Відступлення від висновку, викладеного в ухвалах колегії суддів ВП КАС ВС від 18.12.2023 і 25.12.2023 у справі № 991/8725/23, у якій, відкриваючи касаційне провадження на ухвали Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції у справі про застосування санкцій, ВС керувався ч. 3 ст. 328 КАС, відповідно до якої у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, та дійшов висновку про те, що ухвали Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, постановлені у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Спірним у цій справі є питання щодо можливості оскарження в касаційному порядку ухвал Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції у справах про застосування санкції, передбаченої п. 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», особливості провадження у яких регулюється ст. 283-1 КАС. Колегія суддів підтримує висновок, викладений в ухвалі колегії суддів СП КАС ВС від 05.01.2023 у справі № 991/5572/22, про неможливість оскарження в касаційному порядку ухвал Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду як суду апеляційної інстанції, адже окремих правил оскарження ухвал цього суду, які б дозволяли таке оскарження, ст. 283-1 КАС не містить.

Відступлення від висновків, викладених колегією суддів ВП КАС ВС у постанові від 23.03.2023 у справі № 640/6699/20 та колегіями суддів СП КАС ВС у постановах від 27.04.2023 у справі № 161/16515/16-а, від 10.09.2024 у справі № 160/7809/19, від 08.11.2023 у справі № 640/2305/19, від 06.08.2021 у справі № 640/12090/19, про те, що оскаржуваний акт, який на момент прийняття судового рішення у судовій справі вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку ст. 264 КАС, враховуючи приписи ч. 3 цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чинним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку. З урахуванням зазначеного, судом касаційної інстанції не перевірялись обставини щодо відповідності оскаржуваного акту вимогам чинного законодавства. Колегія суддів у цій справі з такими висновками погодитися не може і вважає, що від них варто відступити. Водночас у справі, що розглядається, станом на момент звернення позивача до суду оскаржувані норми містили певні приписи, які, як стверджує позивач, порушували його права і охоронювані законом інтереси. У зв'язку з чим останній мав право на оскарження цього акту й судовий захист порушених, за його думкою, прав та інтересів, обґрунтовано очікував на належний розгляд цієї справи у суді з наданням відповідної правової оцінки кожному з наведених ним аргументів, з перевіркою їх відповідними доказами. Натомість подальша зміна редакції оскаржуваних норм нормативного документу не звільняє суд від обов'язку встановити і проаналізувати вплив цього акту на права, інтереси та обов'язки позивача, оцінити оскаржуваний нормативно-правовий акт на предмет його відповідності ст. 2 КАС України, застосувавши ефективний спосіб захисту прав позивача. Таку позицію неодноразово підтримували колегії суддів СП КАС ВС у постановах від 09.04.2020 у справі № 807/150/16, від 24.10.2022 у справі № 640/3941/19, від 16.06.2022 у справі № 826/6176/16, які ухвалені в справах з подібними правовідносинами.   З огляду на те, що колегії суддів СП КАС ВС та ВП КАС ВС по різному застосовують норму ч. 3 ст. 264 КАС у її взаємозв’язку із нормою ч. 2 ст. 265 цього кодексу при розгляді нормативно-правових актів, які були чинними на час звернення з позовом до суду та втратили чинність на час постановлення рішення судом першої інстанції, тобто в частині правових наслідків втрати чинності нормативно-правовим актом під час розгляду справи у суді першої інстанції, очевидною є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики з означеного питання.

Відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених постановах колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 19.04.2023 у справі № 606/719/21, від 17.07.2023 року у справі № 353/685/22, від 23.09.2024 у справі № 742/557/23, про те, частина 5 статті 301 КПК передбачає єдину форму відкриття матеріалів дізнання – шляхом вручення особі, яка вчинила кримінальний проступок, або її захиснику, потерпілому чи його представнику їх копій. Колегія суддів пропонує сформулювати такий висновок: «Виконання вимог ст. 290 КПК після завершення досудового розслідування проступку замість тих, що встановлені в ч. 5 ст. 301 КПК, має ті ж самі наслідки, оскільки сторона захисту ознайомлюється із доказами, які використовуватимуться прокурором для обґрунтування вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим. Процедура, визначена в ст. 290 КПК, жодним чином не звужує і не обмежує прав учасників кримінального провадження на доступ до матеріалів досудового розслідування, у порівнянні з тією процедурою, яка передбачена положеннями ч. 5 ст. 301 КПК.»

