Постанова від 09.02.2026 (проголошення вступної та резолютивної частин постанови КГС ВС)

ОП ККС виснувала, що відповідно до статей 96-1, 96-2 КК майно, що перебуває у спільній власності, підлягає спеціальній конфіскації, якщо співвласник, який є правопорушником, використав його як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення. Якщо майно, яке було використано як знаряддя чи засіб вчинення кримінального правопорушення, перебуває у спільній власності подружжя і воно було використано одним із подружжя в ході вчинення кримінально-караного діяння, то таке майно підлягає спеціальній конфіскації в повному обсязі, оскільки його власник (той з подружжя, який вчинив кримінальне правопорушення) усвідомлено використав його в протиправних цілях.

ОП ККС виснувала, що роз’ясненню підлягають ті судові рішення, які прийняті за результатами судового провадження у судовому засіданні та якими вирішено питання, що становило предмет його розгляду. Заяви про роз’яснення таких рішень суд повинен розглянути у окремому судовому засіданні після повідомлення особи, яка звернулася із такою заявою й учасників судового провадження, та за результатами судового розгляду постановити ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову в його роз’ясненні. Якщо ж заявник просить роз’яснити судове рішення, яке не було результатом судового провадження і не становило предмет його розгляду, то суд за результатами розгляду такої заяви повинен постановити ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову у його роз’ясненні без призначення судового засідання. Питання про те, чи є судове рішення таким, що прийняте за результатами судового провадження, тобто чи становило воно предмет розгляду, суд вирішує з урахуванням підстав відкриття та здійснення конкретного провадження. Якщо заявник просив роз’яснити судове рішення, яке не є самостійним предметом роз’яснення за процедурою, визначеною ст. 380 КПК, оскільки не є результатом судового розгляду, то суд апеляційної інстанції вправі відмовити у відкритті провадження або закрити апеляційне провадження у разі, якщо воно було відкрите за апеляційною скаргою на ухвалу місцевого суду за підсумком розгляду такої заяви.

БП КГС ВС зробила висновки про застосування норм права: Аналіз положень ст. 90 КУзПБ свідчить, що законодавець розмежував можливість закриття провадження у справі про банкрутство з тих чи інших підстав стадіями процедури банкрутства. При цьому встановлений КУзПБ порядок закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) з наведених зазначеною статтею підстав не врегульовує питання виплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, що зумовило формування єдиної правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики. На підставі системного аналізу приписів ст. 43 Конституції України та ст. 30, 90 КУзПБ Суд висновує, що здійснення арбітражним керуючим повноважень у справі про банкрутство (неплатоспроможність) відбувається виключно на платній основі, а своєчасне одержання грошової винагороди за працю є його конституційною гарантією. Водночас розгляд господарським судом звіту арбітражного керуючого про нарахування та виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат за підсумками відповідної процедури банкрутства (неплатоспроможності), загальним правилом, є обов'язковою передумовою для закриття провадження у справі про банкрутство незалежно від підстав такого закриття. Вирішення господарським судом питання щодо сплати винагороди арбітражному керуючому та відшкодування його витрат жодним чином не порушує імперативності норм ч. 1 ст. 90 КУзПБ, якою встановлено підстави закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а натомість є необхідною складовою процесу такого закриття. Обов'язковою процесуальною дією, що забезпечує реалізацію права арбітражного керуючого на отримання грошової винагороди та відшкодування витрат, є затвердження господарським судом відповідного звіту за підсумками кожної із процедур банкрутства (неплатоспроможності). За наявності підстав для повного чи часткового затвердження звіту про нарахування та виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат господарський суд у судовому рішенні визначає також джерела покриття оплати грошової винагороди та витрат арбітражного керуючого. У разі ліквідації юридичної особи - боржника внаслідок закриття провадження у справі про банкрутство з підстави затвердження звіту ліквідатора й ліквідаційного балансу (п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ) і відсутності при цьому визначених статтею 30 цього Кодексу джерел фінансування послуг арбітражного керуючого та відшкодування його витрат ліквідатор не може бути позбавлений права звернутися до суду із заявою про стягнення з кредиторів банкрута коштів на оплату його грошової винагороди за період виконання повноважень та відшкодування його витрат за підсумками ліквідаційної процедури. За таких обставин, зважаючи на необхідність дотримання принципу оплатності послуг арбітражного керуючого та враховуючи принцип пропорційності задоволення вимог кредиторів, суд покладає витрати на оплату послуг ліквідатора та його витрати на кредиторів у справі про банкрутство пропорційно до розміру визнаних кредиторських вимог за наявності на це правових підстав. У випадку закриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) з підстави погашення вимог кредиторів (п. 5 ч. 1 ст. 90 КУзПБ) і відсутності при цьому визначених ст. 30 цього Кодексу джерел фінансування послуг арбітражного керуючого й відшкодування його витрат належним способом оплати грошової винагороди та покриття відповідних витрат є стягнення необхідної суми коштів із самого боржника. Такий підхід у застосуванні положень КУзПБ у справах про банкрутство (неплатоспроможність) забезпечує дотримання принципу оплатності послуг арбітражного керуючого відповідно до приписів ст. 43 Конституції України та ст. 12, 30 КУзПБ, а також в цілому узгоджується з принципами верховенства права та процесуальної економії. При цьому господарським судам варто враховувати, що при визначенні розміру оплати послуг арбітражного керуючого під час здійснення ним відповідної процедури у справі про банкрутство (неплатоспроможність), господарський суд має досліджувати не тільки період здійснення арбітражним керуючим такої процедури, а й обсяг вчинених фактичних дій та чи дійсно такі дії потребують на їх вчинення саме стільки часу, оскільки оплаті підлягає виключно фактично виконана робота (її обсяг), а не період часу, протягом якого тривала означена процедура.

