Закрите касаційне провадження. У цій справі предметом касаційного оскарження є постанова Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 у справі № 50/311-б, якою апеляційну скаргу ТОВ «Файненс Компані» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі № 50/311-б про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Файненс Компані» про заміну кредитора у справі № 50/311-б, залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 залишено без змін. Можливість оскарження даної ухвали в касаційному порядку не передбачено ч. 3 ст. 9 КУзПБ. БП КГС ВС зазначає, що положення ст. 287 та 296 ГПК не передбачають закриття касаційного провадження з вище наведених підстав, однак, у разі здійснення касаційного перегляду постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.11.2019 у справі № 50/311-б, якою апеляційну скаргу ТОВ «Файненс Компані» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі № 50/311-б про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Файненс Компані» про заміну кредитора у справі № 50/311-б, залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 залишено без змін, суд касаційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики ЄСПЛ. ОКРЕМА ДУМКА судді Банасько О.О.

Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання. До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма ст. 52 ЗУ «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.

ВП ВС відступила від висновку, сформульованого у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зазначивши наступне. Саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення. Ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки Закон України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії» (далі – Закон) не деталізує порядок дій сторін у випадку, якщо підприємство сплатило відповідну заборгованість після включення до Реєстру без укладення договору про реструктуризацію. На переконання ОП КГС ВС, це є окремим випадком, який підпадає під регулювання ч. 1 ст. 5 Закону, оскільки такі обставини свідчать, що добросовісний боржник після включення до Реєстру та отримання можливості розстрочити сплату заборгованості на 60 календарних місяців шляхом укладення відповідного договору (ч. 2 ст. 5 Закону) не користується таким правом, а намагається якнайшвидше погасити існуючу заборгованість. При цьому погашення заборгованості до укладення договору про реструктуризацію заборгованості повністю відповідає основній меті Закону та матиме такий же наслідок, як і належне виконання договору про реструктуризацію, - задоволення вимог кредитора та погашення заборгованості підприємства, включеного до Реєстру, однак таке погашення відбудеться швидше, ніж рівними частинами протягом 60 календарних місяців, які за ч. 2 ст. 5 Закону мають обраховуватись з першого числа місяця укладення договору про реструктуризацію. У ч. 1 ст. 5 Закону йдеться про визначення розміру заборгованості, яка підлягає реструктуризації і до якої на момент її визначення не включаються суми неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, у той час як у ч. 3 ст. 5 Закону йдеться про те, що в подальшому на визначену у договорі заборгованість не здійснюються такі нарахування. Стаття 7 Закону стосується списання суми неустойки, інфляційних нарахувань, процентів річних і подальше звільнення від нарахування на реструктуризовану заборгованість, водночас не обмежує дію норми ч. 1 ст. 5 Закону, відповідно до якої заборгованість, яка тільки підлягає врегулюванню відповідно до цього Закону, однак ще не реструктуризована, визначається без урахування суми неустойки, інфляційних нарахувань, процентів річних. Також Закон надає кредитору можливість захистити свої права у разі недобросовісної поведінки боржника, який після включення до Реєстру ухиляється від погашення заборгованості. Тобто норми Закону в сукупності встановлюють засоби для кредитора, які спрямовані на забезпечення виконання обов'язку боржника, якого включено в Реєстр, однак він ухиляється від сплати заборгованості. Кредитор має ініціювати укладення договору про реструктуризацію, а в разі ухилення боржника від його укладення - звернутись до Органу для виключення боржника з Реєстру, після чого кредитор може здійснити нарахування на непогашену суму заборгованості неустойку (штраф, пеню), проценти річних та інфляційні нарахування за весь час існування такої заборгованості. З огляду на викладене ОП КГС ВС вважає, що за нормою ч. 1 ст. 5 Закону кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний станом на 01.07.2016 для виробництва теплової та електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (без урахування суми неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), не погашена станом на 31.12.2016, є такою, що підлягає реструктуризації за умови включення такої організації до Реєстру. У випадку погашення цієї заборгованості боржником - учасником процедури врегулювання без укладення договору про реструктуризацію відсутні підстав для стягнення з нього неустойки (штрафу, пені), процентів річних та інфляційних нарахувань, нарахованих на таку заборгованість, що повністю відповідає основній меті Закону.

Прийнято відмову від позову. Визнано нечинними рішення господарського суду Черкаської області від 13.02.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 у справі № 925/635/19. Провадження у справі № 925/635/19 закрито.

ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові КГС ВС від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18. ОП КГС ВС дійшла висновку, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Тобто викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення ст. 11, ст. 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності – суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу. Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що п. 76 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 № 1008/18 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади» прийнято з порушенням вимог Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022рр., затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання 21.16.2017 № 691/17, а відтак є незаконним. ОП КГС ВС погоджується з доводами касаційних скарг відповідача-2 та відповідача-3, що при вирішенні спору щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих фізичною особою – підприємцем Нагорною С.М., укладеного на підставі п. 76 додатку 1 до згаданого рішення Харківської міської ради, має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). ОП КГС ВС зазначає, що продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».

У постановах від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 27.05.2019 у справі № 910/20107/17, від 24.06.2019 у справі № 910/12026/18, від 23.07.2019 у справі № 904/1299/18, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі № 910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 26.05.2020 у справі № 910/7807/19, від 11.06.2020 у справі № 910/7804/19, від 14.07.2020 у справі № 910/10471/19, від 19.08.2020 у справі № 911/2560/19, від 25.08.2020 у справі № б-23/75-02, від 23.09.2020 у справі № 904/2215/19, від 12.11.2020 у справі № 904/3173/19, від 25.11.2020 у справі № 904/1806/19 КГС ВС дійшов наступного висновку: "Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку". ОП КГС ВС вважає за необхідне уточнити ці висновки наступним чином. Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором. За дотримання умов, передбачених ст. 601 ЦК, та відсутності заборон, передбачених ст. 602 ЦК, незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов’язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним. Заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог. Наявність на момент зарахування іншого спору (спорів) в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за зобов'язанням не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника. Наявність заперечень однієї сторони щодо зарахування не є перешкодою для зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою іншої сторони, відмова цієї сторони від прийняття заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог і проведення такого зарахування не має юридичного значення. ЩОДО ЗАБОРОНИ ЗАРАХУВАННЯ Зарахування зустрічних однорідних вимог є не формою розрахунків, а однією з підстав припинення зобов'язань, врегульованих гл. 50 ЦК "Припинення зобов’язань". Зарахування зустрічних однорідних вимог регулюється ст. ст. 601 - 602 ЦК, і ця підстава припинення зобов'язання відрізняється від виконання зобов'язання (ст. 599 ЦК) або припинення зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 603 ЦК). ОП КГС ВС погоджується з висновками суду апеляційної інстанції і вважає, що невнесення сторонами змін у договір для приведення його змісту у відповідність до вимог чинного законодавства не свідчить про те, що між сторонами продовжує діяти спеціальний порядок розрахунків, передбачений Законом України "Про електроенергетику", який втратив чинність. Після набуття чинності Законом України "Про ринок електроенергії" припинили існування поточні рахунки зі спеціальним режимом використання. У рішенні суду апеляційної інстанції зазначено, що відповідно до листа позивача від 05.07.2019 № 01/26-13761 наявний в матеріалах справи на сьогодні рахунок позивача втратив статус поточного рахунку зі спеціальним режимом використання та діє як поточний рахунок, а встановлений НКРЕКП алгоритм розподілу коштів не поширюється на цей рахунок.

БП КГС ВС сформувала висновки про застосування норми права. Вимога ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" щодо припинення (закриття) провадження у справах про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 % акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника, є імперативною, самостійно застосовується у передбачених нею випадках у справах про банкрутство, не ставить обов'язковість припинення провадження у справі про банкрутство в залежність від наявності будь-яких умов, та є достатньою правовою підставою для припинення/закриття провадження у справі про банкрутство. Для прийняття рішення про закриття/припинення провадження у справі про банкрутство боржника на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" на будь-якій стадії провадження у справі, незалежно від того, яка судова процедура банкрутства застосовується до боржника і на яких стадіях розгляду перебуває ця справа про банкрутство (розпорядження майном, санація, ліквідація), необхідним і достатнім є лише встановлення судом, на підставі поданих сторонами доказів у справі, обставин належності Державі Україна прямо або опосередковано більше ніж 50 % акцій (часток) цього боржника, та чинності (на час ухвалення відповідного судового рішення) прийнятого компетентним органом рішення про приватизацію боржника. Оскільки БП КГС ВС дійшла висновку про те, що суд першої інстанції підставно та правомірно припинив провадження у цій справі на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", то відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постановах КГС ВС від 26.02.2020 у справі № 5/31-Б-09, від 03.12.2019 у справі № 15/76-6-43/624-6, від 20.06.2019 у справі № 910/3406/18, від 16.01.2019 у справі № 905/338/15 та у постанові БП КГС ВС від 12.11.2019 у справі № 10/1106.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. За відсутності доказів державної реєстрації відступлення права вимоги за іпотечним договором суд не надає оцінку правомірності дій податкового органу щодо включення до податкової застави майна, яке перебуває в іпотеці, та звільнення його з податкової застави, а вказує на відсутність обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів особи.

