В аспекті порушених питань ОП КГС ВС зазначила, що колегія суддів поставила питання щодо можливості відступу від висновків, викладених колегією суддів для розгляду справ про банкрутство. Розмежування спорів у процедурі банкрутства на специфічні (непозовні) та відокремлені (позовні) зумовлює різницю в їх суб’єктному складі та процесуальному інструментарії. Оскільки розв’язання питання про відступ від висновків щодо правосуб’єктності територіальних органів ДПС стосується компетенції різних касаційних судів, такий відступ згідно з ч. 3 ст. 302 ГПК належить до виключної юрисдикції ВП ВС. Відтак, підстави для розгляду справи ОП КГС ВС відсутні, що є необхідною умовою дотримання принципу суду, «встановленого законом».

Ризик «прихованого відступу» від правових позицій щодо застосування норм процесуального права (ст. 43 ГПК / ст. 44 ЦПК), викладених судом іншої юрисдикції, створює загрозу принципу правової визначеності. Оскільки ієрархія судових рішень та приписи ч. 3 ст. 302 ГПК визначають відступ від висновків іншого касаційного суду як виключну компетенцію ВП ВС, розгляд цієї справи ОП КГС ВС виключається. Недотримання цього порядку порушує право на суд, «встановлений законом», та виходить за межі повноважень ОП.

ОП КГС ВС виснувала про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24.10.2025 у справі № 917/276/25, щодо застосування ч. 3 ст. 130 у сукупності з п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК. ОП КГС ВС сформувала такий висновок щодо застосування ч. 3 ст. 130 та п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК: (1) у позивача виникає право на відшкодування йому за рахунок відповідача понесених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи не лише у випадку відмови позивача від позову у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред’явлення позову, але й у випадку закриття провадження у справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК у разі, якщо відсутність предмета спору виникла у зв’язку із задоволенням позовних вимог відповідачем; (2) при цьому немає значення, чи було провадження закрито за клопотанням позивача, відповідача чи з ініціативи суду; (3) у разі задоволення позовних вимог третьою особою, а не відповідачем, право на відшкодування витрат залежить від підстав здійснення такого задоволення третьою особою, які підлягають дослідженню та оцінці судом. При цьому за загальним правилом добросовісний позивач вправі розраховувати на можливість відшкодування йому витрат на правничу допомогу, понесених ним до моменту закриття провадження у справі.

ВП ВС дійшла висновку, що суб’єктом, уповноваженим продовжувати строк досудового розслідування, є прокурор або слідчий суддя залежно від дати внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. У провадженнях, розпочатих до 16 березня 2018 року (до початку дії Закону № 2147-VIII), коли діяла попередня редакція ст. 294 КПК, повноваження з продовження строків належать прокурору відповідного рівня. У провадженнях, відомості про які внесені вже після цієї дати, діє новий порядок, що передбачає необхідність звернення (у передбачених законом випадках) до слідчого судді. У разі об’єднання кількох проваджень, де перше розпочате до 16 березня 2018 року (до початку дії Закону № 2147-VIII), продовження строків віднесено до компетенції прокурора, тоді як у випадках, коли перше провадження розпочато після цієї дати, такі повноваження належать і слідчому судді у передбачених випадках нової редакції ст. 294 КПК. У тому разі, коли за часом початку першого з об’єднаних проваджень (що розпочато до 16 березня 2018 року) уповноваженим продовжувати строк досудового розслідування був прокурор, проте таку процесуальну дію вчинив слідчий суддя, то це не є таким порушенням норм процесуального права, що надалі може бути підставою для закриття такого провадження. Велика Палата такий висновок робить з огляду на те, що вчинення такої процесуальної дії слідчим суддею за формою і порядком надає більші гарантії дотримання прав та законних інтересів осіб у кримінальному провадженні. ВП ВС відступає від висновку, викладеного в постанові ОП ККС ВС від 31.10.2022 у справі № 753/12578/19, у частині твердження про те, що суб’єктом, уповноваженим продовжувати строки досудового розслідування в об’єднаних кримінальних провадженнях, де перше розпочате до 16 березня 2018 року, є винятково слідчий суддя.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Належне матеріальне забезпечення прокурорів є однією із законодавчо закріплених гарантій їх незалежності, визначених ст. 16 Закону України «Про прокуратуру», відтак звуження змісту цієї гарантії внаслідок застосування положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, визнаного Конституційним Судом України неконституційним, може бути підставою для виникнення у прокурорів (як діючих, так і колишніх) права на відшкодування матеріальної шкоди на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції України за умови встановлення в судовому порядку факту завдання такої шкоди.

ВП ВС в силу прямої заборони ч. 6 ст. 303 ГПК позбавлена процесуальної можливості прийняти до розгляду цю саму справу, яка вже передавалася на розгляд ВП ВС: Ухвалою ВП ВС від 26.01.2022 справу № 922/1374/20 повернуто відповідній колегії суддів КГС ВС для розгляду за відсутністю передбачених ч. 4 ст. 302 ГПК підстав для прийняття справи до розгляду, оскільки КГС ВС не навів ґрунтовних підстав необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові ВП ВС від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17. При цьому правовідносини у справах № 922/1374/20, яка переглядається, та № 922/2416/17, від висновку у якій КГС ВС, передаючи вперше справу на розгляд ВП ВС, висловив намір відступити, не є подібними, оскільки в останній (№ 922/2416/17) предмет іпотеки був реалізований на аукціоні, проведеному в межах ліквідаційної процедури у справі про банкрутство іпотекодавця, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Оскільки 26.01.2022 ВП ВС повернула цю саму справу відповідній колегії КГС ВС з огляду на відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, повторна передача 13.01.2026 цієї справи на розгляд ВП ВС з підстав необхідності відступу від висновку в раніше ухваленому рішенні ВП ВС відповідно до ч. 4 ст. 302 ГПК України не відповідає вимогам ч. 6 ст. 303 ГПК.

