ОП КГС ВС вважає, що у справі № 918/1174/20 колегія суддів не викладала самостійних правових висновків щодо застосуванням норм ст. 512, 514, 599 ЦК, а лише констатувала відсутність підстав стверджувати про припинення зобов’язання ПрАТ "Укренергозбут" внаслідок погашення його заборгованості поручителем (ПрАТ "Полтавський ГЗК") з огляду на наявні в матеріалах справи докази і встановлені судами обставини. Таким чином, у постанові Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 918/1174/20 відсутні висновки щодо застосування ст. 512, 514, 599 ЦК задля відступлення від яких справу передано на розгляд ОП. З окремими думками суддів Васьковського О. В., Кібенко О. Р., Пєскова В. Г., Рогач Л. І.

Постанова

Постанова Інформація не підлягає розголошенню в загальному доступі відповідно до ст. 7 Закону України "Про доступ до судових рішень"

постанова

КГС ВС не обґрунтував наявності якісного критерію виключної правової проблеми для вирішення корпоративного спору стосовно питання визнання недійсним рішення загальних зборів учасників кооперативу, КГС ВС не вказав, чому зазначене правове питання, за наявності підстав, не може бути вирішене судовою палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів чи об`єднаною палатою КГС ВС в порядку, встановленому ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України. Посилання КГС ВС на те, що зважаючи на значну кількість зареєстрованих непідприємницьких товариств (об`єднань співвласників багатоквартирних будинків, різного роду кооперативів) зі значною кількістю членів (учасників) та, відповідно, наявності значної кількісті як вже існуючих, так і можливих у майбутньому судових спорів між такими товариствами та їх членами (учасниками) не свідчить про наявність виключної правової проблеми, оскільки при вирішенні таких спорів суди мають враховувати існуючі правові висновки суду касаційної інстанції. Так колегія суддів не наводить посилання на вже існуючі судові спори між такими товариствами та їх членами (учасниками) та не зазначає жодної справи, яка б містила в собі наведену ним виключну правову проблему.

Правовідносини у справі № 911/591/25, не є подібними до правовідносин у переданій справі № 202/10424/24 Застосування п. 22 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», за яким позивач у справах за визначеними у цьому пункті вимогами звільняється від сплати судового збору, обумовлено специфічним суб`єктним складом саме цих правовідносин, зокрема відповідачем - державою-агресором. КГС ВС у постанові від 11.11.2025 у справі № 911/591/19 розглядав спір за позовом товариства до інших юридичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - рф в особі міністерства юстиції рф, про солідарне стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок військової агресії рф. Предметом оскарження була ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви товариства без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України (не виконано вимоги ухвали щодо надання доказів сплати судового збору за подання позовної заяви). Апеляційний господарський суд цю ухвалу залишив без змін. КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» не підлягає застосуванню у зазначеному випадку, оскільки за цією нормою від сплати судового збору звільняються лише позивачі за позовом до держави-агресора, ця норма Закону містить пряму вказівку до застосовування і не розповсюджується на справи за позовами до господарюючих суб`єктів (пов`язаних чи не пов`язаних з державою-агресором таких, що замінюють або доповнюють останню). Однак позивач як відповідачів визначив господарюючих суб`єктів, а не саму державу-агресора, що не свідчить про наявність підстави для звільнення позивача від сплати судового збору, оскільки приписи вказаної норми такої умови не передбачають. Натомість у справі переданій на розгляд ВП ВС, позивач звернувся до суду з позовом саме до держави-агресора рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації рф природних ресурсів проти українського народу під час незаконної збройної агресії. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановив, що позивач не є вимушено переселеною з тимчасово окупованих територій України особою, що він не був поранений, не перебував в полоні, не був незаконно позбавлений волі або викрадений, а також внаслідок таких дій не порушено його право власності на рухоме / нерухоме майно, а отже, не є тією особою, яка підлягає звільненню від сплати судового збору в розумінні п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір». За таких обставин cуд дійшов висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, оскільки провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст. 175 і 177 ЦПК України, не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. Тобто незастосування п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» у цій справі пов`язано не із суб`єктом, до якого пред`явлено позов.