Відступлення від висновків, викладених у Постанові ККС ВС від 21.03.2023 у справі № 336/941/19 про те, що згідно з ч. 4 ст. 234 КПК клопотання про обшук розглядається у суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора. Системний аналіз положень ч. 4 ст. 234 КПК свідчить про те, що клопотання органу досудового розслідування про обшук повинно розглядатися слідчим суддею місцевого суду за обов`язкової участі сторони, яка ініціює вказане питання. Разом з тим, в ході касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження встановлено, що предметом ретельного дослідження суду першої інстанції були матеріали судового провадження № 335/11997/18 щодо розгляду слідчим суддею клопотання слідчого про надання дозволу на обшук, за місцем фактичного знаходження ПП «ВКФ «Еліт-Дізайн». В ході дослідження вказаних матеріалів судового провадження суд першої інстанції встановив, що розгляд клопотання слідчого про надання дозволу на обшук було здійснено з істотним порушення КПК, без участі слідчого або прокурора і, у зв`язку з цим, без повної фіксації судового засідання.» Тож за наслідками касаційного розгляду колегія суддів ККС ВС погодилася із висновком судів попередніх інстанцій в частині визнання цього доказу недопустимим. Натомість колегія суддів ККС ВС пропонує зазначити, що клопотання про дозвіл на проведення обшуку розглядається слідчим суддею за участі сторони, яка його подала. Проте, на переконання колегії суддів, у випадку, якщо такий розгляд не порушує фундаментальні права сторін кримінального провадження, суд не може визнавати одразу недопустимими доказами дані отримані у ході обшуку через саме лише формальне посилання сторони про надання дозволу на його проведення за відсутності слідчого або прокурора.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 18.03.2025 у справі № 915/240/24: - щодо застосування ч. 1 ст. 76 ГПК в аспекті того, чи може акт ревізії відповідного управління Держаудитслужби були належним доказом того, що сторона договору не є виробником товару, який за ним постачався; - щодо застосування ст. 38 Закону України «Про оборонні закупівлі» у взаємозв’язку з пп. 1 п. 1 постанови КМУ № 335 від 20.03.2022 та п. 49 Порядку планування, формування, особливості розміщення, коригування оборонних закупівель, здійснення контролю та звітування про їх виконання, а також оприлюднення інформації про оборонні закупівлі, затвердженого постановою КМУ від 03.03.2021 № 363, про те, що відповідальність виконавця у вигляді відшкодування державному замовнику збитків за перевищення ним граничного рівня прибутку, встановленого КМУ на момент укладення контракту за неконкурентною процедурою закупівель, законодавчо була запроваджена лише з 16.03.2024, оскільки покладення такої відповідальності було передбачено як Законом «Про оборонні закупівлі», так і зазначеними нормативно-правовими актами КМУ.

Відступлення від висновку, викладеного колегіям суддів ВП КАС ВС у постановах від 28.12.2023 у справі № 640/3046/21, від 15.06.2022 у справі № 280/880/21, від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22, про те, що у розрізі встановлених обставин справи є передчасним висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності права у позивача на отримання вихідної допомоги, оскільки за вказаних обставин наявне одночасно застосування стягнення середнього заробітку, як за ст. 117 КЗпП, так і за ст. 235 КЗпП, тобто подвійне стягнення середнього заробітку. Підґрунтям такого підходу є правова позиція ВС, викладена у постанові від 05.08.2020 у справі № 686/20491/18, про те, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП, так і за ст. 235 КЗпП, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Ключовим спірним питанням, що постало перед ВС у межах цього касаційного провадження, є наявність/відсутність підстав для стягнення на користь позивача вихідної допомоги, що мала бути нарахована та виплачена при звільненні, за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, про скасування наказу про звільнення. Як наслідок — наявність/відсутність права особи на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Констатується наявність різних підходів до застосування приписів ст. 44 КЗпП у взаємозв’язку зі ст. 117 та 235 КЗпП.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 17.10.2024 у справі № 914/1507/23: - про те, що встановлене порушення законодавства про захист економічної конкуренції є підставою для визнання недійсним договору, укладеного з переможцем закупівлі, відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК; - щодо можливості застосування передбачених положеннями ч. 3 ст. 228 ЦК наслідків недійсності договору, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Відступ від висновків, викладених у постанові КГС ВС від 27.08.2025 у справі № 916/2984/24, про обрання прокурором ефективного способу захисту інтересів органу місцевого самоврядування у спорі про визнання недійсними додаткових угод до договору щодо продовження строку виконання зобов’язань за договором, укладеним між комунальним підприємством, підпорядкованим такому органу, і товариством, та про стягнення на користь місцевого бюджету передбаченої договором неустойки за несвоєчасну поставку товару.

