Оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Рішення прийнято з окремою думкою.

Вказівки суду касаційної інстанції щодо необхідності дослідження певних обставин при новому розгляді справи не є остаточним висновком про застосування норми матеріального права, а лише спрямовані на забезпечення повноти розгляду спору. У зв’язку з цим, формування судом правової позиції після повторного розгляду справи (з урахуванням нововстановлених фактів) не вважається відступом від попередніх висновків, якщо такі раніше остаточно не формулювалися. Отже, відсутність у попередній постанові прямого висновку щодо застосування норми права (зокрема ст. 1050 ЦК) виключає потребу в передачі справи на розгляд об’єднаної палати. Колегія суддів має право самостійно оцінити встановлені обставини та застосувати закон, оскільки процесуальна вказівка про необхідність всебічного аналізу доказів не обмежує суд у прийнятті рішення за результатами нового перегляду.

ВП ВС повернула колегії суддів Першої судової палати ККС ВС для подальшого розгляду. Питання, поставлені судом касаційної інстанції перед Великою Палатою, достатньо врегульовані у правовому висновку об’єднаної палати у постанові від 27.10.2025 (справа № 573/838/24), а сама собою незгода з ним за відсутності в аспекті згаданих критеріїв відповідного обґрунтування не свідчить про наявність виключної правової проблеми та не може слугувати підставою для передачі провадження на розгляд Великої Палати.

КП КГС ВС зазначила про необґрунтованість відступу від правової позиції, оскільки він базується на незгоді колегії суддів з чинною практикою, зокрема і з постановою Корпоративної палати від 27.01.2025 у справі № 910/14503/23, а не на зміні законодавства чи суспільних відносин. Колегією суддів також не зазначено в ухвалі яким саме приписам сучасного корпоративного законодавства не відповідає сформована стала і послідовна практика щодо застосування положень ст. 15, 16 ЦК, ст. 15 Закону України "Про кооперацію". ОКРЕМА ДУМКА суддів Бакуліної С.В., Кібенко О.Р. та Студенця В.І.

ВП ВС дійшла переконання, що правовідносини у справі № 813/4092/17, від висновків КАС ВС (постанова від 24.09.2021) у якій колегія суддів пропонує відступити, не є подібними до правовідносин у справі № 359/523/23 ні за суб’єктним та об’єктним критеріям правовідносини Так, у справі № 813/4092/17 особа оскаржувала податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Львівській області з підстав того, що грошові кошти, які були предметом договору дарування та знаходились на вкладному рахунку, фактично нею не отримувались у зв`язку із введенням банком тимчасової адміністрації та укладенням договору про розірвання договору дарування, а відтак в особи не виникло доходу, який підпадає під оподаткування в порядку, визначеному розділом IV Податкового кодексу України. У зазначеній справі суди попередніх інстанції, з висновками яких погодився Касаційний адміністративний суд, виходили з безпідставності доводів відповідача (Головного управління ДФС у Львівській області) про отримання позивачем доходу у вигляді коштів за договором дарування з огляду на відсутність фактичного отримання вказаних коштів, адже такі залишалися на банківському рахунку дарувальника. Крім того, пізніше було розірвано й сам договір дарування, а відтак у позивача не виникло доходу, який підпадає під оподаткування в порядку, визначеному розділом IV Податкового кодексу України. КАС ВС в адміністративній справі ухвалена у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у цивільній справі, яка розглядається, за предметом та підставами позову, змістом позовних вимог і встановленими фактичними обставинами, а також за матеріально-правовим регулюванням, яке обумовлене наявністю в податкового органу підстав для винесення податкового повідомлення-рішення.

