Відступ від висновку КГС ВС, викладеного у постанові від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що зміст управління активами боржника Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, є тотожним змісту права власності.

Відступлення від висновку, викладеного у Постановах ККС ВС від 08.12.2022 у справі № 211/77/21 та від 15.10.2024 у справі № 507/1771/22 про те, що суд касаційної інстанції погодився з рішенням апеляційного суду, який у провадженні, судовий розгляд якого здійснено в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, зокрема, визнав необґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо наявності в засудженого обставини, що пом’якшує покарання, – щирого каяття. На переконання колегії суддів ККС ВС необхідно вирішити питання щодо того, чи мав право апеляційний суд з огляду на положення ст. 91, ч. 3 ст. 349, ч. 2 ст. 394 КПК виключати обставину, що пом’якшує покарання, за умови, що судовий розгляд у суді першої інстанції здійснювався за процедурою, передбаченою ч. 3 ст. 349 КПК, і ця обставина, зазначена в обвинувальному акті, ніким з учасників судового провадження не оспорювалася, та не могла бути оскаржена в апеляційному порядку і визнана апеляційним судом недоведеною.

Відступ від правових висновків, у тому числі можливо шляхом уточнення, викладених КГС ВС у справі № 910/908/21, оскільки наявні різні підходи у застосуванні п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК щодо визначення порядку застосування передбаченого цією нормою обмеження у касаційному оскарженні ухвал апеляційного суду у сукупності з положеннями ч. 8 ст. 129 ГПК.

Відступлення від висновків, викладених у Постановах ОП ККС ВС від 08.02.2021 у справі № 390/235/19, від 22.01.2024 у справі № 236/4167/20 про те, що у разі, коли в діях особи має місце повторність кримінальних правопорушень, передбачена ч. 1 ст. 32 КК, і ця особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, і при цьому, одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька – після його ухвалення, то спеціальні правила ч. 4 ст. 70 КК не застосовуються. У такому випадку суд кваліфікує зазначені кримінальні правопорушення за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК та призначає покарання, передбачене її санкцією, а остаточне покарання визначає за правилами ст. 71 КК за сукупністю вироків. Натомість колегія суддів пропонує сформулювати висновок: - покарання призначається за кожне кримінальне правопорушення, яке кваліфікується окремо (самостійно); - далі – за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення Вироку 1; - після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК щодо покарання, призначеного за Вироком 1; - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення Вироку 1; - після цього – за сукупністю вироків відповідно ст. 71 КК.

Відступ від висновків щодо застосування ст. 512, 514 ЦК, викладених у постанові КГС ВС від 08.11.2023 у справі № 918/1174/20, про те, що визначальним при встановленні обставин правомірності набуття новим кредитором права вимоги за кредитними договорами, забезпеченими порукою, є факт сторнування (анулювання) банком операції зі списання коштів на виконання постанови суду від 19.06.2019 у справі № 910/19560/16.

Відступ від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 29.11.2023 у справі № 910/3422/22, про те, що постанова КМУ від 03.03.2022 № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» застосовується до правовідносин про стягнення коштів, в яких один з учасників юридичної особи є особою, пов’язаною з державою-агресором, на момент виникнення боргу (тобто неважливо, чи підпадає під дію зазначеної постанови особа, яка звертається з позовом, значення має факт виникнення боргу щодо особи, пов’язаної з країною-агресором).

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС: - у постановах від 29.01.2025 у справі № 500/6880/23 та та від 28.08.2024 у справі № 580/9690/23, щодо застосування ст. 233 КЗпП у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом; - у постановах від 23.01.2025 у справі № 400/4829/24 та від 20.11.2023 року у справі № 160/5468/23, про те, що у випадках звільнення військовослужбовця з військової служби та у разі невиплати йому частини грошового забезпечення, на отримання якого він мав право під час проходження служби, перебіг строку звернення починається саме з дати його звільнення з цієї служби. Спірними є питання про те, яку редакцію ст. 233 КЗпП необхідно застосовувати до спірних правовідносин та з якою подією слід пов’язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС в ухвалах від 02.07.2024 у справі № 640/6003/22 та від 11.07.2024 у справі № 380/4008/24, щодо неможливості оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного суду, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Уточнення висновку, який викладено в постанові ВП ВС від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22, за яким факт самостійного виховання дитини матір’ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв’язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду. На думку КЦС ВС, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, висновок ВП ВС, викладений у справі № 201/5972/22, стосовно можливості розгляду заяви про встановлення факту самостійного виховання дитини лише в межах справи при наявності спору між батьками щодо зміни обсягу їх батьківських прав та обов’язків суперечить правовій меті ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу" у частині звільнення з військової служби осіб, які самостійно виховують та утримують дітей, в якому в ст. 26 зазначено вичерпний перелік документів, які підтверджують наявність підстав для звільнення, зокрема рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини.

