Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 23.11.2023 у справі № 520/25012/21 та від 19.02.2026 у справі № 160/30949/24, про те, що у разі наявності кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов'язаних з результатами проведеної НАЗК перевірки декларації особи, довідка про результати проведення такої перевірки не може бути оскаржена окремо в порядку адміністративного судочинства. Правовий висновок. Складена НАЗК за результатами повної перевірки декларації довідка за своєю правовою природою є результатом реалізації публічно-владних управлінських функцій та індивідуальним актом суб’єкта владних повноважень (у розумінні п. 19 ч. 1 ст. 4, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС), оскільки вона безпосередньо впливає на права, обов’язки та публічну службу суб’єкта декларування; за відсутності спеціального порядку судового контролю та з огляду на обов’язок адміністративних судів перевіряти законність таких актів, зазначена довідка є самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства на предмет її відповідності критеріям ч. 2 ст. 2 КАС, при цьому сам факт наявності пов’язаного кримінального чи адміністративного провадження не змінює статусу довідки та не створює конкуренції судових юрисдикцій, оскільки в межах кожної з них вирішуються відмінні юридичні питання та здійснюється захист різних прав.

Щодо відступу від висновків ВП ВС ВП ВС вважає відсутніми підстави для прийняття справи до свого провадження для вирішення питання про можливий відступ від висновків Верховного Суду. Вказуючи на те, що оскарження прокурором рішення ради та договору купівлі-продажу, укладеного на його підставі, з визначенням органу місцевого самоврядування відповідачем відповідає висновкам ВП ВС у постановах від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 та від 10.12.2025 у справі № 296/704/21, однак свідчить про те, що висновки ВП ВС в постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 слід уточнити, КГС ВС не обґрунтовував, у чому саме підлягає неузгодженість цих висновків, що потребує відступу шляхом уточнення. У постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 ВП ВС фактично закріпила усталений підхід до розмежування статусу сторін у подібних спорах за позовами прокурорів та підстав для уточнення цих висновків не вбачає. Так, ВП ВС вкотре наголосила, що, звертаючись до суду з позовом, прокурор має визначити, на захист яких саме інтересів він звертається. У цій справі Прокурор у позовній заяві відзначає, що «з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси міської громади, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає вказаний позов». У зв’язку із цим ВП ВС звернула увагу на те, що орган місцевого самоврядування не є відповідачем сам по собі. Це орган, який здійснює представництво інтересів територіальної громади (або держави у випадках реалізації делегованих повноважень, визначених законом). Так само і позов, який подано до органу державної влади, є позовом до держави в особі цього органу. Тому якщо прокурор звертається з позовом, який має на меті оспорити передання органом місцевого самоврядування майна у приватну власність особи, то залежно від того, на захист якого інтересу подано позов (держави в цілому як власника чи територіальної громади як власника), має бути визначено позивача і коло відповідачів. Якщо прокурор вважає, що орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився майном, яке належить державі, і внаслідок такої дії (рішення, правочину) органу місцевого самоврядування майно було відчужено особі, то держава в особі уповноваженого органу (або у виняткових випадках прокурор за відсутності такого органу або якщо орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів і виконано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру») захищає права власника, витребовуючи відповідне майно у власність держави. Особа, яка набула відповідне майно і від якої воно витребовується, є відповідачем за таким позовом. В окремих випадках, якщо держава не є власником майна, однак має законний інтерес у перебуванні відчуженого майна у певного суб’єкта (територіальної громади), який його відчужив, вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу. З цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) та застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також може звертатися з віндикаційним позовом до цієї особи. При цьому прокурор неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна. Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо, за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади (пункти 10.51-10.57 постанови ВП ВС). Щодо виключної правової проблеми 1. Наділення прокурора статусом самостійного позивача у таких спорах нівелює сутність представництва, оскільки прокурор не є суб’єктом владних повноважень щодо розпорядження комунальним майном і не може підміняти собою орган місцевого самоврядування. Отже, за позовом прокурора міська рада повинна набувати статусу позивача (особи, в інтересах якої подано позов і чиї права відновлюються), а відповідачем має бути виключно особа, яка є набувачем майна за незаконним договором. Незаконні дії міської ради в минулому є предметом доказування та підставою позову, але не роблять її відповідачем у майновому спорі про повернення майна громаді. 2. Відмова в позові створює стан res judicata (преюдицію вирішеного спору). Це означатиме, що компетентний орган влади у майбутньому буде позбавлений права самостійно звернутися до суду з тотожним позовом задля захисту інтересів держави, що є прямим порушенням ст. 124 Конституції України (права на доступ до правосуддя). На переконання судової палати, відсутність у прокурора повноважень на представництво інтересів держави означає дефект суб'єктного складу на стадії звернення до суду. Позовна заява, подана особою, яка не підтвердила своїх повноважень діяти в інтересах іншої особи (держави в особі органу), має бути залишена без розгляду на підставі п. 1 (позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності діяти в інтересах позивача) або п. 2 (позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати) ч. 1 ст. 226 ГПК України. Такий процесуальний наслідок не позбавляє уповноважений орган можливості згодом самостійно ініціювати судовий захист. 3. Щодо питання поширення доктрини заборони «спору держави із самою собою» на приватноправові (майнові) спори ВП ВС наголошує, що сформульований у постанові від 30.09.2020 в адміністративній справі № 815/6347/17 правовий висновок, за яким вирішення судом спору, що виник між прокурором та іншим суб’єктом владних повноважень, не відповідатиме меті ефективного захисту прав та інтересів, оскільки зводитиметься до розгляду державою в особі уповноваженого нею органу (суду) спору між іншими її органами, тобто спору держави із самою собою, не є таким, що сформульований ВП ВС стосовно спору за участі приватноправового суб’єкта, у той час як в цій справі позов заявлений Прокурором також до Товариства, яке є відповідачем у справі. КГС ВС передає на розгляд ВП ВС абстрактне питання, яке не може бути вирішено в межах цього спору з урахуванням суб’єктного складу сторін та заявлених вимог до приватноправового суб’єкта, який має майновий інтерес щодо предмета спору.

