Верховний Суд у складі ОП КЦС вже сформулював правовий висновок щодо того, що справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відсутній предмет для розгляду справи ОП КЦС ВС.

Відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи ОП КЦС ВС

ВП ВС зазначає, що питання порядку оскарження судових рішень ВАКС, ухвалених / постановлених у справах, особливості розгляду яких визначено ст. 283-1 КАС України, а також ухвал та постанов АП ВАКС у цих справах не має невизначеного законодавчого регулювання та вже вирішувалося Верховним Судом. ОП КАС ВС в ухвалі від 20.01.2026 у справі № 991/8725/23 сформулював висновок щодо застосування норм ч.3 ст. 272 та ч.8 ст. 283-1 КАС України стосовно можливості оскарження в касаційному порядку судових рішень АП ВАКС, постановлених у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч.1 ст. 4 Закону України від 14.08.2014 № 1644-VII «Про санкції». Ураховуючи викладене, Велика Палата дійшла висновку, що наведене в ухвалі КАС ВС від 11.06.2026 обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстав для прийняття до розгляду Великої Палати справи № 991/5746/23.

Третя судова палата ККС ВС виснувала, що у разі, якщо суд встановив для відшкодування шкоди наявність підстав, передбачених приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК, належним відповідачем є юридична або фізична особа – роботодавець працівника (службовця), який заподіяв шкоду, а не держава.

ВП ВС зазначає, що наявні підстави для відступу від висновків, висловлених КЦС ВС в постановах від 23.07.2024 у справі № 727/11510/23 та від 19 жовтня 2023 року у справі № 727/7731/22, що полягають у визнанні ресцисорного позову в подібних спірних правовідносинах як належного та ефективного способу захисту. ВП ВС виснує про те, що у разі оспорювання або невизнання речових прав замовника на майно, що перебуває в процесі створення, останній має право на захист шляхом пред’явлення позову про визнання за ним його майнових прав на усе таке майно в цілому (об'єкт архітектури) або його частину та витребування своєї власності (майнових прав) з незаконного володіння іншої особи (статті 388, 392 ЦК України). Такий підхід дозволяє суду не лише відновити правове становище первісного власника, а й надати належну оцінку поведінці набувача, забезпечуючи справедливий баланс між інтересами сторін та пропорційність втручання у право власності з урахуванням приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Натомість спосіб захисту прав шляхом визнання договору про відчуження спірного нерухомого майна (ланцюга правочинів) недійсним не лише є неефективним, а й може призвести до непропорційного і безпідставного втручання у права третьої особи (останнього володільця). ВП ВС, водночас зазначає, коли внаслідок втрати речового права на земельну ділянку завершення будівництва, прийняття об’єкта нерухомості в експлуатацію та подальша державна реєстрація права власності на нього стають юридично неможливими, а віндикаційний механізм захисту майнових прав – недієвим, відбувається трансформація способу захисту порушеного права з речово-правового на зобов’язальний. За таких умов суб'єкт, який фактично поніс витрати на створення відповідного майна, проте був позбавлений можливості набути право власності на нього в натурі, має право вимоги щодо відшкодування вартості таких витрат. ВП ВС зазначає, що правові висновки щодо способу захисту речових прав інвестора на об’єкт новоствореного нерухомого майна, викладені у постанові від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17, мають універсальний характер та застосовні й до правовідносин за участю замовника будівництва, за умови наявності в такого суб’єкта правових підстав для первісного набуття права власності на завершений будівництвом об'єкт (прийнятий в експлуатацію). Системне тлумачення положень статей 328, 331, 415, 876 ЦК України у їх взаємозв’язку свідчить, що замовник будівництва є первинним носієм майнових прав на об’єкт будівництва, якщо інше не встановлено законом або договором. За своєю правовою природою майнові права замовника на новостворюваний об’єкт нерухомості є тотожними за змістом майновим правам інвестора, оскільки ці суб’єкти наділені правомочністю на трансформацію зазначених речових прав у повноцінне право власності після закінчення будівництвом об’єкта та прийняття його в експлуатацію. Правовий статус суб’єктів правовідносин (зокрема, замовника, забудовника чи інвестора) не є вирішальним критерієм для обрання належного способу захисту порушеного права. Ключовим чинником для застосування відповідного інструментарію захисту є підстави виникнення майнових прав, що ґрунтуються на факті створення нової речі (стаття 331 ЦК України). У разі якщо відповідний суб’єкт забезпечив дотримання встановленого законом порядку спорудження об’єкта та (або) зберіг за собою обсяг майнових прав на нього, він є первісним набувачем права власності щодо такого майна.