Виключна правова проблема щодо співвідношення положень пунктів 1 та 3 ч.1 ст. 3 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII стосовно визначення тимчасово окупованих територій для цілей застосування особливостей здійснення економічної діяльності та переміщення товарів, передбачених статтями 13 та 13-1 цього Закону.

Відступ від висновку щодо застосування п. 4 ст. 18 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та ч. 1 ст. 198 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, викладеного у постанові КЦС ВС від 09.06.2021 у справі № 757/34959/18-ц, відповідно до якого перебіг п’ятирічного строку безперервного невикористання торговельної марки як підстави для дострокового припинення дії свідоцтва на торговельну марку на території України повністю або частково має здійснюватися від дати отримання особою прав на використання спірного знаку для товарів і послуг від попереднього власника.

Формування висновку щодо юрисдикції суду (господарського чи адміністративного) в частині оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, прийнятих на виконання владних управлінських функцій, щодо затвердження генерального плану та проекту землеустрою стосовно встановлення меж смт Нові Біляри в частині їх встановлення за рахунок земель водного фонду, що знаходяться в межах акваторії Аджалицького лиману і які в подальшому були зареєстровані у Державному земельному кадастрі.

Виключна правова проблема щодо застосування строків, визначених ст.ст. 257, 258 ЦК України саме в період дії карантину через пандемію COVID-19 з 12.03.2020 до 02.04.2020 (день набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»), а також формування висновку чи продовжуються строки, які мали би спливти під час карантину, запровадженого Постановою № 211, але до моменту набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», тобто у період з 12.03.2020 до 02.04.2020.

Відступлення від висновку, викладеного колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 22.05.2024 у справі № 620/14203/23, від 11.09.2024 у справі № 520/21174/23, від 15.08.2024 та від 16.01.2025 у справі № 580/4079/23, про те, що положення Закону України «Про валюту та валютні операції» (№ 2473-VIII) не визначають жодним чином повноважень контролюючого органу на власний розсуд надавати оцінку висновку торгово-промислової палати щодо наявності форс-мажорних обставин, як і не покладають на суб'єкта господарювання обов'язок довести контролюючому органу наявність форс-мажорних обставин, а навпаки - вказується лише про необхідність надати довідку (сертифікат) про існування форс-мажорних обставин у конкретно визначеній господарській операції. Тобто, ч. 6 ст. 13 Закону № 2473-VIII надає у спірних правовідносинах довідці (сертифікату) торгово-промислової палати ознаки преюдиційного характеру, оскільки визначає цей документ як достатній доказ існування форс-мажорних обставин у конкретному випадку, що не вимагає надання додаткових доказів та документів під час проведення перевірки або під час оскарження в судовому порядку її наслідків. Тобто, Верховний Суд у вищенаведених справах констатував, що на підтвердження існування форс-мажорних обставин необхідно (достатньо) надавати відповідну довідку уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту), що, у свою чергу, вказує на відсутність у контролюючого органу права вимагати від суб'єкта господарювання інші докази на підтвердження факту існування обставин непереборної сили, та дійшов висновку про відсутність обов’язку у суб’єкта господарювання доводити існування причинно-наслідкового зв’язку між настанням форс-мажорних обставин (введення воєнного стану в Україні) і невиконанням (несвоєчасним виконанням), зокрема, податкових зобов’язань.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ПП КАС ВС у постановах від 30.01.2024 у справі № 280/4484/23 та від 06.02.2024 у справі № 160/10740/23, щодо темпоральних меж застосування положень п. 52-1 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК в частині мораторію (зупинення) застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів). У зазначених справах ВС дійшов висновку, що податкове правопорушення у вигляді несвоєчасної реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних є триваючим порушенням, початком якого є наступний день за останнім (граничним) днем реєстрації податкової накладної, а припиняється таке порушення в день фактичної реєстрації податкової накладної. Отже, розповсюджувати дію п. 89, 90 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК на правовідносини, які були припинені, тобто податкові накладні складені та зареєстровані з порушенням строку, який визначений п. 201.1 ст. 201 ПК, до внесення змін Законом України «Про внесення змін до розділу XX «Прикінцеві положення» ПК України щодо відновлення обмеження перебування грального бізнесу на спрощеній системі оподаткування» (№ 2876-IX), є неможливим. Відтак зменшений розмір штрафних санкцій може бути застосований лише щодо податкових накладних, складених та зареєстрованих несвоєчасно після набрання чинності Законом № 2876-IX або до накладних, строк реєстрації яких не закінчився станом на день набрання чинності цим законом (08.02.2023). Спірним є питання правомірності застосування до платників податків штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних протягом дії як карантинних обмежень, так і воєнного стану.