Відступ не здійснювався. Правовий висновок. Детальний план території, який охоплює землі історичного ареалу населеного пункту, належить до актів містобудівної документації, які передбачають містобудівні перетворення у розумінні статті 32 Закону України від 08.06.2000 № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», а тому потребує обов’язкового погодження з відповідним органом охорони культурної спадщини до його затвердження органом місцевого самоврядування, а також його положення повинні узгоджуватися з генеральним планом населеного пункту, деталізувати положення останнього та не суперечити йому.

Здійснено відступ від висновків, викладених колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 20.10.2025 у справі № 600/3516/24-а та від 22.10.2025 у справі № 420/3824/25. Правовий висновок. Для оформлення та направлення до пенсійного органу довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії військовослужбовця, визначеного станом на 01 січня 2024 року, підлягає застосуванню пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в первісній редакції, яка передбачала використання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року.

Здійснено відступ від висновку, викладеного колегією суддів СП КАС ВС у постанові від 17.11.2025 у справі № 520/32171/24. Правовий висновок. У зв’язку зі збільшенням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом про Державний бюджет України на відповідний рік станом на 1 січня, а також зумовленим цим зростанням розміру суддівської винагороди, розрахунок якої здійснюється на основі прожиткового мінімуму, у суддів у відставці виникає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання. Для визначення базового розміру посадового окладу судді, який враховується при обчисленні щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі, встановленому законом про Державний бюджет України на відповідний рік та, відповідно, у разі його збільшення порівняно з попереднім роком з 01 січня наявні правові підстави для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

ВП ВС відступила від висновків, наведених у постанові КЦС ВС від 28.09.2021 у справі № 759/4755/19. ВП ВС дійшла висновку про те,що до грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила ч. 2 ст. 625 ЦК України. Зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

ВП ВС відступила від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 06.05.2024 у справі № 922/5196/23, зазначивши, що вирішення питання щодо відновлення / припинення або обмеження електропостачання на підставі пункту 7.11 ПРРЕЕ здійснюється з використанням інституту процесуального права - забезпечення позову шляхом заборони відключення електропостачання такого споживача на час вирішення справи про оскарження факту порушення споживачем цих Правил та/або умов договорів.

Постанова від 11.02.2026 (Оголошення вступної та резолютивної частин постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Постанова прийнята з окремими думками суддів.)

(1) Колегія суддів ККС ВС чітко не обґрунтувала неефективність правового регулювання переданого на вирішення ВП ВС питання в аспекті охоронюваних прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. (2) В ухвалі ККС ВС відсутні посилання на суперечливу практику застосування національними судами зазначених норм закону України про кримінальну відповідальність. (3) В ухвалі колегією суддів ККС ВС чітко не сформульовано в чому саме полягає виключна правова проблема та не наведено обґрунтування неможливості вирішення правових питань, а саме наявності чи відсутності в діях засуджених складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, колегією суддів під час касаційного перегляду. Сама собою незгода колегії суддів зі сформованою позицією щодо тлумачення певних норм права без умотивування правової невизначеності питання та за відсутності посилань на конкретні приклади різного підходу до правозастосування не свідчить про наявність виключної правової проблеми і не може слугувати безумовною підставою для передачі провадження на розгляд Великої Палати. Відсутність у рішенні суду касаційної інстанції чітко сформульованої виключної правової проблеми з її належним обґрунтуванням, унеможливлює розгляд справи, оскільки відповідно до положень ч. 5 ст. 434-1 КПК, саме касаційний суд формує виключну правову проблему та обґрунтовує її наявність при передачі справи на розгляд ВП ВС.

Постанова від 09.02.2026

ОП КГС ВС дійшла таких висновків щодо застосування норми права: Приписи ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 ЦК визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами. ПК України не передбачає застосування до правовідносин у сфері справляння податків і зборів правила "дозволено все, що не заборонено", як і не надає можливості застосування до цих правовідносин цивільного законодавства, у тому числі законодавства, що регулює зобов’язальні правовідносини сторін. Ці норми є імперативними, тобто, такими, що не допускають ніяких відхилень, можливості їх зміни шляхом узгодження цих змін сторонами. Обов'язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов'язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов'язком перед покупцем, а включення до приватноправового договору обов’язків, що належать до публічно-правової сфери, до сфери регулювання податкового законодавства, не перетворює ці обов’язки на цивільні незалежно від волевиявлення сторін договору. У разі невідповідності договірного регулювання приписам імперативних норм застосуванню в будь-якому разі підлягають саме імперативні норми, відтак таке договірне регулювання не створює передбачених ним правових наслідків, не надає підстав для застосування договірної відповідальності. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення. Щодо відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду Правовідносини щодо застосування відповідальності за порушення строків, передбачених законом, та строків, встановлених законом, не є подібними, тому ОП КГС ВС не розглядає питання відступу від висновків у наведених справах. Окрема думка суддів Кібенко О. Р., Малашенкової Т. М., Пєскова В. Г., Чумака Ю. Я.