ВП ВС дійшла висновку, що мотиви, зазначені КГС ВС в ухвалі від 04.06.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблеми. КГС ВС не обґрунтував її наявності за кількісним та якісним критеріями, так обґрунтовуючи кількісний вимір виключної правової проблеми, указав, що вона наявна не в одній конкретній справі, а щонайменше в тридцяти шести судових спорах, які розглядалися господарськими судами першої інстанції, й прослідковується тенденція до збільшення схожих спорів, заявлених з аналогічних підстав. Разом із тим посилання колегії суддів на такі справи, позови в яких заявлені з аналогічних правових підстав, а саме невідповідності оспорюваних правочинів положенням п. 197.15 ст. 197 ПК України та/або стягнення безпідставно отриманих коштів на підставі ст. 1212 ЦК України, не свідчить про наявність виключної правової проблеми. КГС ВС покликався на необхідність узгодження висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах - господарської та адміністративної. Однак КГС ВС не вказав на відсутність сталої судової практики судів касаційних інстанцій господарської та адміністративної юрисдикцій в питаннях, які він визначив як виключну правову проблему.

ВП ВС відступила від висновків ОП ККС у постановах від 08.02.2021 у справі № 390/235/19 та від 22.01.2024 у справі № 236/4167/20. Висновки ВП ВС сформувала висновок про застосування норм права: Якщо після постановлення вироку у справі (вирок 1) буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушень, одні з яких вчинено до постановлення вироку 1, а інші – після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу в такій послідовності: 1) Спочатку призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене до постановлення вироку 1; 2) далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення вироку 1; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; 3) потім – призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене після постановлення вироку 1; 4) далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених після постановлення вироку 1; 5) після цього – за правилами ст. 71 КК визначається остаточне покарання за сукупністю вироків, а саме до покарання, визначеного в п.4, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання, визначена у п.2. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки (вирок 1 та вирок 2) і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також після постановлення вироку 2, то покарання призначається з урахуванням дотримання вказаного вище порядку. У справі висловлено окрему думку

КГС ВС не обґрунтував необхідності відступу (уточнення) від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23. ВП ВС зазначила, що з часу ухвалення постанови від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, - відсутні. ВП ВС у справі № 918/391/23 вже зазначила, що потреба деталізації та диференціації систематичної несплати орендної плати під час застосування п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України обумовлена надзвичайно узагальненим формулюванням категорії «систематична несплата земельного податку або орендної плати» як однієї з підстав припинення права оренди землі. Оскільки на практиці така систематична несплата може бути повною або частковою (недоплата), то цілком очевидно, що законодавець врегулював відносини оренди землі з огляду на те, що специфічні підстави припинення права оренди землі, зокрема за систематичну повну несплату орендної плати за землю, визначені відповідними нормами Земельного кодексу України, а нормами Цивільного кодексу України надається можливість додаткової оцінки саме часткової несплати (недоплати) орендної плати за землю та її кваліфікації як істотного порушення договору в контексті з`ясування наявності підстав для його розірвання. ВП ВС у справі № 918/391/23 вказала, що погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).

