ВП ВС констатує, що КЦС ВС не обґрунтував доцільності перегляду висновків ВП ВС, викладених у постанові від 6.01.2021 у справі № 607/3693/17, що відповідно до ч. 6 ст. 404 ЦПК України є підставою для повернення справи до КЦС ВС. Необхідність відступу від висновків ВП ВС, яку обґрунтовує КЦС ВС, не пов`язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а зводиться до незгоди з правовими висновками ВП ВС, викладеними в постанові від 26.01.2021 у справі № 607/3693/17, а саме фактично КЦС ВС не погоджується з висновками про можливість стягнення академічної стипендії.

ВП ВС не вбачає підстав для прийняття цієї справи до свого розгляду з огляду на таке. На розгляді у КГС ВС перебувала справа № 905/1552/24, предметом якої є вимоги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій та Луганській областях про стягнення з ТОВ заборгованості з орендної плати в сумі 127 628 004, 12 грн, пені в сумі 19 653 010, 08 грн та розірвання договору оренди державного майна, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором оренди від 13.11.2008 № 2/2008 щодо повного та своєчасного внесення орендної плати. Оскільки КГС ВС уже сформував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, однак колегія суддів у своїй ухвалі цього висновку не відобразила та не навела власної позиції щодо нього, зокрема, не вказала причин, з яких у разі незгоди з цими висновкам питання відступу від них не може вирішити відповідна палата чи об`єднана палата КГС ВС у порядку, встановленому ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України, а також не покликалась на необхідність узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій у подібних правовідносинах, ВП ВС дійшла висновку про те, що наявність виключної правової проблеми у цій справі не підтвердилась, а на її розгляд передано питання, яке може вирішити КГС ВС як належний суд.

ВП ВС повернула колегії суддів Другої судової палати з таких підстав: Законом № 187-ІХ ст. 481 КПК доповнено положеннями, якими передбачено, що Генеральний прокурор (виконувач обов’язків Генерального прокурора), його заступник, керівник обласної прокуратури може доручити іншим прокурорам здійснення письмового повідомлення про підозру особам, визначеним цією статтею, у порядку, встановленому ст. 278 КПК. Водночас правовий висновок Великої Палати від 11 грудня 2019 року сформульовано щодо правовідносин, які виникли за попереднього нормативного регулювання, однак його зміст не суперечить зазначеним законодавчим змінам. Це свідчить про відсутність розбіжностей між підходом, сформульованим Великою Палатою, та чинним правовим регулюванням і не дає підстав вважати, що такий висновок призвів до вад правозастосування, які б зумовлювали необхідність відступу від нього.

Посилання КЦС ВС на висновки КГС ВС не може вважатись дотриманням вимог п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК України, оскільки ця норма передбачає, що відповідні обґрунтування має надати учасник справи, який оскаржує судове рішення. Звертаючись з касаційною скаргою, АТ «Аграрний фонд» не ставить перед судом питання щодо юрисдикційності вказаного спору, не обґрунтовує касаційну скаргу порушення судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. Заявник обґрунтовує касаційну скаргу тим, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, судом першої інстанції розглянуто справу в порядку спрощеного позовного провадження, а суд апеляційної інстанції не надав оцінки вказаним обставинам та всупереч п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України не скасував рішення суду першої інстанції, яке прийняте у спрощеному позовному провадженні, у спорах в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Також суд першої інстанції протиправно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів та безпідставно не розглянув клопотання відповідача про залучення третьої особи. Апеляційний суд на вказані процесуальні порушення уваги також не звернув.

ВП ВС вважає, що правовідносини у справі № 139/179/25, що передана на її розгляд, та у справі № 916/302/16, від висновків у якій пропонує відступити колегія суддів, не є подібними, а тому відсутні передумови для прийняття цієї справи ВП ВС. У переданій справі оспорювані дії державного виконавця не стосуються оцінки чи визначення вартості майна, порядок оскарження результатів яких (оцінки чи визначення вартості) визначено у ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» КЦС ВС не погоджується з висновком КГС ВС викладеним у постанові від 19.06.2025 року у справі № 916/302/16 про те, що встановлений у ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» строк на оскарження результатів визначення вартості (оцінки) майна є спеціальним відносно строків оскарження, передбачених у процесуальних кодексах, оскільки вважає, що ця норма лише дублює 10-денний строк судового оскарження дій, бездіяльності або рішень виконавця, спеціальним при застосуванні якого є тільки правило про початок перебігу відповідного процесуального строку. При цьому в ухвалі про передачу цієї справи КЦС ВС пропонує сформулювати висновок, за яким строк для оскарження у судовому порядку дій виконавця щодо результатів визначення вартості чи оцінки майна, встановлений ч. 5 ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження», є спеціальним відносно норм процесуальних кодексів щодо строків оскарження дій, бездіяльності або рішень виконавця лише в частині правила про початок перебігу відповідного процесуального строку з дня отримання повідомлення виконавця про результати визначення вартості чи оцінки майна.

ВП ВС у постанові від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23 виснувала, що: «141. У ч. 3 ст. 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. 144. […] У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 3 ст. 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. 145. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення». До того ж ВП ВС вже неодноразово висловлювалася з питання розподілу витрат на правничу допомогу між сторонами. Зокрема, у додатковій постанові від 19.02.2020, ухваленій за наслідками вирішення справи № 755/9215/15-ц, ВП ВС виснувала, що: «21. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). Подібні висновки щодо порушеного правового питання викладені у постановах ВП ВС від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21. Питання про відступ від наведених висновків раніше не вирішувалося, а також колегія суддів не порушує його в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС. Згадані висновки фактично застосовані ВП ВС під час ухвалення постанови від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23.