Окрема ухвала суду є особливим видом судового рішення, за допомогою якого реалізується процесуальний механізм фіксації судом виявлених під час судового розгляду справи порушень закону (законодавства) чи недоліків у діяльності відповідних суб`єктів з метою доведення їх до відома уповноважених органів. Унаслідок постановлення окремої ухвали не вирішується спір або пов`язані з його вирішенням процесуальні питання, вона не впливає на кінцевий результат вирішення спору. З огляду на особливу правову природу окремої ухвали правом на її оскарження в апеляційному або касаційному порядку наділені саме ті особи (учасники справи або особи, які не брали участі у справі), для яких окрема ухвала породжує юридично значущі наслідки та безпосередньо впливає або може вплинути на їхні права, свободи та/або інтереси, тобто їх стосується.

ВП ВС констатує, що КЦС ВС не обґрунтував доцільності перегляду висновку ВП ВС, викладеного у постанові від 10.08.2022 у справі № 202/4233/16 щодо порядку розгляду окремих категорій справ судом апеляційної інстанції, посилаючись на однотипність конструкції статей 369 та 389 ЦПК України. ВП ВС наголошує про те, що схожість формулюванням вище зазначених статей не дає права їх однакового тлумачення та застосування, оскільки вище зазначені статті унормовують різні процесуальні правовідносини. КЦС ВС не навів, а ВП ВС не встановила очевидні вади попереднього рішення, його неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, застарілість унаслідок зміни суспільного контексту чи розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання тощо.

КГС ВС фактично навела судову практику у трьох різних категоріях справ та не виклала проблемного правозастосування з окресленого питання при вирішенні справ у подібних правовідносинах судами різних юрисдикцій чи інстанцій, яке потребувало б узгодження висновків ВС, а передача цієї справи на розгляд ВП ВС була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. ВП ВС дійшла висновку, що мотиви, зазначені в ухвалі КГС ВС, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, а висновок про таку виключність є передчасним, що не позбавляє КГС ВС розтлумачити вищезазначену правову проблему самостійно.

