Підстави для відступу від висновків у судових рішеннях КЦС ВС - відсутні, оскільки судові рішення прийняті за інших істотних обставин у процесуальному аспекті, які не є подібними до цієї справи, в якій іпотечне майно було набуте у власність особою, залученою до участі з відкриття провадження у справі. ВП ВС вважає, що для особи, яка була залучена до участі у справі як третя особа без самостійних вимог та яка не повідомила суду про набуті під час судового розгляду права щодо предмета спору на час розгляду справи, настають наслідки, пов`язані з невчиненням нею відповідних процесуальних дій, у вигляді неможливості суду на стадії розгляду заяви про заміну боржника правонаступником розглянути доводи підприємства про пріоритет іпотек, реєстрацію обтяжень та ін., що стосуються перегляду судових рішень по суті. На стадії вирішення заяви про заміну боржника правонаступником підприємство не може посилатись на обставини, про які воно недобросовісно змовчало під час розгляду справи по суті. Також, ВП ВС не вбачає підстав відступати від висновку Верховного Суду України щодо застосування ст. 23 ЗУ «Про іпотеку», викладеного у п. 10.12 цієї постанови, та вважає, що положення зазначеної норми у контексті наведеного дає підстави для висновку, що обтяження іпотекою хоч і має на меті забезпечити виконання боржником основного зобов`язання, наприклад повернення кредитних коштів, однак є нерозривним саме з предметом обтяження, а не з особою іпотекодавця. Підстави припинення іпотеки визначені ст. 17 ЗУ «Про іпотеку», і учасники цієї справи не зазначають про наявність відповідної підстави, за якою іпотеку за Договором іпотеки слід вважати припиненою. Відчуження майна, переданого в іпотеку, іншій особі не змінює та не скасовує обтяження щодо цього майна, не є підставою припинення іпотеки, відчуження такого майна створює для особи-набувача ризики звернення стягнення на обтяжене майно у разі невиконання боржником свого зобов`язання перед кредитором.

ВП ВС дійшла висновку, що КЦС ВС недостатньо обґрунтував підстави для передачі справи на її розгляд з метою відступу від правового висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 383/596/15 та зазначила, що правовідносини у справі № 383/596/15 та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки виникли за інших фактичних обставин. Питання, яке було підставою для передачі цієї справи на розгляд ВП ВС, а саме «щодо виникнення права на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення за умови наявності підстав, встановлених законом», у справі № 383/596/15 ВП ВС не вирішувала, відповідно й не формулювала висновку, від якого просить відступити КЦС ВС. ВП ВС зазначила, що висновок, сформульований у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 383/596/15, від якого просить відступити КЦС ВС, є співзвучним з п. 3 Положення про застосування ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, за змістом якого «право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації».

ВП ВС вважає, що передача цієї справи на її розгляд необґрунтована. Обставини адміністративної справи не є подібними до обставин справи, переданої на розгляд ВП ВС, враховуючи, що предметом спірного (в частині включення в ціну робіт суми ПДВ) договору № 185 були операції (роботи) з будівництва житла за державні кошти. ВП ВС зазначає, що в постанові від 13.11.2018 у справі № 814/18/14 КАС ВС не робив самостійних висновків щодо застосування норм права, зокрема, пункту 197.15 статті 197 ПК України, а лише надав правову оцінку фактичним обставинам, які стосувалися предмета позову, в контексті роз`яснення (листа) Міністерства доходів і зборів Українищодо оподаткування операцій з постачання робіт по будівництву доступного житла. Разом з тим роз`яснення державних органів виконавчої влади (зокрема, листи) носять рекомендаційний характер і не є нормами матеріального права у розумінні ГПК України, правильність застосування судами яких перевіряє Верховний Суд. Звідси згаданий лист Міністерства доходів і зборів України не може вважатися джерелом права в розумінні чинного законодавства (стаття 11 ГПК України), а тому й покликання КАС ВС на це роз`яснення (лист) не може вважатися висновком щодо застосування норми права в аспекті доповнення пункту 197.15 статті 197 ПК України новими умовами, від виконання яких залежить податкова пільга, як зазначила колегія КГС ВС в ухвалі про передачу.

ОП ККС виснувала, що речі та документи, отримані у порядку тимчасового доступу, можуть бути використані у кримінальному провадженні як докази, і той факт, що вони отримані на підставі положень КПК, які регламентують здійснення та реалізацію заходів забезпечення кримінального провадження, та не є слідчою дією, не впливає на їх допустимість.

ВП ВС виснувала, що у постанові від 26.07.2023 у справі № 454/2498/19 КЦС ВС не формулював правового висновку щодо можливості чи неможливості звертатися з позовом в особі ВЧ, а також щодо витребування земельних ділянок державної власності на користь держави в особі ДПС України чи ВЧ, які є суб`єктами права постійного користування земельними ділянками. КЦС ВС питання належного позивача у справі № 454/2498/19 - не вирішував. Під час касаційного перегляду судових рішень в цій справі КЦС ВС досліджував у межах доводів касаційної скарги питання щодо приналежності земельних ділянок до земель оборони, існування підстав для втручання у право відповідачів на мирне володіння майном, пропуску позовної давності, а також вирішувалося питання щодо наявності у прокурора повноважень на підписання позову у справі № 454/2498/19. Саме по собі здійснення розгляду касаційним судом касаційної скарги на судові рішення в контексті вимог ч. 3 ст. 302 ГПК України не є правовим висновком, потреба відступу від якого слугувала б підставою для розгляду справи ВП ВС.