ОП КГС ВС вважає, що у справі № 918/1174/20 колегія суддів не викладала самостійних правових висновків щодо застосуванням норм ст. 512, 514, 599 ЦК, а лише констатувала відсутність підстав стверджувати про припинення зобов’язання ПрАТ "Укренергозбут" внаслідок погашення його заборгованості поручителем (ПрАТ "Полтавський ГЗК") з огляду на наявні в матеріалах справи докази і встановлені судами обставини. Таким чином, у постанові Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 918/1174/20 відсутні висновки щодо застосування ст. 512, 514, 599 ЦК задля відступлення від яких справу передано на розгляд ОП. З окремими думками суддів Васьковського О. В., Кібенко О. Р., Пєскова В. Г., Рогач Л. І.

Постанова

Постанова Інформація не підлягає розголошенню в загальному доступі відповідно до ст. 7 Закону України "Про доступ до судових рішень"

постанова

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 29.02.2024 у справі № 320/2090/23 та від 07.03.2024 у справі № 320/10293/22. Правовий висновок. Положення постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану» не поширюють дію на військовослужбовців, відряджених до державних органів, установ та організацій, грошове забезпечення яким виплачується відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07.02.2001 № 104 "Про порядок і норми грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, інших військових формувань, осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби, відряджених до державних органів, установ та організацій".

КГС ВС не обґрунтував наявності якісного критерію виключної правової проблеми для вирішення корпоративного спору стосовно питання визнання недійсним рішення загальних зборів учасників кооперативу, КГС ВС не вказав, чому зазначене правове питання, за наявності підстав, не може бути вирішене судовою палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів чи об`єднаною палатою КГС ВС в порядку, встановленому ч. 1, 2 ст. 302 ГПК України. Посилання КГС ВС на те, що зважаючи на значну кількість зареєстрованих непідприємницьких товариств (об`єднань співвласників багатоквартирних будинків, різного роду кооперативів) зі значною кількістю членів (учасників) та, відповідно, наявності значної кількісті як вже існуючих, так і можливих у майбутньому судових спорів між такими товариствами та їх членами (учасниками) не свідчить про наявність виключної правової проблеми, оскільки при вирішенні таких спорів суди мають враховувати існуючі правові висновки суду касаційної інстанції. Так колегія суддів не наводить посилання на вже існуючі судові спори між такими товариствами та їх членами (учасниками) та не зазначає жодної справи, яка б містила в собі наведену ним виключну правову проблему.

Правовідносини у справі № 911/591/25, не є подібними до правовідносин у переданій справі № 202/10424/24 Застосування п. 22 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», за яким позивач у справах за визначеними у цьому пункті вимогами звільняється від сплати судового збору, обумовлено специфічним суб`єктним складом саме цих правовідносин, зокрема відповідачем - державою-агресором. КГС ВС у постанові від 11.11.2025 у справі № 911/591/19 розглядав спір за позовом товариства до інших юридичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - рф в особі міністерства юстиції рф, про солідарне стягнення майнової шкоди, завданої внаслідок військової агресії рф. Предметом оскарження була ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви товариства без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 226 ГПК України (не виконано вимоги ухвали щодо надання доказів сплати судового збору за подання позовної заяви). Апеляційний господарський суд цю ухвалу залишив без змін. КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» не підлягає застосуванню у зазначеному випадку, оскільки за цією нормою від сплати судового збору звільняються лише позивачі за позовом до держави-агресора, ця норма Закону містить пряму вказівку до застосовування і не розповсюджується на справи за позовами до господарюючих суб`єктів (пов`язаних чи не пов`язаних з державою-агресором таких, що замінюють або доповнюють останню). Однак позивач як відповідачів визначив господарюючих суб`єктів, а не саму державу-агресора, що не свідчить про наявність підстави для звільнення позивача від сплати судового збору, оскільки приписи вказаної норми такої умови не передбачають. Натомість у справі переданій на розгляд ВП ВС, позивач звернувся до суду з позовом саме до держави-агресора рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації рф природних ресурсів проти українського народу під час незаконної збройної агресії. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановив, що позивач не є вимушено переселеною з тимчасово окупованих територій України особою, що він не був поранений, не перебував в полоні, не був незаконно позбавлений волі або викрадений, а також внаслідок таких дій не порушено його право власності на рухоме / нерухоме майно, а отже, не є тією особою, яка підлягає звільненню від сплати судового збору в розумінні п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір». За таких обставин cуд дійшов висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, оскільки провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст. 175 і 177 ЦПК України, не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. Тобто незастосування п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» у цій справі пов`язано не із суб`єктом, до якого пред`явлено позов.

КГС ВС не навів справ, у яких мала місце правова проблема, обмежившись лише посиланням на те, що подібні справи перебувають на розгляді не тільки в суді касаційної інстанції, але також і в апеляційний судах та судах першої інстанції; подібні спори можуть виникнути і в майбутньому. Відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи до ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Оператор ГРМ після виявлення втручання в ЗВТ / лічильник газу та після низки проведених ним процедурних питань, передбачених безпосередньо Кодексом ГРС, зокрема і тим, що у споживача відповідно до умов типового договору та Кодексу ГРС є обов`язок щодо належного користування ЗВТ / лічильником газу і його збереження, має право нарахувати останньому заборгованість відповідно до того втручання, яке відбулося ним чи іншою особою та за той період часу, що прямо передбачений Кодексом ГРС. Викривлення даних обліку газу, передумовою для якого є несанкціоноване втручання в роботу лічильника газу / ЗВТ, після проведення всіх процедурних питань доведення цього Оператором ГРМ є підставою для нарахування споживачу необлікованого спожитого газу за той період та відповідно до того втручання яке відбулося.