Ухвала від 12.03.2025: призначити розгляд касаційних скарг на 26.03.2025 перерва до 14.05.2025, до 09.07.2025, до 06.08.2025 Проголошення скороченої (вступної та резолютивної частин) постанови Верховного Суду (протокол с\з)

Аналізуючи обставини справи № 910/3411/24 та № 910/5506/23, ОП КГС ВС дійшла висновку, що характер спірних правовідносин не є очевидно неподібним. Зокрема, означена справа № 910/5506/23 є подібною зі справою, що розглядається за предметом спору та правовим регулюванням спірних відносин лише в частині вимог про визнання недійсним звіту про оцінку майна. Водночас проаналізувавши висновки, які викладені у постанові від 26.03.2025 у справі № 910/5506/23, ОП КГС ВС констатує, що Верховний Суд у цій справі не сформулював правового висновку щодо застосування ч. 4 ст. 353 ЦК та ч. 3 ст. 8 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» саме у контексті визначення неналежності способу захисту порушеного права. У справі № 910/5506/23 відсутній правовий висновок у розумінні ст. 302 ГПК, від якого ОП КГС ВС могла б відступити. Наведене, у свою чергу, свідчить про необґрунтованість передачі цієї справи на розгляд ОП КГС ВС. Ухвала постановлена з окремою думкою судді Кібенко О. Р.

ВП ВС вважає, що обґрунтування КГС ВС необхідності відступу від висновків щодо застосування ч. 8 ст. 141, ч. 1 ст. 246 ЦПК України (ч. 8 ст. 129, ч. 1 ст. 221 ГПК України), викладених у постанові від 11.04.2024 у справі № 344/12148/23, не знайшли свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити, сформульовані КЦС ВС за інших фактичних обставин, які не є подібними до правовідносин у справі № 909/399/24. Крім того, з ЄДРСР вбачається, що застосовані при вирішенні справи № 344/12148/23 висновки у справі № 285/5547/21 підтримані шляхом покликання об`єднаною палатою КЦС ВС у постанові від 22.04.2024 у справі № 346/2744/21. Однак КГС ВС в ухвалі про передачу не наводить жодного мотиву і не ставить питання необхідності відступу від правового висновку Верховного Суду вищого пріоритету.

ВП ВС наголошує, що сама лише наявність у касаційній скарзі доводів про порушення судами правил предметної чи суб`єктної юрисдикції не є достатньою підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС. Справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 403 ЦПК України виключно за умови, якщо немає всіх трьох зазначених в цій нормі права випадків. Посилання на висновки КАС ВС, які КЦС ВС навела в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС, не можна вважати дотриманням вимог п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК України, оскільки ця норма передбачає, що відповідні обґрунтування має надати учасник справи, який оскаржує судове рішення. Також не можна вважати дотриманням КЦС ВС вимог ст. 403 ЦПК України посилання постанову КЦС ВС від 27.11.2024 у справі № 308/13866/23, оскільки вона не є рішенням іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову.

У справі № 904/7769/21, від висновку у якій колегія суддів вважає за необхідне відступити, позов було залишено без руху з підстав, не передбачених чинним процесуальним законодавством, а саме ст. ст. 162, 164, 172 ГПК, що і стало підставою скасування касаційним судом відповідної ухвали та постанови. Натомість у справі № 910/9920/24, яку передано на розгляд ОП, як і у справі №910/13737/19, що переглядалася ВП ВС, суд повторно залишив позов без руху через сплату судового збору у меншому розмірі ніж встановлено законом, тобто його недоплату (п. 2 ч.1 ст.164 ГПК). Наведене свідчить про те, що у цьому разі відсутні передбачені ч. 2 ст. 302 ГПК підстави для передачі справи № 910/9920/24 на розгляд ОП задля відступу від висновку, викладеного в постанові, ухваленій за результатами здійснення касаційного провадження у справі № 904/7769/21, оскільки вони є різними за правовою природою підстав залишення позовної заяви без руху із застосуванням ч. 11 ст. 176 ГПК. Збіжна окрема думка судді Кібенко О. Р.

ВП ВС дійшла висновку про те, що наявність виключної правової проблеми у цій справі не підтвердилась, а на її розгляд передано питання, яке може вирішити КГС ВС як належний суд. Оскільки у значній частині справ, на які послалась колегія суддів на обґрунтування кількісного виміру виключної правової проблеми, КГС ВС уже сформував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, і ч. 2 ст. 693 ЦК України, однак колегія суддів у своїй ухвалі цих висновків не відобразила та не навела власної позиції щодо них, зокрема, не вказала причин, з яких у разі незгоди з цими висновкам питання відступу від них не може вирішити відповідна палата чи об`єднана палата КГС ВС у порядку, встановленому ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України, а також не покликалась на необхідність узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах.

