеного колегією суддів ПП КАС ВС у постанові від 03.04.2020 у справі № 2540/2576/18, про те, що строк для звернення платника податків до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення незалежно від застосування процедури його адміністративного оскарження становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено.. Спірним у цій справі є, зокрема, питання додержання позивачем строку звернення до суду з позовом про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення (п.56.19 ст.56 ПК).

Виключна правова проблема полягає у вирішенні питання чи є ефективним способом захисту позов про визнання неправомірною та скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації без додаткових вимог, зокрема про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва. Враховуючи правову позицію, наведену у постановах Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а, від 05.06.2019 у справі № 815/3172/18, на яку послався і суд апеляційної інстанції у даній справі, про те, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення, потребує вирішення питання щодо визначення ефективного способу захисту порушеного права та охоронюваного законом інтересу у даних спірних правовідносинах.

Відступлення від висновку, викладеного у постанові колегії суддів ПП КАС ВС від 19.02.2019 у справі № 810/4438/16, щодо права засновника (акціонера) юридичної особи на оскарження судового рішення, прийнятого за результатами розгляду позовної заяви юридичної особи про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, якщо він не брав участі у справі.

Відступлення від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 18.10.2019 у справі № 813/6707/14 та від 06.05.2020 у справі № 815/6006/16, про те, що відповідно до п. 37 Положення № 450, після завершення процедури митного оформлення внесення змін до митних декларацій шляхом виправлення або уточнення даних про товари за письмовим зверненням декларанта або уповноваженої ним особи, а не за ініціативою митного органу, можливі лише якщо такі коригування не пов'язані з перерахунком митних платежів. Внесення змін до митної декларації шляхом оформлення аркушу коригування може бути здійснено тільки після підтвердження Казначейством факту повернення з державного бюджету суми надмірно та/або помилково сплачених коштів (абз. 7 п. 37 Положення); або у разі необхідності виправлення чи відображення відомостей, не пов'язаних з перерахуванням сум митних платежів (абз. 8 п. 37), в тому числі тих, що стали відомі після завершення митного оформлення (абз. 9 п. 37). Спірним у цій справі є питання про надання дозволу на внесення змін до митної декларації.

Відступ від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 29.03.2018 у справі № 914/730/17, від 30.10.2019 у справі № 924/80/19 та від 07.04.2020 у справі № 924/599/19 у питанні стягнення неустойки, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК (неустойка за прострочення повернення об’єкту оренди), про те, що неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин за порушення наймачем обов’язку з повернення речі. Така неустойка є подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією у розумінні ст. 549 ЦК та статті 230 ГК.