ВП ВС дійшла висновку щодо застосування норм статті 206-2 КК України Кримінальне правопорушення, передбачене статтею 206-2 КК України, з об’єктивної сторони характеризується дією у вигляді протиправного заволодіння майном підприємства, установи, організації у тому числі частками, акціями, паями їх засновників, учасників, акціонерів, членів, шляхом вчинення правочинів з використанням підроблених або викрадених документів, печаток, штампів підприємства, установи, організації та причинно-наслідковим зв’язком між діями та наслідками. Під вчиненням правочину у статті 206-2 КК України слід розуміти дію, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин може бути оформлено документально у вигляді рішення, акта, договору, протоколу тощо. При оцінці правової природи того чи іншого рішення загальних зборів учасників товариства слід виходити з того, на які правові наслідки воно спрямоване. Якщо внаслідок ухваленого загальними зборами учасників товариства рішення відбувається набуття, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків певного кола осіб (наприклад, щодо виключення учасника з товариства, прийняття чи відмови у прийнятті спадкоємців померлого засновника (учасника) до складу учасників товариства; щодо перерозподілу часток у статутному капіталі товариства тощо), і при цьому жодних інших правочинів не вчиняється, то саме таке рішення слід вважати правочином для застосування приписів статті 206-2 КК України.

ВП ВС вчергове наголошує, що за усталеним та послідовним підходом не може вважатися належною та достатньою підставою для передачі справи на розгляд ВП ВС з метою відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, фактично лише незгода колегії суддів з таким висновком (ухвали ВП ВС від 15.05.2024 у справі № 913/266/20, від 17.07.2024 у справі № 904/2465/21, від 20.11.2024 у справі № 917/2033/21 та інші). Так, КЦС ВС зазначаючи про необхідність відступу від висновку ВП ВС, викладеного у наведених відповідних постановах, не вказує, у чому полягають: істотні вади такої правової позиції; зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід є очевидно застарілий внаслідок розвитку суспільних відносин у сфері страхування цивільно-правової відповідальності або їх правового регулювання.

ВП ВС наголошує, що правовідносини у справі № 570/3891/14 та у справі, що передана на розгляд ВП ВС, не є подібними, оскільки виникли за інших фактичних обставин. Так, у справі № 570/3891/14 суд установив, що позичальник за основним зобов’язанням помер. Спадкоємцем після його смерті є дочка, яка прийняла спадщину. Згоди відповідати за нового боржника іпотекодавці не надали, що відповідно до положень ч.1 ст. 523 ЦК України свідчить про припинення поруки та іпотеки і відсутність у них зобов’язань з погашення заборгованості за кредитним договором, у тому числі за рахунок предмета іпотеки. За таких фактичних обставин справи суд вказав, що твердження про те, що ч.1 ст. 523 ЦК України не поширюється на випадки заміни боржника при спадкуванні не є достатньо обґрунтованим і таким, що дозволяє зробити законний виняток з випадків правонаступництва боржника, які за правилами ст. 523 ЦК України можуть бути підставою для припинення поруки чи застави (п.п. 10.6, 10.7 постанови ВП ВС від 04.07.2023 у справі № 570/3891/14). У справі, яка передана на розгляд ВП ВС, встановлено, що після смерті боржника за кредитним договором його заміна на спадкоємців фактично не відбулася, оскільки спадкоємці Пенькного О. В. (батько, мати, дружина, донька) заяв про прийняття спадщини до нотаріальної контори не подавали, жодного майна, у тому числі нерухомого, у спадщину не отримували. Даних про те, що відбулась заміна боржника у зобов’язанні у зв`язку з прийняттям спадщини після смерті Пенькного О. В., суди не встановили.

ВП ВС вважає відсутніми підстави для прийняття цієї справи до свого розгляду. Так, справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч.6 ст. 403 ЦПК України лише за одночасної відсутності всіх трьох зазначених у цій частині умов. Якщо наявний хоча б один з них, справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС. ВП ВС зазначає, що наведені в ухвалі про передачу судові рішення не свідчать про різну правозастосовчу практику у вказаній сфері правовідносин.