ВП ВС не встановила об’єктивних причин для прийняття до розгляду цієї справи з метою відступу (конкретизації) від попереднього правового висновку у справі № 755/11021/22, якими за усталеною практикою можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту. З часу ухвалення ВП ВС постанови в справі № 755/11021/22 на законодавчому рівні не відбулась зміна підходів до вирішення питання обчислення строків оголошення особи померлою. Також аналіз відомостей ЄДРСР демонструє стале правозастосування положень ч. 2 ст. 46 ЦК України та висновку ВП ВС, висловленого в справі № 755/11021/22, відповідно до якого шестимісячний строк, передбачений ч. 2 ст. 46 ЦК України, слід відраховувати від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі особи, у тому числі в разі зміни статусу територій з «території активних бойових дій» на «території можливих бойових дій» або «тимчасово окуповані рф території України».

ВП ВС зазначає, що у справі № 904/2258/20її висновок у пункті 57 постанови від 22.09.2021, від якого колегія суддів в ухвалі про передачу просить відступити шляхом уточнення та конкретизації, зроблений у другому контексті та за іншого правового регулювання відносин забудови, ніж у справі № 922/1993/25. У переданій справі виникає необхідність аналізу абзацу 2 п. 2 р. ІІ Закону № 132-ІХ не в аспекті визначення нормативно-правового акта, на підставі якого пайовий внесок має бути розрахований, що був спірним у справі № 904/2258/20, а в контексті встановлення моменту, станом на який визначається законодавчо встановлений розмір пайової участі з використанням підзаконного нормативно-правового акта, необхідність чого у справі № 904/2258/20 не могла виникнути з огляду на різне за дією в часі правове регулювання відносин забудови і відмінні основи для арифметичного визначення розміру пайової участі. А значить у цьому випадку йдеться про неоднакові висновки зі справою ВП ВС.

13.04.2026: Оголошення резолютивної частини (протокол с\з)

постанова

ЗП КГС ВС виснувала щодо застосування норм права:  за загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов’язані зобов’язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Для з’ясування обґрунтованості звернення із негаторним позовом та застосування приписів ст. 391 ЦК України слід встановити наявність/відсутність зобов’язальних правовідносин між сторонами справи щодо предмета спору.  У спірних правовідносинах вимоги пред’явленого прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Міськради спірної земельної ділянки, переданої Управлінням на підставі договору оренди землі у користування відповідачки-1, яка після встановлення нікчемності вказаного договору не повернула її власнику (орендодавцю), а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.  Отже, за обставинами цієї справи позовна вимога прокурора про зобов’язання орендаря повернути спірну земельну ділянку орендодавцю (Міськраді), тобто стороні договору оренди землі, за свою процесуальною суттю є належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади шляхом застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції.  Оскільки зазначена позовна вимога є наслідком недійсності нікчемного правочину, початок перебігу позовної давності за нею починається від дня, коли почалося виконання такого правочину. За наявності висновку Верховного Суду у справі № 922/1832/19 щодо нікчемності договору оренди від 27.04.2016, який стосувався спірних правовідносин у цій справі, ЗП КГС ВС не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові від 29.01.2025 у справі № 922/2380/19, щодо права осіб на отримання земельних ділянок без торгів, якщо дозвіл на розробку документації із землеустрою був отриманий до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

