13.04.2026: Оголошення резолютивної частини (протокол с\з)

постанова

ЗП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  за загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов’язані зобов’язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Для з’ясування обґрунтованості звернення із негаторним позовом та застосування приписів ст. 391 ЦК України слід встановити наявність/відсутність зобов’язальних правовідносин між сторонами справи щодо предмета спору.  У спірних правовідносинах вимоги пред’явленого прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Міськради спірної земельної ділянки, переданої Управлінням на підставі договору оренди землі у користування відповідачки-1, яка після встановлення нікчемності вказаного договору не повернула її власнику (орендодавцю), а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.  Отже, за обставинами цієї справи позовна вимога прокурора про зобов’язання орендаря повернути спірну земельну ділянку орендодавцю (Міськраді), тобто стороні договору оренди землі, за свою процесуальною суттю є належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади шляхом застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції.  Оскільки зазначена позовна вимога є наслідком недійсності нікчемного правочину, початок перебігу позовної давності за нею починається від дня, коли почалося виконання такого правочину. За наявності висновку Верховного Суду у справі № 922/1832/19 щодо нікчемності договору оренди від 27.04.2016, який стосувався спірних правовідносин у цій справі, ЗП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові від 29.01.2025 у справі № 922/2380/19, щодо права осіб на отримання земельних ділянок без торгів, якщо дозвіл на розробку документації із землеустрою був отриманий до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

ЗП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 04.03.2025 у справі № 914/622/24, про те, що правовідносини сторін стосовно усунення перешкод у користуванні торговельним місцем у павільйоні на території комунального ринку регулюються договором оренди комунального майна, а відтак, пріоритетними нормативними актами у вирішенні спору є Закон України № 157-IX та постанова КМУ «Про особливості оренди державного і комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 № 634, оскільки такі правовідносини регулює ЦК, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема Положення № 868 і Правила торгівлі на ринку. ЗП КГС ВС дійшла таких висновків:  торговельний ринок – це простір для здійснення підприємницької діяльності, який має своє правове регулювання, де адміністрація ринку виступає організатором, а продавці – безпосередніми реалізаторами товарів. У свою чергу торговельне місце на ринку – це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо;  договір користування торговельним місцем на ринку – це письмова угода, укладена продавцем з адміністрацією ринку, яка надає право на зайняття відповідного торговельного місця на визначений термін та реалізацію бажаних товарів і яка, зокрема, передбачає внесення за це відповідної плати. До такої угоди можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про найм (оренду), тобто тією мірою, якою вони відповідають суті відповідних правовідносин. Використання підприємцем наданої йому адміністрацією ринку площі не є тотожним використанню земельної ділянки під цим ринком, павільйону, розміщеного на його території, тощо, хоча, безумовно, тим чи іншим способом передбачає їх експлуатацію. Договір оренди торговельного місця на ринку не є класичним договором найму в контексті передачі орендарю правомочностей орендодавця. Обсяг таких правомочностей значно вужчий за аналогічний обсяг, який отримує орендар нерухомості, включаючи, але не обмежуючись, правом володіння, яке відсутнє при оренді торговельного місця, але наявне при оренді нерухомого майна;  правовідносини, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні договору оренди торговельного місця, регулюються приписами ЦК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Правилами торгівлі на ринках, затвердженими спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (Правила торгівлі на ринках), і Положенням про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затвердженим постановою КМУ від 29.07.2009 № 868 (Положення № 868);  дія Закону № 157-IX не розповсюджується на правовідносини з укладення, зміни, розірвання та продовження договорів оренди торговельних місць (площ), незважаючи на те, де саме такі місця знаходяться (вулиця, тимчасовий павільйон, капітальна будівля) і до якої форми власності належать. Постанова ухвалена з окремими думками.