ВП ВС вже викладала висновок щодо застосування ч. 1 ст. 1050 та параграфа 2 глави 49 ЦК України стосовно наявності / відсутності підстав для стягнення передбаченої договором пені після настання строку повернення кредиту / позики, визначеного у договорі, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України, від якого КГС ВС не просить відступити. Щодо посилання на п. 57 постанови ВП ВС від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, п. 71 постанови ВП ВС від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, постанову КЦС ВС від 18.10.2023 у справі № 489/192/17, ВП ВС зазначила наступне. У зазначених постановах ВП ВС навела загальні умови нарахування пені та зробила висновок про застосування позовної давності щодо вимог про стягнення пені, зазначивши, що оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. Такі положення не суперечать висновкам, викладеним у постанові ВП ВС від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц. У справі № 489/192/17, на яку посилається КГС ВС, остаточний термін повернення кредиту сторонами кредитного договору встановлений до 25.09.2022, а суд стягнув пеню за період з 12.01.2016 по 03.03.2016. Тобто пеня стягнута за період дії кредитного договору (в межах строку кредитування). Отже, обставини справи № 489/192/17 не є подібними до обставин у справі № 914/140/24.

Здійснено відступ від висновку, викладеного в ухвалах ВП КАС ВС від 18.12.2023 і 25.12.2023 у справі № 991/8725/23. Правовий висновок. Не підлягають касаційному оскарженню судові рішення Вищого антикорупційного суду (рішення та ухвали), ухвалені (постановлені) у справах про застосування санкції щодо стягнення активів у дохід держави відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», особливості розгляду яких визначені ст. 283-1 КАС, а також ухвали та постанови Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у цих справах. Закрито касаційне провадження.

ОП КАС ВС зазначила, що розгляд справи № 320/5589/23 в касаційному порядку у складі ОП не зможе розв'язати порушене перед нею питання про забезпечення єдності та сталості судової практики щодо застосування норм ст. 264, 265 КАС у випадках судового оскарження нормативно-правового акта, який станом на момент вирішення справи по суті вже втратив свою чинність. Тому ВС констатував, що ухвала колегії суддів СП КАС ВС від 18.12.2025 у справі № 320/5589/23 не містить належних мотивів стосовно необхідності відступлення у цьому конкретному випадку від висновку щодо застосування норм ст. 264, 265 КАС у правовідносинах, пов'язаних з оскарженням в суді нормативно-правових актів, які були чинними на час звернення з позовом до суду та втратили чинність на час ухвалення рішення судом першої інстанції, й не підтверджує підстав для передання вказаної справи на розгляд ОП, а також доцільності її розгляду ВС саме в такому складі як судом, встановленим законом.

Висновок про застосування норм ст. 290 КПК та їх взаємозв’язку із тими, про які йдеться в ч. 5 ст. 301 цього Кодексу, щодо ознайомлення сторони захисту із матеріалами дізнання: Виконання стороною обвинувачення після завершення досудового розслідування проступку (дізнання) правил, передбачених ст. 290 КПК, які, серед інших, забезпечують реалізацію права на захист від обвинувачення у вчиненні злочину, а не тих, що встановлені з цією метою в ч. 5 ст. 301 КПК за обвинуваченням у скоєнні найменш суспільно небезпечного кримінального правопорушення – проступку, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки забезпечує належне ознайомлення сторони захисту із матеріалами дізнання, що становить дієве підґрунтя до належної реалізації права на захист від висунутого обвинувачення.

ОП ККС ВС винувала, що частина четверта статті 234 КПК визначає, що клопотання про обшук розглядається за участю слідчого або прокурора і у такому разі вимагає здійснення обов’язкового фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час його розгляду слідчим суддею. Винесення за таких обставин ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання тягне за собою відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК визнання доказів, що були отримані під час виконання такої ухвали, недопустимими.