КГС ВС не навів справ, у яких мала місце правова проблема, обмежившись лише посиланням на те, що подібні справи перебувають на розгляді не тільки в суді касаційної інстанції, але також і в апеляційний судах та судах першої інстанції; подібні спори можуть виникнути і в майбутньому. Відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Оператор ГРМ після виявлення втручання в ЗВТ / лічильник газу та після низки проведених ним процедурних питань, передбачених безпосередньо Кодексом ГРС, зокрема і тим, що у споживача відповідно до умов типового договору та Кодексу ГРС є обов`язок щодо належного користування ЗВТ / лічильником газу і його збереження, має право нарахувати останньому заборгованість відповідно до того втручання, яке відбулося ним чи іншою особою та за той період часу, що прямо передбачений Кодексом ГРС. Викривлення даних обліку газу, передумовою для якого є несанкціоноване втручання в роботу лічильника газу / ЗВТ, після проведення всіх процедурних питань доведення цього Оператором ГРМ є підставою для нарахування споживачу необлікованого спожитого газу за той період та відповідно до того втручання яке відбулося.

Щодо належного способу захисту у постанові від 02.07.2025 у справі № 902/122/24 ВП ВС визначила, що землі у межах прикордонної смуги (як різновид земель оборони) мають обмежену оборотоздатність, а належним способом захисту права особи, позбавленої володіння такою ділянкою, є саме віндикаційний позов. Щодо накладення меж у постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 ВП ВС роз`яснила порядок застосування віндикації у випадках накладення меж земельних ділянок, зазначивши, що витребування стосується виключно тієї частини майна, яка належить правомірному власнику. Правова проблема, яку КЦС ВС вважав виключною, вже вирішена ВП ВС, що згідно з ч. 6 ст. 404 ЦПК України є підставою для повернення справи на розгляд відповідному касаційному суду.

ВП ВС відступає від висновків, викладених у постановах КАС ВС від 24.07.2025 у справі № 520/12864/24 та від 01.10.2025 у справі № 520/21767/23. ВП ВС виснувала про те, що у разі наявності скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді).

ОП ККС ВС виснувала, що контрабанда, вчинена шляхом приховування від митного контролю, вважається закінченим кримінальним правопорушенням з моменту виявлення предмета контрабанди під час митного контролю або після його завершення, незалежно від факту перетину митного кордону та напрямку такого переміщення.

ОП ККС ВС виснувала, що оскарження ухвали про внесення виправлень у судове рішення або ж відмову у їх внесенні має здійснюватися в тому ж порядку, як і судового рішення щодо якого вирішувалось питання про виправлення. Під час вирішення цього питання мають бути враховані обмеження права на оскарження судового рішення, передбачені КПК.

В аспекті порушених питань ОП КГС ВС зазначила, що колегія суддів поставила питання щодо можливості відступу від висновків, викладених колегією суддів для розгляду справ про банкрутство. Розмежування спорів у процедурі банкрутства на специфічні (непозовні) та відокремлені (позовні) зумовлює різницю в їх суб’єктному складі та процесуальному інструментарії. Оскільки розв’язання питання про відступ від висновків щодо правосуб’єктності територіальних органів ДПС стосується компетенції різних касаційних судів, такий відступ згідно з ч. 3 ст. 302 ГПК належить до виключної юрисдикції ВП ВС. Відтак, підстави для розгляду справи ОП КГС ВС відсутні, що є необхідною умовою дотримання принципу суду, «встановленого законом».

Ризик «прихованого відступу» від правових позицій щодо застосування норм процесуального права (ст. 43 ГПК / ст. 44 ЦПК), викладених судом іншої юрисдикції, створює загрозу принципу правової визначеності. Оскільки ієрархія судових рішень та приписи ч. 3 ст. 302 ГПК визначають відступ від висновків іншого касаційного суду як виключну компетенцію ВП ВС, розгляд цієї справи ОП КГС ВС виключається. Недотримання цього порядку порушує право на суд, «встановлений законом», та виходить за межі повноважень ОП.

ОП КГС ВС виснувала про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24.10.2025 у справі № 917/276/25, щодо застосування ч. 3 ст. 130 у сукупності з п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК. ОП КГС ВС сформувала такий висновок щодо застосування ч. 3 ст. 130 та п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК: (1) у позивача виникає право на відшкодування йому за рахунок відповідача понесених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи не лише у випадку відмови позивача від позову у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред’явлення позову, але й у випадку закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК у разі, якщо відсутність предмета спору виникла у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем; (2) при цьому немає значення, чи було провадження закрито за клопотанням позивача, відповідача чи з ініціативи суду; (3) у разі задоволення позовних вимог третьою особою, а не відповідачем, право на відшкодування витрат залежить від підстав здійснення такого задоволення третьою особою, які підлягають дослідженню та оцінці судом. При цьому за загальним правилом добросовісний позивач вправі розраховувати на можливість відшкодування йому витрат на правничу допомогу, понесених ним до моменту закриття провадження у справі.