ВП звертає увагу на те, що за подібних правовідносин ОП ККС у постанові від 27.10.2025 у справі № 573/838/24 дійшла висновку, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов’язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Таке рішення об’єднана палата ухвалила системно проаналізувавши зміст законодавства України щодо можливості відмови від виконання обов’язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Таким чином, обставини, на які посилається Верховний Суд, вже було досліджено об’єднаною палатою.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 17.07.2024 у справі № 600/548/23-а та від 22.08.2024 у справі № 380/9868/23, про те, що п. 2 Постанови № 168 не обмежує виплату одноразової грошової допомоги лише випадками смерті від поранення (контузії, травми чи каліцтва), а охоплює випадки смерті військовослужбовця в період воєнного стану, пов’язані із захистом Батьківщини, включаючи смерть від захворювання. Правовий висновок. Право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану», виникає у разі загибелі військовослужбовця в період дії воєнного стану, а також у разі смерті військовослужбовця, щодо якої встановлено причинний зв’язок із пораненням (контузією, травмою чи каліцтвом), отриманими під час захисту Батьківщини, участі у бойових діях або забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони.

ОП ККС встановила, що між обставинами переданого кримінального провадження та обставинами у справах № № 681/123/25 і № 456/2939/23 не вбачається подібності правовідносин в частині застосування норми права, передбаченої ст. 48 КК. Враховуючи зазначене, колегія суддів об’єднаної палати вважає, що це кримінальне провадження підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати ККС ВС для прийняття рішення по суті.

ВП ВС дійшла висновку, що наведене в ухвалі колегії суддів КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи № 640/18519/22. Саме по собі застосування різних підходів до вирішення судами одного й того ж правового питання не свідчить про існування виключної правової проблеми, яка має бути розв`язана ВП ВС. У разі виникнення суперечностей при застосуванні конкретних норм права в подібних правовідносинах лише у КАС ВС існують інші механізми подолання цих розбіжностей, аніж передача справи на розгляд ВП ВС На вирішення ВП ВС поставлено питання, яке може бути вирішено КАС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.

ВП ВС повертаючи справу на розгляд КГС ВС дійшов висновку про те, що мотиви, зазначені КГС ВС в ухвалі від 28.04.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблеми. Підстава для передачі цієї справи, передбачена ч. 5 ст. 302 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. КГС ВС обґрунтовуючи кількісний вимір виключної правової проблеми, указав, що вона наявна не в одній конкретній справі, а щонайменше в семи судових спорах, які розглядалися та розглядаються господарськими судами. Разом із тим посилання КГС ВС на такі справи, в яких питання щодо можливості набуття у власність земельних ділянок суб`єктами або юридичними особами, у складі яких є іноземні учасники, розглядаються господарськими судами першої та апеляційної інстанцій або вони перебувають в провадженні касаційного суду, не свідчить про наявність виключної правової проблеми. КГС ВС не вказав на відсутність сталої судової практики судів касаційних інстанцій в питаннях, які він визначив як виключну правову проблему. Формулюючи виключну правову проблему, КГС ВС також не покликалась на необхідність узгодження висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах.

ОП ККС ВС виснувала, що рішення про проведення розгляду повністю або частково за відсутності адвоката суд приймає, виходячи з усіх обставин провадження: складності обставин справи або правових питань, наявності викладених раніше позицій, наявності інших адвокатів, пояснення обвинуваченої особи. У разі проведення розгляду без адвоката, суд має максимально компенсувати його відсутність іншими процесуальними засобами.

ОП ККС ВС виснувала, що для застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим потрібно встановити наявність лише тих умов і підстав, які безпосередньо зазначені у ст. 46 КК. Встановлення інших додаткових вимог як передумови для застосування положень цієї статті є неправильним.

ОП ККС ВС виснувала, що: (1) органи або установи виконання покарань не наділені правом на апеляційне оскарження судових рішень суду першої інстанції, прийнятих за результатами розгляду їхнього клопотання (подання), яке стосується питань виконання вироку; (2) якщо після відкриття апеляційного провадження буде встановлено, що апеляційний розгляд здійснюється за апеляційною скаргою особи, яка не має права її подавати, – суд апеляційної інстанції має постановити ухвалу про закриття апеляційного провадження.