Відступлення від висновків, викладених колегіями суддів ВП КАС ВС у постановах від 08.12.2022 у справі № 280/2481/21 та від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21, щодо застосування ст. 236 КЗпП щодо того, що оскільки обласною прокуратурою нараховувалася та виплачувалась заробітна плата позивачу (прокурору, що займав адміністративну посаду в обласній прокуратурі), відповідач (обласна прокуратура) є розпорядником коштів згідно з кошторисами та щомісячними розписами видатків, затверджених Генеральним прокурором, у межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України, а тому є належним відповідачем щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (під час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі).

• Відступ від висновків, викладених КГС ВС у постанові від 03.12.2024 у справі № 910/6226/23 щодо визначення розміру пайового внеску з врахуванням показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, які були чинні станом на момент введення спірних об’єктів будівництва до експлуатації; • неоднакова судова практика КГС ВС щодо застосування п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132–IX від 20.09.2019, а саме щодо визначення розміру пайового внеску стосовно створення і розвитку інфраструктури населеного пункту для замовників будівництва.

Відступ від правового висновку, викладеного у постановах КЦС ВС від 31.07.2024 у справі № 161/11703/22, від 23.04.2025 у справі № 161/13011/23 та від 23.01.2019 у справі № 320/7215/16-ц, щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК у частині наявності підстав для стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, нарахованих на стягнуту судовим рішення суму судового збору і всю суму; - уточнення висновків ВП ВС, викладених у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, згідно з якими зобов’язання зі сплати інфляційних втрат є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов’язання.

Виключна правова проблема, яка полягає у відсутності у суду касаційної інстанції за наслідками перегляду справи в разі надходження її після нового розгляду процесуальної можливості відкрито відступити від попередніх висновків касаційного суду, викладених у цій справі; - формування єдиної правової позиції щодо застосування положень ч. 2 ст. 1050 ЦК (про право кредитора вимагати дострокового повернення позики / кредиту) під час визначення моменту настання строку виконання основного зобов’язання; - існування протилежних правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах КЦС від 27.02.2019 у справі № 646/5060/16-ц та від 18.03.2024 у справі № 524/1187/22, щодо визнання звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, а також подальшого повернення цього позову чи залишення його без розгляду дією, що беззаперечно засвідчує зміну строку виконання основного зобов’язання.

КЦС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові КГС ВС у постанові від 26 вересня 2024 року у cправі № 917/1389/23, про те, що: «постачальник теплової енергії за регульованими тарифами у своїй діяльності керується встановленими для нього Полтавською обласною радою тарифами, грошовий вираз яких, як було встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, застосований до позивача на рівні тарифів, встановлених рішенням Полтавської обласної ради від 21.10.2021 № 286 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з постачання теплової енергії і постачання гарячої води, що надаються ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» (які були введені в дію з 01 листопада 2021 року), тобто в розмірі, який діяв станом на 24 лютого 2022 року», КЦС ВС вважає, що наявна очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо: правових наслідків зміни постачальника у договорах; неможливості зміни ціни у договорах самим фактом зміни постачальника, а тому справа містить виключну правову проблему та її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Відступ від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС від 12.09.2024 у справі № 910/3992/23, стосовно того, що приписи Порядку проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником, строків продовження експлуатації таких вагонів, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647, щодо заборони експлуатації залізничних вантажних вагонів у навантаженому стані після перебігу граничного строку їх експлуатації поширюються і на ті вагони, строки служби яких згідно технічних рішень були продовжені на строк, який перевищує граничний, позаяк не може бути продовжений строк, який вичерпався в силу, зокрема, об’єктивних технічних (технологічних) процесів.

Відступ від висновку викладеного у постанові ВП ВС від 10.04.2024 у справі № 520/8065/19 про те, що НАН України наділена повноваженнями щодо управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, тобто на основі законодавства здійснює управлінські функції, то прокурор має повноваження на представництво інтересів держави в особі НАН України, що відповідає приписам ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру».