Відступ від висновків викладених у постановах КАС ВС від 30.01.2020 у справі № 815/3200/16, від 06.08.2020 у справі № 186/294/16-а щодо застосування у подібних правовідносинах п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, які, зазначивши, що повноваження посадових осіб публічного права, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, припиненню на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України не підлягають. Додаткова підстава розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, передбачена п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України - припинення повноважень члена виконавчого органу товариства (правління, дирекції тощо у розумінні ч. 4 ст. 99 ЦК України), поширюється лише на членів виконавчого органу юридичних осіб - господарських товариств. Повноваження посадових осіб юридичних осіб публічного права, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування (та інших, створених відповідно до частин 2 ст. 167, 168,169 ЦК України), на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України припиненню не підлягають.

Стала практика ВП ВС свідчить про те, що за умови неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку, зокрема якщо такий поділ можливий з дотриманням будівельних норм і правил, або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. При цьому відсутні підстави для зміни цієї практики лише з тих мотивів, що зазначає КЦС ВС. Сама по собі позиція колегії суддів про належність способу захисту прав у справах щодо поділу будматеріалів, обладнання тощо, які перебувають у спільній сумісній власності та були використані для будівництва, яке є самочинним, аналогічно, як і у випадку з поділом неподільного рухомого майна, такою підставою не є, та не свідчить про вади попереднього рішення чи групи рішень.

КГС ВС у постановах від 07.09.2021 у справі № 911/1152/20 та від 04.01.2021 у справі № 911/1150/20 не формулював висновків з приводу наявності або відсутності в обласних управлінь лісового та мисливського господарства компетенції на захист інтересів держави у подібних правовідносинах, а лише вказав на недостатню аргументацію та неналежне мотивування судами першої й апеляційної інстанцій їх висновку про залишення позову прокурора, поданого в інтересах держави в особі обласного управління лісового та мисливського господарства, без розгляду. Саме лише неоднакове вирішення судами різних інстанцій, а саме: у КЦС ВС та у господарських місцевих і апеляційних судах, одного й того ж питання не свідчить про існування виключної правової проблеми щодо визначення органу, який може бути належним позивачем та відсутність різної судової практики на рівні касаційних судів при вирішенні питання щодо наявності в обласних управлінь лісового та мисливського господарства компетенції на захист інтересів держави у спірних правовідносинах додатково підтверджує, що цю справу може вирішити КЦС ВС як належний суд.

Висновки ВП ВС викладені у постановах від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц та від 28.01.2020 у справі № 50/311-б аналогічні за змістом висновку КЦС ВС, від якого вважає за необхідне відступити КГС ВС. Передаючи справу КГС ВС не порушує питання щодо відступу від вищезазначених висновків ВП ВС.

ВП ВС у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 викладено висновок про те, як саме слід діяти суду, якщо він установить відсутність підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави вже після відкриття провадження у справі. Питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права та/або інтересу у справі № 912/2385/18 суди не розглядали, оцінки способу захисту ВП ВС не надавала. ВП ВС у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 викладено висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави), що відповідно до ч. 6 ст. 303 ГПК свідчить про недоцільність розгляду ВП ВС цієї справи.

КЦС ВС ухвалою від 31.07.2023 вже відкрив у цій справі касаційне провадження. Отже, у цій справі питання про застосування положень п. 5 ч. 2 2 та ч. 4 ст. 394 ЦПК України вже вирішено, висновки ВП ВС щодо застосування вказаних норм процесуального права не можуть вплинути на результат судового рішення, яке вже ухвалено КЦС ВС у цій справі.

ВП ВС не вбачає підстав втретє викладати той самий правовий висновок, який навіть в ухвалі КЦС ВС про передачу справи не ставиться під сумнів.

КЦС ВС очікує на висновок ВП ВС щодо тлумачення норм процесуального права, що підлягають застосуванню Верховним Судом під час вирішення питання щодо відкриття або відмови у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу суду. Однак, КЦС ВС вже відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду.

КАС ВС послався на прогалину у нормах матеріального права, а саме неврегульованість нормами ЗУ "Про вищу освіту" питання кількості термінів перебування на посаді керівника відповідного закладу вищої освіти у випадку дострокового припинення контракту. Проте, КАС ВС не обґрунтувала кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Поставлене питання може бути вирішено КАС ВС як належним судом.

Правовідносини у справах не є подібними з огляду на різний суб`єктний склад учасників процесу. Так, у справі 553/4650/14-а прокурор звертався безпосередньо в інтересах особи з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, яка станом на час відрахування з навчального закладу не досягла повноліття, а в справі № 340/11/23 суди виходили з того, що особи, на захист інтересів яких звернувся прокурор, є повнолітніми та спроможні самостійно захистити свої права. Крім того, у справі № 553/4650/14-а ВП ВС не вирішувала питання щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді, а лише зазначила про помилковість висновку апеляційного суду, який вважав, що спір у справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Обґрунтування КГС ВС необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові ВП ВС від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити, шляхом їх уточнення, сформульовані ВП ВС у справі за інших правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі. ВП ВС зауважує, що окреслення КГС ВС необхідності прийняття саме ВП ВС судового рішення у спорах за позовами релігійних організацій (об`єднань) до місцевих рад про визнання недійсними рішень місцевих рад про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійних організацій (об`єднань), які не виконали вимоги ЗУ "Про внесення зміни до статті 12 ЗУ "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" з огляду на наявність великої кількості подібних справ на розгляді судів першої, апеляційної та касаційної інстанції та в умовах повномасштабної військової агресії з боку російської федерації не вмотивовано підставами для розгляду цієї справи ВП ВС з огляду на наявність у ній виключної правової.

Обґрунтовуючи передбачену ч. 4 ст. 403 ЦПК України підставу передачі цієї справи на розгляд ВП ВС, КЦС ВС вказує на необхідність відступлення (уточнення) від висновку, викладеного в постанові ВП ВС від 31.10.2018 у цій справі, що суперечить змісту цієї статті.

Практика вирішення питання щодо застосування норм процесуального права в частині визначення складу суду, уповноваженого на вирішення питання про повернення касаційної скарги, у кожному з касаційних судів у складі Верховного Суду є сталою, протилежних прикладів КЦС ВС не навів.

ВП ВС відступила від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 06.09.2017 у справі № 315/765/14-ц, про те, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, шляхом конкретизації, зазначивши що необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах, зокрема від 23.10.2019 у справі № 809/627/18, від 29.08.2022 у справі № 300/1390/19, від 06.09.2023 у справі № 300/2091/21, від 10.01.2024 у справі № 300/168/21 та інших. Правовий висновок. До осіб, яким на час призначення пенсії з урахуванням Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” її розрахунок мав здійснюватися згідно із п. 2 ст. 56 цього закону за кожний повний рік стажу роботи понад установлений для них мінімальний трудовий стаж для призначення пенсії (15 років - для жінок і 20 років - для чоловіків) шляхом збільшення пенсії на один процент заробітку за рік. Вказана норма повинна застосуватися у тій редакції, яка діяла на час призначення пенсії (окрім випадку покращення становища особи). Розповсюдження на таких осіб нових правил виплати надбавки за понаднормовий стаж в залежності від призначення пенсії на умовах ч. 2 ст. 27 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, запроваджених у зв’язку із внесенням до цієї норми змін Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій”, свідчило б про звуження змісту та обсягу існуючих прав таких осіб, що в силу ст. 22 Конституції України, є неприпустимим.