Справу передано на розгляд ВП ВС. Підстави передачі: правова проблема полягає у вирішенні питання щодо поширення на спірні правовідносини положень пп. 37.1.4 п. 37.1 ст. 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", якими передбачено право страховика за договором (полісом) обов'язкового страхування ЦПВ власників НТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого річного строку на звернення до нього із заявою про його виплату; - у вирішенні питання, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору за регресним позовом МТСБУ (спеціального суб’єкта у сфері обов’язкового страхування) до страховика щодо здійсненої виплати, яку такий страховик згідно закону мав виплатити потерпілій особі, враховуючи спричинену шкоду його страхувальником; - у визначенні розміру регресних вимог, на відшкодування яких має право МТСБУ, що здійснило виплату на підставі пп. "а" п. 41.1 ст. 41 Закону, в той час, коли договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності передбачено франшизу.

Спір щодо оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна, включеного до ліквідаційної маси у справі про банкрутство юридичної особи, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства в межах справи про банкрутство. Якщо провадження у справі про банкрутство юридичної особи припинено, то такий спір може бути розглянутий у порядку господарського судочинства лише після скасування рішення суду про припинення провадження у справі про банкрутство, у межах якої було реалізоване майно.

ВП ВС відступила шляхом конкретизації від висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», сформульованих у постановах від 13.03.2018 у справі № 910/23398/16 і від 22.08.2018 у справі № 559/1777/15-ц, а також від висновків ВСУ, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2001цс15, від 13.06.2016 у справі № 6-1123цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-350цс17 та від 07.06.2017 у справі № 490/454215-ц. Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Спір за позовом фізичної особи про стягнення з Фонду соціального страхування України інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України та компенсації втрат частини соціальних виплат у зв`язку з несвоєчасною їх виплатою на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», які цьому органу було зобов`язано призначити за рішенням адміністративного суду, а також відшкодування моральної шкоди підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Підстав для відступу від позиції, висловленої у постанові ВП ВС від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, не вбачається, оскільки зазначена постанова ухвалена з урахуванням іншого процесуального закону, який був чинний на час відкриття провадження у справі.

ОП ККС виснувала, якщо в діях особи має місце повторність кримінальних правопорушень, передбачена ч. 1 ст. 32 КК, і ця особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, і при цьому одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька після його ухвалення, то спеціальні правила ч. 4 ст. 70 КК не застосовуються. У такому випадку суд кваліфікує зазначені кримінальні правопорушення за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК та призначає покарання, передбачене її санкцією, а остаточне покарання визначає за правилами ст. 71 КК за сукупністю вироків

Станом на час постановлення оскаржуваного в апеляційному порядку судового рішення у цій справі положення ГПК (у редакції, чинній до 15.12.2017) не передбачали можливості "повторного" апеляційного чи касаційного перегляду судового рішення, в тому числі і за скаргою особи, яка не брала участі у справі, і у тому випадку, якщо господарський суд вирішив питання про її права та обов'язки. За наведеного у постанові правового регулювання порядку та строку на подачу апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, особою, яка не брала участь у справі, але стосовно якої господарський суд вирішив питання про права та обов'язки, з урахуванням висновків в п. 9.4, цей строк завершувався і з моментом завершення апеляційного розгляду справи та не підлягав поновленню (був присічним). А тому суб'єктивне процесуальне право такої особи на здійснення апеляційного оскарження відповідного судового рішення, що не було реалізовано в період чинності ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), припинялось з втратою чинності цим Кодексом, та не підлягало відновленню без спеціального застереження про це за новим процесуальним законом - ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017). Між тим ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017) не містить такого застереження. Узагальнюючи висновки, ОП КГС ВС зазначає: якщо особа, яка не брала участь у справі, а суд вирішив питання про її права та обов`язки, не реалізувала своє суб'єктивне процесуальне право - на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції протягом строків для апеляційного оскарження цього рішення відповідно до положень ГПК в редакції, чинній на момент розгляду справи (чинній до 15.12.2017), то рішення суду першої інстанції є таким, що набрало законної сили за правилами ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), і не може бути оскаржено із застосуванням нових правил на апеляційне оскарження судового рішення - відповідно до ГПК (в редакції, чинній з 15.12.2017).

БП КГС ВС висловила висновок про застосування норм права: тлумачення абз. 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ у взаємозв'язку з положеннями ст. 572, 575, 589 ЦК, ст. 7, 11, 17, 18 Закону України "Про іпотеку" та ст. 12, 19, 28 Закону України "Про заставу" свідчить, що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави (іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов'язанні, є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного) майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки). Кінцева вартість заставного (іпотечного) майна для цілей проведення розрахунків із забезпеченим кредитором формується в момент його реалізації. Застава (іпотека) припиняється, а вимоги забезпеченого кредитора вважаються погашеними у разі реалізації предмета застави (іпотеки) з дотриманням вимог КУзПБ. БП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку КГС ВС щодо визначення розміру забезпечених вимог кредитора, викладеного в постанові від 17.06.2020 у справі № 905/2028/18.

Вимога визнати протиправною бездіяльність Міськради щодо неприпинення права користування земельною ділянкою у зв`язку із закінченням строку договору оренди землі, заявлена в межах спору про належне виконання договору оренди стороною цього цивільного договору. Такий спір є спором про право цивільне, а тому може бути предметом розгляду в суді загальної юрисдикції або господарському суді, не відноситься до юрисдикції адміністративних судів. Щодо позовних вимог про оскарження податкових повідомлень-рішень ГУ ДФС. Оскільки договір оренди землі від 10.10.2009 (строк дії якого продовжено додатковою угодою від 25.05.2012), припинився у зв`язку з настанням певного факту, визначеного законом - закінченням строку, на який його було укладено, нарахування до сплати орендної плати за 2016, 2017, 2018 роки є безпідставним.

ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС від 15.05.2019 у справі № 524/3242/15, щодо визначення суду, до компетенції якого належить перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, визначивши, що саме в суді першої інстанції у проваджені за нововиявленими обставинами має переглядатися рішення цього самого суду, якщо заявлені нововиявлені обставини стосуються висновків і розсуду цього суду в частині, яка за наслідками апеляційного чи касаційного перегляду залишилася без змін. У тому разі якщо суди апеляційної чи касаційної інстанції змінять рішення суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог, то саме судові акти судів цих інстанцій можуть і мають бути предметом перегляду у провадженні за нововиявленими обставинами, оскільки в цій частині (по суті спору чи з інших підстав) рішення суду першої інстанції зазнало сутнісних змін або було скасовано.

ВП ВС зауважила, що оскаржуваний наказ виданий ГУ ДФС у м. Києві відповідно до вимог пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 ПК та на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки. Беручи до уваги зазначене, а також практику ВП ВС щодо апеляційного оскарження ухвал про надання дозволу на проведення позапланової перевірки в межах кримінального судочинства, ВП ВС дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ, виданий з метою зібрання доказів у кримінальному провадженні від 08.12.2015 №12015000000000630, не може бути предметом самостійного оскарження в суді. ВП ВС дійшла висновку, що цей позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у цій справі слід тлумачити в контексті ч.3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію не лише адміністративних судів, а взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВП ВС виснувала, що спір щодо оскарження бездіяльності начальника територіального управління Національної поліції України, яка полягає у нездійсненні належного контролю за виконанням своїх службових обов’язків посадовими особами управління, не підлягає судовому розгляду. Контроль за виконанням своїх обов`язків працівниками територіального відділення поліції є диспозитивним обов`язком відповідача, і суд не може втручатися у його виконання шляхом установлення певних фактів або визнання дій та/або бездіяльності щодо здійснення такого контролю правомірними чи протиправними. Виконуючи функції та обов`язки начальника територіального відділення Національної поліції України, відповідач не приймає у процесі нагляду за діяльністю посадових осіб територіального відділення Національної поліції України жодних рішень щодо позивача, не керує його поведінкою, а відтак - не виконує владні управлінські функції стосовно позивача, що унеможливлює й існування порушення права чи інтересу ОСОБА_1 і, як наслідок, не породжує права на судовий захист.

Чинне законодавство на час виникнення спірних відносин для отримання від Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відшкодування витрат на виплату та доставку пенсії у зв’язку з втратою годувальника, смерть якого настала від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, не передбачало обов’язку Пенсійного фонду України надавати кожного разу до актів звірки докази того, що смерть годувальника пов’язана саме з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, а не із загальним захворюванням. Обов’язок підтверджувати висновками відповідних медичних закладів причинний зв’язок смерті потерпілого з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я встановлений лише щодо тих осіб, які отримували страхові виплати і не працювали, оскільки смерть особи може настати за різних обставин поза межами виробництва.

ВП ВС дійшла висновку, що справи за позовом особи до Державної податкової служби про відшкодування за рахунок держави шкоди, заподіяної йому зарахуванням відповідачем відповідних сплачених ним до державного бюджету сум податку на додану вартість за іншим цільовим призначенням - у рахунок погашення податкового боргу, який було скасовано рішенням суду, належить до юрисдикції адміністративного суду. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин зводиться до визначення розміру належних до перерахування до бюджету позивачем сум податків та обов`язкових платежів та наслідків надмірної сплати до бюджету сум обов`язкових платежів. Отже, відносини сторін є такими, що регулюються приписами бюджетного та податкового законодавства та не можуть регулюватися нормами ЦК України, якими встановлено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 1 цього Кодексу). Оскільки відносини між сторонами є такими, що виникли з бюджетного та податкового законодавства та фактично стосуються повноважень відповідача щодо обліку обов`язкових платежів, повернення або зарахування податку на додану вартість, тобто заявлена у справі вимога про стягнення збитків за своєю суттю і є вимогою вирішити публічно-правовий спір, це унеможливлює розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Вказівка у позовній заяві на положення цивільного законодавства, якими регулюється відшкодування шкоди, не змінює суті та змісту спірних правовідносин та не може впливати на визначення виду судочинства, в порядку якого слід розглянути спір.

Спорах між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку щодо діяльності ОСББ, зокрема під час укладення, розірвання, визнання недійсними договорів, укладених ОСББ з іншими особами належить до юрисдикції цивільного суду. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСББ «Лесі Українки 38» та до ФОП Козлової Л. Б. про визнання недійсним договору на надання послуг, укладеного ОСББ, членом якого є позивач, та ФОП Козловою Л. Б. - виконавцем цих послуг, указавши на порушення укладенням спірного договору з надання послуг з управління та обслуговування будинку прав позивача - фізичної особи як співвласника багатоквартирного будинку. Враховуючи предмет, характер спору та суб`єктний склад його сторін, ВП ВС вважає, що спір у цій справі виник стосовно прав і обов`язків позивача щодо користування та розпорядження спільним майном як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Щодо конфлікту юрисдикцій З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу має бути забезпечено доступ до правосуддя, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.

ВП ВС вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог Родниківської сільської ради про визнання незаконним та скасування спірного рішення Уманської міської ради про передачу в оренду земельної ділянки третій особі, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те що відповідно до обраного позивачем способу захисту належним відповідачем, крім Уманської міської ради, може бути фізична особа, якій передано земельну ділянку, тоді залежно від статусу такої особи (фізична особа або фізична особа - підприємець) спір буде належати до юрисдикції цивільного або господарського суду.