Постанова від 04.11.2024

Повернуто колегії КЦС ВС 04.11.2024, Окрема думка Крата В.І.

Постанова від 04.11.2024

КЦС ВС очікує на висновок ВП ВС щодо тлумачення норм процесуального права, що підлягають застосуванню ВС під час вирішення питання щодо відкриття або відмови у відкритті касаційного провадження. Однак, КЦС ВС ухвалою від 16.02.2024 вже відкрив у цій справі касаційне провадження, а ухвалою від 27.06.2024 призначила справу до судового розгляду. Отже, у цій справі питання про застосування положень п. 25 ч. 1 ст. 353 сукупно із п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України вже вирішено.

ВП ВС зазначила що КГС ВС не наведено ні кількісних, ні якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі № 910/18526/21. Щодо відступу від висновку ВП ВС зауважила, що КГС ВС вказав конкретних причин необхідності відступу від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц. Висновки ВП ВС мають перевагу над висновками об’єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду. Якщо у постановах КЦС ВС містяться висновки, аналогічні висновку ВП ВС, необхідно відступати саме від висновку ВП ВС.

Порівнюючи обставини справи № 757/18879/20 з обставинами у справі № 461/12525/15, ВП ВС вважає, що правовідносини, з яких виникли спори в цих справах, не є подібними. У справі, переданій на розгляд ВП ВС, відповідач набув право власності на спірне нерухоме майно не в порядку спадкування (рішення суду про визнання права на спадкування, яке в подальшому було скасовано), а на підставі підробленого, на думку прокурора, договору дарування, у зв`язку із чим правовідносини у вказаних справах не є подібними, а ВП ВС в межах цієї справи не може вирішувати питання відступу від висновку, сформульованого у справі № 461/12525/15. Також нерелевантними до спірних правовідносин є і висновки, висловлені ВСУ в постанові ВСУ від 23.01.2013 у справі № 6-164цс12, на яку у своїй ухвалі пославсяКЦС ВС. У вказаній постанові не вирішувалося питання захисту інтересу територіальної громади щодо відумерлої спадщини, а з позовом до суду про витребування майна із чужого незаконного володіння звернувся спадкоємець за заповітом. ВП ВС зазначила, що питання, порушене в ухвалі КЦС ВС від 25.09.2024 у справі № 757/18879/20-ц, може бути вирішене КЦС ВС (його об`єднаною палатою) як належним судом без відступу від висновків, сформульованих в постанові ВП ВС від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, адже, як зазначалося вище, правовідносини у справах № 757/18879/20 та № 461/12525/15 не є подібними.

ВП ВС виснувала, що автомобіль позивачки відчужений з дотриманням приписів законодавства України уповноваженим на те органом, тому відсутні підстави для зобов`язання військової частини повернути цей автомобіль колишньому власнику. ВП ВС вважає, що позивачка обрала неналежний (неефективний) спосіб судового захисту, пред`явивши, зокрема, вимоги про визнання протиправним та скасування протокольного рішення робочої групи, акта про примусове відчуження майна та листа начальника Черкаської обласної військової адміністрації про погодження протокольного рішення щодо примусового відчуження спірного майна. У справі № 910/10009/22, в якій КГС ВС ухвалив постанову, містяться інші підстави позову, фактичні обставини та відповідно й інше нормативно-правове регулювання спірних правовідносин у порівнянні зі справою, яка переглядається. Тому підстав для відступу від висновку, викладеного у наведеній постанові, немає. ВП ВС вважає, що втручання у право власності позивачки переслідувало легітимну мету та було пропорційним у співвідношенні до суспільних інтересів. В Україні із 24.02.2022 діє воєнний стан внаслідок збройної агресії рф. Зусилля державних органів, ЗСУ, інших військових формувань спрямовані насамперед на захист життя і здоров`я мільйонів людей, значних зусиль і засобів потребує захист незалежності та територіальної цілісності України, що, окрім іншого, є обов`язком кожного громадянина України.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 01.06.2022 у справі № 815/2790/18. Правовий висновок. Керівник органу державного архітектурно-будівельного контролю, здійснюючи повноваження виконавчого та розпорядчого характеру, має право розподілити свої обов'язки із заступником (між заступниками), проте таке делегування не може суперечити установленим законом процедурам реалізації заходів державною примусу компетентним органом, який безпосередньо здійснюється відповідною службою (посадовою) особою цього органу, яка в цьому випадку визначена законом, згідно із яким накладати штраф в межах та відповідно до вимог, визначених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", від імені органу державного архітектурно-будівельного контролю має право керівник виконавчого органу з питань державного архітектурно-будівельного контролю міської ради і таке право не може бути делеговане іншим.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 17.06.2021 у справі № 336/7438/16-а, від 13.02.2019 у справі № 334/917/17 та інших, у яких викладено аналогічний правовий висновок. Правовий висновок. Пільгова пенсія за віком, призначена з урахуванням положень Закону України "Про пенсійне забезпечення" (статті 13, яка для відповідних категорій осіб передбачає не окремий вид пенсійного забезпечення, а пільгові умови для призначення пенсії за віком, які полягають у зменшенні пенсійного віку), призначається та виплачується в порядку та на умовах, що визначені Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а тому особи, які отримують таку пенсію, не мають права на перехід на пенсію за віком на загальних підставах відповідно до цього закону після досягнення ними пенсійного віку.