ОП ККС ВС виснувала, що для визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтями 185, 186, 187 КК і іншими положеннями, що передбачають відповідальність за заволодіння чужим майном, корисливий мотив не є обов’язковим. Ключовим є доведення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном з метою отримати можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, які спонукали особу до таких дій, на їх кваліфікацію не впливають, але можуть бути враховані при призначенні покарання і застосуванні інших норм кримінального закону.

ВП ВС дійшла висновку про відсутність обґрунтування наявності критеріїв виключної правової проблеми, оскільки, передаючи справу № 916/1218/23 на розгляд ВП ВС та зазначаючи про наявність різної судової практики, сформованої як на рівні Верховного Суду, так і на рівні судів нижчих інстанцій, щодо застосування статей 3, 13, 131 Закону № 1207-VII та моменту визначення території тимчасово окупованою та відповідно - початку застосування обмежень, визначених положеннями Закону, колегія суддів КГС ВС фактично не наводить неоднакового правозастосування та різних підходів до вирішення справ, у яких мав місце розгляд зазначеного питання судами різних юрисдикцій в подібних правовідносинах. ВП ВС проаналізувавши на предмет подібності правовідносини у наведених колегією суддів справах № 908/1162/23 та 280/5808/23 зазначила таке. У справі № 908/1162/23 предметом розгляду був спір за позовом про стягнення основного боргу за спожитий у листопаді-грудні 2022 року обсяг електроенергії на підставі договору про постачання електричної енергії. ОП КГС ВС залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, дійшла висновку про відсутність необхідності відступити від раніше викладеного Верховним Судом висновку у постанові у справі № 910/9680/23 та зазначила, що з 07 травня 2022 року ані пункт 7 частини першої статті 11, ані пункт 1 частини третьої статті 3 Закону № 1207-VII не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Натомість у справі № 280/5808/23 позовні вимоги стосувались визнання протиправної відмови Запорізької митниці у підготовці висновку про повернення надміру сплачених митних платежів та вчинення відповідних дій. Переплата виникла внаслідок скасування судом рішення митниці від 06 січня 2022 року про коригування митної вартості товарів. Вирішуючи спір у цій справі, КАС ВС врахував, що Закон № 1207-VII установлює різні режими застосування обмежень: автоматичний - для територій, прямо визначених законом, та факультативний - для територій, окупованих під час воєнного стану. У другому випадку обмеження можуть застосовуватись лише за умови прийняття окремого рішення Кабінету Міністрів України. Оскільки такого рішення щодо м. Василівка Запорізької області, де було зареєстроване підприємство, не приймалося, відмова митниці у поверненні коштів є безпідставною. Тому право платника на повернення надміру сплачених митних платежів не може бути обмежене лише через його реєстрацію на тимчасово окупованій території. До того ж у березні 2024 року органи митної служби та казначейської служби здійснювали відповідні виплати на користь підприємства, що підтверджує безпідставність попередньої відмови митниці у поверненні надміру сплачених митних платежів. Таким чином, висновки, викладені у постановах КГС ВС та КАС ВС, прийняті у справах№ 908/1162/23 та 280/5808/23, правовідносини у яких не є подібними оскільки виникли в інший період та відрізняються як за предметом спору так і суб`єктним складом. ВП ВС вважає, що мотиви, зазначені в ухвалі від 07.05.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблему справі № 916/1218/23, що не позбавляє КГС ВС розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно.