Проголошення скороченої (вступної та резолютивної частин) ухвали Верховного Суду

БП КГС ВС вбачає підстави для відступу від правових висновків, викладених у постанові від 06.08.2019 у справі № 911/254/16, визначивши, що на вимоги АМКУ щодо пені, нарахованої під час ліквідаційної процедури боржника, поширюються наслідки визнання боржника банкрутом. БП КГС ВС не знайшла підстав для відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування статей 41, 59 КУзПБ у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 25.10.2022 у справі № 904/11261/15 та від 20.03.2025 у справі № 926/868/24. БП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  штраф, накладений органами Антимонопольного комітету України (далі – АМКУ), є адміністративно-господарською санкцією майнового характеру, яка полягає у покладенні на суб’єкта господарювання обов’язку сплатити до бюджету визначену грошову суму;  такий обов’язок має публічно-правову природу, однак за своїм змістом є грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 1 КУзПБ, оскільки передбачає обов’язок боржника сплатити визначену грошову суму відповідно до закону;  пеня, передбачена ст. 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції», є самостійною фінансовою санкцією публічно-правового характеру, встановленою спеціальним законом у сфері захисту економічної конкуренції. Її застосування безпосередньо пов’язане з фактом невиконання обов’язку зі сплати штрафу, накладеного органом АМКУ, та має на меті забезпечення належного та своєчасного виконання такого обов’язку;  пеня, передбачена наведеною нормою, хоча і має спеціальне нормативне регулювання, проте підпадає під дію загальних обмежень, встановлених КУзПБ щодо нарахування фінансових санкцій у період дії мораторію, а також після визнання боржника банкрутом.

Враховуючи специфіку розгляду справ про банкрутство, з огляду на відмінність підстав та мети проваджень у цій категорії справ, ОП доходить висновку, що постанову Верховного Суду від 10.07.2025 у справі № 925/1287/24 (про відкриття провадження у справі про банкрутство) не можна вважати такою, що ухвалена щодо подібних правовідносин із тими, що склалися між сторонами у цій справі № 909/1107/24 (про стягнення заборгованості за договором). Наведене виключає наявність підстав, передбачених ч. 2 ст. 302 ГПК, для прийняття на розгляд ОП справи № 909/1107/24, адже у протилежному випадку ОП не діятиме як суд «встановлений законом», а тому справа № 909/1107/24 підлягає поверненню відповідній колегії КГС ВС для розгляду.

Проблема розрізненості судової практики щодо застосування положень п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК вже вирішена ВП ВС та сформульовано відповідний висновок, яким ВП ВС відступила від протилежних висновків, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19, де суд відхилив довід скаржника стосовно того, що суд прийняв рішення про права, інтереси та обов'язки іншої особи, але не залучив її до участі у справі, з огляду на те, що він не наділений повноваженнями представляти інтереси іншої особи у судах та вирішувати замість такої особи питання, чи порушені її права, інтереси або обов'язки у зв'язку з прийняттям оскаржуваних рішень у справі. Зважаючи, що ОП не наділена повноваженнями відступати від висновків щодо застосування норми права, викладених в рішенні ВП ВС, підстави для прийняття справи на розгляд ОП КГС ВС відсутні, що зумовлює її повернення відповідній колегії суддів КГС ВС.

ОП КГС ВС виснувала, що для застосування встановленого ч. 5 ст. 29 ГПК правила альтернативної територіальної підсудності спір між сторонами має бути таким, що виник із договору, однак не обов’язково спором про його виконання. Щодо суті позовних вимог та інших доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, ОП КГС ВС врахувала останню правову позицію ВП ВС стосовно комплексного застосування положень п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (далі – Закон № 922-VІІІ) та постанови КМУ № 1178 у подібних правовідносинах, викладену у постанові від 21.11.2025 у справі № 920/19/24, про те, що заборона збільшувати ціну за одиницю товару понад 10% є безумовною та поширюється також на закупівлю енергоносіїв (пального, газу, електрики). Виняток, передбачений п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону № 922-VIII для цих категорій товарів, стосується виключно скасування обмеження щодо 90-денного строку між змінами ціни, а не її граничного розміру. За результатами розгляду касаційної скарги ОП КГС ВС виснувала про правильність висновків судів щодо недійсності додаткових угод, оскільки ціну товару було збільшено сукупно понад 10 % за відсутності доказів відповідного ринкового коливання від первісної ціни. Такі дії сторін суперечать вимогам ЦК та Закону № 922-VIII, що є підставою для визнання правочинів недійсними. ОП КГС ВС зазначила про обов’язок постачальника повернути 41 420,73 грн (різницю між вартістю відповідного обсягу електричної енергії за первісною ціною, визначеною у договорі, та її вартістю за цінами, встановленими у вказаних додаткових угодах), отриманих внаслідок безпідставного збільшення ціни. Оскільки правова підстава для набуття цих коштів відпала, вони підлягають стягненню як безпідставно одержані відповідно до ст. 216, 1212 ЦК та актуальної практики ВП ВС. Також ОП КГС ВС вказала, що стягнення коштів, сплачених за незаконно підвищеною ціною, без заперечення факту постачання товару забезпечує відновлення прав споживача, що робить такий спосіб захисту належним та ефективним. ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку щодо застосування положень ч. 1, 5 ст. 29 ГПК України, викладеного КГС ВС у постанові від 15.06.2022 у справі № 924/674/21. Постанова у цій справі ухвалена з окремою думкою суддів Рогач Л. І., Вронської Г. О.