ЗП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 04.03.2025 у справі № 914/622/24, про те, що правовідносини сторін стосовно усунення перешкод у користуванні торговельним місцем у павільйоні на території комунального ринку регулюються договором оренди комунального майна, а відтак, пріоритетними нормативними актами у вирішенні спору є Закон України № 157-IX та постанова КМУ «Про особливості оренди державного і комунального майна у період воєнного стану» від 27.05.2022 № 634, оскільки такі правовідносини регулює ЦК, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема Положення № 868 і Правила торгівлі на ринку. ЗП КГС ВС дійшла таких висновків:  торговельний ринок – це простір для здійснення підприємницької діяльності, який має своє правове регулювання, де адміністрація ринку виступає організатором, а продавці – безпосередніми реалізаторами товарів. У свою чергу торговельне місце на ринку – це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо;  договір користування торговельним місцем на ринку – це письмова угода, укладена продавцем з адміністрацією ринку, яка надає право на зайняття відповідного торговельного місця на визначений термін та реалізацію бажаних товарів і яка, зокрема, передбачає внесення за це відповідної плати. До такої угоди можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про найм (оренду), тобто тією мірою, якою вони відповідають суті відповідних правовідносин. Використання підприємцем наданої йому адміністрацією ринку площі не є тотожним використанню земельної ділянки під цим ринком, павільйону, розміщеного на його території, тощо, хоча, безумовно, тим чи іншим способом передбачає їх експлуатацію. Договір оренди торговельного місця на ринку не є класичним договором найму в контексті передачі орендарю правомочностей орендодавця. Обсяг таких правомочностей значно вужчий за аналогічний обсяг, який отримує орендар нерухомості, включаючи, але не обмежуючись, правом володіння, яке відсутнє при оренді торговельного місця, але наявне при оренді нерухомого майна;  правовідносини, що виникають при укладенні, зміні, розірванні, продовженні договору оренди торговельного місця, регулюються приписами ЦК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Правилами торгівлі на ринках, затвердженими спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (Правила торгівлі на ринках), і Положенням про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затвердженим постановою КМУ від 29.07.2009 № 868 (Положення № 868);  дія Закону № 157-IX не розповсюджується на правовідносини з укладення, зміни, розірвання та продовження договорів оренди торговельних місць (площ), незважаючи на те, де саме такі місця знаходяться (вулиця, тимчасовий павільйон, капітальна будівля) і до якої форми власності належать. Постанова ухвалена з окремими думками.

Ухвала від 09.04.2026: справу передано на розгляд ВП ВС Окремі думки

ВП ВС дійшла висновку про те, що КГС ВС не обґрунтував наявності кількісного критерію виключної правової проблеми. ВП ВС зазначила, що питання щодо застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України при вчиненні правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, зокрема при порушенні суб`єктом господарювання чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, у тому числі законодавства про захист конкуренції, не має невизначеного законодавчого регулювання та вже вирішувалося Верховним Судом. Передача цієї справи на розгляд ВП ВС фактично спрямована на перегляд правової позиції об`єднаної палати КГС ВС у справі № 922/3456/23, про що колегія суддів КГС ВС питання не ставить, відступити від останньої, зокрема шляхом уточнення, не просить.

ВП ВС відступила від висновку КАС ВС у постанові від 08.09.2022 у справі № 802/921/18-а та зробила висновок, що директор Департаменту ДВС не має права з власної ініціативи перевіряти законність дій державних виконавців чи скасовувати їх постанови, оскільки це є за межами визначених законом повноважень. ВП ВС наголосила, що ЗУ «Про виконавче провадження» установлює винятково процедуру контролю шляхом оскарження дій або бездіяльності виконавців учасниками провадження, крім виправлення граматичних чи арифметичних помилок. Відповідно підзаконні акти, зокрема й Інструкція з організації примусового виконання рішень, яка дозволяє перевірки з власної ініціативи, не можуть розширювати законодавчо визначені повноваження керівника органу ДВС, адже це суперечить принципам верховенства права і диспозитивності, а також ієрархії нормативних актів у системі законодавства.

ВП ВС дійшла висновку про наявність підстав для конкретизації сфери застосування правового висновку ВП ВС, сформульованого у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, та зазначення, що для застосування такого висновку недостатньо встановити, що об`єкт нерухомості, який є предмет спору, не введено в експлуатацію. Необхідною кваліфікуючою ознакою є встановлення судом, що до складу відповідного об`єкта, про поділ якого заявлено вимогу, входять самочинно збудовані споруди (елементи), які відповідають ознакам, визначеним ч. 1 ст. 376 ЦК України. Висновок ВП ВС в постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку». У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди. З висновком ВП ВС, викладеним у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, про те, що з урахуванням конкретних обставин справи [зокрема, волі сторін] суд може залишити такий об`єкт одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію, суд погоджується.