Передаючи справу на розгляд ВП ВС, КГС ВС не посилалась на справи іншої, крім господарської, юрисдикції у подібних правовідносинах, а також не висловлювала незгоди з раніше сформованою практикою КГС ВС з питання, яке вона визначила виключною правовою проблемою, та не наводила причин, з яких це питання не може вирішити відповідна палата чи об`єднана палата КГС ВС. Оскільки КГС ВС уже сформував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, однак колегія суддів у своїй ухвалі цих висновків не відобразила та не навела власної позиції щодо них, зокрема, не вказала причин, з яких у разі незгоди із цими висновкам питання відступу від них не може вирішити відповідна палата чи об`єднана палата КГС ВС у порядку, встановленому частинами першою, другою статті 302 ГПК України, а також не покликалась на необхідність узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах, ВП ВС дійшла висновку про те, що наявність виключної правової проблеми у цій справі не підтвердилась, а на її розгляд передано питання, яке може вирішити КГС ВС як належний суд. ВП ВС дослідила наведений КГС ВС перелік справ та вважає за необхідне зауважити, що станом на дату постановлення ухвали про передання (05.05.2026) в одній з них, а саме у справі № 910/268/23, КГС ВС ухвалив постанову від 11.07.2025, в якій зробив висновки, зокрема, про застосування ст. 52 Закону № 4452-VI та ч. 6 ст. 53 ГПК України у редакціях Закону № 1588-IX, на які також покликався суд апеляційної інстанції у цій справі. Так, у пунктах 65, 69-72 вказаної вище постанови КГС ВС виснував, зокрема, що і в матеріальному законі, і в процесуальному законі, чинних на дату звернення з позовом, розмежовано два види позовів Фонду про відшкодування шкоди (збитків), які подаються у порядку статті 52 Закону № 4452-VI: - позов, який подається від імені та в інтересах неплатоспроможного банку до його ліквідації про стягнення шкоди (збитків), завданої неналежним виконанням пов`язаними з банком особами та/або іншою особою банку своїх обов`язків щодо банку; - позов від власного імені в інтересах кредиторів припиненого неплатоспроможного банку (у тому числі і своїх), вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку, про стягнення шкоди. Незважаючи на те, що завданням ліквідаційної процедури завжди є задоволення вимог кредиторів банку, включених до реєстру, спірні правовідносини стосуються стягнення збитків, завданих банку, і Фонд звертається з позовом від імені банку як ліквідатор. Банк існує як юридична особа на момент звернення Фонду з позовом до суду, а поданий у справі позов спрямований на формування ліквідаційної маси і її використання для розрахунку з вкладниками та іншими кредиторами в порядку черговості, визначеної Законом № 4452-VI. Водночас банк ще не припинився і Фонд не заявляв вимог про стягнення шкоди (збитків) після його припинення як юридичної особи від власного імені в інтересах колишніх кредиторів банку. Отже, сталою судовою практикою чітко розмежовано випадки, коли Фонд звертається з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної Фонду, від власного імені і на свою користь (для подальшого розподілення стягнутого між колишніми кредиторами банку), та про відшкодування шкоди / збитків, заподіяної Банку, -від імені та в інтересах Банку.

ВП ВС дійшла висновку щодо застосування ч. 3 ст. 127, ч. 5 ст. 128 КПК у їх взаємозв’язку з положеннями ст. 1174, 1190 ЦК, ч. 2 ст. 48, ч. 4 ст. 58 ЦПК: держава, будучи суб’єктом відповідальності в деліктному зобов’язанні, передбаченому ст. 1174 ЦК, що виникло внаслідок вчинення посадовою або службовою особою органу державної влади кримінального правопорушення при здійсненні нею своїх повноважень, у разі пред’явлення потерпілим цивільного позову у кримінальному провадженні набуває процесуального статусу цивільного відповідача на підставі приписів ч. 3 ст. 127, ч. 5 ст. 128 КПК та ч. 2 ст. 48 ЦПК; у такому випадку держава як цивільний відповідач у кримінальному провадженні за приписами ч. 5 ст. 128 КПК та ч. 2 ст. 48, ч. 4 ст. 58 ЦПК здійснює передбачені кримінальним процесуальним законом права й обов’язки через відповідний орган державної влади у межах його компетенції; одночасне покладення спільної (солідарної або часткової) відповідальності і на посадову або службову особу, яка при здійсненні своїх повноважень безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення та завдала потерпілому шкоди, і на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у кримінальному провадженні через відповідний орган державної влади, діями посадової або службової особи якого завдано шкоду, суперечить приписам ст. 1174, 1190 ЦК.

ВП ВС виснувала, що частина перша статті 69-1 КК застосовується за обов’язкової наявності таких підстав: а) наявність не менше як по одній обставині, що пом’якшує покарання, з пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 66 цього Кодексу; б) відсутність обставин, які обтяжують покарання; в) визнання обвинуваченим своєї вини.