КЦС ВС належним чином не обґрунтував необхідності відступу від раніше сформульованого висновку ВП ВС, не навів переконливих мотивів, що цей висновок є помилковим чи необґрунтованим, а відтак і наявності неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення. ВП ВС зазначає, що немає підстав для відступу від висновку, зробленого у постанові від 30.09.2020 у справі № 440/3831/18. Заявник касаційної скарги посилався на постанову ВП ВС від 03.04.2019 у цивільній справі № 750/2052/16яка, на думку заявника, є подібною до правовідносин у даній справі. На постанови інших касаційних судів у складі Верховного Суду він не посилався. Заявник не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судового рішення Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Відсутній «конфлікт юрисдикції» між касаційними судами різних юрисдикцій і за правилами п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК України

ВП ВС дійшла висновку, що мотиви, зазначені в ухвалі від 25.02.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а висновок про таку виключність за відсутності якісного критерію є передчасним, що не позбавляє КЦС ВС можливості самостійно розглянути справу в межах наданих законом повноважень.

ВП ВС констатує, що КЦС ВС не обґрунтував доцільності перегляду висновків ВП ВС, викладених у постанові від 6.01.2021 у справі № 607/3693/17, що відповідно до ч. 6 ст. 404 ЦПК України є підставою для повернення справи до КЦС ВС. Необхідність відступу від висновків ВП ВС, яку обґрунтовує КЦС ВС, не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а зводиться до незгоди з правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 26.01.2021 у справі № 607/3693/17, а саме фактично КЦС ВС не погоджується з висновками про можливість стягнення академічної стипендії.

ВП ВС не вбачає підстав для прийняття цієї справи до свого розгляду з огляду на таке. На розгляді у КГС ВС перебувала справа № 905/1552/24, предметом якої є вимоги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій та Луганській областях про стягнення з ТОВ заборгованості з орендної плати в сумі 127 628 004, 12 грн, пені в сумі 19 653 010, 08 грн та розірвання договору оренди державного майна, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором оренди від 13.11.2008 № 2/2008 щодо повного та своєчасного внесення орендної плати. Оскільки КГС ВС уже сформував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, однак колегія суддів у своїй ухвалі цього висновку не відобразила та не навела власної позиції щодо нього, зокрема, не вказала причин, з яких у разі незгоди з цими висновкам питання відступу від них не може вирішити відповідна палата чи об`єднана палата КГС ВС у порядку, встановленому ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України, а також не покликалась на необхідність узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах, ВП ВС дійшла висновку про те, що наявність виключної правової проблеми у цій справі не підтвердилась, а на її розгляд передано питання, яке може вирішити КГС ВС як належний суд.

ВП ВС повернула колегії суддів Другої судової палати з таких підстав: Законом № 187-ІХ ст. 481 КПК доповнено положеннями, якими передбачено, що Генеральний прокурор (виконувач обов’язків Генерального прокурора), його заступник, керівник обласної прокуратури може доручити іншим прокурорам здійснення письмового повідомлення про підозру особам, визначеним цією статтею, у порядку, встановленому ст. 278 КПК. Водночас правовий висновок Великої Палати від 11 грудня 2019 року сформульовано щодо правовідносин, які виникли за попереднього нормативного регулювання, однак його зміст не суперечить зазначеним законодавчим змінам. Це свідчить про відсутність розбіжностей між підходом, сформульованим Великою Палатою, та чинним правовим регулюванням і не дає підстав вважати, що такий висновок призвів до вад правозастосування, які б зумовлювали необхідність відступу від нього.

Посилання КЦС ВС на висновки КГС ВС не може вважатись дотриманням вимог п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК України, оскільки ця норма передбачає, що відповідні обґрунтування має надати учасник справи, який оскаржує судове рішення. Звертаючись з касаційною скаргою, АТ «Аграрний фонд» не ставить перед судом питання щодо юрисдикційності вказаного спору, не обґрунтовує касаційну скаргу порушення судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Заявник обґрунтовує касаційну скаргу тим, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, судом першої інстанції розглянуто справу в порядку спрощеного позовного провадження, а суд апеляційної інстанції не надав оцінки вказаним обставинам та всупереч п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України не скасував рішення суду першої інстанції, яке прийняте у спрощеному позовному провадженні, у спорах в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Також суд першої інстанції протиправно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів та безпідставно не розглянув клопотання відповідача про залучення третьої особи. Апеляційний суд на вказані процесуальні порушення уваги також не звернув.