Предметом касаційного оскарження у цій справі є ухвала Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», особливості провадження в яких регламентовано ст. 283-1 КАС. Ураховуючи те, що питання процесуального контролю за якістю судових рішень, прийнятих за наслідками вирішення процесуальних питань у порядку ст. 283-1 КАС, нормами КАС не врегульоване, а імперативний припис ст. 283-1 КАС щодо заборони оскарження судових рішень в касаційному порядку стосується виключно постанов, а не ухвал суду, Верховний Суд уважає, що ця справа має виняткове значення для розвитку права, що обґрунтовує допуск касаційної скарги до ВП ВС з метою забезпечення єдності судової практики, так як відсутність механізму касаційного перегляду у справах, що вирішуються за правилами ст. 283-1 КАС України, в поєднанні з обмеженими строками розгляду та специфічним стандартом «переваги доказів», створює реальну загрозу порушення ст. 6 Конвенції. Виключна правова проблема полягає в тому, що незначна кількість рішень свідчить про винятковий характер спорів і відсутність сформованої стабільної судової практики, а приписи ч. 5 ст. 242 КАС та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обмежують повноваження колегії суддів ВС вирішити порушене в цій справі питання процесуальної помилки Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, оскільки це не відповідає висновкам ОП КАС ВС, викладеним у постанові від 20.01.2026 усправі № 991/8725/23, а сформована КАС ВС практика наразі перешкоджає усунути процесуальні недоліки, допущені судом першої інстанції у цій справі, як в апеляційному так і в касаційному порядку.

Відступ від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 18.12.2024 у справі № 916/379/23, про те, що рішення загальних зборів учасників товариства не є правочинами в розумінні ст. 202 ЦК щодо визначення поняття «вчинення правочинів» у кримінально-правовому сенсі, зокрема як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 206-2 КК.

Відступлення від висновку щодо покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах ліміту страхового відшкодування на страховика, викладеного у постановах ВП ВС від 04.07.2018 року у справі № 755/18006/15-ц, від 14.12.2021 року у справі № 147/66/17, від 22.02.2022 року у справі № 201/16373/16-ц, та зробити висновок про те, що потерпілий (кредитор) може вільно, на власний розсуд обирати яким чином йому отримати відшкодування (компенсацію):(а) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди (боржника), про відшкодування цієї шкоди;(б) чи то шляхом звернення з заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди.У разі якщо (потерпілий) кредитор отримав все відшкодування від боржника, то боржник набуває право вимоги до своєї страхової компанії, з якою він уклав договір страхування.

Часткове відступлення від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 04.07.2023 року у справі № 570/3891/14 (провадження № 14-44цс22) щодо припинення іпотеки, встановленої іншою особою, внаслідок смерті боржника за основним зобов`язанням, та поширення на такі відносини статті 523 ЦК України

Позивач обґрунтовував свою касаційну скаргу тим, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а колегія суддів не встановила, що Велика Палата Верховного Суду викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної чи суб’єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах, виключних випадків, за яких справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Щодо предметної юрисдикції спору у правовідносинах, коли позовні вимоги про скасування рішення суб’єкта владних повноважень подано до особи, яка таке рішення не приймала і у спірних правовідносинах не є суб’єктом владних повноважень (п. 3 ч. 6 ст. 346 КАС). У цій справі Громадська організація «Мархалівка. Підтримка» звернулася до суду з позовом до Державної установи «Національне військове меморіальне кладовище» про скасування реєстрації декларації та дозволу на виконання будівельних робіт.

Відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах ВС КГС від 19.06.2025 року у справі № 916/302/16 та від 14.01.2026 року у cправі № 927/987/24(740/1726/16) щодо строків оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби у виконавчому провадженні.

Формування висновку щодо юрисдикції суду за вимогами підприємства до особи, яка виконувала обов’язки директора цього підприємства, про відшкодування завданої підприємству шкоди.

Виключна правова проблема щодо співвідношення обов’язку арбітражного керуючого особисто здійснювати аналіз фінансово-господарської діяльності боржника та його права залучати інших осіб відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 КУзПБ.

