КГС ВС не обґрунтував необхідності відступу (уточнення) від висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23. ВП ВС зазначила, що з часу ухвалення постанови від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 суспільний контекст не змінився, а такі вади правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, - відсутні. ВП ВС у справі № 918/391/23 вже зазначила, що потреба деталізації та диференціації систематичної несплати орендної плати під час застосування п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України обумовлена надзвичайно узагальненим формулюванням категорії «систематична несплата земельного податку або орендної плати» як однієї з підстав припинення права оренди землі. Оскільки на практиці така систематична несплата може бути повною або частковою (недоплата), то цілком очевидно, що законодавець врегулював відносини оренди землі з огляду на те, що специфічні підстави припинення права оренди землі, зокрема за систематичну повну несплату орендної плати за землю, визначені відповідними нормами Земельного кодексу України, а нормами Цивільного кодексу України надається можливість додаткової оцінки саме часткової несплати (недоплати) орендної плати за землю та її кваліфікації як істотного порушення договору в контексті з`ясування наявності підстав для його розірвання. ВП ВС у справі № 918/391/23 вказала, що погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 23.11.2023 у справі № 520/25012/21 та від 19.02.2026 у справі № 160/30949/24, про те, що у разі наявності кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов'язаних з результатами проведеної НАЗК перевірки декларації особи, довідка про результати проведення такої перевірки не може бути оскаржена окремо в порядку адміністративного судочинства. Правовий висновок. Складена НАЗК за результатами повної перевірки декларації довідка за своєю правовою природою є результатом реалізації публічно-владних управлінських функцій та індивідуальним актом суб’єкта владних повноважень (у розумінні п. 19 ч. 1 ст. 4, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС), оскільки вона безпосередньо впливає на права, обов’язки та публічну службу суб’єкта декларування; за відсутності спеціального порядку судового контролю та з огляду на обов’язок адміністративних судів перевіряти законність таких актів, зазначена довідка є самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства на предмет її відповідності критеріям ч. 2 ст. 2 КАС, при цьому сам факт наявності пов’язаного кримінального чи адміністративного провадження не змінює статусу довідки та не створює конкуренції судових юрисдикцій, оскільки в межах кожної з них вирішуються відмінні юридичні питання та здійснюється захист різних прав.