БП КГС ВС дійшла висновку, що цей спір не підлягає розгляду у цій справі за правилами ст. 7 КУзПБ, а тому має розглядатись в порядку цивільного, а не господарського судочинства. Встановлені у цій справі обставини втраченого провадження у справі про банкрутство ЗАТ «Київгума», розгляд якої не був завершений, що унеможливлює його відновлення, також унеможливлюють здійснення як подальшого провадження у такій справі про банкрутство, так і провадження з вирішення спору у межах такої справи про банкрутство за правилами ст. 7 КУзПБ. Відповідно до ч. 1 ст. 231 ГПК господарський суд закриває провадження у справі, якщо, зокрема, спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. У зв'язку з закриттям провадження у справі БП КГС ВС не надає оцінку решті доводів скаржників та не формує висновок щодо наявності/відсутності підстав для відступу від правової позиції КГС ВС, викладеної у постанова від 17.09.2024 у справі № 752/6166/17.

Справу передано на розгляд ВП ВС З окремими думками

Положеннями пп.16 п.1 постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 чітко визначений період, на який поширюється дія цього положення, а саме на період дії в Україні воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування. Водночас у справі, що переглядається, спірні правовідносини виникли до введення воєнного стану. При цьому дія норми щодо зупинення нарахування та стягнення штрафних санкції до електропостачальників, передбачена постановами НКРЕКП № 332, № 413, не містить пряму вказівку про надання їй зворотної дії у часі, що дозволило б її застосовувати до початку запровадження воєнного стану, тобто на порушення чи прострочення, що сталися у попередні періоди. Відповідно, ураховуючи специфіку та спрямованість постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332, у якій йдеться саме про період воєнного стану та 30 днів після його припинення або скасування, відсутні підстави невиправданого розширення тлумачення постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 щодо розповсюдження її дії на правовідносини, які виникли у попередні періоди. У зв'язку із цим ОП не вбачала підстав для відступу від висновків КГС ВС щодо застосування пп.16 п.1 постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332, про те, що настанови про зупинення на період дії в Україні воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування стосуються виключно нарахування та стягнення штрафних санкцій саме за цей період та, відповідно, їх дія не може бути поширена щодо штрафних санкцій, право на нарахування яких виникло раніше. Натомість ОП відступила від протилежних висновків, які викладені у постанові від 15.10.2024 у справі № 924/1202/23. «33. Отже, в даному випадку у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції повинен був відмовити у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача розміру пені, застосувавши приписи Постанови № 332 як такі, що мають обов'язковий характер для учасників ринку електричної енергії.

ВП ВС конкретизувала висновки КГС ВС та КЦС ВС зазначивши, що земельні ділянки у межах прикордонної смуги, встановленої шириною 30-50 метрів уздовж державного кордону України на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми (а вздовж лінії державного кордону України з Російською Федерацією і Республікою Білорусь - шириною до 2 кілометрів), належать до земель оборони, щодо яких встановлений особливий режим їх використання та які можуть перебувати винятково у державній власності, а отже не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності.

ВП ВС конкретизувала правовий висновок, викладений в її постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) та зазначила, що три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є законодавчо встановленим та мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов’язання боржником. Тому розмір процентів річних, який становить три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом. Висновки щодо застосування норм права У разі якщо позовна давність не спливла станом на 02.04.2020, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30.06.2023 - на строк дії карантину, а надалі до 29.01.2024 - на строк дії воєнного стану), а з 30.01.2024 перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану. Тому звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 02.04.2020. Суд може зменшити розмір процентів річних у кожному конкретному випадку з урахуванням таких підтверджених обставинами справи підстав, зокрема, як дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу тощо, а також дотримуючись принципів розумності, справедливості, пропорційності та балансу між інтересами боржника і кредитора. Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних. Розмір процентів річних, який становить три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), - це законодавчо встановлений та мінімальний розмір процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником, не підлягає зменшенню судом. Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони входять до складу грошового зобов'язання і виступають способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат. ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді ВП ВС Мартєва С. Ю.

