Об’єднана палата виходить із того, що відсутні абиякі законодавчі зміни до КПК та КК, які би врегульовували передане на її розгляд питання в інший спосіб та потребували би втручання з її боку у формі відступу від попередніх позицій та формулювання протилежного висновку щодо застосування вказаних вище норм. Відтак в ухвалі про передачу матеріалів кримінального провадження на розгляд об’єднаної палати не наведено належних підстав в розумінні ч. 2 ст. 434-1 КПК, у зв’язку з чим матеріали провадження підлягають поверненню для прийняття рішення по суті колегією суддів Першої судової палати.

ВП ВС вже сформулювала правовий висновок про те, що компенсація, передбачена ст. 34 Закону України «Про оплату праці» на середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні не нараховується.

Об’єднана палата встановила, що між обставинами переданого кримінального провадження та обставинами у згаданих справах не вбачається необхідності відступити від висновків, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів з інших судових палат або у складі іншої палати, а також відсутня подібність правовідносин, за яких застосовано норми права. Ухвала колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 10 вересня 2026 року не містить передбачених ч. 2 ст. 434-1 КПК підстав для передачі провадження на розгляд об’єднаної палати, а тому кримінальне провадження підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду для прийняття рішення по суті.

ОП ККС ВС виснувала, що отримання особою після вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК, відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію») не становить «зміни обстановки» й не свідчить про втрату суспільної небезпечності вчиненим діянням в розумінні статті 48 КК. Випадки, коли надання відстрочки безпосередньо пов’язане з таким фізичним чи психічним станом особи, який об’єктивно унеможливлює вчинення нею цього кримінального правопорушення в майбутньому, може слугувати підставою для висновку про втрату особою суспільної небезпечності. В інших випадках обставини, що зумовили надання особі відстрочки від призову можуть бути враховані судом під час призначення покарання або вирішення питання про звільнення від його відбування з випробуванням.

ВП ВС вже сформулювала правовий висновок щодо застосування п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 24.01.2024 у справі № 140/1143/23. Правовий висновок.

Неподібність правовідносин у справі, що передана на розгляд ОП КЦС у складі ВС, та у справах, від висновків у яких пропонується відступити.

ВП ВС відхилила за безпідставністю посилання КГС ВС на постанови у наведених справах та зазначає, що за приписами ГПК України позбавлена можливості відступити шляхом уточнення від висновків у справах, які є нерелевантними, оскільки процесуальний інститут відступу від правової позиції застосовується виключно за умови подібності правовідносин. Формулювання правових висновків ВП ВС не може здійснюватися у відриві від конкретних обставин справи (абстрактно), а розширене тлумачення підстав для передачі справи, передбачених ст. 302 ГПК України, нівелює саму суть інституту забезпечення єдності судової практики. Щодо відступу шляхом уточнення від висновку ВП ВС, викладеного у п. 149 постанови від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24, КГС ВС вказав на необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо критерію ефективності обраного способу захисту в межах позаконкурсного оспорення фраудаторного правочину кредитором (третьою особою). Викладений у п. 149 постанови ВП ВС від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24, про те, що самостійний позов кредитора (третьої особи) про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, також цілком узгоджується з правовою позицією ВП ВС, сформульованою у постанові від 18.12.2024 у справі № 916/379/23, у якій колишній учасник товариства оспорив недобросовісне виведення майна. Правовий підхід щодо механізму захисту прав кредитора (третьої особи) у вказаній категорії спорів уже був чітко сформульований та послідовно визначений ВП ВС у постанові від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24, наведені КГС ВС обґрунтування не вказують на наявність об`єктивних підстав для перегляду чинної судової практики. Повторне формулювання правових висновків із уже вирішеного питання та залучення процесуальних повноважень ВП ВС за відсутності нових обґрунтованих підстав нівелює їхній винятковий характер, що суперечить принципу правової визначеності.

Правові висновки у подібних правовідносинах уже сформовано Верховним Судом у складі ОП КЦС у постанові від 05.05.2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24), від яких не відступлено і вони є релевантними до обставин справи, яка переглядалась. Тому відсутня необхідність у повторному формуванні правового висновку.

ВП ВС вже сформулювала правовий висновок щодо належного відповідача у спорах про право власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, тому підстав для прийняття справи до розгляду ОП КЦС ВС з метою вирішення аналогічного питання немає.

ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного КГС ВС у постанові від 21.05.2025 у справі № 916/4641/24, згідно з яким сплата первісним лізингоодержувачем частини вартості об’єкта лізингу може породжувати обов’язок нового лізингоодержувача повернути ці кошти за ст. 1212 ЦК України після набуття останнім права власності на об’єкт, а до цього моменту така вимога є передчасною. ОП КГС ВС сформувала такий висновок: лізингові платежі включають складову відшкодування вартості об’єкта лізингу, однак це не має значення для правовідносин між первісним і новим лізингоодержувачами. Передання прав та обов’язків за договором лізингу регулюється договором між ними. Саме цей договір визначає, чи має первісний лізингоодержувач право на компенсацію раніше сплачених ним платежів і в якому розмірі. Якщо договір такої компенсації не передбачає, інших зобов’язань між сторонами не виникає. Раніше сплачені лізингодавцю платежі не є безпідставно набутим майном нового лізингоодержувача (ст.1212 ЦК України), зокрема і після набуття ним права власності на об’єкт лізингу.