Суд першої інстанції ухвалив рішення (02.05.2024) про повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Полтави до набрання чинності (09.04.2025) ЗУ «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» У постанові від 27.03.2024 у справі № 191/4364/21 ВП ВС сформулювала таку думку про те, що правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які він не застосовував під час розв`язання спору. Оскільки колегія суддів направила на розгляд ВП ВС справу, спірні правовідносини якої не передбачають застосування норми права, питання щодо застосування якої колегія суддів кваліфікувала як виключну правову проблему, тобто ВП ВС як суд касаційної інстанції в межах касаційного перегляду цієї справи позбавлена можливості сформувати відповідні правові висновки, то й підстав для передачі справи на її розгляд немає.

Висновки КЦС ВС нерелевантні до справи переданої ВП ВС та стосуються матеріально-правового аспекту проблематики правозастосування ЗУ «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», а у справі № 910/4258/25 з огляду на предмет оскарження наявний процесуально-правовий аспект проблематики спірного питання, стосовно чого на дату передання КГС ВС висловився у постанові від 11.11.2025 у справі № 918/265/25 (пункти 44–46 цієї ухвали), що колегія суддів залишила поза увагою та не заперечила проти уже сформованої касаційним господарським судом позиції. ВП ВС також враховує, що КЦС ВС ухвалою від 12.11.2025 у справі № 142/1/23 з подібним мотивуванням передав на розгляд ВП ВС щодо відступу від позиції про можливість ретроспективного застосування ЗУ «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» судом апеляційної (касаційної) інстанції, який набув чинності після розгляду справи судом першої інстанції, а також врахування його положень судом першої інстанції при новому розгляді справи, викладеної, зокрема, у постанові КГС ВС від 13.08.2025 у справі № 927/432/19, застосованої як підхід КЦС ВС, зокрема, у постановах від 13.08.2025 у справі № 453/508/23, від 20.08.2025 у справі № 461/4367/23, від 27.08.2025 у справі № 570/5006/21, від 24.09.2025 у справі № 953/19731/20. ВП ВС повернула справу на розгляд КЦС ВС з підстав недостатньої обґрунтованості передачі справи на її розгляд, зазначивши про відсутність будь-яких власних правових висновків КГС ВС щодо застосування положень ЗУ «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» у постанові від 13.08.2025 у справі № 927/432/19.

Щодо застосування ч. 1 ст. 76 ГПК України ОП КГС ВС конкретизувала, що акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні ст. 76 ГПК України. Такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених ст. 86 ГПК України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов’язку доведення обставин, на які вона посилається (ч. 1 ст. 74 ГПК України). ОП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеному КГС ВС у постанові від 18.03.2025 у справі № 915/240/24. Щодо застосування ст. 38 Закону України «Про оборонні закупівлі» у взаємозв’язку з пп. 1 п. 1 постанови КМУ № 335 від 20.03.2022 та п. 49 Порядку № 363 ОП КГС ВС виснувала, що:  майнові втрати замовника у вигляді різниці між завищеною внаслідок неправомірної поведінки виконавця ціною державного контракту і ціною, яка мала би бути сплачена з урахуванням вимог законодавства щодо її граничного рівня, можна вважати збитками в розумінні цивільного законодавства. Такі збитки підлягають відшкодуванню за умови доведення замовником їх наявності і розміру, неправомірної поведінки виконавця, причинно-наслідкового зв’язку між неправомірною поведінкою і збитками, а також за наявності вини виконавця;  акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), є документом, що фіксує певні факти і обставини, які можуть стати підставою для «законної вимоги» контролюючого органу на адресу підконтрольного суб’єкта або для здійснення цим органом самостійно заходів до усунення виявлених порушень законодавства шляхом звернення до суду в інтересах держави;  суди попередніх інстанцій мали оцінити акт ревізії як окремо, так і в сукупності доказів (мали співставити докази позивача, якими останній підтверджує те, що виконавець не є виробником продукції, з доказами відповідача, наданими на підтвердження статусу виконавця, як виробника продукції) та встановити, чи свідчить він з більшою вірогідністю про те, що позивачу заподіяно майнової шкоди внаслідок неправомірних дій відповідача.