Щодо відступу від висновків ВП ВС ВП ВС вважає відсутніми підстави для прийняття справи до свого провадження для вирішення питання про можливий відступ від висновків Верховного Суду. Вказуючи на те, що оскарження прокурором рішення ради та договору купівлі-продажу, укладеного на його підставі, з визначенням органу місцевого самоврядування відповідачем відповідає висновкам ВП ВС у постановах від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 та від 10.12.2025 у справі № 296/704/21, однак свідчить про те, що висновки ВП ВС в постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 слід уточнити, КГС ВС не обґрунтовував, у чому саме підлягає неузгодженість цих висновків, що потребує відступу шляхом уточнення. У постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21 ВП ВС фактично закріпила усталений підхід до розмежування статусу сторін у подібних спорах за позовами прокурорів та підстав для уточнення цих висновків не вбачає. Так, ВП ВС вкотре наголосила, що, звертаючись до суду з позовом, прокурор має визначити, на захист яких саме інтересів він звертається. У цій справі Прокурор у позовній заяві відзначає, що «з урахуванням того, що Харківська міська рада представляє інтереси міської громади, однак у даному випадку вона є відповідачем у справі і саме вона вчинила дії, які негативно впливають на інтереси громади, так як і Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, прокурор самостійно подає вказаний позов». У зв’язку із цим ВП ВС звернула увагу на те, що орган місцевого самоврядування не є відповідачем сам по собі. Це орган, який здійснює представництво інтересів територіальної громади (або держави у випадках реалізації делегованих повноважень, визначених законом). Так само і позов, який подано до органу державної влади, є позовом до держави в особі цього органу. Тому якщо прокурор звертається з позовом, який має на меті оспорити передання органом місцевого самоврядування майна у приватну власність особи, то залежно від того, на захист якого інтересу подано позов (держави в цілому як власника чи територіальної громади як власника), має бути визначено позивача і коло відповідачів. Якщо прокурор вважає, що орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився майном, яке належить державі, і внаслідок такої дії (рішення, правочину) органу місцевого самоврядування майно було відчужено особі, то держава в особі уповноваженого органу (або у виняткових випадках прокурор за відсутності такого органу або якщо орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів і виконано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру») захищає права власника, витребовуючи відповідне майно у власність держави. Особа, яка набула відповідне майно і від якої воно витребовується, є відповідачем за таким позовом. В окремих випадках, якщо держава не є власником майна, однак має законний інтерес у перебуванні відчуженого майна у певного суб’єкта (територіальної громади), який його відчужив, вимоги прокурора можуть бути спрямовані на приведення сторін правочину з відчуження майна у стан до порушення цього інтересу. З цією метою прокурор може позиватись про визнання недійсним відповідного правочину до його сторін (громади в особі органу місцевого самоврядування та набувача майна за правочином) та застосування наслідків недійсності правочину (реституцію), а якщо майно було відчужено далі іншій особі - також може звертатися з віндикаційним позовом до цієї особи. При цьому прокурор неодмінно має обґрунтувати наявність інтересів держави, які виходять за межі інтересів територіальної громади як власника майна і які у такий спосіб потребують захисту і виправдовують втручання як у права громади як власника з розпорядження цим майном, так і в інтереси набувачів майна. Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо, за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади (пункти 10.51-10.57 постанови ВП ВС). Щодо виключної правової проблеми 1. Наділення прокурора статусом самостійного позивача у таких спорах нівелює сутність представництва, оскільки прокурор не є суб’єктом владних повноважень щодо розпорядження комунальним майном і не може підміняти собою орган місцевого самоврядування. Отже, за позовом прокурора міська рада повинна набувати статусу позивача (особи, в інтересах якої подано позов і чиї права відновлюються), а відповідачем має бути виключно особа, яка є набувачем майна за незаконним договором. Незаконні дії міської ради в минулому є предметом доказування та підставою позову, але не роблять її відповідачем у майновому спорі про повернення майна громаді. 2. Відмова в позові створює стан res judicata (преюдицію вирішеного спору). Це означатиме, що компетентний орган влади у майбутньому буде позбавлений права самостійно звернутися до суду з тотожним позовом задля захисту інтересів держави, що є прямим порушенням ст. 124 Конституції України (права на доступ до правосуддя). На переконання судової палати, відсутність у прокурора повноважень на представництво інтересів держави означає дефект суб'єктного складу на стадії звернення до суду. Позовна заява, подана особою, яка не підтвердила своїх повноважень діяти в інтересах іншої особи (держави в особі органу), має бути залишена без розгляду на підставі п. 1 (позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності діяти в інтересах позивача) або п. 2 (позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати) ч. 1 ст. 226 ГПК України. Такий процесуальний наслідок не позбавляє уповноважений орган можливості згодом самостійно ініціювати судовий захист. 3. Щодо питання поширення доктрини заборони «спору держави із самою собою» на приватноправові (майнові) спори ВП ВС наголошує, що сформульований у постанові від 30.09.2020 в адміністративній справі № 815/6347/17 правовий висновок, за яким вирішення судом спору, що виник між прокурором та іншим суб’єктом владних повноважень, не відповідатиме меті ефективного захисту прав та інтересів, оскільки зводитиметься до розгляду державою в особі уповноваженого нею органу (суду) спору між іншими її органами, тобто спору держави із самою собою, не є таким, що сформульований ВП ВС стосовно спору за участі приватноправового суб’єкта, у той час як в цій справі позов заявлений Прокурором також до Товариства, яке є відповідачем у справі. КГС ВС передає на розгляд ВП ВС абстрактне питання, яке не може бути вирішено в межах цього спору з урахуванням суб’єктного складу сторін та заявлених вимог до приватноправового суб’єкта, який має майновий інтерес щодо предмета спору.

ВП ВС дійшла висновку, що мотиви, зазначені КГС ВС в ухвалі від 04.06.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблеми. КГС ВС не обґрунтував її наявності за кількісним та якісним критеріями, так обґрунтовуючи кількісний вимір виключної правової проблеми, указав, що вона наявна не в одній конкретній справі, а щонайменше в тридцяти шести судових спорах, які розглядалися господарськими судами першої інстанції, й прослідковується тенденція до збільшення схожих спорів, заявлених з аналогічних підстав. Разом із тим посилання колегії суддів на такі справи, позови в яких заявлені з аналогічних правових підстав, а саме невідповідності оспорюваних правочинів положенням п. 197.15 ст. 197 ПК України та/або стягнення безпідставно отриманих коштів на підставі ст. 1212 ЦК України, не свідчить про наявність виключної правової проблеми. КГС ВС покликався на необхідність узгодження висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах - господарської та адміністративної. Однак КГС ВС не вказав на відсутність сталої судової практики судів касаційних інстанцій господарської та адміністративної юрисдикцій в питаннях, які він визначив як виключну правову проблему.

