Здійснено відступ від висновку, викладеного колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 16.01.2025 у справі № 240/10092/22, від 13.02.2025 у справі № 300/1149/23 та інших, де його застосовано, про те, що при переході з пенсії за віком за Законом України від 16.12.1993 № 3723-XII «Про державну службу» на пенсію за віком за Законом України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» має місце переведення на той самий вид пенсії (за віком), хоча й за нормами іншого закону (тобто Закону № 1058-IV). Правовий висновок. Перехід особи з пенсії за віком, призначеної за Законом України від 16.12.1993 № 3723-XII «Про державну службу», на пенсію за віком за Законом України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» відбувається у спосіб первинного призначення пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року звернення, відповідно до ст. 40 Закону № 1058-IV.

Оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Рішення прийнято з окремою думкою.

Вказівки суду касаційної інстанції щодо необхідності дослідження певних обставин при новому розгляді справи не є остаточним висновком про застосування норми матеріального права, а лише спрямовані на забезпечення повноти розгляду спору. У зв’язку з цим, формування судом правової позиції після повторного розгляду справи (з урахуванням нововстановлених фактів) не вважається відступом від попередніх висновків, якщо такі раніше остаточно не формулювалися. Отже, відсутність у попередній постанові прямого висновку щодо застосування норми права (зокрема ст. 1050 ЦК) виключає потребу в передачі справи на розгляд об’єднаної палати. Колегія суддів має право самостійно оцінити встановлені обставини та застосувати закон, оскільки процесуальна вказівка про необхідність всебічного аналізу доказів не обмежує суд у прийнятті рішення за результатами нового перегляду.

ВП ВС повернула колегії суддів Першої судової палати ККС ВС для подальшого розгляду. Питання, поставлені судом касаційної інстанції перед Великою Палатою, достатньо врегульовані у правовому висновку об’єднаної палати у постанові від 27.10.2025 (справа № 573/838/24), а сама собою незгода з ним за відсутності в аспекті згаданих критеріїв відповідного обґрунтування не свідчить про наявність виключної правової проблеми та не може слугувати підставою для передачі провадження на розгляд Великої Палати.

КП КГС ВС зазначила про необґрунтованість відступу від правової позиції, оскільки він базується на незгоді колегії суддів з чинною практикою, зокрема і з постановою Корпоративної палати від 27.01.2025 у справі № 910/14503/23, а не на зміні законодавства чи суспільних відносин. Колегією суддів також не зазначено в ухвалі яким саме приписам сучасного корпоративного законодавства не відповідає сформована стала і послідовна практика щодо застосування положень ст. 15, 16 ЦК, ст. 15 Закону України "Про кооперацію". ОКРЕМА ДУМКА суддів Бакуліної С.В., Кібенко О.Р. та Студенця В.І.

ВП ВС дійшла переконання, що правовідносини у справі № 813/4092/17, від висновків КАС ВС (постанова від 24.09.2021) у якій колегія суддів пропонує відступити, не є подібними до правовідносин у справі № 359/523/23 ні за суб’єктним та об’єктним критеріям правовідносини Так, у справі № 813/4092/17 особа оскаржувала податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Львівській області з підстав того, що грошові кошти, які були предметом договору дарування та знаходились на вкладному рахунку, фактично нею не отримувались у зв`язку із введенням банком тимчасової адміністрації та укладенням договору про розірвання договору дарування, а відтак в особи не виникло доходу, який підпадає під оподаткування в порядку, визначеному розділом IV Податкового кодексу України. У зазначеній справі суди попередніх інстанції, з висновками яких погодився Касаційний адміністративний суд, виходили з безпідставності доводів відповідача (Головного управління ДФС у Львівській області) про отримання позивачем доходу у вигляді коштів за договором дарування з огляду на відсутність фактичного отримання вказаних коштів, адже такі залишалися на банківському рахунку дарувальника. Крім того, пізніше було розірвано й сам договір дарування, а відтак у позивача не виникло доходу, який підпадає під оподаткування в порядку, визначеному розділом IV Податкового кодексу України. КАС ВС в адміністративній справі ухвалена у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у цивільній справі, яка розглядається, за предметом та підставами позову, змістом позовних вимог і встановленими фактичними обставинами, а також за матеріально-правовим регулюванням, яке обумовлене наявністю в податкового органу підстав для винесення податкового повідомлення-рішення.

ВП ВС не встановила об’єктивних причин для прийняття до розгляду цієї справи з метою відступу (конкретизації) від попереднього правового висновку у справі № 755/11021/22, якими за усталеною практикою можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту. З часу ухвалення ВП ВС постанови в справі № 755/11021/22 на законодавчому рівні не відбулась зміна підходів до вирішення питання обчислення строків оголошення особи померлою. Також аналіз відомостей ЄДРСР демонструє стале правозастосування положень ч. 2 ст. 46 ЦК України та висновку ВП ВС, висловленого в справі № 755/11021/22, відповідно до якого шестимісячний строк, передбачений ч. 2 ст. 46 ЦК України, слід відраховувати від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі особи, у тому числі в разі зміни статусу територій з «території активних бойових дій» на «території можливих бойових дій» або «тимчасово окуповані рф території України».