Застосування в тексті господарського договору формулювання "за кожен день прострочення" не можна вважати установленням іншого, ніж визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені). Таке формулювання лише повторює вирізняльну характеристику пені (поденне її нарахування) та характеризує її механізм визначення (розрахунку), однак жодним чином не впливає на можливість зменшення або збільшення строку нарахування пені, визначеного законом чи договором. Положення ч. 10 ст. 238 ГПК України, ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду. При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК України, ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду. Передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положенням ч. 10 ст. 238 ГПК України, ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК України. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (ч. 3 ст. 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

БП КГС ВС виснувала, що: • у разі прийняття рішення НБУ про віднесення певного банку до категорії неплатоспроможних та / або про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, виведення такого банку з ринку здійснюється саме Фондом як уповноваженою на це державною спеціалізованою установою та лише за процедурою, врегульованою банківським законодавством. Характерною ознакою такої процедури є визначена законом її строковість; • національне законодавство, чинне на момент виникнення та вирішення спірних правовідносин у цій справі, не містило нормативного регулювання порядку «відновлення» банківської ліцензії (як і порядку продовження процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом ліквідації) у разі скасування судовим рішенням постанови НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; • спірні правовідносини не підлягають врегулюванню шляхом здійснення тлумачення норм права та застосування аналогії права чи аналогії закону. Правовідносини у сфері здійснення банківської діяльності та контролю за нею, а саме щодо «відновлення» банківської ліцензії після скасування у судовому порядку рішення НБУ про відкликання такої ліцензії та ліквідацію банку не можуть допускати аналогії або подібності їх регулювання відповідно до положень національного законодавства з іншими правовідносинами (видами підприємницької діяльності), оскільки у такому разі є ризики викривлення їх нормативно-правового регулювання через втрату / неврахування / відмову від особливостей регламентації банківської діяльності та відповідних правовідносин. • за відсутності нормативного регулювання порядку «відновлення» банківської ліцензії чи питання продовження процедури ліквідації банку після скасування у судовому порядку рішення НБУ про відкликання такої ліцензії та ліквідацію банку Верховний Суд позбавлений повноважень заміняти відповідні органи влади та у своїх висновках формулювати нове загальнообов’язкове правило поведінки у спірних правовідносинах, яке не було визначене жодним нормативно-правовим актом; • оскільки відкликання банківської ліцензії також є заходом впливу, що застосовується до банку з боку НБУ (згідно з ч. 1 ст. 73 Закону про банки), то вирішення питання (визначення механізму / процедури) щодо «відновлення» банківської ліцензії після скасування у судовому порядку рішення НБУ про її відкликання законодавцем покладено на НБУ; • невиконання НБУ вимог судового рішення (постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.04.2016 у справі № 826/5325/16), спричинило порушення принципу обов’язковості виконання судового рішення, передбаченого ст. 129 та 129-1 Конституції України, ст. 2, 14, 370 КАС України, ст. 2, 18, 327 ГПК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та може свідчити про порушення права на суд, визначеного ст. 6 Конвенції; • зміни до статуту товариства у частині зміни назви, місцезнаходження акціонерного товариства, нової редакції статуту, видів діяльності товариства, призначення органів управління не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов'язків цієї юридичної особи, які виникли раніше у зв’язку із здійсненням нею банківської діяльності в межах своєї спеціальної правосуб’єктності як банківської установи, оскільки внаслідок цього не створився новий учасник правовідносин, а отже ПАТ «Укрінбанк» та ПАТ «Українська інноваційна компанія» є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888 і єдиним обсягом прав та обов’язків; • з урахуванням положень ст. 6 Конвенції здійснення судової процедури банкрутства ПАТ «Українська інноваційна компанія» у визначеному законодавством про банкрутство порядку є формою реалізації боржником та усіма його кредиторами права кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Такий порядок дій стабілізує правову ситуацію навколо зазначеного Товариства і забезпечить захист прав та інтересів усіх учасників спірних правовідносин. Допускаючи можливість застосування до ПАТ «Українська інноваційна компанія» положень КУзПБ, СП КГС ВС урахувала, що у провадженні у справі про банкрутство, порівняно з ліквідацію цього Товариства у передбаченій банківським законодавством процедурі, є не менш ефективним та дієвим захист прав та інтересів третіх осіб у правовідносинах із боржником, що виникли під час здійснення ним як банківської діяльності (в межах спеціальної правосуб’єктності як банківської установи), так і не пов’язаної з такою господарської діяльності з дати внесення органами управління змін до статуту та їх державної реєстрації (правомірність чого не спростована у судовому порядку). При цьому Фонд не позбавлений права заявити грошові вимоги у статусі кредитора боржника щодо суми коштів, які були виплачені вкладникам на підставі Закону про гарантування вкладів (що і було здійснено Фондом згідно з наявними у цій справі доказами), а також інші збитки за їх наявності. Будь-яке розширене тлумачення положення ч. 2 ст. 2 КУзПБ у спосіб, який би позбавляв права доступу до суду ПАТ «Українська інноваційна компанія» як юридичну особу, ненаділену статусом банку, є неприпустимим. Суддя Пєсков В.Г. висловив окрему думку у даній справі.