ОП КЦС ВС скасувала судові рішення судів попередніх судів та передала матеріали справи за підсудністю до відповідного господарського суду, зробивши такий правовий висновок: Після відкриття провадження у справі про банкрутство боржника всі майнові спори та вимоги, вирішення яких може вплинути на розмір або склад ліквідаційної маси, підлягають розгляду господарським судом у межах справи про банкрутство, у тому числі, скарги, подані в порядку судового контролю за виконанням судових рішень щодо такого боржника.

Удаваний правочин вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили. Якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію) не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій та не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні.

Вирішення питання про правовий режим об’єкта, який купується в шлюбі при продажу в той же самий день особистого майна, лежить у площині оцінки доказів, які підтверджують обставини продажу та купівлі відповідних об’єктів. Саме суди першої та апеляційної інстанції надають оцінку відповідним доказам, за результатами якої роблять висновок про правовий режим об’єкта, придбаного у шлюбі, після продажу в той же самий день особистого майна. При цьому Верховний Суд не може вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими.

Право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта про право колективної власності, у якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), то до позовів про визнання права на земельну частку (пай) тих осіб, які включені до списку, проте не отримали сертифікат, позовна давність не застосовується. Позов про визнання права на земельну частку (пай) особи, яка не включена до списку членів КСП, є позовом про захист прав та інтересів у разі їх порушення, на який поширюється позовна давність. Позовна давність за такою вимогою починає свій перебіг з моменту, коли така особа дізналася про невключення її до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, або могла дізнатися.

06.04.2026. Передано до ВП ВС 07.05.2026 повернуто на розгляд ОП КЦС 22.06.2026 Ухвалу Київського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновок ОП КЦС: Учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору у справах, пов'язаних із захистом їхніх соціальних прав, незалежно від процесуального статусу у справі

Положення пункту 5 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мають тлумачитися як такі, що поширювалися на всі території України, щодо яких законодавством України був установлений правовий режим тимчасової окупації, а тому правила, встановлені цією нормою, однаковою мірою стосувалися і майна, розташованого на інших тимчасово окупованих територіях. Інше тлумачення не відповідало б меті Закону, принципу верховенства права та призводило б до необґрунтованого різного правового становища осіб, які перебували у фактично однакових умовах втрати контролю над належним їм нерухомим майном.

Сам по собі факт проходження військової служби не може розглядатися як автоматична та безумовна перешкода для призначення військовослужбовця опікуном. Абзац п`ятнадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» пов`язує можливість реалізації відповідної правової підстави з наявністю або відсутністю інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати опіку над недієздатною особою.

Належним та ефективним способом захисту прав інвесторів, які повністю виконали свої зобов`язання за інвестиційними договорами, однак не отримали у власність проінвестовану нерухомість після здачі житлового будинку в експлуатацію, є позов про визнання права власності на такий об`єкт. У разі якщо спірною нерухомістю незаконно заволоділа інша особа і за такою особою зареєстроване право на таку нерухомість, належним та ефективним способом захисту прав інвестора є позов про витребування належного йому за інвестиційним договором нерухомого майна.

Зваживши наявність/відсутність підстав для висновку про застосування п. 7 "Прикінцеві положення" ГК, ОП КГС ВС зважає на те, що: - висловлений Верховним Судом висновок щодо застосування вказаної вище норми права не є неефективним, неясним, неузгодженим, необґрунтованим, незбалансованим, адже, як вже вказувалося вище, Закон України від 30.03.2020 № 540-IX містить різні строки, спрямовані не тільки на забезпечення права особи на судовий захист, але й на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у широкому спектрі правовідносин; застосований апеляційним судом телеологічний спосіб тлумачення не вказує на протилежне чи обмежувальне спрямування законодавчого акта; - внаслідок скасування ГК, як і внесення численних подальших зміни у дію Закону України від 30.03.2020 № 540-IX відбулася зміна суспільного контексту правозастосування; - практика застосування п. 7 "Прикінцеві положення" ГК на рівні Верховного Суду є сталою, не містить розбіжностей та не викликає сумнівів у тлумачення цієї норми; - чинне законодавство містить правові механізми приведення розміру неустойки у відповідність з принципами розумності та співмірності, зокрема, шляхом її зменшення. Таким чином, на переконання ОП КГС ВС підстави для відступу від існуючого правового висновку відсутні.