ВП ВС відступила від висновків ОП ККС у постановах від 08.02.2021 у справі № 390/235/19 та від 22.01.2024 у справі № 236/4167/20. Висновки ВП ВС сформувала висновок про застосування норм права: Якщо після постановлення вироку у справі (вирок 1) буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушень, одні з яких вчинено до постановлення вироку 1, а інші – після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу в такій послідовності: 1) Спочатку призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене до постановлення вироку 1; 2) далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення вироку 1; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; 3) потім – призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене після постановлення вироку 1; 4) далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених після постановлення вироку 1; 5) після цього – за правилами ст. 71 КК визначається остаточне покарання за сукупністю вироків, а саме до покарання, визначеного в п.4, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання, визначена у п.2. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки (вирок 1 та вирок 2) і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також після постановлення вироку 2, то покарання призначається з урахуванням дотримання вказаного вище порядку. У справі висловлено окрему думку

ОП КЦС ВС скасувала судові рішення судів попередніх судів та передала матеріали справи за підсудністю до відповідного господарського суду, зробивши такий правовий висновок: Після відкриття провадження у справі про банкрутство боржника всі майнові спори та вимоги, вирішення яких може вплинути на розмір або склад ліквідаційної маси, підлягають розгляду господарським судом у межах справи про банкрутство, у тому числі, скарги, подані в порядку судового контролю за виконанням судових рішень щодо такого боржника.

Вирішення питання про правовий режим об’єкта, який купується в шлюбі при продажу в той же самий день особистого майна, лежить у площині оцінки доказів, які підтверджують обставини продажу та купівлі відповідних об’єктів. Саме суди першої та апеляційної інстанції надають оцінку відповідним доказам, за результатами якої роблять висновок про правовий режим об’єкта, придбаного у шлюбі, після продажу в той же самий день особистого майна. При цьому Верховний Суд не може вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими.

06.04.2026. Передано до ВП ВС 07.05.2026 повернуто на розгляд ОП КЦС 22.06.2026 Ухвалу Київського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновок ОП КЦС: Учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору у справах, пов'язаних із захистом їхніх соціальних прав, незалежно від процесуального статусу у справі

Зваживши наявність/відсутність підстав для висновку про застосування п. 7 "Прикінцеві положення" ГК, ОП КГС ВС зважає на те, що: - висловлений Верховним Судом висновок щодо застосування вказаної вище норми права не є неефективним, неясним, неузгодженим, необґрунтованим, незбалансованим, адже, як вже вказувалося вище, Закон України від 30.03.2020 № 540-IX містить різні строки, спрямовані не тільки на забезпечення права особи на судовий захист, але й на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у широкому спектрі правовідносин; застосований апеляційним судом телеологічний спосіб тлумачення не вказує на протилежне чи обмежувальне спрямування законодавчого акта; - внаслідок скасування ГК, як і внесення численних подальших зміни у дію Закону України від 30.03.2020 № 540-IX відбулася зміна суспільного контексту правозастосування; - практика застосування п. 7 "Прикінцеві положення" ГК на рівні Верховного Суду є сталою, не містить розбіжностей та не викликає сумнівів у тлумачення цієї норми; - чинне законодавство містить правові механізми приведення розміру неустойки у відповідність з принципами розумності та співмірності, зокрема, шляхом її зменшення. Таким чином, на переконання ОП КГС ВС підстави для відступу від існуючого правового висновку відсутні.

ОП КГС ВС вказала, що: ухвала колегії суддів від 21.05.2026 у цій справі не містить висновку про необхідність відступу від висновків ОП КГС ВС, викладених саме у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19; - рішення згідно з постановою Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (від висновків в якій вважає необхідним відступити колегія суддів у цій справі, пункти 9, 13 цієї ухвали), хоча і узгоджується з висновками ОП КГС ВС, викладеними у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, однак не містить ні посилання на правову позицію ОП КГС ВС, викладену у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, ні висновки, які б були аналогічні тим, що наведені у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19; - а у ОП КГС ВС відсутні повноваження доповняти та /або розширяти за власною ініціативою перелік підстав для передачі справи на розгляд ОП КГС ВС з наведенням, зокрема інших (додаткових) висновків щодо застосування норм права, від яких можливий відступ; тому відсутні підстави для передачі цієї справи на розгляд ОП КГС ВС.