БП КГС ВС уточнила підхід до застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ, сформульований у постанові Верховного Суду від 13.06.2023 у справі № 907/76/22, у тій частині, що стосується порядку встановлення умов для визнання податкового боргу безнадійним та його списання. Зокрема, Судова палата виходила з того, що ч. 2 ст. 125 КУзПБ застосовується як спеціальний правовий наслідок у процедурі реструктуризації боргів боржника, але її реалізація не зводиться до формального співставлення календарних дат. Для застосування цієї норми господарський суд зобов’язаний встановити момент виникнення податкового боргу у значенні ПК України (узгодження грошового зобов’язання, строк його сплати та перший день прострочення), а також забезпечити судовий контроль за виконанням обов’язкових процедурних елементів реструктуризації, включно з перевіркою декларації боржника, з’ясуванням його майнового стану та оцінкою добросовісності поведінки. Без встановлення цих обставин висновок про визнання податкового боргу безнадійним і його списання на підставі ч. 2 ст. 125 КУзПБ є передчасним. <b>БП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  положення ч. 2 ст. 125 КУзПБ підлягають застосуванню у системному взаємозв’язку з нормами ПК України, зокрема ст. 14, 56, 57, 101, 102 цього Кодексу, які визначають правову природу податкового боргу, момент його виникнення та наслідки узгодження грошового зобов’язання. Порядок № 220 має значення як підзаконний акт, що регламентує обліково-адміністративний механізм реалізації списання податкового боргу контролюючим органом на підставі відповідного судового рішення.  Для цілей застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ податковий борг визначається відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України, а момент його виникнення пов’язується з першим днем прострочення сплати узгодженого грошового зобов’язання після спливу строку його сплати, визначеного ст. 57 ПК України.  Застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, не має автоматичного характеру і не може зводитися виключно до формального співставлення календарних дат. Господарський суд зобов’язаний встановити юридично значущі обставини, необхідні для правильного застосування цієї норми, з урахуванням судового контролю за перебігом процедури реструктуризації боргів боржника.  Питання про визнання податкового боргу безнадійним і його списання відповідно до ч. 2 ст. 125 КУзПБ має вирішуватися у межах судової процедури реструктуризації боргів боржника з урахуванням виконання керуючим реструктуризацією передбачених законом дій, зокрема перевірки декларацій боржника, інвентаризації та перевірки активів, формування відповідного звіту, а також реалізації процесуальних гарантій участі кредиторів і судового контролю.  Добросовісність боржника, реальність передумов неплатоспроможності та належне виконання ключових процесуальних дій у процедурі реструктуризації мають істотне значення для застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ, оскільки інститут неплатоспроможності фізичної особи призначений для захисту добросовісного боржника і не може використовуватися як механізм формального припинення зобов’язань без перевірки майнового стану боржника та його процесуальної поведінки.  Застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 125 КУзПБ, є передчасним, якщо не досліджено обставини майнового стану боржника, результати перевірки його декларацій, повноту виявлення активів і доходів, а також не оцінено поведінку боржника з точки зору добросовісності у процедурі реструктуризації.  Суб’єкт ініціювання питання про визнання податкового боргу безнадійним та його списання на підставі ч. 2 ст. 125 КУзПБ не є виключним. Відповідне питання може бути порушене учасниками справи про неплатоспроможність, зокрема боржником, кредитором, у тому числі контролюючим органом, а також арбітражним керуючим (керуючим реструктуризацією) у межах його процесуальної функції та повноважень, визначених КУзПБ. Остаточне вирішення питання про наявність або відсутність підстав для застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ належить господарському суду в межах здійснення судового контролю.  Правильне застосування ч. 2 ст. 125 КУзПБ вимагає від господарського суду встановлення: 1) наявності податкового боргу як несплаченого у строк узгодженого грошового зобов’язання; 2) моменту його виникнення, зокрема моменту узгодження зобов’язання, строку його сплати та першого дня прострочення; 3) відповідності податкового боргу часовому критерію «трьох років»; 4) обставин майнового стану боржника та наявності або відсутності реальної можливості погашення вимог; 5) обставин перебігу процедури реструктуризації та виконання керуючим реструктуризацією передбачених законом дій; 6) поведінки боржника з точки зору добросовісності та відсутності зловживання процедурою.

Відсутній предмет (об`єкт) для перегляду, оскільки не є функціональним повноваженням цього суду (об`єднаної палати) розгляд питання про відступлення від висновку Верховного Суду України, яке належить до функціональних і виключних повноважень Великої Палати Верховного Суду.