Друга судова палата ККС ВС виснувала, що особа, щодо якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого, передбаченими ст. 42 КПК України у тому числі правом виступати у судових дебатах та з останнім словом в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника та захисника, що не виключає права такої особи особисто звернутися до суду після виступу законного представника та захисника у судових дебатах. Надання такій особі права особистого виступу перед судом після проголошення промов законного представника та захисника у судових дебатах, без роз’яснення йому права на участь у судових дебатах та виступу з останнім словом, не становить порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили б чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

ОП констатує відсутність одного з трьох обов'язкових критеріїв (має постати питання відступлення не від будь-якого висновку Верховного Суду, а саме від висновку Верховного Суду щодо застосування конкретної норми (норм) матеріального або процесуального права; висновок Верховного Суду має бути сформульовано в справі зі спору, що виник із подібних правовідносин; необхідність відступлення від правового висновку Верховного Суду має бути належним чином обґрунтована), наявність яких у сукупності могла би стати достатньою підставою для прийняття ОП справи № 920/1471/24(920/1321/20) до розгляду. З окремою думкою судді Кібенко О. Р.

Постанова від 19.11.2025 Проголошення скороченої (вступної та резолютивної частин) постанови Верховного Суду (з протоколу с/з)

Постанова від 19.11.2025 Проголошення скороченої (вступної та резолютивної частин) постанови Верховного Суду з окремими думками двох суддів (з протоколу с/з)

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. У спорах щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, зокрема додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану», після 19.07.2022 підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП. Ця норма є спеціальною відносно ч. 5 ст. 122 КАС та підлягає застосуванню під час визначення строків звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби.

ВП ВС відступає від підходів у застосуванні норм викладених у постановах КГС ВС від 22.02.2022 у справі № 918/753/21, від 01.03.2023 у справі № 910/11980/21 та від 29.03.2023 у справі № 910/13847/21. ВП ВС виснує, що за змістом п. 18 ч. 1 ст. 255 ГПК України під «внесенням виправлень у рішення» розуміють саме внесення виправлень в рішення суду, у той час як ухвала про виправлення описки в ухвалі суду (у цій справі про ухвала про призначення у справі підготовчого засідання) підлягає оскарженню в апеляційному порядку у разі, якщо відповідна ухвала, до якої вноситься виправлення, з урахуванням внесених змін (виправлень), належить до ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, зокрема міститься в переліку ч. 1 ст. 255 ГПК України (ч. 2 ст. 353 ЦПК України) як така, що підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

КАС ВС не навів підстав, які б зумовили необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульованих у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 805/4506/16-а та від 22.08.2018 у справі № 805/4505/16-а. Щодо предметної юрисдикції, КАС ВС не врахував приписів п. 2, 3 ч. 6 ст. 346 КАС України, а саме що скаржник не обґрунтував порушення судами правил предметної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у якій викладено висновок щодо предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Постанова від 12.11.2025 Оголошення рішення (постанови) Вступна та резолютивна частини (протокол с\з)

ВП ВС відступає від висновків у постановах КЦС ВС від 13.03.2025 у справі № 557/1226/23, КГС ВС від 11.03.2025 у справі № 904/4027/22, КАС ВС від 25.04.2024 у справі № 852/2а-1/24, КЦС ВС від 29.03.2023 у справі № 756/3462/20, КЦС ВС від 09.11.2022 у справі № 753/19628/17. ВП ВС дійшла наступних висновків про те, що коли суд вирішує питання щодо зупинення провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, в оцінці процесуального обов'язку щодо зупинення провадження йому потрібно враховувати особисту думку сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, яка перебуває на військовій службі у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Якщо військовослужбовець наполягає на розгляді справи без його участі чи за участю його представника, то в суду немає підстав для зупинення провадження у справі. Застосування правила, сформульованого у п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, всупереч волі особи, на захист якої воно спрямовано, становитиме прояв надмірного формалізму. Таке застосування перетворить захисну гарантію на перешкоду в доступі до правосуддя, стане наслідком невиправданого затягування судового процесу та порушення права особи на своєчасний судовий розгляд, що є несумісним із завданнями судочинства та стандартами ст. 6 Конвенції. ВП ВС звертає увагу на те, що про своє волевиявлення проти зупинення провадження та прагнення продовжувати розгляд справи військовослужбовець - сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, може заявити у позовній заяві, апеляційній чи касаційній скарзі, відзиві на них або відповіді на відзив, а також у будь-якій іншій заяві або клопотанні у справі, адресованих суду. Воля до продовження судового розгляду має правове значення винятково для суду певної судової інстанції, в якій було здійснене це волевиявлення.

ВП ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові КАС ВС у справі № 440/6856/22, щодо періодів нарахування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України. ВП ВС, врахувавши правову позицію КСУ, виснувала, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022, який набрав чинності з 19.07.2022 та продовжилися після цього, з 19.07.2022 слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.