ВП ВС зазначає, що у справі № 904/2258/20її висновок у пункті 57 постанови від 22.09.2021, від якого колегія суддів в ухвалі про передачу просить відступити шляхом уточнення та конкретизації, зроблений у другому контексті та за іншого правового регулювання відносин забудови, ніж у справі № 922/1993/25. У переданій справі виникає необхідність аналізу абзацу 2 п. 2 р. ІІ Закону № 132-ІХ не в аспекті визначення нормативно-правового акта, на підставі якого пайовий внесок має бути розрахований, що був спірним у справі № 904/2258/20, а в контексті встановлення моменту, станом на який визначається законодавчо встановлений розмір пайової участі з використанням підзаконного нормативно-правового акта, необхідність чого у справі № 904/2258/20 не могла виникнути з огляду на різне за дією в часі правове регулювання відносин забудови і відмінні основи для арифметичного визначення розміру пайової участі. А значить у цьому випадку йдеться про неоднакові висновки зі справою ВП ВС.

13.04.2026: Оголошення резолютивної частини (протокол с\з)

КП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у справі № 927/132/25, щодо застосування норм ст. 51-1 Закону України «Про господарські товариства», ст. 3, 6, 203, 215, 627 ЦК України, зокрема стосовно того, що умова п. 4.6 (повідомлення про зміну власників позивача) пов’язана з реалізацією прав щодо управління спільним Товариством і відповідає межам корпоративного договору, принципу свободи договору та є виконуваною. КП КГС ВС, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним п. 4.6 корпоративного договору учасників, зазначила про таке: - сутність корпоративного договору полягає в тому, що він є особливим договором щодо узгодженого здійснення сторонами корпоративного договору своїх прав та обов′язків. Специфіка узгодженого здійснення сторонами своїх прав полягає у тому, що кожний з них зобов′язаний здійснювати свої права не тільки в своїх інтересах, на власний розсуд та за своєю волею, а і в інтересах інших осіб, відповідно до спільного розсуду та спільної волі сторін такого договору. Укладення корпоративного договору його стороною є добровільним обмеженням своєї особистої свободи у здійсненні корпоративних прав в інтересах всіх сторін корпоративного договору; - зобов’язання ТОВ «Корнфілд ЛТД» про повідомлення Гайдай Л. С. про зміну (можливу зміну) складу учасників (засновників) ТОВ «Корнфілд ЛТД» не носять формального чи інформаційного характеру, а спрямовані на недопущення наслідків, передбачених п. 8.1, 8.2 договору, та недопущення припинення спільного бізнесу у сфері сільськогосподарського товарного виробництва, який ведеться через ТОВ «Іст Агро»; - факт укладення договору на умовах, які позивач суб’єктивно вважає невигідними, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним; - встановлення у договорі міри відповідальності за неповідомлення однією стороною іншої сторони про можливу зміну учасників, а по суті за втрату спільного бізнесу, є цілком логічним та виправданим; - погодження сторонами у договорі умови «розмір компенсації відповідно до домовленості сторін є справедливим і не підлягає зменшенню» не є абсолютним; - відповідальність у вигляді компенсації, передбачена п. 4.6 договору, носить як компенсаторно-відновлювальну функцію так і превентивну (попереджувальну) функцію, яка (компенсація) за своєю правовою природою наближена до штрафу у твердій грошовій сумі, що не протирічить природі такої штрафної санкції; - оцінка принципу пропорційності, як невідповідності між розміром погодженої сторонами відповідальності та наслідками порушення зобов’язання, здійснюється судом при розгляді справи про стягнення такої відповідальності за порушення умов договору щодо повідомлення про зміну (можливу зміну) складу учасників; - порушення принципу пропорційності (невідповідність між розміром погодженої сторонами санкції та наслідками порушення зобов’язання) у поєднанні із загальними засадами цивільного законодавства (справедливість, добросовісність та розумність) не є самостійною підставою для визнання недійсним погодженого сторонами розміру відповідальності лише з мотивів його надмірності. Принцип пропорційності не може застосовуватися при вирішенні спору про визнання недійсним пункту оспорюваного договору. Постанова ухвалена з окремими думками суддів І. Кондратової, С. Бакуліної, Г. Вронської, Н. Губенко.