ОП КГС ВС відступила від висновків КГС ВС, сформульованих у постановах від 20.05.2026 у справі № 922/2053/25, від 28.05.2026 у справі № 922/1993/25, від 20.03.2025 у справі № 903/601/24, від 07.05.2026 у справі № 916/1281/25 та від 21.05.2026 у справі № 916/67/25, які протилежні до визначеної у постанові від 17.02.2026 у справі № 914/169/25 правової позиції, а саме від висновків щодо здійснення розрахунку пайової участі на момент введення об’єкта будівництва в експлуатацію, та підтвердила висновок, викладений у постанові від 17.02.2026 у справі № 914/169/25, з уточненнями, наведеними у п.8.17, 8.18 цієї постанови. Прим: Закон України від 20.09.2019 № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі – Закон № 132-ІХ) ОП КГС ВС дійшла висновків, що: - Розмір несплаченого до прийняття в експлуатацію пайового внеску, який орган місцевого самоврядування стягує як безпідставно збережені кошти (за Законом № 132-IX), визначається станом на: - момент початку будівництва — для об’єктів, розпочатих у 2020 році; - 01.01.2020 (день набрання чинності відповідних змін за Законом №132- IX) — для об’єктів, розпочатих до 2020 року й не введених в експлуатацію (за відсутності договору про пайову участь); - Закон № 132-IX пов’язує розрахунок пайової участі з початком будівництва (а для об’єктів, розпочатих до 01.01.2020, — з дати набрання чинності цим Законом), тоді як введення в експлуатацію є лише моментом порушення зобов’язання, з якого несплачені кошти стають безпідставно збереженими (ст. 1212 ЦК України). Застосування показників на дату початку будівництва до об’єктів, розпочатих до 01.01.2020, означало б зворотну дію Закону в часі, оскільки тоді діяли інші правила (ст. 40 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності»); - інфляційні втрати та 3% річних нараховуються з дня, наступного за прийняттям об’єкта в експлуатацію. Це розмежовує базову суму безпідставно збережених коштів (що фіксується на початок процедури розрахунку) та компенсацію за період прострочення; - оскільки Закон № 132-IX обмежує порядок сплати пайової участі 2020 роком, неприйняття об’єкта в експлуатацію до кінця цього року не припиняє обов’язку замовника, але унеможливлює застосування показників вартості будівництва за наступні роки. Це додатково підтверджує, що юридичне значення має момент початку процедури визначення пайової участі, а не прийняття об’єкта в експлуатацію.

ВП ВС зазначає, що висновок Верховного Суду України у справі № 5-332кс15 узгоджується з конституційним статусом прокуратури та міжнародними стандартами його діяльності, відповідає змісту норм кримінального процесуального закону, завданням та засадам кримінального провадження, обов’язку прокурора діяти об’єктивно та публічним інтересом у законності судових рішень. Крім того, ВП ВСвраховує, що після ухвалення постанови Верховного Суду України від 21 січня 2016 року до п. 6 ч.1 ст. 425 КПК не внесено змін, які б обмежували право прокурора на касаційне оскарження залежно від спрямованості його вимог. Отже, підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15), щодо застосування норм права, які передбачені у п. 20 ч. 2 ст. 36 і п. 6 ч. 1 ст. 425 КПК, ВВП ВС не вбачає.

БП КГС ВС виснувала, що до суб’єктів солідарної відповідальності, передбаченої ч. 6 ст. 34 КУзПБ, належать керівник або члени виконавчого органу боржника, тоді як засновник (учасник, акціонер) може бути притягнутий до вказаної відповідальності лише в тому разі, якщо він водночас є керівником або членом виконавчого органу боржника. Саме лише надання положеннями статуту представницьких повноважень засновнику (учаснику, акціонеру) або іншій особі не є підставою для віднесення відповідної особи до кола суб’єктів солідарної відповідальності, передбаченої ч. 6 ст. 34 КУзПБ. БП КГС ВС уточнила висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 13.08.2025 у справі № 921/372/22, від 27.11.2024 у справі № 904/6740/20 (на які посилаються скаржники у касаційних скаргах) щодо неможливості застосування ч. 6 ст. 34 КУзПБ до оцінки подій (обставин загрози неплатоспроможності), що мали місце до введення в дію КУзПБ, та відсутності підстав для застосування до керівника боржника солідарної відповідальності за незадоволення вимог кредиторів відповідно до положень вказаної норми у зв’язку з тим, що загроза неплатоспроможності боржника мала місце до того, як відповідач став директором боржника, а чинний на той момент Закон про банкрутство не містив приписів щодо місячного строку для звернення керівника боржника до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство та не містив наслідків незвернення з такою заявою. БП КГС ВС конкретизувала межі застосування наведених висновків так: вони підлягають застосуванню у випадках, коли особа, до якої заявлено вимоги про притягнення до солідарної відповідальності за зобов’язаннями Боржника, припинила здійснення повноважень його керівника до спливу місячного строку з дня введення КУзПБ у дію, а поведінка, що ставиться їй у вину, не охоплювала періоду після спливу цього строку. Натомість якщо обставини загрози неплатоспроможності виникли до 21.10.2019, але продовжували існувати після цієї дати, власна бездіяльність особи, яка після введення КУзПБ у дію продовжувала здійснювати повноваження керівника Боржника, підлягає оцінці за ч. 6 ст. 34 КУзПБ у редакції, чинній у період такої бездіяльності, щодо невиконання обов’язку після спливу встановленого місячного строку.