КАС ВС обґрунтування стосується правової проблеми, яка не є предметом цього спору, а тому не може свідчити про відсутність правового висновку ВП ВС щодо юрисдикції спірних правовідносин. Із матеріалів справи, доводів позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг убачається, що між сторонами відсутній спір щодо належності відповідача чи його участі у прийнятті оскаржуваних рішень. Позивач послідовно виходить із того, що відповідач є суб’єктом владних повноважень під призмою адміністративного судочинства. Отже, питання про те, чи подано позов до особи, яка не приймала оскаржуваного рішення, у цій справі не виникало, сторонами не порушувалося та судами попередніх інстанцій не досліджувалося як самостійна правова проблема. Зважаючи на неподібність правовідносин та недотримання вимог ч.6 ст.346 КАС України, ВП ВС не вбачає передбачених зазначеною нормою підстав для передачі цієї справи на її розгляд.

ВП ВС вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів КЦС ВС на підставі ч.6 ст. 404 ЦПК України. ВП ВС наголошує, що доводи касаційної скарги стосуються винятково того, що, на переконання скаржника, визначена ринкова вартість підприємства у виконавчому провадженні та дії приватного виконавця порушили його права як боржника. Крім того, ВП ВС зазначає, що у цій справі учасники процесу не заявляли про пропуск строку, визначеного з ч.5 ст. 57 Закону № 1404-VIII, тому суди не надавали цьому питанню правової оцінки. У цьому полягає її істотна відмінність від господарських справ № 916/302/16 та № 927/987/24, висновки в яких колегія суддів КЦС пропонує переглянути. Отже, ініційоване колегією суддів КЦС питання про формування правового висновку щодо зазначеної норми права знаходиться поза межами предмета касаційного провадження, а підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги ВП ВС не встановлено.

ВП ВС зазначає про те, що справа може бути передана на розгляд ВП ВС на підставі ч. 6 ст. 403 ЦПК України лише за одночасної відсутності всіх трьох зазначених у цій частині умов. Якщо наявний хоча б один з них, справа не підлягає передачі на розгляд ВП ВС. ВП ВС неодноразово застосовувала цей підхід під час вирішення питання щодо наявності підстав для передачі справи на її розгляд, зокрема, в ухвалах від 24.12.2020 у справі № 488/2810/19, від 02.03.2021 у справі № 361/3865/19, від 31.08.2021 у справі № 761/3726/19, від 08.09.2021 у справі № 922/3322/20, від 22.09.2021 у справі № 335/6684/19, від 29.09.2021 у справі № 760/10469/20, від 06.10.2021 у справі № 757/40434/20, від 30.11.2021 листопада 2021 року у справі № 758/169/21 та інших. ВП ВС, оцінюючи наявність другої умови, визначеної п. 2 ч. 6 ст. 403 ЦПК України, звертає увагу, що у касаційній скарзі не міститься посилань на існування суперечливої практики касаційних судів у складі Верховного Суду інших юрисдикцій у справах з подібними підставами та предметом позову в подібних правовідносинах. Втім колегія суддів в ухвалі про передачу справи на розгляд ВП ВС також не зазначила про наявність протилежних взаємовиключних висновків.

Передаючи цю справу на розгляд ВП ВС на підставі ч.5 ст. 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми, КГС ВС не обґрунтував її наявності за кількісним та якісним критеріями. КГС ВС, обґрунтовуючи кількісний вимір виключної правової проблеми, указав тільки, що вона наявна в значній кількості справ, зокрема у справах, щодо застосування п.4 ч.1 ст. 12 КУзПБ у взаємозв’язку з положеннями цього кодексу, які визначають обсяг повноважень та обов’язків арбітражного керуючого. Разом із тим колегія суддів не навела переліку справ господарської чи іншої юрисдикції на підтвердження кількісного критерію наявності виключної правової проблеми, а посилання на значну кількість таких справ само по собі не свідчить про наявність виключної правової проблеми.

ВП ВС дійшла висновку, що колегія суддів в ухвалі про передачу чітко не сформулювала, у чому саме полягає виключність правової проблеми з огляду на її якісний та кількісний критерії. Відповідно, належним чином не обґрунтувала наявності виключної правової проблеми у справі № 916/312/18, яка б свідчила про те, що передача цієї справи на розгляд ВП ВС необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, внаслідок чого підстава для передачі справи на розгляд ВП ВС, передбачена ч.5 ст. 302 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. В ухвалі про передачу колегія суддів не окреслила проблеми правозастосування у вирішенні спірного питання, враховуючи, що підставою для перегляду остаточного судового рішення Товариство визначило саме нововиявлені, а не виключні обставини, перелік яких наведений у ч.3 ст.320 ГПК України.