Виключна правова проблеми щодо перегляду рішення за нововиявленими обставинами на підставі п. 3 ч. 2 ст. 320 ГПК за відсутності преюдиційного зв'язку, коли скасована за виключними обставинами постанова ВП ВС не мала преюдиційного зв'язку з переглядуваним рішенням, але була покладена судом в основу рішення як правова підстава у справі з тотожними правовідносинами (той самий договір, учасники та підстава позову), якщо відмова у такому перегляді через надмірний формалізм призведе до повторного звернення сторони до ЄСПЛ з питання, порушення щодо якого у рішенні ЄСПЛ проти України вже встановлено.

- Відступ від висновку, викладеного у постанові КАС ВС від 29.04.2025 у справі № 620/5134/24, за змістом якого без рішення РНБОУ навіть фактично окуповані після 24.02.2022 території України не вважалися тимчасово окупованими і, відповідно, на такі території не поширювалися норми, зокрема, ч. 1 ст. 3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»; - вирішення виключної правової проблеми щодо застосування частин 2, 3 ст.13, ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", ст. 625 ЦК України, у системному зв'язку із ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 41 Конституції України.

необхідність відступу від висновків ВП ВС від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 щодо застосування ст. 4, 5 ГПК, ст. 15, 16, 599 ЦК та ст.20 ГК у контексті захисту інтересу позичальника у правовій визначеності та способу його захисту. Колегія суддів вважає, що звернення банку до іноземного суду з позовом, у якому банк заперечує належне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, не є підставою для захисту інтересу позичальника у правовій визначеності шляхом визнання зобов'язань припиненими, якщо банк не ініціює жодного спору проти позичальника, не оспорює факт повернення коштів і не вчиняє дій, що реально чи потенціийно порушують права позичальника; подання такого позову до національного суду є спробою штучного встановлення обставин для використання в іноземних судових провадженнях, а не захистом порушеного права чи законного інтересу.

- Уточнення (конкретизації) або відступу від висновків ВП ВС (справа №910/6654/24) та ОП КГС ВС (справа № 922/3456/23) щодо комплексного застосування ст.ст. 203, 215, 228 ЦК України; - виключна правова проблема, яка може бути сформульована шляхом визначення основних питань правозастосування у подібних правовідносинах: 1) чи є правочини за ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України відмінними від правочинів за ч. 3 цієї статті; потребує уточнення зміст понять «публічний порядок» та «інтерес держави»;2) чи визнається договір недійсним через порушення інтересів держави у разі вчинення стороною антиконкурентних узгоджених дій; 3) чи застосовуються особливі наслідки ч. 3 ст. 228 ЦК України до правочинів, вчинених із порушенням Закону України «Про публічні закупівлі»; 4) чи є стягнення всього одержаного в дохід держави співмірним (пропорційним) заходом впливу за порушення процедури торгів; 5) чи є обвинувальний вирок суду єдиним можливим доказом умислу сторін на укладення договору всупереч інтересам держави.

Відступ від висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, шляхом його конкретизації, щодо застосування Законів України «Про управління об’єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», з урахуванням змін, унесених Законом України від 09.01.2025 № 4196-IX «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб» у питанні правового режиму майна, внесеного державою до статутного капіталу господарських товариств, таким чином: – якщо акціонерне товариство, створене в розпорядчому порядку за ініціативою держави, власником 100 % акцій якого є держава, володіло майном на праві господарського відання до набрання чинності Законом України від 09.01.2025 № 4196-IX, то таке майно залишається у державній власності; – якщо акціонерне товариство, створене шляхом корпоратизації державного акціонерного товариства не з метою приватизації, отримало державне майно як внесок до статутного капіталу на підставі рішення відповідного органу управління, то таке майно є власністю акціонерного товариства.

Відступ від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 09.07.2025 у справі № 910/4017/24, про те, що військова частина за організаційно-правовою формою є державною установою і суб'єктом господарської діяльності, а тому пред’явлення позову в її інтересах виходить за межу повноважень прокурорського представництва, що є підставою для залишення позову без розгляду.