ВП ВС вважає, що висновок КЦС ВС у справі № 369/5240/16-ц щодо застосування норм ст. 186 ЦК України прийнятий у правовідносинах, які не є подібними з правовідносинами у справі № 924/703/23. З огляду на зазначене справу № 924/703/23 повернуто до КГС ВС для розгляду.

СП КГС ВС дійшла висновку, що визначені прокурором позивачі – Мінекономіки та ФДМУ – не є органами, уповноваженими державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах (неналежні позивачі), оскільки органами, уповноваженими на здійснення контролю, зокрема, за своєчасністю нарахування та сплати до бюджету грошового зобов’язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку, та, відповідно, проведення стягнення до Державного бюджету України дивідендів та пені, є контролюючі органи, визначені пп. 41.1.1 ПК України. СП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної у п. 5.21 постанови від 20.09.2023 у справі № 910/1978/22.

Передаючи справу № 2-2387/11 на розгляд ВП ВС КЦС ВС не врахувала, що правовідносини в адміністративній справі № 817/928/17 хоча і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте фактичні обставини не є подібними, оскільки у справі № 817/928/17, від висновків у якій пропонується відступити, встановлено відсутність заборгованості у боржника перед стягувачем на час вирішення судом питання про зняття арешту з майна боржника, натомість у розглядуваній справі встановлено існування заборгованості у заявниці перед стягувачем, що і стало підставою для відмови у задоволенні скарги. Правовідносини у господарській справі № 21/170-08 та у справі № 2-2387/11, яка передана на розгляд ВП ВС, не подібні. У них відмінні підстави пред`явлених скарг на бездіяльність державного виконавця та встановлені судами різні фактичні обставини справи, які є істотними при вирішенні питання про зняття в судовому порядку арешту з майна боржника, накладеного в межах виконавчого провадження. Правовідносини хоч і виникли на стадії виконання судового рішення після повернення виконавчого документа стягувачу, проте у справі, яка переглядається, не встановлено обставин припинення юридичної особи - стягувача без правонаступництва, натомість установлено існування заборгованості в заявниці перед стягувачем, а також зі сплати виконавчого збору, що і стало підставою для відмови в задоволенні скарги.

У постановах від яких має намір відступити КЦС ВС, звільнення працівників (державних службовців) відбулося за таких фактичних обставин за межами їхньої заяви про звільнення з одночасною заміною роботодавцем підстави їх звільнення. У цій справі роботодавець, на відміну від обставин у тих справах, від висновку у яких хоче відступити КЦС ВС, не змінював підставу звільнення, яка була зазначена у заяві, та відмовив працівнику у звільненні, після чого він вважався таким, що не звільнений, однак через його неявку на робоче місце протягом певного періоду його звільнено за прогул без поважних причин (тобто з інших підстав). КЦС ВС не навів доводів, що свідчать про неусталеність судової практики при вирішенні питання щодо звільнення працівника за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. ВП ВС не встановила об`єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за усталеною практикою ВС, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.