Відступлення від висновку викладеного у постанові ВСУ від 08.04.2015 у справі № 6-33цс15 та постанові КГС ВС від 25.08.2020 у справі № 905/1959/19 щодо застосування ст. 1281, 1282 ЦК України, сформувавши висновок про те, що норми ст. 1281, 1282 ЦК України (як щодо необхідності пред`явлення кредитором вимоги у визначений строк, так і щодо порядку виконання спадкоємцями зобов`язання) не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з переходом у порядку спадкування майна, яке майновий поручитель передав в іпотеку задля забезпечення виконання зобов`язань третьою особою (відмінною від особи іпотекодавця). У цій ситуації іпотека є дійсною для набувача відповідного майна, який набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором. Описані обставини регулюються нормами ЗУ «Про іпотеку» (ст. 23 цього Закону), які є спеціальними та підлягають застосуванню у цих правовідносинах.

ОП КГС ВС зазначила, що проаналізувавши ухвалу колегії суддів КГС ВС від 29.05.2025 у справі № 910/7487/24, вважає, що мотиви колегії суддів зводяться до необхідності відступу саме від висновків касаційного суду у зазначеній справі, а не від висновків щодо застосування норм права, що виходить за межі повноважень об'єднаної палати.

ВП ВС наголошує, що правовідносини у справі № 902/1207/22, правові висновки у якій КЦС ВС пропонує конкретизувати, та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки на момент їх виникнення діяло інше правове регулювання. У справі № 902/1207/22 діяло інше правове регулювання відносин оренди землі, ніж у справі, яка переглядається, що свідчить про неподібність правовідносин та є підставою для повернення справи № 357/12982/23 на КЦС ВС.

БП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 905/2028/18, а також у постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 905/2382/18, оскільки у зазначених справах, з метою визначення статусу кредиторських вимог, які виникли на підставі договору поруки, суди враховували момент пред'явлення вимоги до боржника - до чи після відкриття провадження у справі про банкрутство. Висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.05.2021 у справі № 925/367/20, від 09.06.2022 у справі № 911/1378/21, від 17.06.2020 у справі № 905/2028/18, від 20.01.2021 У справі № 905/2382/18 також не потребують уточнення. Висновки про застосування норм права. Вимога кредитора у процедурі банкрутства — це процесуальне вираження права кредитора на виконання зобов'язання боржником, яке реалізується шляхом пред'явлення в установленому законом порядку і має бути підтверджене рішенням (ухвалою суду про визнання кредиторських вимог та ухвалою за результатами проведення підсумкового засідання). Вимога кредитора конкретизує обсяг прав кредитора щодо боржника і забезпечує участь кредитора у процедурі розподілу активів боржника поміж учасниками провадження у справі про банкрутство. Водночас, вимога кредитора у процедурі банкрутство має грошове вираження, розмір якого відображається в реєстрі вимог кредиторів, в той час як зобов'язання у цивільних правовідносинах не завжди містить матеріально виражену складову. Системний аналіз ст. 1 та ч. 1 ст. 45 КУзПБ свідчить про те, що зазначені норми пов'язують статус конкурсних та поточних грошових вимог з моментом виникнення відповідного грошового зобов'язання у боржника. Оскільки боржником в розумінні ст. 1 КУзПБ є особа, яка неспроможна виконати свої грошові зобов'язання строк виконання яких настав, логічним є висновок про те, що моментом виникнення вимоги кредитора як учасника відносин неплатоспроможності є дата настання строку виконання грошового обов'язку боржника, а не момент вчинення правочину (укладення договору) чи настання інших обставин, з яких виникає відповідне право вимоги як таке, оскільки до моменту настання строку виконання обов’язку питання про неплатоспроможність суб'єкта, наділеного таким обов’язком, ґрунтується лише на припущенні можливого невиконання. При цьому заміна кредитора у зобов'язанні жодним чином не впливає на момент виникнення права вимоги. Оскільки договір поруки як акцесорне зобов'язання прямо залежить від основного договору та його умов і спрямований на стимулювання належного виконання основного зобов'язання, тому саме по собі відкриття провадження у справі про банкрутство щодо особи - поручителя не є безумовною підставою для пред'явлення до нього кредиторських вимог за договором поруки, якщо строк виконання за основним зобов'язанням не є таким, що настав, і таке звернення прямо не передбачено законом або умовами договору. З огляду на зазначене, під час розгляду заявлених до боржника кредиторських вимог господарський суд в силу наведених вище норм має: - здійснити правову оцінку доказів, поданих заявником на підтвердження його вимог до боржника, аргументів та заперечень боржника чи інших кредиторів щодо задоволення таких вимог, - визначити чи є заявлені кредиторські грошові вимоги конкурсними чи поточними, - встановити черговість погашення відповідних кредиторських вимог з включенням їх до реєстру вимог кредиторів.