Спір між фізичною особою та КС виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою господарського суду. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 06.02.2020 у справі № 818/1276/17, від 07.08.2019 у справі № 820/5122/17, від 31.03.2020 у справі № 808/2122/18, від 02.07.2020 у справі № 825/1038/16. Правовий висновок. У випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. У справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання судом припиненими з 22.08.2016 спірних договорів іпотеки, укладених ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» з ТОВ «Свікон», ТОВ «АЗС-Нива-1» та ПП «Косвас» у 2013 році. Між учасниками цієї справи фактично існує спір щодо відсутності або наявності права іпотеки зі спірних договорів іпотеки та наявності права іпотеки позивача з договорів іпотеки, укладених ним з ТОВ «Люнакс» у 2017 році. У цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагається підтвердити правомірність отримання ним нерухомого майна в іпотеку. За вказаних обставин ВП ВС вважає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс». ВП ВС знов звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Виходячи з викладеного ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від власного висновку, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

БП КГС ВС виснувала, що з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури у нього не виникає обов'язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які були нараховані за період після визнання боржника банкрутом, оскільки положеннями ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство, які аналогічні за змістом положенням ч. 1 ст. 59 КУзПБ, передбачено підставу для припинення обов'язку боржника, якого визнано банкрутом, щодо обчислення та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Самостійне подання ліквідатором звітності до податкового органу не є винятком з цього правила. Навіть у разі самостійного подання боржником відповідних звітів до контролюючого органу такий факт не може бути передумовою виникнення у боржника зобов'язання щодо сплати податків і зборів. Нарахування за відповідними зобов’язаннями боржника повинні здійснюватися лише до моменту прийняття постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Наведене відповідає висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/14827/16, від 08.10.2019 у справі № 911/3883/16 та від 14.08.2019 у справі № 913/412/16 і судом касаційної інстанції не встановлено підстав, які б зумовлювали необхідність відступу від зазначено правового висновку. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс правовідносин боржника, і норми законодавства про банкрутство у справах про банкрутство мають спеціальних характер щодо інших законодавчих актів України. ОКРЕМА ДУМКА судді Пєскова В.Г.

Положення ч. 1 ст. 133 КАС як загальної норми, що регулює питання звільнення від сплати судового збору, деталізовані конкретизуючими нормами спеціального закону - ст.ст. 5 та 8 ЗУ «Про судовий збір», що свідчить про необхідність при застосуванні положень ст. 133 КАС та вирішенні питання про звільнення від сплати судового збору осіб, не зазначених у статті 5 ЗУ «Про судовий збір», застосовувати критерії, визначені ст. 8 цього Закону. З огляду на викладене та з метою встановлення чіткого критерію застосування судами ст. 133 КАС та ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» ВП ВС відступає від висновків, викладених у: - ухвалах ВП ВС від 20.01.2020 у справі № 160/8324/19; КАС ВС від 15.08.2019 у справі № 440/4696/18; - постановах КАС ВС від 04.08.2020 у справі № 826/13247/18, від 31.07.2020 у справі № 826/11947/18. ВП ВС наголошує, що ч. 1 ст. 133 КАС визначає право суду на звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору виходячи із майнового стану сторони, водночас ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» конкретизує порядок, умови такого звільнення та коло осіб, які можуть бути звільнені від сплати судового збору. При цьому, як уже зазначалось, із системного аналізу змісту норм зазначеної статті убачається, що положення п.п. 1 та 2 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи - юридичної особи), а положення п. 3 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» можуть бути застосовані до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову у яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Разом з тим ВП ВС не вбачає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у інших зазначених постановах КАС ВС, КЦС ВС та КГС ВС, оскільки судові рішення ухвалені у справах, у яких правовідносини виникли за іншого правового регулювання, а саме до набрання чинності 15.12.2017 ЗУ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким, зокрема, ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» викладена у цитованій вище редакції.

У справі, яка передана на розгляд ВП ВС, та справі, яка розглядалася ВСУ, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та фактичні обставини є різними. Таким чином, ВП ВС у цій справі не може вирішувати питання відступу від висновку ВСУ щодо застосування ст. 264 ЦК, оскільки у справі № 759/11503/14-ц (провадження № 6-1174цс16) ВСУ не висловлювався щодо застосування ст. 264 ЦК України.