Ураховуючи фактичні обставини справи, ОП КГС ВС вважає за необхідне сформулювати такий висновок щодо застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України у подібних правовідносинах: "Статтями 174, 176 та 163 ГПК України передбачено вичерпний перелік механізмів контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі, серед яких виділяється лише один винятковий спосіб - достягнення судом до Державного бюджету України недоплаченого позивачем судового збору в порядку, передбаченому частиною 2 статті 163 ГПК України. Таке примусове достягнення може бути реалізоване судом і шляхом ухвалення додаткового рішення, однак виключно за наявності підстав, визначених частиною 2 статті 163 ГПК України, тобто в разі, коли розмір судового збору попередньо визначає суд за умов очевидної невідповідності визначеної позивачем ціни позову дійсній вартості спірного майна або неможливості встановлення точної його ціни на момент пред`явлення позову. У зв`язку з цим, у всіх інших випадках, у тому числі при виявленні судом першої, апеляційної чи касаційної інстанцій обставин неправильного розрахунку або недоплати судового збору позивачем після закінчення відповідного провадження (у суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій), тобто після ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог, суд відповідної інстанції ані за заявою учасника справи, ані з власної ініціативи не має права стягувати до Державного бюджету України несплачений (недоплачений) заявником судовий збір за подання відповідного процесуального документа (позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарг тощо), вже розглянутого по суті, у тому числі й шляхом ухвалення додаткового рішення. Водночас, ймовірна помилка суду, яка може статися при перевірці та визначенні дійсної вартості майна, за умови наявності у нього процесуальних механізмів щодо її виправлення у порядку застосування положень частини 2 статті 6 Закону України "Про судовий збір" та частини 2 статті 163 ГПК України, які визначають повноваження суду втрутитися у визначення позивачем ціни позову, необхідної для обчислення належного до сплати розміру судового збору, не повинна перекладатися на учасника процесу (позивача або відповідача) шляхом ухвалення додаткового рішення. Таким чином, у випадку, якщо позивач не сплатив судовий збір у повному обсязі, а суд першої інстанції виявив недоплату судового збору вже після ухвалення рішення по суті спору, то процесуальний обов`язок позивача сплатити судовий збір слід вважати припиненим, оскільки презюмується, що суд, не здійснивши перерахунок судового збору із урахуванням реальної ціни позову, визначив остаточний розмір судового збору. Як наслідок, відповідальність за вказану судову помилку не повинен нести позивач. Отже, за умов відсутності підстав для застосування чи неможливості застосування процесуальних механізмів контролю суду за сплатою судового збору в установленому законом розмірі, визначених частиною 4 статті 174, частиною 13 статті 176 та частиною 2 статті 163 ГПК України ГПК України, достягнення судом першої інстанції за додатковим рішенням несплаченого (недоплаченого) позивачем судового збору свідчитиме про порушення принципів правової визначеності та остаточності судового рішення, яке набрало законної сили. Крім того, покладання на позивача обов'язку із доплати судового збору, розмір якого не було своєчасно визначено та стягнуто судом першої інстанції, а відповідну недоплату не було виявлено у процесі судового контролю за правильністю справляння судового збору, означатиме недотримання принципів верховенства права та пропорційності господарського судочинства". У ОП КГС ВС відсутні підстави для відступу від висновків щодо застосування норм ч. 2 ст. 163 та ч. 1 ст. 244 ГПК, викладених у постановах Верховного Суду від 29.05.2025 у справі № 916/1101/21, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, які сформульовано в неподібних правовідносинах. З окремою думкою суддів Рогач Л. І., Васьковського О. В.

ВП звертає увагу на те, що за подібних правовідносин ОП ККС у постанові від 27.10.2025 у справі № 573/838/24 дійшла висновку, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов’язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Таке рішення об’єднана палата ухвалила системно проаналізувавши зміст законодавства України щодо можливості відмови від виконання обов’язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Таким чином, обставини, на які посилається Верховний Суд, вже було досліджено об’єднаною палатою.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 17.07.2024 у справі № 600/548/23-а та від 22.08.2024 у справі № 380/9868/23, про те, що п. 2 Постанови № 168 не обмежує виплату одноразової грошової допомоги лише випадками смерті від поранення (контузії, травми чи каліцтва), а охоплює випадки смерті військовослужбовця в період воєнного стану, пов’язані із захистом Батьківщини, включаючи смерть від захворювання. Правовий висновок. Право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану», виникає у разі загибелі військовослужбовця в період дії воєнного стану, а також у разі смерті військовослужбовця, щодо якої встановлено причинний зв’язок із пораненням (контузією, травмою чи каліцтвом), отриманими під час захисту Батьківщини, участі у бойових діях або забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони.

ОП ККС встановила, що між обставинами переданого кримінального провадження та обставинами у справах № № 681/123/25 і № 456/2939/23 не вбачається подібності правовідносин в частині застосування норми права, передбаченої ст. 48 КК. Враховуючи зазначене, колегія суддів об’єднаної палати вважає, що це кримінальне провадження підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати ККС ВС для прийняття рішення по суті.

ВП ВС дійшла висновку, що наведене в ухвалі колегії суддів КАС ВС обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду ВП ВС справи № 640/18519/22. Саме по собі застосування різних підходів до вирішення судами одного й того ж правового питання не свідчить про існування виключної правової проблеми, яка має бути розв`язана ВП ВС. У разі виникнення суперечностей при застосуванні конкретних норм права в подібних правовідносинах лише у КАС ВС існують інші механізми подолання цих розбіжностей, аніж передача справи на розгляд ВП ВС На вирішення ВП ВС поставлено питання, яке може бути вирішено КАС ВС як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.