ЗП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  за загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов’язані зобов’язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Для з’ясування обґрунтованості звернення із негаторним позовом та застосування приписів ст. 391 ЦК України слід встановити наявність/відсутність зобов’язальних правовідносин між сторонами справи щодо предмета спору.  У спірних правовідносинах вимоги пред’явленого прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Міськради спірної земельної ділянки, переданої Управлінням на підставі договору оренди землі у користування відповідачки-1, яка після встановлення нікчемності вказаного договору не повернула її власнику (орендодавцю), а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.  Отже, за обставинами цієї справи позовна вимога прокурора про зобов’язання орендаря повернути спірну земельну ділянку орендодавцю (Міськраді), тобто стороні договору оренди землі, за свою процесуальною суттю є належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади шляхом застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції.  Оскільки зазначена позовна вимога є наслідком недійсності нікчемного правочину, початок перебігу позовної давності за нею починається від дня, коли почалося виконання такого правочину. За наявності висновку Верховного Суду у справі № 922/1832/19 щодо нікчемності договору оренди від 27.04.2016, який стосувався спірних правовідносин у цій справі, ЗП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові від 29.01.2025 у справі № 922/2380/19, щодо права осіб на отримання земельних ділянок без торгів, якщо дозвіл на розробку документації із землеустрою був отриманий до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

ЗП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 04.03.2025 у справі № 914/622/24, про те, що правовідносини сторін стосовно усунення перешкод у користуванні торговельним місцем у павільйоні на території комунального ринку регулюються договором оренди комунального майна, а відтак, пріоритетними нормативними актами у вирішенні спору є Закон України № 157-IX та постанова КМУ «Про особливості оренди державного і комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 № 634, оскільки такі правовідносини регулює ЦК, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема Положення № 868 і Правила торгівлі на ринку. ЗП КГС ВС дійшла таких висновків:  торговельний ринок – це простір для здійснення підприємницької діяльності, який має своє правове регулювання, де адміністрація ринку виступає організатором, а продавці – безпосередніми реалізаторами товарів. У свою чергу торговельне місце на ринку – це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо;  договір користування торговельним місцем на ринку – це письмова угода, укладена продавцем з адміністрацією ринку, яка надає право на зайняття відповідного торговельного місця на визначений термін та реалізацію бажаних товарів і яка, зокрема, передбачає внесення за це відповідної плати. До такої угоди можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про найм (оренду), тобто тією мірою, якою вони відповідають суті відповідних правовідносин. Використання підприємцем наданої йому адміністрацією ринку площі не є тотожним використанню земельної ділянки під цим ринком, павільйону, розміщеного на його території, тощо, хоча, безумовно, тим чи іншим способом передбачає їх експлуатацію. Договір оренди торговельного місця на ринку не є класичним договором найму в контексті передачі орендарю правомочностей орендодавця. Обсяг таких правомочностей значно вужчий за аналогічний обсяг, який отримує орендар нерухомості, включаючи, але не обмежуючись, правом володіння, яке відсутнє при оренді торговельного місця, але наявне при оренді нерухомого майна;  правовідносини, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні договору оренди торговельного місця, регулюються приписами ЦК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Правилами торгівлі на ринках, затвердженими спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (Правила торгівлі на ринках), і Положенням про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затвердженим постановою КМУ від 29.07.2009 № 868 (Положення № 868);  дія Закону № 157-IX не розповсюджується на правовідносини з укладення, зміни, розірвання та продовження договорів оренди торговельних місць (площ), незважаючи на те, де саме такі місця знаходяться (вулиця, тимчасовий павільйон, капітальна будівля) і до якої форми власності належать. Постанова ухвалена з окремими думками.

Ухвала від 09.04.2026: справу передано на розгляд ВП ВС Окремі думки

ВП ВС дійшла висновку про те, що КГС ВС не обґрунтував наявності кількісного критерію виключної правової проблеми. ВП ВС зазначила, що питання щодо застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України при вчиненні правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, зокрема при порушенні суб`єктом господарювання чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, у тому числі законодавства про захист конкуренції, не має невизначеного законодавчого регулювання та вже вирішувалося Верховним Судом. Передача цієї справи на розгляд ВП ВС фактично спрямована на перегляд правової позиції об`єднаної палати КГС ВС у справі № 922/3456/23, про що колегія суддів КГС ВС питання не ставить, відступити від останньої, зокрема шляхом уточнення, не просить.

ВП ВС відступила від висновку КАС ВС у постанові від 08.09.2022 у справі № 802/921/18-а та зробила висновок, що директор Департаменту ДВС не має права з власної ініціативи перевіряти законність дій державних виконавців чи скасовувати їх постанови, оскільки це є за межами визначених законом повноважень. ВП ВС наголосила, що ЗУ «Про виконавче провадження» установлює винятково процедуру контролю шляхом оскарження дій або бездіяльності виконавців учасниками провадження, крім виправлення граматичних чи арифметичних помилок. Відповідно підзаконні акти, зокрема й Інструкція з організації примусового виконання рішень, яка дозволяє перевірки з власної ініціативи, не можуть розширювати законодавчо визначені повноваження керівника органу ДВС, адже це суперечить принципам верховенства права і диспозитивності, а також ієрархії нормативних актів у системі законодавства.